Одеський міжнародний кінофестиваль триває цього року в Чернівцях з 19 по 26 серпня. У Національній конкурсній програмі ОМКФ бере участь стрічка Аліси Коваленко «Ми не згаснемо» (We Will Not Fade Away). Дата показу цього неголосного й водночас пронизливого фільму символічна — 24 серпня, у день Незалежності України.

Робота над картиною розпочалася у 2019 році, а закінчено її було вже після 24 лютого 2022-го. Герої фільму — підлітки, які живуть на Донбасі під час війни, мріють про свободу та готуються до яскравої пригоди у своєму житті — сходження на Гімалаї.

Світова прем'єра стрічки відбулася на Берлінале-2023, потім були ризький «Артдокфест», Thessaloniki Documentary Festival у Греції, швейцарський International Film Festival and Forum on Human Rights — FIFDH, Luxembourg City Film Festival, кінофестивалі в Чехії, Австрії, Німеччині, довгоочікувана прем'єра в Києві. Було визнання та призи.

А днями фільм «Ми не згаснемо» відкрив конкурсну документальну програму на Sarajevo Film Festival у Боснії та Герцеговині. «Показ був чудовий, — написала Аліса Коваленко у соцмережах, — зворушливий і чуйний. Цей фестиваль, це місто, його атмосфера є особливими для мене. Тут відчувається важке минуле — війна: нестерпно сумні історії ховаються за гарними гірськими краєвидами, отвори від куль на багатьох будинках, плями червоної фарби на асфальті, де загинули люди... І я багато думаю про нашу пам'ять, скільки болючих спогадів буде у нас — страшно уявити...».

— Алісо, наскільки я знаю, початковою ідеєю стрічки «Ми не згаснемо» був фільм-портрет відомого українського спортивного журналіста та невтомного мандрівника Валентина Щербачова. Як і коли змінився задум?

— Коли продюсер Олексій Кобелєв розповів мені про свою ідею зняти фільм про Валентина Щербачова, я відмовилася, сказала, що мене не цікавлять фільми-портрети — я займаюся винятково авторським кіно. Знімаю тільки те, про що хочу розповісти особисто, що відчуваю. Але Олексій попросив мене просто поспілкуватися з Валентином без жодних зобов'язань. Тоді ми таки зустрілися — і Валентин поділився зі мною думками про реабілітаційний проєкт для дітей Донбасу, які з 2014 року живуть у прифронтовій зоні та для котрих сходження на Гімалаї може стати своєрідною пригодотерапією (для самого Щербачова та експедиція мала стати 49-ю!). Ідея видалася мені прекрасною.

— У фільмі п'ять героїв — Андрій, Руслан, Ілля, Ліза та Лера. За яким принципом ви відібрали саме їх?

— Валентин багато розповідав про проєкт на радіо, телебаченні, був оголошений конкурс, тож діти могли писати листи Валентину, розказувати про себе, про те, чому хочуть взяти участь у проєкті. Потім ми разом їздили на Донеччину, спілкувалися з директорами шкіл, зустрічалися з багатьма дітьми. На основі листів і нашої подорожі Валентин відібрав кандидатів у експедицію. Остаточно ми затверджували їх разом — і наші думки практично збігалися. Я сама родом із Запоріжжя, знаю цей регіон, тому  добре розуміла мотивацію підлітків.

— Притирання при ближчому знайомстві з героями було складним?

— Ні, труднощів, по суті, не виникало — з кимось одразу було легко спілкуватися, хтось (Руслан, наприклад) відкривався складніше, був сором'язливий, невпевнений у собі, переживав, як виглядає, що говорить… Руслан навіть зізнався мені, що написав листа в надії позбутися внутрішнього затиску, знайти нових друзів. Він хотів узяти участь у проєкті, щоб відкрити самого себе — для себе ж. Лера спочатку також була дещо сором’язливою, а потім просто розквітла, наче квіточка. Після початку війни, коли вона опинилася в окупації, ми з нею листувалися — вони з подружкою вирішили, що виїжджатимуть, усе спланували, а це було неймовірно складно та небезпечно. Я навіть повірити не могла, що Лера самостійно зважилася на такий крок. Думаю, вона стала більш упевненою у собі після всіх пригод, що сталися з нами під час зйомок. Ліза іноді протестувала, траплялись якісь непрості моменти, але не критичні, до того ж у неї взагалі бунтівний характер. З Лізою з самого початку було ясно: вона — борець. Від неї виходила сильна енергія, вона бажала розвиватися, пізнавати та робити щось нове. Ілля був від початку дуже відкритий, чутливий. А з Андрієм взагалі було дуже легко. Він познайомив мене з усіма своїми друзями. Ми багато часу проводили разом, смажили шашлики, їздили на мотоциклах — і всі досить швидко переходили на «ти». Не сприймали мене як дорослу людину — просто як друга. Для мене в документальному кіно дуже важливо, коли твої герої ставляться до тебе не як до дорослої тітки, яка приїхала звідкись, а як до близької людини. Важливо стати частиною їхнього світу,  а не зовнішнім спостерігачем. Упевнена,  що більше часу ти проводиш з героями, то більше в тебе шансів встановити з ними емоційний контакт. Складність нашого проєкту була, мабуть, лише в тому, що героїв п'ятеро — кожного хотілося розкрити, і, по суті, виходило, що ти робиш не один, а п'ять фільмів. Розповідаєш п'ять історій. Однак це були чудові моменти життя.

— 24 лютого 2022 року ви опинилися на Донбасі. Це сталося випадково чи було обміркованим рішенням?

— Ми зі звукорежисером Марією Нестеренко планували поїздку заздалегідь, потрібно було записати атмосферу, тому що багато епізодів я знімала як оператор, і Маша постійно лаяла мене: «Ви, документалісти, ніколи не думаєте про звук, адже це дуже важливо!» Чесно кажучи, я не вірила, що розпочнеться повномасштабна війна, хоч і розуміла, звісно, що ситуація погана. 24 лютого прокинулася о п'ятій ранку, мені зателефонувала мама, вони з моїм сином перебували в Києві. Вже було чутно вибухи, мама плакала, не знала, що робити… Тоді я, як і всі ми, опинилася в іншій реальності. Ми їхали в одному купе з прикордонником, який із Лисичанська мав  рушити на нульовий блокпост. Йому також дзвонили батьки… Ми сиділи цілковито загублені, читали новини, відповідали на дзвінки. А телефонувати почали всі — батьки героїв фільму, колеги, друзі. Мене зустріли Андрій і його тато на машині, вже був величезний затор, люди намагалися виїхати з Донеччини. Вулиці порожні, БТРи, танки… Ми поїхали додому до родини Андрія, до Золотого-4, яке розташоване фактично на лінії фронту, там я провела кілька перших днів. І вже тоді відчула, наскільки реальність сильніша за кіно. Не могла нічого знімати, кілька мікроепізодів хіба що… Ми цілодобово читали новини, переживали все це, плакали разом — то були дуже тяжкі моменти. І тоді я зрозуміла, що маю щось робити, бути корисною, бо кіно — довгострокова перспектива, а діяти необхідно тут і зараз.

Спочатку вирішила: треба допомогти героям і їхнім рідним з евакуацією, але родини Андрія та Руслана відмовилися їхати, сказавши, що все буде гаразд, що оборона ЗСУ витримає. Звісно, для них це не було так само як для киян, наприклад, бо вони 8 років провели поруч із лінією фронту, не було такого самого відчуття небезпеки. Потім я зателефонувала Лізі (вона навчалася в Харкові, в художній академії, місто постійно бомбили, студенти сиділи в бомбосховищі гуртожитку), її батькам і поїхала до Харкова. Місто було абсолютно порожнім — скрізь згорілі машини, постійні вибухи, прильоти… Ми разом із моїм другом Пітером, бельгійським режисером, забрали Лізу, привезли на польський кордон, звідки наш інший бельгійський друг перевіз її до Бельгії. Зараз Ліза живе та навчається в Генті, в Королівській академії образотворчих мистецтв (KASK).

А потім я попрощалася з мамою, з сином і поїхала на фронт.

— Алісо, ви — молода тендітна жінка, у вас багато зобов'язань — ще зовсім невелика дитина, сім'я, мама… Однак ви приймаєте таке відповідальне та небезпечне для життя рішення. Як відреагували на нього ваші рідні?

— 2014-го я вже була в цих місцях. Тоді мене всі намагалися чогось навчити — я трохи стріляла з калаша, бачила, як працює артилерія та як взагалі все відбувається на фронті. Ще під час Майдану ми з моєю найкращою подругою та колегою Любою Дураковою (ми навчалися на четвертому курсі в інституті Карпенка-Карого) відчули: необхідно фільмувати події, що відбуваються, має залишитися документ нашого часу. Носили бруківку, готували коктейлі Молотова — і знімали, знімали, знімали... І весь час запитували себе: «Як зберегти дистанцію (і чи можливо її зберегти), якщо ти сам учасник?». Ще сильніші сумніви почали  мене мучити, коли я знімала на фронті добровольців. Адже вони не були мобілізованими або солдатами, які підписали контракт, — шкільні вчителі, айтівці, спортсмени, художники, музиканти, люди звичайних цивільних професій, багато хто взагалі без військового досвіду. Але кожен із них прийняв усвідомлене рішення піти на фронт захищати Україну. Я теж зрозуміла, що хочу бути учасником, а не спостерігачем із камерою, якщо війна стане «рости». Тому в перші дні повномасштабного вторгнення вже точно знала, що маю робити. Було відчуття: якщо всі ми та кожен окремо докладемо зараз максимум зусиль, то разом із підтримкою Заходу, Америки зупинимо російську  армію. Я пішла у військкомат ще на Донбасі, сказала, що хочу мобілізуватися. «А що ви вмієте робити?», — було питання. «Та всього потроху вмію». «Військовий квиток маєте?» — «Ні». Мені порадили дочекатися другої чи третьої хвилі мобілізації, оскільки військового досвіду я не маю, записали мій телефон. А потім я побачила у фейсбуці, що командир, знайомий мені з 2014 року (найнеймовірніша людина з тих, кого зустрічала на Донбасі), нещодавно зібрав штурмову роту Української добровольчої армії. Я списалася з ним і поїхала на фронт. Перед тим з'їздила до Ужгорода, де на той час перебували моя мама та чотирирічний син. Вони жили у моєї близької подруги, теж документалістки. Сказала про своє рішення мамі та чоловіку. Їм було складно прийняти його, але оскільки вони знають мій характер, то розуміли, що шансів переконати мене немає.

Ми вирішили, що Тео з мамою поїдуть до Франції (у нас французька родина). Дуже важко було прощатися з сином, він не міг зрозуміти, чому його мама їде на фронт, чому не «інші». Я намагалася пояснити Тео: якщо кожен говоритиме «інші, інші…» — нічого в нас не вийде. Зараз такий час, коли всі мають робити щось корисне для України. Син не відпускав мене, плакав, хапав за ноги, я фактично втекла від нього. Це було жахливо. Потім, на фронті, я намагалася підтримувати із сім'єю максимальний контакт — записувала відеоблоги, щодня розповідала щось нове. Це непросто, тому що на фронті життя рутинне та монотонне.

— Хто за фахом ваш чоловік?

— Стефан — відомий французький журналіст, репортер однієї з провідних французьких газет Libération. Він також був автором і продюсером кількох проєктів у Франції. Одного разу, коли я розробляла проєкт «Домашні ігри» та не встигала приїхати на підготовчу презентацію перед пітчингом, попросила його замінити мене. Він чудово представив проєкт і всі радили йому стати копродюсером фільму. Так ми почали разом працювати над проєктом. Стефан любить документальне кіно, історію, добре працює з текстами, зі сторітелінгом — це була класна співпраця. Але спільна робота — також певний досвід, вона поглинає весь час і дуже змінює стосунки. Процес створення фільму — це не офісна служба, де відсидів вісім годин і забув про проблеми. Тому ми вирішили, що після завершення проєкту «Ми не згаснемо» на якийсь час зробимо паузу у спільній роботі.

— У мене не виходить із голови ваша фраза з одного інтерв'ю: «Я почала фільмувати хроніку війни, щоб, якщо загину, в сина залишилися спогади про мене…» Ця думка завжди присутня на фронті?

— Звісно, звісно! Ми іноді жартуємо з приводу смерті — неможливо воювати весь час із пафосною та фатальною думкою: «О Боже, ми всі загинемо…» Потрібно навчитися приймати смерть із легкістю та жити з цим розумінням, інакше на фронті просто не витримаєш. Дуже важко психологічно. Я взагалі дізналася, що часто перед складними контрнаступальними операціями, де зазвичай гине найбільша кількість солдатів, усі заздалегідь прощаються з рідними. Перед однією такою операцією я про всяк випадок теж написала заповіт і відправила його своїй подрузі, попросила, щоб вона допомогла зібрати матеріал, який я зняла, скопіювала його собі й потім передала моїй родині. Повісила на неї таку відповідальність.

— Що найважче для жінки на війні?

— Їй треба довести, що вона така ж сильна людина, як і чоловіки, що воюють поруч. Мовляв, якщо ти мужик, ти вже воїн — не має значення, чи ти кволий, чи хворий, чи товстий. А якщо ти дівчина, та ще така худа, як я, то стереотипно виникає питання: «Яка взагалі від неї користь?!». Потрібно дуже багато часу, щоб довести: ти можеш робити на фронті все те ж саме, що й чоловіки. Я ніколи не дозволяла мені допомагати щось носити, було важливо довести, що я впораюся сама. Для цього потрібно було докласти багато зусиль. А коли ти довела, що сильна — до тебе починають ставитись як до рівної: ти — побратим, частина підрозділу, така сама бойова одиниця. Але шлях до цього дуже важкий.

— На фронті є своя лексика?

— Багато матюків! (Сміється.) Зі сленгу: «Мішки» чи «ведмеді» — танки, «олівці» — люди. «Два олівці пішли…» — і багато іншого.

— Ви вже розібрали відзнятий на фронті матеріал?

— Він дуже спонтанний, я знімала те, що хотіла зберегти для пам'яті, — якісь образи, атмосферу місця, яке було для мене важливим. Якихось батальних сцен там, по суті, немає. Коли повернулася додому, спочатку навіть не стала дивитися матеріал. Потім до мене приїхала подруга Марина Степанська (вона робить проєкт про творців фільмів, які по-різному переживають цей досвід війни), подивитися матеріал, можливо, взяти якісь кадри. Ми сіли дивитися. Дивились-дивились — Марина й каже: «Слухай, та в тебе тут кіно! Іранське, нудне, але неймовірно атмосферне, відчувається ця напруга в очікуванні».

Як зазвичай уявляють війну? Екшен, битви, стрілянина, все вибухає… Але на фронті часто більший відсоток нескінченного очікування, а згодом — бац! — прилетіло тобі на голову, й ти помер. Ти можеш навіть не пройти жодних серйозних битв, особливо в піхоті. А я була, по суті, в піхоті — це найбрудніша робота, і життя піхотинця одне з найменш тривалих. Я хотіла зафіксувати це тяжке очікування, і що вражає — коли дивишся матеріал, ти ніби перебуваєш там… Тоді я вперше подумала, що хочу зробити фільм про цю рутину, про це очікування, що не припиняється, про напругу, стани й атмосферу… Кіно, в якому нібито нічого не відбувається, але насичене цією напругою. Я раптом і сама відчула, що в матеріалі є щось особливе, чого я не бачила в жодному фільмі про війну — рутина фронту, коли годинами вдивляєшся в лінію горизонту, пшеничні поля, дерева, листочки… Слухаєш мурашок, пташок, намагаєшся розрізнити, на якій відстані проїхав танк (я навчилася відрізняти відстані, один кілометр чи два, наприклад), танк це, БТР чи легкова машина… Твій слух у якомусь сенсі стає твоїми очима, особливо вночі. Я написала синопсис, Стефан навіть подав проєкт на IDFA Forum в Амстердамі — це найбільший документальний фестиваль і, відповідно, найбільший ринок документального кіно у Європі. Потрапити туди на пітчинг дуже складно. Я ще навіть не була впевнена, чи робитиму фільм, як раптом мені приходить лист із привітаннями! Пізніше я більше зрозуміла, наскільки важливо зберегти пам’ять про цей досвід, тоді, коли загинув мій командир. Якось у момент обстрілу я йому жартуючи сказала: «Знаєш, нас можна легко замінити, ми найменші військові одиниці, а тебе не заміниш, твій досвід значно цінніший у часи війни. Так що не стій тут на подвір’ї, а йди ховайся в підвал». Найближча для мене людина на фронті, ми з ним багато чого пройшли, знайомі з 2014 року. Він наші життя цінував більше, ніж своє — і ми його втратили. Це величезна втрата для мене особисто, для всієї України. І для мене важливо зберегти пам'ять про нього, інших хлопців із нашого підрозділу, з якими ми стали близькими друзями, та кого вже немає. Але цей фільм також значною мірою про такий внутрішній діалог із моїм сином, про мої листи до нього в майбутнє, він про те, як ми можемо говорити про наш досвід війни, фронту, з нашими дітьми. У Барса залишилося двоє дітей майже такого ж віку, як Тео, в Оріля та Юрка теж. Що ці діти будуть пам’ятати, коли виростуть?

— До смерті можна звикнути?

— Так, звісно. Життя на фронті — лотерея, можеш «виграти» свій квиток на небо. У мене в трейлері є зйомки мурах, які тягнуть кудись травиночки, а навколо все гуркоче, вибухає… Ми, як мурахи, робимо свою маленьку, хоч і важливу роботу, але насправді крихітні у Всесвіті. Це дає певну легкість прийняти можливу смерть. Але важко усвідомлювати, що ти помреш для своїх близьких, син не отримає моєї любові, мого тепла, виросте без мене. Якось ми були під жорстким обстрілом — міномети, танки, фосфор — думали, що всі загинемо. Я сиділа в окопі та розмірковувала про це — мені стало дуже боляче, що син мене втратить, і вся моя любов просто випарується в повітря… Дуже боляче.

— У вас є талісман?

— Ні, я нічого з собою не брала. Тільки ця дрібничка (показує синьо-жовту стрічку на руці). Я взяла її з банки з медом, зав'язала на руку і сказала, що зніму лише після перемоги. І ще: коли була в Донецькому аеропорту, один солдат читав «На Західному фронті без змін». Я теж її погортала, обожнюю Ремарка з 14 років, тоді вперше прочитала. Ідеальний письменник для підлітків, мені здається. І от одного разу перед операцією ми чекали на час виступу в будівлі школи — і я знайшла там «На Західному фронті без змін» українською. Попросила побратима зберегти книжку, мені це було важливо. Він зберіг. Пізніше школу розбомбили, все згоріло, окрім Ремарка, бо він був зі мною. І для мене це також символічно.

Знімальна група стрічки «Ми не згаснемо»:

Аліса Коваленко — режисерка, авторка сценарію та операторка,

Сергій Стеценко — оператор,

Войцех Фрич — композитор,

Марія Нестеренко — звукорежисерка,

Валерій Калмиков, Олексій Кобелєв, Яна Калмикова, Стефан Сіоан, Кася Кучинська, Томек Моравський — продюсери.

Фільм зроблено Trueman Production у копродакшені з East Roads Films і Haka Films за підтримки Державного агентства України з питань кіно, Польського кіноінституту, TVP Arte, Current time TV та IDFA Bertha Fund.