Наталія Лигачова, очільниця «Детектора медіа»: Я хочу, щоб критика зумовлювала зміни
Наталія Лигачова, очільниця «Детектора медіа»: Я хочу, щоб критика зумовлювала зміни
Оригінал публікації за посиланням на сайті Укрінформ
У 2001 році медіаекспертка Наталія Лигачова запустила «Телекритику». Тоді це було невелике спеціалізоване видання про телебачення. Сайт читали не лише глядачі, для яких писали про маніпуляції в ефірі та порушення журналістських стандартів, а й самі журналісти. «Телекритика» писала про темників, цензуру, залежність редакцій від власників і джинсу – часто про те, про що всередині медіа воліли мовчати.
За ці 25 років українські медіа пережили кілька політичних епох, дві революції, а тепер працюють у велику війну. Змінювалися власники телеканалів, способи впливу на журналістів і самі медіа: телебачення перестало бути єдиним головним джерелом інформації, натомість з’явилися соцмережі, YouTube, телемарафон. У 2016 році «Телекритика» припинила існування під цією назвою, а її команда продовжила роботу як «Детектор медіа».
До 25-річчя «Телекритики» Укрінформ поговорив з Наталією Лигачовою про те, як усе починалося, чому журналісти виходили проти цензури, як на медіа впливали їхні власники і влада та що з усіх старих проблем української журналістики дійшло до 2026 року.
ЯК ВИНИКЛА «ТЕЛЕКРИТИКА»
- Цього року «Телекритиці» виповнюється 25 років. Якщо повернутися у 2001-й, яким ви тоді бачили український медіаринок і яким він виявився насправді? Яку роль ви визначали для «Телекритики»?
- У 2001 році найпопулярнішими були телевізійні канали. Власне, тому й виникла «Телекритика»: як відповідь на потребу в тому, щоб хтось аналізував, що саме показують канали своїй аудиторії, чи можна їм довіряти.
Медіаринок був невеликим, і великі телеканали, газети були поділеними між олігархами, лояльними до тодішньої влади президента Леоніда Кучми. Були «1+1», «Інтер», ICTV. І існувало кілька опозиційних або принаймні не контрольованих владою друкованих видань: «День», «Зеркало недели»... Також почали виникати незалежні медіа в інтернеті – «Українська правда», ще буквально кілька сайтів. Тоді інтернет-журналістика тільки народжувалася.
«Телекритика» з’явилася завдяки гранту посольства США. До 2004 року ми були проєктом «Інтерньюз-Україна». Спочатку нас було всього четверо: я, Ганна Шерман, Сергій Черненко, Тетяна Акімова. Досить швидко до нас доєдналося ще кілька людей, зокрема Ніна Краснова, Оксана Лисенко, Леся Ганжа, Наталя Данькова, яка тоді ще була студенткою, та інші. До цього я працювала заступницею головної редакторки та оглядачкою телебачення в газеті «День». Мені було дуже цікаво й важливо пояснювати широкій аудиторії, як сприймати те, що вона бачить на екрані: розкривати маніпуляції, критикувати порушення стандартів, говорити про залежність каналів від власників і влади тощо. От реально писала часто саме з відчуттям «Не можу мовчати».
Маючи досвід «Дня», я і щодо сайту «Телекритика» думала саме про широку аудиторію. Але досить швидко виявилося, що нашим головним читачем стала журналістська спільнота. Пам’ятаю, як Микола Княжицький, який тоді працював топменеджером на ICTV, розповів, що зайшов у великий ньюзрум і побачив: на кожному комп’ютері стартовою сторінкою була «Телекритика». Тоді і він, і наша команда зрозуміли, що ми маємо вагу для самих медійників.
Це накладало відповідальність. Якщо тебе читають професіонали, на кожен твій аргумент вони можуть запропонувати контраргумент. Тому треба було писати ще професійніше.
Я завжди кажу молодим журналістам: не треба критикувати заради хайпу. Поганий продукт – справді цукерка для критика
Тож я завжди кажу молодим журналістам: не треба критикувати заради хайпу. Поганий продукт – справді цукерка для критика. Критикувати цікавіше, це всі прочитають. Але моя мета завжди була іншою: щоб критика зумовлювала зміни.
Першою публікацією «Телекритики» був аналіз того, як українські телеканали висвітлювали теракти 11 вересня у США. Я дуже різко їх критикувала. Ігор Куляс, який тоді керував новинами на «Новому каналі», написав мені гнівного листа. Ми посперечалися, а потім стали друзями. У 2003 році він сам запропонував нам зробити перший в Україні публічний моніторинг інформаційного мовлення телеканалів. Так Ігор для нас, до речі, його і робить, от вже майже 23 роки. Від початку повномасштабної війни це моніторинг телеканалів, які входять у телемарафон, та Суспільного мовника.
Для мене це завжди було важливо: якщо людина, яку ти критикуєш, зрештою сприймає твої зауваження і готова щось змінювати, значить, ти досягла мети. Я не хочу, щоб читач просто сказав: «Яка Лигачова розумна, а всі навколо дурні». Я хочу, щоб покращився продукт.
- Але звідки у вас тоді була впевненість, що ви можете професійно критикувати телебачення? Українська медіасистема лише формувалася, а сама країна залишалася дуже орієнтованою на російський телевізійний досвід.
- Це був процес. Я працювала на телебаченні з 1984-го до 1994 року, спочатку у відділі соціологічних досліджень Держтелерадіо УРСР, потім у редакції кінопрограм УТ-1. Потім були «Киевские Ведомости», де я була кінооглядачкою, журнал «Наталі»... І в 1996 році я прийшла в газету «День», а в 1997-му головною редакторкою газети стала Лариса Івшина, моя подруга ще з київського державного університету. Вона почала мене активно спонукати писати про телебачення.
Я довго опиралася. У мене все було добре: я займалася в газеті темами кіно, шоубізнесу, брала інтерв’ю, знала багато крутих людей, мала хороші гонорари. А тут мені фактично пропонували робити все спочатку.
Я написала кілька текстів «лівою ногою», але Лариса їх повертала. Тоді я по-хорошому розізлилася, вирішила не писати нашвидкуруч: тиждень дивилася політичні програми і написала серйозніший матеріал. Оскільки попередні тексти мені вже повертали, я не поставила прізвище, а сказала: «Нам такий текст прислали, подивись». Лариса прочитала й сказала: «Оце те, що нам треба. Хто автор?». Я відповіла: «Автор – я».
Так з’явилася рубрика «Телетиждень з Наталією Лигачовою». І саме ця робота дала мені розуміння, як треба займатися медіакритикою.
Звісно, я помилялася. Я вже кілька років не працювала на телебаченні й не могла знати всього. Але тут є ще одне правило: якщо ти критикуєш інших, треба бути толерантним до критики себе.
ЦЕНЗУРА, ТЕМНИКИ І ЖУРНАЛІСТСЬКИЙ СПРОТИВ
- Яка була головна проблема українських медіа на початку 2000-х і що з того залишилося сьогодні?
- Головною була залежність від власників, передусім від олігархів. Вони диктували редакційну політику. Великих незалежних від власників медіа майже не було.
Друга проблема – своєю чергою, власники були залежними від влади. Що і стало передумовою для появи темників, які почали активно використовуватися з осені 2001 року. Технологію завезли сюди московські політтехнологи Марат Гельман, Ігор Шувалов та інші. Темники розсилалися щотижнево на всі підконтрольні медіа. Так Адміністрація Президента забезпечувала фактично єдиний голос для всіх телеканалів та деяких друкованих медіа. Робилося це через розсилки факсом (інтернет тоді ще лише народжувався в Україні) вказівок, як висвітлювати події, що замовчувати, на чому, навпаки, акцентувати («Тема важная и актуальная»). Тобто інформаційним мовленням майже всієї країни почали керувати з Адміністрації Президента через тодішнього її очільника Віктора Медведчука.
Ми, до речі, одні з перших побачили ці темники. Один із наших оглядачів паралельно працював спічрайтером Олександра Зінченка, який тоді керував «Інтером», і приніс їх нам. Ми дуже хотіли опублікувати отримані документи, але врешті я вирішила цього не робити, бо це означало б видати джерело. Натомість ми почали регулярно їх підпільно отримувати від колеги й використовувати для більш точного аналізу того, як працюють телеканали. Тобто завдяки цьому ми знали, на чому саме акцентували маніпулятори кожного тижня, і мали змогу саме ці маніпуляції найперше і розвінчувати. Пізніше темників опублікувала «Українська правда», Вахтанг Кіпіані, який тоді працював на «1+1».
Тепер ситуація інша. Є ручне керування владою мовленням у телемарафоні, але водночас існує багато незалежних інтернет-медіа. Є опозиційні телеканали – «Прямий», «Еспресо», «П’ятий канал». Вони теж залежать від своїх власників, у них є теми, які вони не чіпають, або підтримують когось на догоду власникам... Але плюралізм існує, і в набагато ширших масштабах, ніж це було за Кучми чи Януковича. І, головне, незважаючи на те, що порушення прав журналістів є і сьогодні, та все ж таки навряд чи хтось із журналістів боїться тепер фізичної розправи за критику влади.
Тому я кажу: в Україні є свобода слова, але немає повної свободи медіа для окремих медіа, які обмежені інтересами держави або власників. Водночас навіть під час війни людям в Україні є з чого обирати, звідки брати інформацію та кому довіряти.
Інша проблема сьогодні – величезна кількість інформації, зокрема і в соцмережах. Важко зрозуміти, хто експерт, а хто лише називає себе експертом, якому джерелу довіряти, а якому ні.
- На початку 2000-х журналісти виходили на протести проти цензури, а у 2004 році відбулася так звана журналістська революція напередодні Помаранчевої. Яку роль у цих процесах відігравала «Телекритика»?
- Перші протести почалися ще у 2001–2002 роках. У серпні 2001-го ми з Іриною Чемерис, журналісткою та продюсеркою, придумали ідею створити Комісію з журналістської етики. Ми подумали, що очолити її міг би Володимир Мостовий, який мав авторитет у всьому журналістському середовищі. Пришли з цією ідеєю до «Хартії 4», організації, яку на той момент створили Юлія Мостова, Микола Вересень, Тарас Кузьмов, Олександр Кривенко та інші. І врешті всі разом виписали драфт Кодексу етики українського журналіста, 16 вересня, у річницю зникнення Георгія Гонгадзе, зібрали установчі збори «Журналісти за чисті вибори» (у 2002 мали пройти парламентські), на яких і була створена КЖЕ.
А вже наприкінці 2001 року в Україні почали активно впроваджувати темники. На телеканалах почалися журналістські хвилювання, дехто звільнявся, Роман Скрипін написав текст «Так жити не можна», виникли протести в УНІАНі, а «Телекритика» всі ці кроки ретельно описувала, започаткувала дискусію на власних сторінках: що робити? тощо. Ми тісно співпрацювали з парламентським комітетом з питань свободи слова та інформації, який очолював тоді Микола Томенко, представник парламентської опозиції. У Будинку кіно 3 жовтня 2002 року разом з Миколою Томенком та кількома колегами зібрали журналістів, які активно виступали проти тиску, і протягом зборів було вирішено написати Маніфест проти цензури. «Телекритика» почала збирати підписи. Їх було зібрано майже 500 з усієї країни.
А вже 5-го жовтня вирішили провести більш масштабні збори, в Будинку вчителя. І знову так сталося, що на ці збори ми їхали разом з Ірою Чемерис. І під час дороги в нас виникла ідея створити незалежну медіапрофспілку і Страйком. Андрій Шевченко, який мав модерувати збори, одразу ідею підхопив, запропонував це на зборах. У результаті цього збори обрали Оргкомітет для створення Київської незалежної медіапрофспілки, а також Страйком. Трохи пізніше ми провели установчі збори, створили профспілку. Андрія обрали головою КНМП. Всі ці рухи мали дуже хороший ефект: відбулися парламентські слухання проти цензури (уявіть, в 2003 році з трибуни Верховної Ради виступають журналісти і на всю країну розповідають про темників!). ПАРЄ заслухала справу щодо темників. До законодавства України була внесена стаття про цензуру… Докладніше про ті події можна прочитати в збірці статей «Телекритики» під назвою «Журналістська осінь – 2002. Дискусія про політичний тиск і цензуру в українських медіа», яку ми видали у 2003 році.
Перед журналістською революцією 2004 року ми зрозуміли, що на чолі КНМП, яку на той момент очолював вже не Андрій Шевченко, а Сергій Гузь з тодішнього ще Дніпродзержинська, потрібна людина, яка матиме великий авторитет серед київських журналістів. Так в кількох з нас виникла ідея запропонувати головування в КНМП Єгору Соболєву, а Сергію зосередитися на створенні всеукраїнської Незалежної медіапрофспілки. Це був правильний крок. Єгор мав авторитет, і телевізійники великих каналів разом почали обговорювати нові форми протесту проти цензури. Часто збори, до речі, відбувалися в парку Шевченка. Так визріла журналістська революція.
«Телекритика» відіграла в цьому свою роль: ми брали участь і в перемовинах зі Сергієм Гузем, і в усіх акціях-з’їздах. На своїх сторінках ми постійно порушували тему цензури, були учасниками організаційних процесів, моніторили телеканали та допомагали тим журналістам в їхніх суперечках з менеджерами, які нав’язували темники. Але, безумовно, велику роль відіграв саме Єгор, який зумів переконати журналістів вийти на протест. Виступ журналістів проти цензури відбувся 28 жовтня 2004 року. Всі подробиці подій тих часів можна прочитати в збірці «Журналістська революція – 2004. Події, люди, дискусії», яку видала «Телекритика» за підтримки фонду «Відродження».
Для багатьох телевізійників це був дуже важкий крок. Треба було фактично піти проти власників. Частина журналістів телеканалу «1+1» хотіла підписати жорсткішу заяву, але після тиску та погроз відступила. Семеро журналістів зрештою звільнилося з «плюсів».
А журналістська революція, як і створення 5 каналу в 2003 році, стали, безумовно, важливими віхами, які готували суспільство до спротиву маніпуляціям під час президентських виборів. Стали передвісниками Помаранчевої революції.
ВЛАСНИКИ І НЕЗАЛЕЖНІСТЬ МЕДІА
- Після Помаранчевої революції до влади прийшов Віктор Ющенко. Чи справді зі свободою слова стало краще?
- Так, але це був дуже своєрідний період. Західні донори вирішили, що після перемоги Ющенка демократія перемогла і більше немає потреби підтримувати незалежні медіа. Я жартую, що «Телекритика» стала першою жертвою Помаранчевої революції.
У нас працювали дуже свободолюбні журналісти, які отримували нормальну зарплату завдяки донорській підтримці. А потім грантів стало значно менше. Із січня до травня 2005 року з команди «Телекритики» пішли майже всі журналісти: їм запропонували набагато більше оплачувану роботу, а вони погодилися, бо свобода слова запанувала на якийсь період всюди.
Це змусило мене шукати приватне фінансування. Так «Телекритика» як медіа опинилася в холдингу Олександра Третьякова (народний депутат з «Нашої України», бізнесмен).
Він був для нас прийнятним власником. Йому була важлива репутація; політично він у редакційну політику не втручався. Темників не було. Бували конфлікти, переважно через чиїсь скарги на нас, що ми щось «не так» написали. Але вимог дотримуватися певної редакційної лінії не було. Також дуже допомагало те, що ми зберегли громадську організацію «Телекритика». ГО займалася – на кошти західних донорів – різними проєктами, врешті створила і підсайти в структурі «материнського» сайту «Телекритика»: MediaSapiens про медіаграмотність та сайт про Суспільне мовлення, який став одним із головних двигунів перетворення державних телерадіокомпаній у Суспільне. Таке фінансування нашої діяльності – і з боку українського бізнесу, і з боку західних грантодавців – давало нам змогу під час якихось конфліктів з Третьяковим або його людьми посилатися на західні посольства: мовляв, вони точно не сприймуть тиску на нас. Тож для «Телекритики» це був період доволі значного розвитку, зокрема нашої паперової версії, яку очолив Євген Мінко, він дав виданню, що виходило з 2003 року, нове дихання. Піар-менеджер Костянтин Дорошенко не лише просував наші видання, а, наприклад, познайомив мене з Олесею Савенко, яка запропонувала концепцію, як може виглядати перший в Україні медіатаблоїд «Дуся». У 2009 році ми його створили, Олеся очолила «Дусю», і на кілька років видання стало культовим для журналістської спільноти. А коли в нього головредом прийшов Богдан Кутєпов – то воно ще часто і звучало його баяном, співом та… скандальними текстами. Також ми створили відеоверсію «Телекритики» – «Відеотеку», яку спочатку очолив Богдан Логвиненко, а потім багато років керувала Марина Баранівська, випускали різні відеопроєкти, куди приходили дуже відомі політики, журналісти, політтехнологи… А ведучими були Сергій Рахманін, Сергій Неретин, Євген Мінко, Ганна Гопко, Костянтин Грубич…
Водночас саме за Ющенка на українському медіаринку дуже активно розвинулася джинса. Свобода слова перетворилася на свободу платних статей. Раніше деякі журналісти могли отримати гроші за матеріал, а тепер це стало системою, яку контролювали комерційні відділи телеканалів, топменеджери. Така собі «рівність корупційних можливостей».
Саме боротьба з джинсою була одним із головних напрямів роботи «Телекритики» в той період. Одну з масштабних ініціатив ми проводили разом з Інститутом масової інформації, який тоді очолювала Вікторія Сюмар, і з тим же Єгором Соболєвим, з яким нас весь час зводила спільна боротьба за честь професії журналіста, я б так сказала, якщо трохи пафосно.
- Пізніше «Телекритика» опинилася в холдингу, який придбав олігарх Ігор Коломойський. Як ви оцінюєте цей досвід?
- Це був складний, але цікавий досвід. Після того як Третьяков продав холдинг у 2010 році Коломойському, ми опинилися, через різні трансформації, у групі «1+1», яку очолив Олександр Ткаченко.
Політичного втручання в нашу редакційну політику не було. Було на початку кілька комерційних конфліктів, так би мовити. Наприклад, Ткаченко хотів, щоб ми використовували для аналізу показників телеканалів лише одну телевізійну панель рейтингів, з двох на той момент наявних. Ми ж вважали, що треба аналізувати показники з обох панелей. Зрештою, просто відмовилися від цього продукту, так би мовити, «ні нашим, ні вашим».
Була ще смішна спроба пояснити нам, яким має бути наш таблоїдний проєкт «Дуся». Світлана Павелецька (займалася маркетингом у медіахолдингу «1+1 Media»), наприклад, почала розповідати мені, що «Дуся» має писати більше про те, «хто в що вдягнений і що лежить у зірки в сумочці». Але ми бачили «Дусю» зовсім іншою від початку її створення – зубастою, критичною, в стилі папараці, а не гламуру. Ну а в 2014–2015 роках, коли Світлана спробувала нам розповісти, що маємо робити, ми взагалі перемикнули «Дусю», яку тоді очолював відомий сатирик Юрко Космина, на протидію російській пропаганді, російським впливам. Олександр Ткаченко, зрештою, зрозумів і підтримав нашу позицію. Ну іноді якісь тертя виникали, але виходили на порозуміння. Що, до речі, є і досвідом того, що якщо ти готовий відстоювати свою позицію, маєш аргументи, в критичних ситуаціях готовий йти до кінця – взаємоприйнятні рішення переважно знаходяться.
Ну а згодом, у 2015 році, коли ми вирішили піти з групи «1+1», Ткаченко пояснив мені, чому нас майже не чіпали. За його словами, ми були своєрідним «бронепотягом на запасному шляху». У Коломойського насправді були складні стосунки з Януковичем (той вважав, що на виборах 2010 року ІВК підтримував Юлію Тимошенко), тому, мовляв, йому було важливо мати незалежне медіа, яке в разі тиску на «1+1» могло б захищати свободу слова. Я не уявляю, як би ми захищали Коломойського:). Ніяк, звісно, як і показали пізніше, але вже за Порошенка, подій навколо Коломойського у 2015 році. Але от так склалося, що в 2010–2015 роках ми і в групі «плюсів» жили своїм, вільним, життям.
- А що змінилося в медійному середовищі після приходу Віктора Януковича?
Цей рух проіснував до 2015 року і відігравав важливу роль. Коли відбувався будь-який тиск, він одразу реагував заявами, акціями. На це звертали увагу західні дипломати, писали незалежні медіа, так допомагаючи тримати ситуацію зі свободою слова на межі, але не поза межею, аж поки не сталися події 2013 року, відмова Януковича підписати наш вступ до асоційованого членства в ЄС.
Цікаво, що під час парламентських виборів 2012 року навіть частина олігархів почала чинити опір тиску Януковича. У вересні того року телеканали «Інтер», ICTV, Новий канал, СТБ, «Україна» та представники громадських організацій Академія української преси, Асоціація «Спільний простір» / Комітет «Рівність можливостей», Інститут масової інформації та ГО «Телекритика» підписали меморандум «Відкриті новини заради чесних виборів». За підтримки Міжнародного фонду «Відродження» ми домовилися щотижнево моніторити новини телеканалів на дотримання стандартів.
Спочатку не зовсім розуміли, навіщо власникам це потрібно. Потім же, постфактум, стало зрозуміло: раніше, за Ющенка, всі звикли заробляти на політичній джинсі – і Янукович платить, і Юлія Тимошенко платить. А Янукович, прийшовши до влади, почав тиснути, щоб Тимошенко та опозиції взагалі не було в ефірі. Але водночас і платити за себе та Партію регіонів не збирався. Тож олігархічні телеканали втрачали виборчий «врожай».
Власники вирішили захищатися якісними новинами. Ми не знаємо, які ще домовленості стояли за цим, але для аудиторії це було добре: новини справді стали якіснішими.
- Чим, на вашу думку, відрізнялася роль журналістів у 2004 році та під час Революції гідності?
- У 2004 році це був передусім спротив самих журналістів цензурі влади та власників. Тобто журналісти проти темників, які їм нав’язували як влада, так і власники. У 2013–2014 рр. журналісти також дуже активно брали участь в подіях, особливо під час першого, студентського, Майдану. Більшість телеканалів – окрім «Інтеру», тоді державного НТКУ, новоствореного «112 каналу» [ексміністра внутрішніх справ Віталія] Захарченка – добре висвітлювали події, але ситуація була іншою. Частина власників медіа сама негласно підтримувала Майдан.
Наприклад, «1+1» був дуже крутим та сміливим у висвітленні подій, але це була домовлена сміливість з власником, бо Коломойський був на боці революції. Тому це вже був не такий самий спротив журналістів власникам, як у 2004 році.
Це не применшує ролі медіа. Але це важлива відмінність: у 2004-му журналісти фактично йшли проти волі власників медіа. А в 2013–2014 роках у багатьох випадках їхня позиція ситуативно збіглася з позицією власників.
КРИТИКА ВЛАДИ ПІСЛЯ 2014 РОКУ
- Після Революції гідності ви працювали вже в іншому медійному середовищі. Вас звинувачували в лояльності до Петра Порошенка. Наскільки ці звинувачення мали підстави?
- Ми не працювали на Порошенка. Я навіть не голосувала за нього на президентських виборах 2014 року, і він про це знав, я не приховувала цього.
Водночас моя позиція після початку війни у 2014 році була і залишається незмінною: проукраїнську владу, якою б вона не була, треба критикувати, але не можна її «мочити». Це має бути конструктивна критика.
Ми зі Світланою Остапою, яка була моїм майже «альтер-его» в усіх активістських наших двіжах, інколи бували на Банковій, спілкувалися з представниками влади або прессекретарем Порошенка Святославом Цеголком, брали участь у робочій групі зі свободи слова. Але це була професійна комунікація, а не робота на владу. Разом з нами в тодішній АП бувало багато інших журналістів або представників медійних ГО, на різних зустрічах.
За Порошенка були дуже сильні журналістські розслідування, зокрема щодо корупції в його оточенні. Ми самі проводили моніторинг розслідувань і бачили, що вони були переважно якісними. Хоча деякі ми і критикували, це все можна побачити на сайті «ДМ».
Водночас я вважаю помилкою Порошенка політику щодо Медведчука та інформаційних каналів. Мабуть, мали місце домовленості, завдяки яким на тих же інформаційних каналах, які почали після 2014 року рости мов гриби, був голос медведчуківців. Я вважаю, що це було своєрідним задобренням Путіна через Медведчука – і в політичній, і в інформаційній сфері.
- Після 2019 року ми розділяємо президентство Володимира Зеленського на два періоди – до і після початку повномасштабної війни. Які зміни можемо виокремити?
- Зеленський прийшов до влади значною мірою завдяки таргетованій кампанії в соцмережах. Перший голова Офісу Президента Андрій Богдан прямо говорив, що журналісти їм не потрібні, вони спілкуватимуться безпосередньо з людьми.
Шостого червня 2019 р. була зустріч журналістів із Зеленським, на яку я та Світлана Остапа були запрошені теж. Вперше і востаннє, до речі:). Ми намагалися налагодити контакти з новою проукраїнською владою, я, зокрема, мала і маю непогані робочі стосунки з Іриною Побєдоносцевою, яка очолює інформаційний департамент Офісу Президента. Ми робили інтерв’ю з Борисом Шефіром (продюсер, співзасновник «Студії Квартал 95»). Тепер ми нормально спілкуємося з радником президента Дмитром Литвином.
Але команда Зеленського дуже болісно реагує на критику. Він свого часу сказав: «Я нікому нічого не винен». Мені здається, що ця команда досі дотримується такого підходу. Вони залежать від рейтингів, але недостатньо прислухаються до експертної думки, незалежних медіа, до громадянського суспільства. Вони сприймають нас не як можливих партнерів, а як якщо не ворогів, то конкурентів. Це інколи заважає, на мій погляд, ухвалювати правильні рішення.
Після початку повномасштабної війни олігархи, щоб уникнути насамперед націоналізації своїх телеканалів, увійшли в телемарафон. Ним, звісно, керує держава. Водночас опозиційні канали не взяли в марафон як виробників контенту, канали Порошенка вимкнули з цифри… Але, слава Богу, їх не закрили, 5 канал, Прямий, Еспресо продовжують існувати та мовити самостійно.
«НА УКРАЇНСЬКУ ЖУРНАЛІСТИКУ ЧЕКАЮТЬ СКЛАДНІ ЧАСИ»
- У 2016 році з’являється «Детектор медіа». Чому ви вирішили змінити назву? І як це вплинуло на подальшу роботу?
- Ми змінили назву не просто так. У 2015 р. ми вирішили вийти з групи «1+1» Коломойського. На той момент у ГО «Телекритика», яка, як я вже казала, існувала окремо від холдингу Коломойського, був дуже великий грантодавець – Sida, шведська агенція.
У якийсь момент аудитори почали ставити нам запитання: мовляв, чи не виходить так, що через гранти, які вони нам надають, ми фінансуємо холдинг Коломойського? Для нас це звучало абсурдно. Але я сприйняла це болісно для своєї репутації. Ну і фінансування на наступні 5 років від донорів залежало від того, чи будуть вони переконані, що наша ГО фінансово ніяк не перетинається з групою «1+1».
Я вирішила, що доводити щось – це принизливо. Водночас залишитися без донорського фінансування було не можна, бо це б зробило нас вразливими перед потенційним бажанням приватного інвестора впливати на нашу редакційну політику. Тому ми вирішили виходити. Я прийшла тоді до Ткаченка. Він був незадоволений цим рішенням. При цьому сайт «Телекритика» фінансувався групою «1+1» через ТОВ «Телекритика», в якому 26% акцій належали мені та Отару Довженкові, моєму заступникові, а решта – групі «1+1». Я сподівалася, що якщо ми будемо розставатися, вони заберуть собі таблоїд «Дуся», бо я вважала його популярнішим, жовтішим, а нам залишать сайт «Телекритика», який про свободу слова і все те, що для олігархів не цікаве:). Але вони не погодилися й вирішили забрати собі цей бренд. В угоді щодо створення ТОВ було прописано, що бренд може перейти іншій стороні за згодою сторін. Тобто ми могли його забрати, але тільки за взаємною згодою. Вони такої згоди не дали.
У результаті цього їм залишився бренд «Телекритика». Тому, коли ми пішли, всією командою, нам довелося створювати новий бренд. Так з’явився «Детектор медіа».
А холдинг, зрештою, не зміг розвивати «Телекритику» і закрив її у листопаді 2020 року.
Я вважаю, що Президента треба критикувати. Але журналісти мають робити це як журналісти, а не як політичні активісти
- Я думаю, що першопричина тут – у комунікаційній політиці президентської вертикалі, а не в самих журналістах.
Президент справді вже давно не проводить відкритих пресконференцій і не відповідає на гострі запитання. Є чат ОП у вотсапі із журналістами, але там часто немає відповідей. Є офрекорди, але їхня кількість скоротилася.
Тому я розумію невдоволення журналістів. Але та заява була, на мою думку, передусім політичною. Колеги навряд чи очікували, що Президент на неї відповість. Вони заявили про свою позицію.
Я вважаю, що Президента треба критикувати. Але журналісти мають робити це як журналісти, а не як політичні активісти. Так само, до речі, і коли йдеться про можливість проведення виборів Президента під час війни: я бачу, що деякі не лише активісти, а й журналісти доволі активно просувають цю тему. Мені це не подобається, до того ж ніхто з них не ставить собі питання: а що далі, після гіпотетичних виборів, які можуть бути сценарії розвитку подій? І це при тому, що країна – у стані великої війни.
Мене також турбує тональність частини антикорупційних розслідувань. Я впевнена, що корупцію треба викривати, і що НАБУ має нормально робити свою роботу. Але коли НАБУ починає знімати фільми, а журналісти під виглядом розслідувань просто викладають зливи з НАБУ, САП, – ну, це дещо не про розслідування все-таки. І іноді журналісти в YouTube буквально сяють від того, що випливла чергова корупційна історія.
Мені це не подобається. Корупція – погана новина для країни. Не варто перетворювати її на привід для захоплення самими собою.
- Але де проходить межа між необхідною критикою і ситуацією, коли журналістика починає підважувати державу?
- Тут дуже важко провести універсальну межу. Кожне медіа саме визначає тональність.
Я не пропоную не проводити антикорупційні розслідування. Навпаки, їх треба робити. Але під час війни треба думати і про наслідки. Ми вже бачили за Порошенка, як розслідування про корупцію в його оточенні впливали на його політичні перспективи.
Тепер ситуація ще складніша. Підважуючи владу, треба б розуміти, що буде далі. Слабший президент – більш відкритий для тиску на нього з усіх боків, і з Росії, і з боку наших західних партнерів, які не завжди зважають на цінності, а, скоріше, власних інтересів або інтересів їхніх держав, як вони їх бачать…
У мене немає відповіді, де саме має проходити ця межа. Але я вважаю, що журналісти мають залишатися журналістами: відсторонено висвітлювати події, перевіряти факти, ставити гострі запитання, але не налаштовувати суспільство на повну недовіру до влади під час війни.
- Як ви оцінюєте майбутнє української журналістики? Соцмережі, YouTube, TikTok дедалі більше перебирають на себе функцію поширення новин.
- Я бачу тепер більше загроз, ніж можливостей для якісної журналістики.
Соцмережі, ШІ приносять більше хайпу, клікбейту і менше достовірної інформації. Невипадково «ДМ» ще з 2014 року розвиває потужний Центр досліджень, який спочатку займався протидією дезінформації, потім FIMI, тепер працюємо також в рамках когнітивної війни, посилюючи інформаційну стійкість українського суспільства, здатність до критичного мислення. Цими новими напрямами керують у нас директорка Галина Петренко та програмний директор Вадим Міський, який курує і наш відомий вже, здається, всім Індекс медіаграмотності. Разом з Галою Скляревською, головною редакторкою порталу «Детектор медіа», вони намагаються стежити за всіма загрозами і для суспільства, і для медіа, які несуть нові технології.
Ми, українці, також не знаємо, що відбуватиметься з воєнними діями, а це безпосередньо впливатиме на медіасферу. Додається проблема фінансування: підтримки від західних донорів стає менше.
Тому я песимістично дивлюся на найближчі роки. На українську журналістику чекають складні часи.
Саме тому журналістам тепер треба більше єднатися. Навіть якщо ми критикуємо одне одного, не варто сприймати будь-яку критику як атаку. Треба спокійно обговорювати проблеми.
Ми влітку проводили закритий круглий стіл, де говорили про те, як медіа висвітлюють чутливі теми. Мені здається, таких розмов має бути більше. Виклики з’являються постійно, і відповідати на них буде легше, якщо журналістська спільнота звикне конструктивно обговорювати проблеми, а не конфліктувати між собою. Треба весь час пам’ятати, що мета в нас одна: сильна демократична мирна Україна. Можуть різнитися погляди на те, як до цього йти. Але мета має об’єднувати, як це бувало вже не раз в історії української журналістики.
Марина Шашкова
Фото: Геннадій Мінченко
