Герой незатишного часу

Герой незатишного часу

28 Вересня 2018
3240
28 Вересня 2018
13:30

Герой незатишного часу

3240
У фільмі Тоні Ноябрьової «Герой мого часу» він уперто не втрачає надії почати життя з чистого аркуша.
Герой незатишного часу
Герой незатишного часу

На цьогорічному ОМКФ повнометражний дебют Тоні Ноябрьової «Герой мого часу», який стартував у прокаті з 20 вересня, отримав приз за режисуру та найкращий фільм. Проте навряд буде відзначено акторську гру. І справа не в тому, що більшість залучених акторів — не професійні, бо таким був задум режисерки. Справа в іншому: вони не грають. Точніше, грають лише кілька професіоналів, яких можна впізнати. Загалом «Герой мого часу», заявлений першою українською соціальною комедією, максимально наближений до кіно документального або до формату телевізійної постановочної докудрами.

Це глядацьке спостереження можна було би сміливо записати в мінус фільму. Проте форма оповіді, яку обрала Тоня Ноябрьова, цілком відповідає такому рішенню. Адже свідомо чи підсвідомо головним героєм окресленого у стрічці часу став не провінціал Жорик, зіграний випускником Полтавського інженерно-будівельного університету 37-річним Євгеном Бушмакіним, а наш нинішній Київ. Хоч зазначалося, що українська столиця так виразно представлена в українському кіно вперше, це не зовсім так.

Бо раніше столицю показала Марина Степанська у своєму також дебютному повнометражному фільмі «Стрімголов». Зйомки проходили на Троєщині, й автори будували на цьому факті рекламну кампанію. А ще раніше Київ яскраво впізнавався в «Інфоголіку», «Слузі народу», «Свінгерах» (хай дуже мало, але), «Ночі Святого Валентина» й «Правилах бою». Проте варто обмовитися: українська столиця саме у стрічці Ноябрьової стала не лише фоном, місцем дії, але й перебрала на себе, якщо можна так сказати, певні функції головного героя.

Зйомки проходили на Відрадному, і глядач, як і на Троєщині, бачить Київ без гриму. Перед нами — обідраний, розхристаний, зденервований і депресивний брудний персонаж, котрий, здається, ніколи не спить і від того нервується ще більше. Часом камера заводить у місця, де Київ максимально наближається до задрипаної й небезпечної фавели, якими знані великі міста Бразилії. А загалом наші вулиці, квартали й інтер'єри помешкань дуже нагадують кадри, зафільмовані Алехандро Гонзалесом Іньярріту у стрічках «Сука-любов» та «Бьютифул». Українська столиця показана незатишним, некомфортним місцем, де на кожному кроці втомлені, погано вдягнені люди продають нікому не потрібні вбогі товари, а життєвий простір займають гори смердючого сміття. Тим не менше, Київ, мов той Левіафан, поглинає щороку понад двісті тисяч нових мешканців, котрі ловлять серед всього цього незатишку свого птаха щастя.

Таким є Жорик, і саме його мету зрозуміти спочатку найважче. Бо він мешкає у квартирі своєї рідної тітки, звідки планує забратися, адже лиш наглядає за помешканням. Тобто, неясно, запросила його родичка пожити — чи він давно хотів перебратися до столиці і скористався нагодою для старту. Жорик — типова для соціальних комедій «маленька людина», і режисерці вдалося показати його мізерність візуально. Оператор працює так, щоб Жорик губився серед то сірого агресивного натовпу пенсіонерів, що, здається, вічно стоятимуть у жеківських чергах, то — серед куп сміття, насипаного як у парадному його будинку, так і в залах арт-галереї, де воно називається сучасним мистецтвом, то — в стінах офісного центру-монстра. Героя майже не знімають крупним планом, аби показати, наскільки довколишній неохайний, непривітний фон поглинає звичайну людину без копійки за душею та, чесно кажучи, не надто креативну.

Поневіряння чоловіка середніх років у пошуках будь-якої роботи, аби зачепитися і втриматися, відсилає до роману Чарлза Буковські «Фактотум» («Майстер на всі руки») та однойменного фільму Бента Гамера, знятого 2005 року. А ще — до «Гамера» Олега Сенцова, хоч там молодий герой чіпляється не так за велике місто, як за життя й шукає себе в ньому. Щоправда, за градусом соціальної сатири згадується італійська комедія «У чорта на рогах» Дженнаро Нунцианте, який два роки тому був в українському прокаті. Не схожі на перший погляд стрічки об'єднує декларований, як в італійському фільмі, і прихований, як у решті згаданих, оптимізм «маленьких людей». Нарешті, сатира на снобізм та снобів від мистецтва, яка є чи не найкращою темою «Героя мого часу», непрямо відсилає до знаменитого «Квадрату» Рубена Естлунда.

Навряд Тоня Ноябрьова уявляла собі ту кількість кіноцитат, яку при бажанні можна знайти в її сімдесятип'ятихвилинній стрічці. Сама ж вона як авторка сценарію теж не надто заморочується, насичуючи діалоги цитатами зі ЗМІ й інтернету. Жорик переконаний — щодня треба пити два літри води, а його подруги з базару — що газовані напої є причиною целюліту. Загалом все, що можна почути у стрічці, можна щодня підслухати на вулиці в будь-якому людному місці чи прочитати в соцмережах. Зважаючи, що актори справді грають мінімально, отримуємо ще більший ефект присутності на київських вулицях — та й не лише київських.

Але якщо згадане вище — лише суб'єктивні висновки й референси, то фінал стрічки прямо відсилає до «Афоні» Георгія Данелії. Закохавшись у гламурну даму, якій підніс вантаж до офісу, Жорик вирішує — це його шанс. Купує дорогий букет і хоче презентувати дамі серця. Та в цей момент з'являється її чоловік, котрий у тій самій манері, тим самим жестом, навіть майже з тими ж словами, що й у відповідному епізоді «Афоні», дає наївному Жорику «на чай», розбиваючи його ілюзії. Після чого Жорик, подібно до Афоні, запиває, хіба не танцює в затрапезному ресторані.

Втім, і данеліївський Афоня не втрачає надії. Він, як київський Жорик та решта згаданих вище персонажів, аж до старого доброго Чарлі Чапліна, вперто не втрачає надії почати життя з чистого аркуша. Навіть тут знаходяться свіжі українські аналоги — «Припутні» Аркадія Непиталюка, подана трагікомедією із соціальним бекґраундом і, як «Герой мого часу», знана використанням не літературної мови, а суржику. Ось чим дебют Ноябрьової відрізняється від дебюту Марисі Нікітюк «Коли падають дерева»: так само соціально насиченої стрічки, так само з картинками захланного київського «спальника», так само насиченого суржиком, проте — без жодної надії для жодного з героїв десь щось колись почати наново. Нікітюк показала, по суті, мертвих людей. Непиталюк та Ноябрьова — живих, хоч і в незатишних середовищах.

На фото: кадр із фільму

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
3240
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду