10:00
П'ятниця, 20 Липня 2018

«Донбас» Лозниці: тести Роршаха

Українська прем’єра фільму Сергія Лозниці «Донбас» стала центральною подією на 9-му Одеському кінофестивалі, викликавши бурхливу суперечливу реакцію.
«Донбас» Лозниці: тести Роршаха
«Донбас» Лозниці: тести Роршаха

І це незважаючи на сотні інших уже показаних чи лише запланованих фільмів, серед яких і каннські, й берлінські, й санденські призери. І якщо до цього «Донбас» був у списку найбільш очікуваних, то після показу він перейшов на перше місце.

Подібні фільми на рівні самої теми автоматично опиняються в зоні пильної уваги всіх верств населення, без огляду на кінематографічні вподобання чи політичну позицію. Аудиторія сприймає таке кіно персонально, бо воно персонально й торкається будь-кого, принаймні в Україні. Як би ти не кричав, що політикою не цікавишся, політика завжди цікавиться тобою або колись зацікавиться, і це обов’язково. А в нашій країні, де гуманістична катастрофа триває вже сторіччя, «Донбас» набуває значення абсолютного, як вияв остаточної відповіді на нерозв’язуване питання. Попри те, що Лозниця і не говорить чогось нового, чого б ми не знали, – говорить саме він, людина, що зняла шокуючу документальну «Блокаду» й етапне художнє «Щастя моє»; чиї всі ігрові фільми мали прем’єри на Каннському кінофестивалі; хто є інтелектуалом і просто людиною із совістю. Хоча ні, не просто – до цього додається смак і здатність втілити своє бачення на вищому професійному рівні.

«Донбас» не всього лише тема, не лише історія про місце, що є територією війни. Це зріз суспільства, заглиблення в нього, у самі пекельні низи людської бездуховності та морального падіння, з босхівськими фізіологічними жахами. І навіть у такому страшному для роботи просторі, заповненому злом, Лозниця думає про форму, яка, з одного боку, буде найбільш сприятлива для значення, вкладеного в неї, а з іншого – щоб ця форма мала максимально можливий і максимально потрібний вплив на глядача.

Ще перед початком показу в Театрі музкомедії Пилип Іллєнко, говорячи про фільм, сказав до переповненої зали, що побажати приємного перегляду не може, бо приємного під час перегляду не буде, але ЦЕ дуже важливо побачити й відрефлексувати. Для цього Лозниця і робив свій «Донбас» – для вияву реакції глядача, якого проводить через певне тестування-реакцію на той чи той кадр, ситуацію, слово, фразу, удар, постріл, вибух, як на тести Роршаха, де плями мають різні конфігурації й викликають у кожного конкретного спостерігача різну інтерпретацію. Нормальність реакції – ознака людяності, а людяність у «Донбасі» - практично неіснуюча субстанція. І ось чому, – каже Лозниця, показуючи, як скетчі, кілька історій.

В одній ідеться про «решалу», що має домовленості на українській стороні, спілкується з «важнимі людьмі» серед сепаратистів, «відмазує» нечистого на руку лікаря й нахабно бреше його підлеглим про те, що вкрадені коробки з тушонкою, пачки з водою, кілограми ковбаси та шинки будуть роздані їм, і все буде добре, «а поки ви йдіть, народжуйте, приймати пологи чи що ви там робите», і народ слухняно й мовчки йде, мов отара. В іншій новелі на площу виводять чоловіка з прив’язаним жовто-блакитним прапором і написом на грудях «доброволець карального батальйону», навмисно, для залучення додаткової ненависті, й ця ненависть швидко з’являється, спочатку персоналізуючись у вигляді трьох молодиків, а потім і всього загалу, що реагує на ґвалт, як мухи на лайно, – злітаються й починають куськати, – ображати, висловлюючись матерними словами, плювати, пускати дим в обличчя, штурхати і врешті бити, й жінки також, користуючись старшим віком добровольця, беззахисністю жертви, в якої зв’язані рук, поруч стоять охоронці з автоматами, а навкруги – божевільний від агресії натовп. Ще одна новела – про шлюб, здавалося б, із позитивним зачином, але й тут ні, адже вже імена наречених, Яішніца Іван і Купердягіна Олена, як у Гоголя чи Булгакова, й поводяться вони як біснуваті, дико шкіряться, надмірно махають руками, жахливо несмішно жартують, тупо промовляють слова обітниці, а потім дякують за своє щастя, повторюючи заяложені фрази-штампи, знову махають руками і, нарешті, надають слово бойовикам, що або нічого путнього сказати не можуть, або говорять суконною мовою, додаючи у фіналі – «пробач, треба від’їхати і трохи постріляти», вже в наступному кавалку фільму, обстрілють блокпост і вбивають усіх людей в автобусі, а самі при цьому втікають із «катюшами» від хатки, біля якої «припаркувалися», та недалеко, бо свої ж їх розстрілюють, ліквідуючи виконавців злочинного наказу, і таким чином ховаючи кінці воду…     

Читайте також

Розділений на сегменти-історії, «Донбас» показує різні верстви населення, різні характери й різні випадки з життя, чим одразу ставить глядача перед фактом правил, за якими люди існують «тут», на цій визначеній території, коли людей готують, мов акторів – із гримом – до штучного ефіру зі «свідками» після змодельованого підриву і зімітованого вбивства, щоби створити картинку «каральності» української сторони. Лозниця знімає кожний випадок як учасник, «не кліпаючи», одним кадром, і це працює винятково за рахунок перфекціонізму режисера, котрий до цього півтора місяці (!) репетирував сцену без зйомок, а потім знімав по дві хвилини щодня – як у випадку з лінчуванням добровольця, – і склеїв її так, що й не видно жодного шва. Камера румунського оператора Олега Муту, який працює з Лозницею вже над четвертим його ігровим фільмом, стежить за кожним персонажем і всіма подіями з невідривністю янгола, що неодмінно й у повному вигляді мусить здати звіт своєму «босу». Але й так само, з почуттям відповідальності (зі страхом Божим, не інакше), грають і актори, часом входячи в роль глибоко й переконливо (що аж виникає бажання подзвонити в поліцію й повідомити про насильство). І це все при тому, що окреслена територія, як у «Лагідній» і в «Щасті моєму», нагадує пекло – настільки перекручена мораль, настільки жорстко поводяться люди й так потворно вони виглядають, мов списані з картин Ієроніма Босха. Але, за Лозницею, вигляд персонажів не є естетичною нормою, не є естетикою потворного в сенсі Умберто Еко, – це фізіологічний наслідок багаторічної аморальності, чи, точніше, як сказав режисер на сесії Q&A після фільму, «моральності аморального». Бо мова про територію, де в 30-х роках було вирізано майже все інтелектуальне й духовне начало, – письменників, поетів, драматургів, художників, режисерів, науковців, медиків, священників – а перед цим випалено голодомором майже все україномовне населення й замість нього привезено з Росії новий люд. Кабальні умови, важкий труд і цілковита відсутність культурних інституцій у регіоні під фінал Радянського Союзу завершила унікальний експеримент над людяністю. І його результат – гуманітарна й гуманістична катастрофа Донбасу, наслідок доведення людей до скотського становища. І тепер важливо зрозуміти, питається Лозниця, – що ж із цим робити?

Відповіді режисер не дає, для нього важливо поставити питання і, принагідно, принаймні в межах Одеського кінофестивалю, подивитися, як на саме питання реагують люди. І важливими для нього, очевидячки, є саме українці, оскільки російсько-українська війна відбувається в нас, нас вона торкається щодня, починаючи з ранкових доповідей про загиблих на фронті за минулу добу. Це наша зона відповідальності, й нам усім із цим жити, і потім, уже після смерті, відповісти без можливості відмовитися (чи сховатися за 5-ю поправкою до конституції США)… Лозниця розказав, як у Канні один австралієць, повністю позбавлений інформації про наявність самої війни на сході України, похвалив режисера за добре зроблену виняткову художність і абсурдність фільму, який не має нічого спільного з реальністю, адже такого просто не може бути. Та, на честь Лозниці, треба сказати, що він, можливо, й передбачаючи подібне невігластво, спочатку писав сценарій, а потім і знімав фільм, орієнтуючись на відкриті матеріали – як у Донецьку, в Горловці, в Луганську та інших містах лінчують українських полонених, як гидко на окупованій території поводяться під час шлюбу «молодята», що і як говорять сепари, як знімалися замовні репортажі для російських телеканалів і які були (зафіксовані) випадки обстрілів. Так, останню новелу Лозниця повністю придумав – «я ж художник, можу собі дозволити», але все решта – фантазування з дуже конкретними вихідними складовими, почасти реальними до тремтіння і рвотного рефлексу.

Як оцінить це масовий глядач? Ще один тест Роршаха на нормальність.

На фото: кадр із фільму, фото: сайт ОМКФ

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2211
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2019 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop