26 квітня біля Антонівського мосту на Херсонщині російські снайпери вбили українського фіксера Богдана Бітіка. Італійський журналіст газети La Repubblica Коррадо Дзуніно, якому допомагав працювати в Україні Богдан, був поранений, але вижив. Обидва чоловіки були в жилетах із надписом «Преса», але Бітік не мав на собі бронежилета.

Роком раніше, 14 березня 2022 року, під Києвом загинула фіксерка Fox News Олександра Кувшинова — під час роботи вона повідомляла, що російські військові свідомо ціляться по журналістських групах.

Зараз в Україні перебувають сотні іноземних медіа, які фіксують російське вторгнення в Україну — до початку переакредитації, що стартувала 1 травня, в країні було акредитовано 14 тисяч журналістів, включно з іноземними. І з ними працюють сотні українських фіксерів, без яких ці медіа не отримали б багато важливої інформації. При цьому правовий статус фіксерів (самі вони вважають, що більш правильно називати їх локальними продюсерами) і досі не визначений. Чи не єдина офіційна згадка про фіксерів міститься в наказі Головнокомандувача №73, де фіксер визначений як людина, яка надає «інформаційну підтримку роботі іноземних журналістів і має відповідний лист від керівника їхнього засобу масової інформації». На другому році війни, під час переакредитації, фіксерам урешті-решт почали надавати акредитацію, де вказують їхній рід занять, — але додали вимогу мати офіційне підтвердження від конкретного медіа, з яким вони працюють. При цьому часто фіксери виконують свої обов'язки без жодних договорів, не мають страховок і гарантій компенсацій на випадок поранення чи загибелі. «Детектор медіа» поговорив із півтора десятками українських локальних продюсерів про те, як вони опинилися на війні, перед якими труднощами постають і в яких умовах їм доводиться працювати.

Хто такі українські фіксери та скільки їх

У перші дні повномасштабного вторгнення, розповідає Стас Козлюк, український журналіст і локальний продюсер NYT, фіксером міг стати будь-хто, часто випадкова людина:

«Ринок фіксерів після вторгнення сильно розрісся, там опинилося дуже багато різних людей. У якийсь момент брали всіх, хто говорить англійською. Ти міг бути таксистом, почути від іноземців, що вони шукають фіксера, домовитися — і все, ти вже їхній водій-фіксер».

• Читайте також: Стас Козлюк: «Ти маєш лишатися при здоровому глузді до перемоги. Тому що треба працювати»

Скільки саме зараз в Україні фіксерів — невідомо: деякі з них працюють час від часу, допомагаючи на прохання друзів чи знайомих. Хтось — систематично та завжди з одними й тими самими іноземними ЗМІ, але переважна більшість співпрацює з десятками різних знімальних груп.

Андрій Колесник, локальний продюсер, каже, що існують десятки фейсбук-спільнот, чатів чи груп фіксерів, які налічують від десятків до сотень людей:

«У фейсбук-ком’юніті 200–300 людей. Є ще дуже камерний чат локальних продюсерів — там близько 120 людей. Є ще міські чати: у львівському — 1,5 тисячі людей, а у київському — кілька сотень. Якщо узагальнити, то в кожному з них від ста до тисячі людей».

Здебільшого це не журналісти, додає Колесник, який сам є учасником таких чатів: «Приблизно 20% — це журналісти, чинні чи колишні, або хтось, хто має журналістську освіту. Інша частина — люди, які мали якийсь бізнес або були дотичні до сфери зв’язків із громадськістю, піарники, маркетологи. І багато людей із творчих професій — фотографів, звуковиків, які були дотичними до створення якогось контенту».

Сам він почав працювати, як і переважна більшість співрозмовників «Детектора медіа», під час повномасштабного вторгнення. Раніше на фронті не працював взагалі — у 2014 році, коли почалася війна, він навчався у виші:

«Мій перший робочий день був 26 лютого. Я не вирішував працювати фіксером, це сталося випадково. Отримав дзвінок від мого викладача, який запропонував мені роботу з іноземними журналістами з Vice News. У мене є права, я говорю англійською і вирішив допомогти. Я був і асистентом фіксера, і їхнім водієм на Київщині: раніше я працював у логістиці, добре знаю місто, околиці міста. Потім, коли колаборація з ними закінчилася, я був фіксером для Polsat, RAI 1, 2, 3, "Аль-Джазіри", Liberation, "Репортерів без кордонів", британських фотографів. І з ними вже я працював на Харківщині до деокупації, потім на Донбасі».

Спочатку охочі знаходили локальних продюсерів через колег і знайомих, каже Макс Пенько, потім виникли групи в соцмережах:

«Шведське радіо знайшло мене через колег. Потім вони самі писали та попереджали, що приїдуть і будуть раді попрацювати. Але зараз є купа фіксерських спільнот у фейсбуці, вотсапі, практично на всіх платформах, де досить часто з’являються запити на фіксерів». Тому, каже він, зараз когось знаходять західні журналісти, в інших випадках фіксери самі шукають роботу.

«На початку війни в кожному місті України були свої фіксери. Фіксери Києва, Львова, Одеси, Харкова, Донбасу. Зараз ти або фіксер на всю Україну, або не фіксер. Сформувалося ком’юніті, до якого можна звернутися по допомогу», — додає Артем, який попросив не називати свого прізвища.

Він почав працювати з березня 2022-го. Серед тих, кому допомагав, — Radio Rai, La Stampa, The Hill. Перше медіа знайшло його через знайомих, а потім спрацювало «сарафанне радіо» серед іноземних журналістів та українських фіксерів.

Влад Маслов теж працює з березня 2022 року — спершу з Der Spiegel, потім із The Washington Post, BBC, ABC 60 Minutes, Radio Free Europe/Radio Liberty.

«Спочатку це було "сарафанне радіо": до когось із журналістів зверталися українські колеги, до яких зверталися іноземні в пошуках фіксера. Нам дуже допомагав координатор із Берліна, який має безліч контактів по всьому світу. Спершу він знайшов в Одесі мене, а потім я порекомендував йому інших фіксерів».

• Читайте також: «Почалось». Як українські медійники зустріли 24 лютого 2022 року

Більшість локальних продюсерів працює на фронті, але є й ті, хто допомагає іноземцям винятково в тилу, як-от Валерія Сергеєва, журналістка, яка співпрацювала з газетою Svenska Dagbladet, нідерландським телеканалом NOS і турецьким телеканалом TRT Arabi.

«Я в зони бойових дій не їздила — вагітна на сьомому місяці. Працюю дистанційно — допомагаю з ідеями тем і спікерами. Це не планувалося як офіційна робота, просто в перші місяці повномасштабної тут було багато іноземних медіа, а в наших, навпаки, не було роботи, тож допомагали, як могли».

Так само, не на фронті, працює і журналістка з 20-річним стажем Вікторія (просила не публікувати її прізвища):

«Як фіксерка як працюю із самого початку повномасштабної війни. Найпершим виданням, із яким я співпрацювала, було India Today, а потім додалося шведське радіо, австрійські, британські, румунські журналісти. Усіх важко перерахувати, були навіть фрилансери з Гонконгу. Іноземні журналісти спілкуються між собою і хтось когось також пропонує. Багато з них виходили на мене самостійно. Але в основному це відбувається через колег з інших міст».

Той, хто знає контекст

Майже всі, хто зголосився поговорити з «Детектором медіа», — журналісти. І саме велика кількість журналістів серед локальних продюсерів є суттєвою перевагою у висвітленні російської агресії в іноземних медіа, вважає Стас Козлюк:

«Ми знаємо контекст. Ми розуміємо внутрішню кухню, розуміємо, чому Подоляк — це Подоляк, чому Єрмак такий цінний, а Арестович говорить те, що він говорить. І чому це часто неправда. Але йдеться не лише про політику — ти можеш зорієнтувати іноземних колег, пояснити, чому Донбас російськомовний, чому в нього такий великий сентимент до Радянського Союзу. Або, наприклад, у нас був матеріал про Херсон, і одна жінка нам сказала, що Херсон здали без бою — а ти потім пояснюєш колегам, що 59-та бригада рубалася з росіянами як чорти за той Антонівський міст, що 80-та теж там билася з ворогом. Боже збав втручатися в роботу іноземних колег і розказувати їм, як треба писати, тому що це неправильно. Але пояснити певні речі ти можеш. І в цьому головна відмінність: фактично ти виконуєш свою роботу, просто текст пишеш не ти».

• Читайте також: Фіксери: як не стати інструментом у руках ворога

Валерія Сергеєва теж каже, що робота фіксера полягає не тільки в тому, аби допомогти впоратися зі складнощами чи знайти спікерів:

«Мої задачі — отримати їхні побажання по темах і спікерах та допомогти максимально реалізувати це. Від домовленостей із героями — до транспорту, водіїв, проживання та перекладу. Але також для мене важливо, що більшість кореспондентів дуже вдячні, якщо ти пропонуєш їм цікаві теми й потім ви їх реалізуєте. Для мене це можливість впливати на інформацію про нас за кордоном, давати свої акценти, підсвічувати певні історії».

Євген Семехін, який із початку війни співпрацював із багатьма ЗМІ, хоча до війни не був журналістом, теж вважає, що українські локальні продюсери — більше, ніж просто фіксери. І навіть намагається вплинути на журналістів іноземних ЗМІ.

«Більшість людей називає те, що я роблю, фіксерством. Але це не зовсім так. Фіксер — це малофункціональний продюсер, робота якого полягає у виконанні запитів журналістів, серед яких — пошук героїв, отримання дозволу на зйомку та переклад. Моя ж робота полягає в повноцінному створенні сюжетів: від пошуку ідеї — до домовленостей про зйомку, акредитації знімальної групи та створення репортажу. До великої війни я працював директором із розвитку індустріальних компаній і моєю задачею було закохати клієнтів у продукт і компанію. Це я роблю і під час повномасштабного вторгнення — закохую журналістів в Україну, в наших військових. Найважливіше — це з чим журналісти повертаються у свої країни та що роблять для нашої перемоги у себе вдома. Наприклад, ізраїльський журналіст Ітай Ангель після того, як ми зняли два документальних фільми в листопаді 2022-го, зустрічався в Ізраїлі з військовими та політиками, щоби змінити їхню позицію щодо надання Україні систем сповіщення про ракетну загрозу. У травні 2023-го ми отримали першу таку систему. Інші журналісти також впливають на позицію еліт наших партнерів у прийнятті рішень про надання зброї. І в ці моменти я відчуваю, що все було недарма: ризик на фронті, багатогодинні розмови про історію України та причини війни, а часом і сварки. Напередодні "жесту доброї волі" в Херсоні москалі почали депортувати наших дітей. Французький журналіст у прямому ввімкненні назвав це евакуацією. Довелося, як пишуть в інтернеті, викликати йому роз’яснювальну бригаду. Але ж спрацювало! Я не завищую значення своєї роботи. Але на своїй ділянці я не йду на компроміси та не заплющую очі на некоректні конотації з боку іноземних журналістів. Чого вимагаю і від колег».

Для цього Євген створив спільноту UFO (Ukrainian Fixer’s Organization), де, крім обміну корисними контактами з колегами, намагається встановити «корпоративну культуру». Зараз це закритий телеграм-канал, де спілкується 100 фіксерів «із державницькою позицією», але надалі є плани зареєструвати її як організацію, розповідає Семехін.

«Вони співпрацюють із найбільшими світовими ЗМІ. Ці люди знають історію України, вони патріоти і є достатньо потужними, щоб апелювати до точки зору найбільших авторитетних світових журналістів».

Але здебільшого співрозмовники «ДМ» вважають, що головне — організаторські здібності, все інше — робота самого журналіста.

«Фіксер — не професія, де чітко прописані фахові обов’язки або навички чи вміння. Насамперед фіксер — це людина, яка добре знає свій ареал і може скоординувати журналіста чи групу в потрібному напрямку, знайти відповідні контакти, історії, забезпечити всі потреби, включаючи проживання, проїзд, їжу, зв’язок, спілкування з правоохоронцями і найчастіше переклад, — розповідає Влад Маслов. — У нашій групі дуже крутими фіксерами були власниця туристичної агенції, пара юристів, краєзнавиця, продюсерка івент-агенції, ведучий тощо. Ну й журналісти, звичайно. При цьому ані знання мови, ані наявність власного транспорту не є визначальним критерієм у цій справі».

Індивідуальний захист — не проблема

Зараз у локальних продюсерів немає проблем з особистим захистом. Шоломи, бронежилети, аптечки мають майже всі — здебільшого завдяки громадським організаціям, самим іноземним медіа та колегам.

Наприклад, Дмитро Горєвой, журналіст, фіксер ScrippsNews, каже, що спочатку йому давали шолом і бронежилет, але потім запитали, чи може він отримати це в Україні від інших організацій, щоб не везти це багажем з Америки.

«І я це отримав від “Репортерів без кордонів”. Але якщо мені скажуть повернути це, бо строк безплатної оренди сплив, то журналіст обов’язково привезе мені бронежилет і каску».

Приблизно так само отримали свій захист і інші фіксери.

«Я маю бронежилет і каску від Channel 4. Їх мені залишив журналіст із Великої Британії Крішнан Гуру-Мурсі після місяця спільної роботи в березні 2022-го. Аптечки й турнікети — від журналістів і друзів із пресслужби Донецької обласної військової адміністрації», — розповідає Євген Семехін.

Євгенія Соболєва, яка працює з LRT, RAI, CBC news, має свій власний захист — дещо придбала, дещо позичили друзі.

Юрій Шивала, фіксер The New York Times, каже, що з «NYT усе дуже чітко»: медіа забезпечує засобами індивідуального захисту. Але в нього все своє — шолом, броник і аптечка.

«Зараз є купа організацій, які допомагають журналістам і фіксерам, — підтверджує Макс Пенько. — У мене зараз два бронежилети. Перший я отримав ще у 2015 році, коли Інститут масової інформації робив двотижневий курс із фізичної та цифрової безпеки. А коли почалася повномасштабна війна, цей бронежилет мені був незручний за кермом, тому одеська філія ІМІ дала мені інший, маленький бронежилет-плитоноску, в якому за кермом зручніше. А великий я дав колезі».

Андрій Колесник каже, що простіше за все отримати захист у «Репортерів без кордонів»:

«Якщо в тебе є акредитація Міністерства оборони, ти просто приходиш в офіс "Репортерів без кордонів", оформлюєш заявку на отримання засобів захисту — і в той же день отримуєш каску, бронежилет, аптечку. У часи блекаутів вони навіть видавали павербанки із сонячною батареєю. Підписуєш договір, до якого часу потрібно повернути, — і все».

А у Стаса Козлюка захист залишився ще з часів до повномасштабного наступу:

«Перед великою війною я працював у грантовому проєкті в "Новинарні", взяв в ІМІ броник, каску й аптечку, підписав документ, що зобов’язаний повернути їх 25 лютого 2022 року. Коли почалося вторгнення, я написав їм, що, напевне, не зможу повернути все це 25 лютого. Мені відповіли так: "Забудь. Користуйся на здоров’я. Хай воно тобі не знадобиться, але має в тебе бути". Я знаю, що нормальні редакції, як-от NYT, забезпечують своїх фіксерів бронежилетами, касками й аптечками». Але додає, що не всі іноземні медіа так відповідально ставляться до безпеки локальних продюсерів і часом не пропонують захист.

А буває й навпаки: Юрій Мельник, який є фіксером японської «Асахі Сімбун», зазначає, що видання не тільки забезпечує локальних продюсерів засобами безпеки, а ще й вимагає їх носити в неочікуваних ситуаціях:

«Ми маємо бронежилети, каски та сателітні антени — засоби зв’язку теж є засобами безпеки. Іноді нас зобов’язують ходити в них на тих територіях, які були нещодавно звільнені, бо вважаються небезпечними. І це доволі кумедно виглядає, бо люди там ходять нормально, а ми — в бронежилетах».

Окрім засобів безпеки, у фіксерів має бути ще вміння поводитися в критичних ситуаціях і навички поводження в зоні бойових дій. Із цим теж можуть допомогти видання, але здебільшого локальні продюсери розв'язують ці питання самостійно.

«Якщо іноземні медіа сильно заморочуються, то навіть знаходять можливість записати фіксерів на тренінг із першої медичної допомоги. Так робили, наприклад, Times, із якими я працював, наш водій ходив і ще хтось, здається, — розповідає Козлюк. — Тренінг був у Львові, одноденний, але це краще, ніж нічого. Там пояснювали, як надавати допомогу, як користуватися турнікетом, що має бути в аптечці, де ця аптечка має бути — тобто дуже потрібні та корисні знання. Не всі, на жаль, такі тренінги проводять».

Тренінги проводять і громадські організації, і різні фонди — наприклад, Станіслав Яблонський, який раніше працював піарником, а тепер є фіксером La Repubblica, Daily Telegraph, RAI radio, Le Figaro, Al Jazeera Arabic та Getty Images, каже, що персональний захист можна отримати і в IMI, й у «Фонді 2402». Останній також проводить тренінги з безпеки HEFAT.

Хтось ходив на заняття з безпеки ще у 2014-2015 роках, але зараз не оновив свої знання.

«Є фіксери, які взагалі не проходили всіх цих курсів безпеки, не знають, як користуватися турнікетами, або інших елементарних речей. Це ризиковано як для самого фіксера, так і для журналіста, з яким він працює. Який сенс у матеріалі чи грошах, якщо журналіст мертвий?» — риторично запитує Пенько.

Чия відповідальність?

Куди більш суттєва проблема — і з цим згодні всі співрозмовники «ДМ» — це офіційне оформлення стосунків з іноземними медіа та страхування. Майже ні в кого їх немає, а відносини будуються на усних домовленостях. Винятком є декілька американських медіа — у Юрія Шивали, наприклад, є і договір фрилансера, і страхування від The New York Times.

Але загалом страховка для фіксера — «ефемерна річ», каже Андрій Колесник. Сам він застрахований, але звичайною страховкою.

«У більшості фіксерів її немає, тому що медіа ці страховки не оплачує. Якщо фіксер самостійно страхує своє життя, то, як правило, медіа за це не відповідають. Я сам купив собі приватну страховку на ДТП чи нещасний випадок, а з приводу війни я не знайшов навіть пропозицій. Наскільки мені відомо, звичайні страховки взагалі втрачають чинність на територіях, які вважаються зоною бойових дій. Хоча як можна визначити, в чому різниця між Покровськом і Дружківкою, Краматорськом і Херсонською областю? Я чув про випадки, коли медіа страхують своїх фіксерів, локальних продюсерів, проте я думаю, що це скоріше виняток, аніж правило. Серед моїх знайомих таких немає».

Колесник має офіційний контракт із «Репортерами без кордонів» як ФОП. Але якщо казати загалом — усе залежить від медіа та від того, хто, як і з ким домовляється.

«Щодо трудових договорів і страхування — це найцікавіше і найскладніше питання, про яке дискутують. У моєму випадку мій колега був основним фіксером і мав стосунки зі шведською та нідерландською редакціями, а мене залучав на кілька тижнів для роботи з окремим групами. Через нього ж я й отримувала кошти, про які ми домовлялися. Відповідно, ні договорів, ні страхування в мене не було», — каже Валерія Сергеєва.

Євгенія Соболєва теж не має ані страхування, ані трудового договору, але працює за короткостроковими контрактами як ФОП. Станіслав Яблонський каже, що трудовий договір — це виняткові випадки: «Може, одиниці фіксерів їх мають, якщо постійно працюють з одним виданням. І навіть це не гарантує наявності договору. Страхування немає ні в кого, і це проблема».

Вікторія працює так само: «Якщо комусь потрібна якась звітність, то я підписую вже постфактум по закінченню роботи, що я отримала гроші. Якщо щось трапляється, то ніхто в принципі не несе відповідальності — все на мій особистий розсуд. У мене є загальне страхування, яке не стосується роботи».

Дмитро Горєвой працює без договору, гроші отримує готівкою: «Ми працюємо на усних зобов’язаннях, уже рік так. І ні з мого боку, ні з боку журналіста чи редакції не було якихось непорозумінь — все дуже добре». Журналіст видання йому також сказав, що в нього є страховка, але Горєвой не бачив цього документа, — «руки не доходили через зайнятість».

«Щодо мене діє обмеження, наприклад, якщо редакція при зйомці пілотів гелікоптерів не дозволяє з ними сісти на борт, то ні я, ні журналіст не маємо права цього робити. Якщо без охорони журналіст не може їхати в зону бойових дій, то і я не можу. Тобто вони про мою безпеку дбають», — додає Дмитро.

Артем каже, що готової схеми для різних видань немає — іноді самі ЗМІ не можуть оформити документи, іноді папери підписують вже за фактом виконаної роботи. З основним своїм працедавцем — Radio Rai — він працює за договорами, але гроші отримує готівкою.

«У мене є відкритий ФОП третьої групи з поміткою “Діяльність інформаційних агенцій”. Менш ніж рік тому ми з командою фіксерів-однодумців намагалися ввести послугу “Договір, безготівковий розрахунок”, але не знайшли охочих працювати за ускладненою схемою».

Щодо страховки, якої він теж не має, він каже: «Руки не доходять. Але вважаю, що це моє завдання — зробити страхування життя, машини тощо. У нас поки що немає культури страхування ризиків».

Така ж ситуація і в Макса Пенька: «Із цим все проблематично. Правового поля роботи фіксера ми не маємо. За великим рахунком, визначення “фіксер” немає, тим більше в українському законодавстві. Здебільшого ми домовлялися без жодних зобов'язань. Із New York Times була розмова про страхування, але все залишилося лише на словах. Я знаю, що вони оформляли страховку на всю команду, і я був упевнений, що якщо не дай Боже щось станеться з машиною чи зі мною, то там є страховка. Але документи ми ніякі не підписували».

Але навіть такі розмови — скоріше виняток, каже Пенько: «З іншими редакціями це взагалі не обговорюється. Я скажу більше: іноземна преса, яка сюди їде, мені здається, більш ніж наполовину самі без страховки. Буквально днями я бачив у якійсь із груп обговорення між іноземними колегами щодо страховки, яка працює в Україні. Як я розумію, дуже багато страхових компаній не можуть гарантувати цю страховку в наших реаліях».

Через відсутність гарантій безпеки, наприклад, він не працює в деяких зонах: «Я працюю на своїй автівці та через небезпеку й хвилювання за свій особистий транспорт на Донбас так і не їздив».

Ще складніше, коли фіксер працює не з конкретним виданням, а з фрилансером.

«Є фрилансери, які приїжджають сюди заробити на війні. Вони приїхали, зробили матеріал і згодом намагаються його продати. З цього гонорару вони повертають гроші, які вони заплатили фіксеру. Зрозуміло, що вони зацікавлені заплатити якнайменше місцевій людині, бо вони не знають, чи продадуть вони цей матеріал і за яку суму», — додає Пенько.

З точки зору великих медіа оплата українських фрилансерів — це незначна сума. Більшість співрозмовників «ДМ» каже, що йдеться про 150–200 доларів на день. Але це, по-перше, суттєві гроші для локальних продюсерів, а по-друге, є складнощі з тим, як їх отримати офіційно і не потрапити в поле зору фіскальних органів. Саме тому деякі співрозмовники «ДМ» не захотіли називати свої прізвища.

Влад Маслов теж працює неофіційно, гроші отримує готівкою або на картку. На запитання про страховку каже: «Чи маємо ми страхування у разі якихось непередбачуваних випадків? Ні. Наша робота — це суцільний “непередбачуваний випадок”».

Так само страховки не має і Юрій Мельник. Він навіть не замислювався про це — як і про офіційний договір із редакцією. Але, зазначає Мельник, японське видання дуже дбає про безпеку — і журналістів, і фіксерів:

«Зважаючи на дуже жорстку політику з питань безпеки, працюємо дуже обмежено, не в окопах, не в Бахмуті, Соледарі. Ми працювали одразу після звільнення або через кілька тижнів на Київщині, Харківщині, Херсонщині. Але в місцях, де особливо небезпечно, ми не бували. Мені доводилося тричі в останній момент скасовувати поїздку в Краматорськ, коли все вже було готово, плани на два-три дні були розписані, через те, що в центрі міста був вибух».

У Стаса Козлюка проблем зі страховкою немає — американські та британські великі видання, з якими він працює, надають необхідні документи.

«Здається, що і з британськими, і з американськими медіа ми підписували певні документи, електронні якісь таблиці, я не пам’ятаю, якщо чесно. Але у випадку якоїсь надзвичайної ситуації, якщо вона, не дай Боже, станеться, мені мають покривати витрати на лікування. Або інші виплати. І журналісти, з якими я працюю, постійно на цьому наголошують: не переживай, у разі чого ми все компенсуємо, ти не залишишся сам. І це важливо й правильно».

Але щодо оплати каже, що проблема в реаліях України:

«Якщо ти оформлюєш валютний ФОП в Україні, то це червоний прапорець для фіскальних структур. У мене немає колег, які оформили би собі валютний ФОП і не мали б із цим проблем. Якщо ти отримуєш гроші у валюті, з великою ймовірністю тебе будуть більш ретельно перевіряти, і ти обов’язково десь загубиш якийсь документ, за що тебе в результаті покарають. Тому загалом ситуація на ринку така: велика кількість фіксерів працює “вчорну”, аби не заморочуватися».

Попри це, можливість працювати офіційно є. Але це складніше:

«Наприклад, я був офіційним контриб’ютором The Times на декількох зйомках — то я заповнював два дні документи. Ти витрачаєш купу часу на паперову бюрократію, потім ти маєш із цих грошей сплатити податки. А якщо ти отримуєш гроші не як ФОП, а як фізична особа, то це ще складніше: ти маєш задекларувати їх і сплатити великий відсоток. Частина редакцій дає тобі вибір, наскільки я знаю: вони пропонують платити тобі або офіційно, або кешем, а ти далі сам вирішуєш, що та як робити».

Євген Семехін, на відміну від більшості колег, застрахував себе самостійно – в MetLife.

«Це — єдина страхова компанія в Україні, які страхує життя на фронті. Штатні журналісти іноземних ЗМІ мають страховку, й у випадку смерті їхні родини отримають компенсацію від 500 тисяч до 1 млн євро. Я так само себе застрахував. Адже в зоні бойових дій кожен несе відповідальність і сам за себе, і один за одного. Всі намагаються допомагати одне одному, тому що йдеться про виживання. Тому і не хочеться повертатися в мирні міста, де зовсім інший вайб у людей».

Деякі ЗМІ, розповідає Семехін, співпрацюють зі службами безпеки: «В таких випадках за команду юридичну відповідальність несе сек’юріті. Але, на мою думку, це зайва стаття витрат у бюджеті медіа. Сек’юриті не врятує від мінометного чи артилерійського обстрілу, від скиду ворожого дрона. Що із сек’юриті, що без них місцевий продюсер дізнається про безпекову ситуацію у пресофіцера оперативного командування в зоні бойових дій і у військових, до яких знімальна група їде. Військові більше за всіх зацікавлені, щоб із журналістами нічого не трапилося. А функція сек’юриті — робити дуже серйозне обличчя, заповнювати для свого боса  безпековий протокол і радити журналістам менше проводити часу на позиціях».

Він вважає, що більшість смертей і поранень журналістів і фіксерів під час повномасштабного вторгнення відбулися через нехтування правилами безпеки, наказом №73 Головнокомандувача ЗСУ та рекомендаціями військових.

«Є категорія журналістів-фрилансерів, які називають себе фаталістами та ходять по краю. З такими я давно не працюю, хоча досвід маю. Їхнє завдання — зробити гарячий репортаж, щоби ЗМІ захотіли його придбати. Тому вони наражають себе і місцевих продюсерів на небезпеку».

Ще один співрозмовник «ДМ», який не захотів називати своє ім’я, теж каже про іноді незрозумілу поведінку і журналістів, і фіксерів.

«Публічно ми комунікуємо — і це правда, — що росіяни винні у вбивстві фіксера та поранені журналіста на Антонівському мосту. Але при цьому вони самі туди лізли, хоча військові їх просили цього не робити. Військові тут експерти, вони розуміють, куди можна, а куди не можна. Вони знають, чи там працює снайпер, чи там заміновано, чи туди влучає артилерія тощо. І вони все одно переживають за журналістів, хто б що не казав. Для мене загадка, чому люди не слухають військових. Ти вважаєш себе розумнішим? Чи думаєш, що наліпка “преса” тебе від росіян захистить? Ні, не захистить».

Квест «Акредитація» та «світлофор»

Багато хто з фіксерів у розмові з «ДМ» нарікає на складнощі з отриманням акредитації, і не під запис жаліється, що вона — засіб впливу та спосіб приборкання занадто активних. Акредитацію складно отримати, але легко втратити — достатньо скарги одного пресофіцера. Цього боїться кожний локальний продюсер.

Зараз фіксери повинні акредитуватися від медіа, з якими вони працюють.

«Досить часто іноземні медіа не хочуть писати ці листи, тому що вони вважають, що в такому випадку вони несуть відповідальність за фіксера (дисклеймер — ні, абсолютно не несуть), — каже Андрій Колесник. — І виходить цілий квест, аби знайти собі журналіста чи видання, які докладуть зусиль і акредитують тебе як локального продюсера».

Першу акредитацію Колесник отримав від Vice News, але потім виникли проблеми: «Коли старі акредитації втратили чинність, мене акредитували від “Репортерів без кордонів”, але довго не хотіли цього робити. На думку Генштабу, це некомерційна організація, а не медіа. І мені відмовили. Тоді я звернувся до ІМІ, ми спільно звернулися до Генштабу — і тільки після цього було прийняте рішення, що “Репортери без кордонів” усе ж таки медіа, тому що ми робили публікації про воєнні злочини в Україні, про вбивства та викрадення журналістів в Україні».

Суттєво легше тим, хто раніше працював журналістом в Україні: вони можуть домовитися з українськими редакціями. Але якщо цих зв’язків немає, а іноземні видання не квапляться з написанням листів, виникають проблеми.

«Торік у мене ще були чинні прескарти від двох українських телеканалів, і, відповідно, власна акредитація Міноборони. Зараз вони позакінчувалися, чекаю оформлення нової акредитації МО, вже від нідерландського телеканалу NOS. Вони мали листом від себе подати декілька українських журналістів як позаштатних фіксерів-фрилансерів», — розповідає Валерія Сергеєва, яка ще не отримала підтвердження.

Стас Козлюк теж акредитований від українського медіа, бо в перервах між роботою фіксером працює як український журналіст. При цьому акредитації від NYT, із яким працює постійно, не має:

«Минулого літа NYT намагалися мене акредитувати від себе, пакет документів редакція подала, але акредитації я так і не отримав. Я їздив зі своєю старою українською і був абсолютно щасливий. Коли мене NYT подавали на акредитацію, номери на акредитаціях вже перевалили за 10 тисяч — а в мене був номер 89. На блокпостах військові дивувалися, чому на ній усього дві цифри. Просто я акредитацію отримав у перший же день».

За час війни процедури отримання акредитацій ускладнилися й уповільнилися — і до цього по-різному ставляться і фіксери, й самі іноземні журналісти.

«Усіма акредитаціями на події займаюся я — і локальними акредитаціями на північ чи на Донбас, і акредитаціями на якісь заходи за участі перших осіб, — каже Дмитро Горєвой. — Загалом редакція розуміє, що є обмеження, і з їхнього боку ніколи не було чогось на кшталт “а спробуймо порушити правила, аби зняти ексклюзив”. Вони дуже дбають про репутацію і бояться, щоб їх не позбавили акредитації та можливості висвітлювати війну».

Семехін вважає, що всі правила — зрозумілі та потрібні.

«Існують локальні акредитації для роботи на різних напрямках, без яких потрапити на позиції неможливо. Це роблю я. За 14 місяців великої війни умови роботи на фронті, як і все в житті, постійно змінюються. На жаль, правила пишуться кров’ю та життями людей. А часом неуважністю і банальною тупістю. За цей час, окрім загальної акредитації ЗСУ, яку на початку вторгнення було дуже легко отримати, були запроваджені місцеві акредитації на півдні. Після звільнення Лиману та Святогірська з’явилась окрема акредитація для відвідування цих населених пунктів. Була окрема акредитація для відвідування Бахмута на початку року. Зі звільненням Херсона запровадили додаткову акредитацію для відвідування міста. Зараз треба отримати три акредитації, щоби працювати в Херсоні. В лютому запровадили кольорові зони, це принесло додаткові обмеження в доступі до позицій. Але я вірю в ЗСУ і Генштаб, і як солдат на інформаційній війні беру до виконання всі накази без обговорень», — каже Семехін.

Але існують і інші думки. Наприклад, Вікторія жаліється на тривалий процес погодження нової акредитації — цілий місяць.

«Зараз акредитації видають тільки на видання, тобто треба обов’язково надавати прескарту. Коли я отримувала попередню акредитацію, то отримувала її просто як фіксер і конкретне видання не вимагалося. Цього разу обов’язково треба було додавати скан прескарти, інакше просто не приймали документи».

Такий самий термін — місяць-півтора — називають й інші фіксери. Але його можна скоротити, каже Юрій Мельник, якщо мати знайомства.

А ще багато хто жаліється на комунікацію.

«Доволі складна ситуація з комунікацією з командуваннями. Чимало людей кажуть, що найбільш “тугий” напрямок — це південь, — розповідає Вікторія. — Багато треба погоджувати через зонування, і це забирає багато часу. При тому, що всі особисто знайомі з пресофіцерами, є паперова тяганина, вони не мають права нас кудись пустити без “бумажки”. Треба погоджувати кожен день зйомки та локацію, що дуже незручно, коли іноземні журналісти приїздять на два-три дні. Іноді просто не виходить попрацювати, бо ми не встигаємо отримати ці погодження і дозволи. Тому іноземні журналісти бувають дуже розлючені, кажуть, що приїхали війну висвітлювати, а їх нікуди не пускають».

Спочатку був хаос, додає Вікторія, оскільки процедура лише формувалася — і тоді працювати було легше.

«Потім Миколаївщина перша запровадила окрему локальну акредитацію, коли це ще була прифронтова зона. Але коли ми отримували спочатку загальну, потім локальну акредитацію, то все: можна було спокійно працювати, усно домовлятися про різні зйомки, доступ кудись. Але, як я розумію, оскільки це було простіше, були випадки, що просочувалися проросійськи налаштовані журналісти. Тож у якийсь момент усі гайки закрутили. Зараз весь процес ускладнився».

Через це стало менше іноземних журналістів, менше роботи для фіксерів.

«Ми бачимо, що інтерес до війни все ж таки згасає. В основному, якщо вони приїжджають, то здебільшого на східний напрямок. Коли Херсон звільнили, ще було багато журналістів, а зараз південь уже не дуже цікавить», — продовжує Вікторія.

Станіслав Яблонський підтверджує: через ускладнення доступу на передову з березня суттєво скоротилася кількість іноземних журналістів, які працюють в Україні.

«Фіксерам завжди потрібні історії про війну та все, що з нею пов’язано. Їм необхідно шукати ці історії та не витрачати час на бюрократію, — нарікає Артем. — Але дуже багато часу йде на додаткові перевірки, на очікування відповідей від держави. Наприклад, є Медичні сили ЗСУ — вони кажуть, що можна працювати через офіційний запит на електронну пошту й через пресофіцера. Але я не знаю випадків, коли на цей запит або за цим номером хтось відповів. Ніколи. Тому журналісти йдуть на порушення регламенту, бо їм потрібно працювати. Або, наприклад, заповнюєш форму або пишеш листа до одного з командувань, а вони, попри те, що в тебе є акредитація Міноборони, змушують дублювати той самий пакет документів кожен раз, коли ти хочеш із ними попрацювати. І при цьому можуть відповісти, наприклад, через тиждень, коли іноземні журналісти вже поїхали на батьківщину. А якщо працюєш без цих дозволів, то можуть просто відібрати акредитацію. Коли в інформаційний простір виливається якась непотрібна інфа від нежурналістів або від осіб без акредитацій, то потім закривають кисень усім, хто з акредитаціями. Іноді виходить, якщо ти проста людина, то можеш знімати, а якщо акредитований — ні-ні. Є деякі заборони для солдатів спілкуватися з журналістами. Але ця робота повинна якось відбуватися. Якщо цього не відбувається, то інформаційний вакуум заповнюють медіа з ворожого боку».

Ми непогано даємо раду, хоча могло бути краще

Є не тільки бюрократичні складнощі, але й нерівні умови для медіа.

«Робота була ускладнена державою, яка запровадила “зелені”, “жовті” та “червоні” зони. У “червоних” зонах працювати не можна, але для телеканалів марафону, наприклад, можуть зробити виняток, — розповідає Артем. — У “жовтих” зонах можна працювати лише з пресофіцерами, але їх катастрофічно не вистачає. Від нас вимагають додаткових реєстрацій, акредитацій, змушують планувати на тиждень-два вперед, чекати в черзі на престур, але це майже ніколи неможливо спланувати. Вороги ж не планують удари по українських містах і бойові дії на два тижні наперед? Так само і журналісти, які працюють із новинами, не можуть запланувати, що через два тижні вони будуть в Умані знімати приліт ракети».

• Читайте також: Ми отримали «світлофор», геть неробочий. Журналісти — про «червону» та «жовту» зони для роботи медіа на війні

Про нерівні умови розповідає і Юрій Мельник — але йдеться вже про інше ставлення до іноземних ЗМІ.

«Це новий досвід для України, коли настільки велика увага до нас з боку іноземних медіа. І це оголює певні хронічні проблеми українського суспільства — непотизм, корупцію. Не така, звичайно, як в Африці, і не така, як, можливо, у 90-ті, але все одно багато речей є “для своїх”, або для обраних. Це можна відчути, коли провідні американські або британські медіа мають те, чого не мають інші. Я пригадую епізод, коли був приліт на Жилянській у Києві. Тоді частина журналістів була всередині будинку, по той бік червоної стрічки — і їм можна було фіксувати, знімати, а частині було не можна. І ті, що були за червоню стрічкою, говорили: нас не пускають, вони чимось кращі? Я і досі не знаю, чому одних пустили, а інших ні. Але приклад акредитації підтверджує: якщо ти маєш знайомства в потрібному місці, ти матимеш акредитацію швидко, якщо ні — то чекатимеш. Якби цих моментів не було, всі медіа були в рівних умовах — це було б добре».

Але, зазначає Мельник, загалом і державні, і військові структури задовольняють інтерес іноземних журналістів.

«Україна розуміє, що це важливо для неї, і робить себе прозорою та відкритою. Іноді жертвує велику кількість свого часу, щоби показати, розказати, як усе працює, відповісти на всі запитання — тобто тут більше переваг, ніж недоліків. Але все ж вони залишаються. Коли організовують який-небудь тур у звільнений Херсон — це знають одні журналісти, а інші не знають. Це все відбувається доволі спонтанно, але має бути регламентовано. Потрібні прозорі правила. А так прозорих правил немає, тому виникають запитання. Але повторюся: позитиву більше. Враховуючи, що це небувалий досвід для нас, ми даємо з цим раду, працюємо правильно із закордонними журналістами. І саме через це ми маємо позитивний імідж у світі».

Так вважає і Макс Пенько: «Є питання щодо зонування. Але ми фіксери, і не знаємо всієї ситуації. Ніхто, крім військових, її не знає. Наприклад, у якийсь день Миколаїв і Херсон, який був ближче до лінії бойового зіткнення, були у “жовтій” зоні, а Посад-Покровське, що розташоване між ними, — у “червоній”. Чому? Ніхто не скаже. Ідея із зонуванням хороша, але до нас не доносять багато інформації, яку могли б доносити. У нас недопрацьована система комунікації між військовими та ЗМІ. Тож деякі українці починають самі шукати інформацію, вибачте, в рашистських пабліках, де інформація викривлена. Але ми в такій війні вперше, тому вчимося комунікувати та взаємодіяти. Я розумію, що не все може бути добре одразу. Головне — зробити висновки та прагнути це покращити». 

Заскладні умови акредитації та зонування знижують цікавість до війни в Україні, вважають співрозмовники «ДМ».

«Журналістам набридає їздити сюди, вони знімають деякі історії по декілька разів. Як мені казав один із моїх роботодавців, відомий французький репортер, із яким ми працювали вже після запровадження “світлофору”, отримання доступу на фронт в Україні — одна з найгірших систем. А він пройшов більш ніж сорок війн, — каже Колесник. — Я не знаю, хто придумав цю систему та яка була мета, але її запровадження спровокувало зниження зацікавленості іноземних медіа Україною. Виходить, що ми самі вистрілили собі в ногу. І я думаю, що ця історія буде тривати».

• Читайте також: Формується національний архів перемог, а в нас — лише відео з тіктока. Журналісти про обмеження роботи на війні

Особливі претензії — до південного напрямку. Ще один фіксер, який побажав залишитися анонімним, каже:

«Якщо говорити про запорізький напрямок, то там доступи є, але треба довго чекати. Окрема історія — це південний напрямок. Херсон, Миколаївщина — навіть до підриву Каховської ГЕС там дуже важко було отримати дозвіл на роботу, співпрацювати з військовими структурами, навіть якщо ти написав запит на ОК “Південь” і заповнив усі документи. Доступ до солдатів, до фронту на півдні, навіть до міста, дуже складний. Треба подавати анкети, потім отримати дозвіл на пошту, потім на цю адресу потрібно відправити план від медіа, і щоб твоє ім’я занесли в бойове розпорядження, навіть якщо ти хочеш знімати роздачу гуманітарної допомоги в Херсоні.

Я дуже багато працював із паном Дмитром Плетенчуком — це чудова людина, з якою завжди можна знайти спільну мову, він багато допомагав. Тобто проблема не в пресофіцерах “Півдня”, вони абсолютно притомні, гарні люди, з якими приємно працювати. Але я зрозумів, що впливу на командування вони не мають. Я не знаю нюансів, які пов’язані з оперативною обстановкою, можливо, ми чогось не знаємо, можливо, ці дії необхідні. Але багато питань виникає».

Останнім часом виникають й проблеми зі Службою безпеки: фіксера Антона Скибу нещодавно позбавили акредитації, хоча згодом її повернули. Про ще один випадок — так само з позбавленням і поверненням акредитації — знає і Андрій Мельник. Із власних джерел «ДМ» відомо, що деяких фіксерів викликають на «довірливі розмови» в СБУ. За їхніми словами, у спецслужбі їм кажуть, що «проводять роботу з додаткової вибіркової перевірки», оскільки фіксерів зараз «забагато». Їм ставлять банальні питання — про роботу, співпрацю з іноземними медіа — і відпускають. Антону Скибі пропонували, за його словами, пройти детектор брехні — через «питання до його біографії».

Так само ще один фіксер каже на умовах анонімності, що один із пресофіцерів «Півдня» погрожував йому позбавленням акредитації — але врешті-решт Генштаб залишив скаргу без руху. І все це, на думку співрозмовників «ДМ», шкодить іміджу України за кордоном, оскільки західні медіа це фіксують і називають «тиском на медіа та бажанням контролювати інформаційний простір».

«Світлофор» був, є і буде

Заступник начальника Управління зв'язків із громадськістю ЗСУ полковник Юзеф Венскович у коментарі «Детектору медіа» розповів, що темпи акредитації — наслідок невеликої кількості людей, які обробляють заявки.

«Акредитацією займається маленька група людей: перевіряють документи, виготовлюють картки, надсилають, комунікують із ними, якщо фіксери не надіслали документи, — тобто обсяг роботи колосальний».

До роботи фіксерів, каже Венскович, претензій не виникає. Понад те, є група фіксерів, яка тісно співпрацює з управлінням.

«У нас є низка локальних продюсерів, які взагалі дуже ефективно працюють, завжди організують усі необхідні матеріали, роз’яснюють правила для журналістів, що можна, чого не можна, який порядок роботи. Ми постійно з ними співпрацюємо, зустрічаємося з ними без запису, обговорюємо нагальні проблеми. Фіксерам велика вдячність за те, що вони допомагають нам працювати з іноземними журналістами, тримають усе це на контролі. Ми також спілкуємося з ними для того, щоби пришвидшувати акредитацію іноземних ЗМІ».

Венскович також зазначає, що безпека на фронті — як фіксерів, так і журналістів — зона відповідальності винятково редакцій.

«У наказі №73 чітко вказано, що за безпеку відповідає редакція, яка ставить їм редакційні завдання, і самі журналісти. Ми не можемо відповідати за їхню безпеку, це відволікає особовий склад від виконання бойових завдань».

Саме заради безпеки журналістів і працівників медіа, каже Венскович, були запроваджені кольорові зони.

«У “червоній” зоні взагалі не можна працювати, в “жовтій”, якщо працювати без супроводу, їх позбавлять акредитації. Самі командири будуть клопотати про позбавлення акредитації таких журналістів перед управлінням зв’язків із громадськістю ЗСУ, яке відповідає за акредитацію, тому що вони порушують заходи безпеки операції та заходи власної безпеки. Не все можна показувати, пресофіцери знають, яким маршрутом провести, що можна показати, роз’яснять, проінструктують, допоможуть журналістам».

Ці зони, підкреслює Венскович, існували й до повномасштабного вторгнення. Те, що після їх відновлення багато хто з фіксерів і журналістів скаржився на незрозумілі, непрозорі умови роботи та суттєве укладення отримання доступу до фронту. — це, на думку Венсковича, тимчасові «перегини на місцях», які згодом усунули:

«Ще у 2018 році були опубліковані правила безпеки від командування за підписом начальника штабу ООС, які встановлювали зони на території операції об’єднаних сил. Ситуація на фронті дуже часто оперативно змінюється, відповідно командувачі або командири мають право встановити зону безпеки. З початку повномасштабного вторгнення Росії в наказі №73 не було таких зон, але пізніше вони були встановлені, аби журналісти знали, де їм можна працювати без супроводу, а де обов’язково з супроводом. Були спочатку перегини на місцях, тому що деякі командири неправильно зрозуміли й вирішили: якщо “червона” зона — значить, потрібно повністю закрити передній край. Це тривало протягом тижня, але було роз’яснення, окреме доручення головнокомандувача ЗСУ, і були визначені чіткі критерії встановлення цих зон».

Насправді ж фіксери зазначають: правила і досі незрозумілі, і здебільшого на Донбасі та Харківщині все працює, як і раніше, але Херсон залишається найбільш складним напрямком.

«Південне командування може зробити життя фіксера дуже цікавим, — каже один із них на умовах анонімності. — Я намагаюся взагалі туди не їздити. Все закінчиться тим, що ми просто перестанемо показувати частину бойових дій — буде Донеччина, Харківщина, а от про Херсон не будуть говорити. Тільки тому, що місцеве командування так вирішило. А потім ми дивуємося, що падає зацікавленість до України в іноземних медіа, що про Україну менше говорять, а європейці втомилися від війни. І мені здається, що командування “Півдня” не зовсім це розуміє. Вони думають, що все озброєння приходить просто так, що Захід нам і так буде допомагати. Якщо в західних країнах не буде створюватися громадська думка, не буде створюватися тиск на владу, то підтримка, на мою думку, буде суттєво меншати».

Венскович проблеми із доступом до міста пояснює обстрілами, попри те, що там живуть люди: «У самому Херсоні дуже небезпечно, це передній край оборони по лінії Дніпра, там працювати відкрито неможливо. Журналісти насправді туди потрапляють, є командування південного напрямку, служба зв’язків із громадськістю. Журналісти мають подати туди заявки, розпорядження йде на нижчі штаби, їх зв’язують із пресофіцерами. Там можна працювати у супроводі, у визначених районах. І не тільки ЗСУ працює в місті: і нацполіція, і пресслужби районних адміністрацій — є кому супроводжувати, тільки треба правильно звернутися».

Венскович наполягає: наказ №73 потрібен саме для того, аби допомогти журналістам, а не заборонити їм працювати.

«Наказ 73 був розроблений не для заборон, а для сприяння журналістам. Щоб командири не закривали все. Ні, війну потрібно висвітлювати, це наказ і вимога Головнокомандувача — потрібно давати можливість журналістам познімати, спілкуватися з людьми, набрати матеріал. Якщо журналіст приїхав за інформацією — він цю інформацію має отримати. А ми маємо її організувати, щоб він нормально відпрацював. Всі пресофіцери про це знають, винятки бувають, але в цілому у нас люди дають із цим раду, слава Богу. На жаль, і гинуть також».

Робота з труднощами

Фіксери мають ще й інші проблеми — і пропонують різні формати їхнього розв’язання. Наприклад, ті, з ким спілкувався «Детектор медіа», не мали проблеми з виплатою гонорарів чи невиконанням умов, хай і усних, на яких вони працюють. Але такі випадки існують — і великі фіксерські спільноти складають внутрішні «чорні списки» іноземних журналістів, із якими не рекомендують працювати.

«Це все дуже суб’єктивно, але є гугл-форма з колонкою, де є назва медіа, опис того, що людина зробила, і прізвище, плюси або мінуси від інших. В нашій формі таких прізвищ більше десяти, не сотні. Причини здебільшого такі: людина неповажно поводилася або недоплатила, порушувала внутрішні правила, дискредитувала армію, фотографувала блокпости, танки — щось не те, що треба», — розповідає ще один фіксер на умовах анонімності.

Юрій Шивала каже, що в нього проблем не було, але він чув про «проблеми з італійськими командами», через що з італійськими медіа не працює. У Валерії Сергеєвої теж не було складнощів у роботі з іноземними медіа, але вона вважає, що правильно було б оформлювати співпрацю офіційно — і для впевненості самих фіксерів, і для того, щоб уникнути проблем із податковою. Поки що ці проблеми не розв’язані.

Вікторія ж вважає, що потрібно врегулювати правовий статус фіксерів.

«Я думаю, що роботу фіксера треба якось узаконити. Профспілка фіксерів звучить смішно, але нам справді потрібен якийсь правовий статус. Бо, в принципі, ми — ніхто. Має бути якесь підтвердження, що ти фіксер, маєш певний статус, це давало би змогу отримувати доступи до певних локацій тощо. Ну і, звісно, медичне страхування — зараз це просто особиста проблема фіксера».

Андрій Колесник теж зазначає, що найбільш актуальною є проблема зі страховкою. А ще — стан самих фіксерів.

«Уже є програми з психологічної допомоги, але я знаю, що моральний стан колег після всього побаченого, пережитого, залишає бажати кращого. Нам гріх жалітися, ми не військовослужбовці, там досвід іще важчий, але якщо ініціатива, яка була б націлена на роботу з ментальними потребами медіапрацівників, була більш поширена, це було б непогано».

Євгенія Соболєва зазначає, що існують проблеми в умовах роботи.

«У мене були труднощі в тому, що журналісти хотіли йти туди, куди йти не треба було, коли не вдавалося розкрити тему, яка була потрібна, коли не вдавалося отримати дозвіл, який дуже треба було».

На її думку, потрібні курси для фіксерів і серйозніше ставлення до професії — аби вони вміли аналізувати безпекову ситуацію та не боялися відмовляти журналістам.

«Бо в гонитві за ексклюзивом можна багато куди прорватися. Я теж колись працювала із журналістами, які хотіли до Антонівського мосту».

Макс Пенько додає, що іноді фіксеру складно пояснити, чому не можна проїхати в певне місце, адже причин раптових заборон ніхто не пояснює:

«І ти стоїш, як дурень, і не знаєш, що пояснити колегам. Якщо не пускають військові, то там щось не так. І як журналістам пояснити, що ми не можемо їхати, хоча документально все добре? Є ті, хто розуміє, а деякі вважатимуть, що фіксер винен чи не впорався».

Складнощі в комунікації з іноземними медіа відзначає і Влад Маслов:

«Найбільші труднощі — це комунікація між іноземними журналістами та військовими. Зрозуміло, що першім потрібна “гаряча” інформація, ексклюзив, який зверне увагу аудиторії. Наприклад, моя група з BBC бажала поїхати на передову та провести там добу. Але наші військові та пресслужби ніколи не працювали в умовах війни, тому вмовити їх на таке було майже неможливо (але деяким моїм колегам це вдавалося!)».

Він також розповідає, що іноді журналісти іноземних ЗМІ не просто намагаються отримати ексклюзив — а й пропонують дикі теми:

«Найбільш абсурдним для мене був запит про використання наркотиків серед українських військових. Цю історію хотіли розкрутити незалежні фрилансери, але я відмовив їм у супроводі».

Є питання і до отримання коментарів впливових спікерів:

«Спікери-посадовці, особливо наші можновладці чи речники — на них зараз мають запит сотні журналістів, а часу на всіх не вистачає, тому домогтися якогось коментаря у більш-менш важливої людини дуже важко. Тож або спікери мають частіше виділяти час на пресконференції, з можливістю після них дати короткий ексклюзив охочим, або потрібен якийсь пресцентр, де можна було би збирати запити журналістів на конкретного гостя і запрошувати його, щоб кожна редакція окремо не штурмувала телефон цього спікера з однаковим запитом. Бо ми здебільшого не є конкурентами, коли ми з різних країн. Ми пропонували такий формат Київському медіацентру, але вони сказали, що не мають нині ресурсу організувати збір запитів і запрошення спікерів під них», — розповідає Валерія.

Але Артем каже, що робота в критичних ситуаціях чи розв’язання складних нештатних ситуацій — це, власне, його завдання. «Робота фіксера — це і є робота з труднощами».