«Донбас» Лозниці: тести Роршаха

«Донбас» Лозниці: тести Роршаха

20 Липня 2018
4651
20 Липня 2018
10:00

«Донбас» Лозниці: тести Роршаха

4651
Українська прем’єра фільму Сергія Лозниці «Донбас» стала центральною подією на 9-му Одеському кінофестивалі, викликавши бурхливу суперечливу реакцію.
«Донбас» Лозниці: тести Роршаха
«Донбас» Лозниці: тести Роршаха

І це незважаючи на сотні інших уже показаних чи лише запланованих фільмів, серед яких і каннські, й берлінські, й санденські призери. І якщо до цього «Донбас» був у списку найбільш очікуваних, то після показу він перейшов на перше місце.

Подібні фільми на рівні самої теми автоматично опиняються в зоні пильної уваги всіх верств населення, без огляду на кінематографічні вподобання чи політичну позицію. Аудиторія сприймає таке кіно персонально, бо воно персонально й торкається будь-кого, принаймні в Україні. Як би ти не кричав, що політикою не цікавишся, політика завжди цікавиться тобою або колись зацікавиться, і це обов’язково. А в нашій країні, де гуманістична катастрофа триває вже сторіччя, «Донбас» набуває значення абсолютного, як вияв остаточної відповіді на нерозв’язуване питання. Попри те, що Лозниця і не говорить чогось нового, чого б ми не знали, – говорить саме він, людина, що зняла шокуючу документальну «Блокаду» й етапне художнє «Щастя моє»; чиї всі ігрові фільми мали прем’єри на Каннському кінофестивалі; хто є інтелектуалом і просто людиною із совістю. Хоча ні, не просто – до цього додається смак і здатність втілити своє бачення на вищому професійному рівні.

«Донбас» не всього лише тема, не лише історія про місце, що є територією війни. Це зріз суспільства, заглиблення в нього, у самі пекельні низи людської бездуховності та морального падіння, з босхівськими фізіологічними жахами. І навіть у такому страшному для роботи просторі, заповненому злом, Лозниця думає про форму, яка, з одного боку, буде найбільш сприятлива для значення, вкладеного в неї, а з іншого – щоб ця форма мала максимально можливий і максимально потрібний вплив на глядача.

Ще перед початком показу в Театрі музкомедії Пилип Іллєнко, говорячи про фільм, сказав до переповненої зали, що побажати приємного перегляду не може, бо приємного під час перегляду не буде, але ЦЕ дуже важливо побачити й відрефлексувати. Для цього Лозниця і робив свій «Донбас» – для вияву реакції глядача, якого проводить через певне тестування-реакцію на той чи той кадр, ситуацію, слово, фразу, удар, постріл, вибух, як на тести Роршаха, де плями мають різні конфігурації й викликають у кожного конкретного спостерігача різну інтерпретацію. Нормальність реакції – ознака людяності, а людяність у «Донбасі» - практично неіснуюча субстанція. І ось чому, – каже Лозниця, показуючи, як скетчі, кілька історій.

В одній ідеться про «решалу», що має домовленості на українській стороні, спілкується з «важнимі людьмі» серед сепаратистів, «відмазує» нечистого на руку лікаря й нахабно бреше його підлеглим про те, що вкрадені коробки з тушонкою, пачки з водою, кілограми ковбаси та шинки будуть роздані їм, і все буде добре, «а поки ви йдіть, народжуйте, приймати пологи чи що ви там робите», і народ слухняно й мовчки йде, мов отара. В іншій новелі на площу виводять чоловіка з прив’язаним жовто-блакитним прапором і написом на грудях «доброволець карального батальйону», навмисно, для залучення додаткової ненависті, й ця ненависть швидко з’являється, спочатку персоналізуючись у вигляді трьох молодиків, а потім і всього загалу, що реагує на ґвалт, як мухи на лайно, – злітаються й починають куськати, – ображати, висловлюючись матерними словами, плювати, пускати дим в обличчя, штурхати і врешті бити, й жінки також, користуючись старшим віком добровольця, беззахисністю жертви, в якої зв’язані рук, поруч стоять охоронці з автоматами, а навкруги – божевільний від агресії натовп. Ще одна новела – про шлюб, здавалося б, із позитивним зачином, але й тут ні, адже вже імена наречених, Яішніца Іван і Купердягіна Олена, як у Гоголя чи Булгакова, й поводяться вони як біснуваті, дико шкіряться, надмірно махають руками, жахливо несмішно жартують, тупо промовляють слова обітниці, а потім дякують за своє щастя, повторюючи заяложені фрази-штампи, знову махають руками і, нарешті, надають слово бойовикам, що або нічого путнього сказати не можуть, або говорять суконною мовою, додаючи у фіналі – «пробач, треба від’їхати і трохи постріляти», вже в наступному кавалку фільму, обстрілють блокпост і вбивають усіх людей в автобусі, а самі при цьому втікають із «катюшами» від хатки, біля якої «припаркувалися», та недалеко, бо свої ж їх розстрілюють, ліквідуючи виконавців злочинного наказу, і таким чином ховаючи кінці воду…     

Розділений на сегменти-історії, «Донбас» показує різні верстви населення, різні характери й різні випадки з життя, чим одразу ставить глядача перед фактом правил, за якими люди існують «тут», на цій визначеній території, коли людей готують, мов акторів – із гримом – до штучного ефіру зі «свідками» після змодельованого підриву і зімітованого вбивства, щоби створити картинку «каральності» української сторони. Лозниця знімає кожний випадок як учасник, «не кліпаючи», одним кадром, і це працює винятково за рахунок перфекціонізму режисера, котрий до цього півтора місяці (!) репетирував сцену без зйомок, а потім знімав по дві хвилини щодня – як у випадку з лінчуванням добровольця, – і склеїв її так, що й не видно жодного шва. Камера румунського оператора Олега Муту, який працює з Лозницею вже над четвертим його ігровим фільмом, стежить за кожним персонажем і всіма подіями з невідривністю янгола, що неодмінно й у повному вигляді мусить здати звіт своєму «босу». Але й так само, з почуттям відповідальності (зі страхом Божим, не інакше), грають і актори, часом входячи в роль глибоко й переконливо (що аж виникає бажання подзвонити в поліцію й повідомити про насильство). І це все при тому, що окреслена територія, як у «Лагідній» і в «Щасті моєму», нагадує пекло – настільки перекручена мораль, настільки жорстко поводяться люди й так потворно вони виглядають, мов списані з картин Ієроніма Босха. Але, за Лозницею, вигляд персонажів не є естетичною нормою, не є естетикою потворного в сенсі Умберто Еко, – це фізіологічний наслідок багаторічної аморальності, чи, точніше, як сказав режисер на сесії Q&A після фільму, «моральності аморального». Бо мова про територію, де в 30-х роках було вирізано майже все інтелектуальне й духовне начало, – письменників, поетів, драматургів, художників, режисерів, науковців, медиків, священників – а перед цим випалено голодомором майже все україномовне населення й замість нього привезено з Росії новий люд. Кабальні умови, важкий труд і цілковита відсутність культурних інституцій у регіоні під фінал Радянського Союзу завершила унікальний експеримент над людяністю. І його результат – гуманітарна й гуманістична катастрофа Донбасу, наслідок доведення людей до скотського становища. І тепер важливо зрозуміти, питається Лозниця, – що ж із цим робити?

Відповіді режисер не дає, для нього важливо поставити питання і, принагідно, принаймні в межах Одеського кінофестивалю, подивитися, як на саме питання реагують люди. І важливими для нього, очевидячки, є саме українці, оскільки російсько-українська війна відбувається в нас, нас вона торкається щодня, починаючи з ранкових доповідей про загиблих на фронті за минулу добу. Це наша зона відповідальності, й нам усім із цим жити, і потім, уже після смерті, відповісти без можливості відмовитися (чи сховатися за 5-ю поправкою до конституції США)… Лозниця розказав, як у Канні один австралієць, повністю позбавлений інформації про наявність самої війни на сході України, похвалив режисера за добре зроблену виняткову художність і абсурдність фільму, який не має нічого спільного з реальністю, адже такого просто не може бути. Та, на честь Лозниці, треба сказати, що він, можливо, й передбачаючи подібне невігластво, спочатку писав сценарій, а потім і знімав фільм, орієнтуючись на відкриті матеріали – як у Донецьку, в Горловці, в Луганську та інших містах лінчують українських полонених, як гидко на окупованій території поводяться під час шлюбу «молодята», що і як говорять сепари, як знімалися замовні репортажі для російських телеканалів і які були (зафіксовані) випадки обстрілів. Так, останню новелу Лозниця повністю придумав – «я ж художник, можу собі дозволити», але все решта – фантазування з дуже конкретними вихідними складовими, почасти реальними до тремтіння і рвотного рефлексу.

Як оцінить це масовий глядач? Ще один тест Роршаха на нормальність.

На фото: кадр із фільму, фото: сайт ОМКФ

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
4651
Читайте також
28.12.2018 14:30
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
2 532
27.09.2018 12:00
Ігор Грабович
для «Детектора медіа»
4 361
23.07.2018 16:30
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
2 499
Коментарі
1
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Антон
1644 дн. тому
Кльовий фільм. Спершу не хотів дивитися про той абсурд але не пожалів що переглянув.
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду