Крістіна Бердинських: «Я зрозуміла, що в Україні фрилансера сприймають як безробітного»

Крістіна Бердинських: «Я зрозуміла, що в Україні фрилансера сприймають як безробітного»

26 Жовтня 2023
4540

Крістіна Бердинських: «Я зрозуміла, що в Україні фрилансера сприймають як безробітного»

4540
Журналістка та ведуча — про свій річний досвід роботи фрилансеркою в західних медіа.
Крістіна Бердинських: «Я зрозуміла, що в Україні фрилансера сприймають як безробітного»
Крістіна Бердинських: «Я зрозуміла, що в Україні фрилансера сприймають як безробітного»

Крістіна Бердинських — одна з найвідоміших українських журналісток, починала свою кар’єру в журналі «Кореспондент» у 2008 році. Після продажу журналу в 2013 році наближеному до Віктора Януковича олігарху Сергію Курченку перейшла працювати в нове видання «Новое время», зараз NV, яке створила редакція «Кореспондента». Окрім того, вона працювала в телевізійних проєктах «Громадського» та 24 каналу, у 2014 році отримала премію Олександра Кривенка, а у 2017-му була фіналісткою конкурсу «Честь професії». Після початку повномасштабного вторгнення Крістіна звільнилася з NV і тепер працює фрилансеркою в іноземних ЗМІ. «Детектор медіа» поговорив із журналісткою про її досвід співпраці з іноземними медіа, про те, чому терпіння — важлива навичка в такій роботі та чим відрізняється робота із західними медіа й українськими. 

Крістіна Бердинських (тут і далі фото з фейсбука журналістки)

— Крістіно, чому ви вирішили піти з NV, де пропрацювали стільки років, і стати фрилансеркою?

— Коли почалося повномасштабне вторгнення, не тільки наша редакція, а всі редакції перейшли в надзвичайний режим роботи. Я пропрацювала в ньому багато часу, я була фізично та психологічно дуже сильно втомлена: їздила у відрядження, і короткі матеріали робила, і репортажі. Я на якомусь етапі зрозуміла, що вже не можу працювати з такою швидкістю, я просто не можу рухатися в такому темпі. Я вже думала піти з професії, але без журналістики своє життя не уявляю, тому просто вирішила збавити темп. Спочатку взяла творчу паузу, щоб подумати, і якраз під час цієї паузи в мене почалася історія з фрилансом. Я розуміла, що фриланс — це єдина можливість знайти такий темп. Тобто основна причина того, що я пішла з NV — я не справляюся зі швидкістю. І вже трохи більше ніж рік я працюю фрилансеркою, з вересня 2022 року.

— Як ви обираєте, з якими медіа  співпрацювати? Ви до них зверталися чи вони до вас? Як ви почали співпрацю?

— Моя перша співпраця почалася ще на етапі, коли я працювала в NV. На самому початку вторгнення до мене звернулися Financial Times Weekend, вони шукали очевидця з Києва, — а я залишалася в Києві, нікуди не їхала, ночувала в метро, — і вони попросили описати свій досвід ночівлі в підземці. Я написала цей текст, він вийшов на початку березня. Це була моя перша публікація в західних ЗМІ. Я писала українською, мене перекладали. 

Потім я розповіла своїй французькій колезі, з якою зустрічалася в Києві і яка працює фрилансеркою у французьких ЗМІ, що хочу щось змінити. І вона  запропонувала мені співпрацю з невеличким виданням, з яким вона сама працювала, — «Кур’єром Центральної Європи», Le Courrier d’Europe centrale. Вони якраз шукали журналістів-українців, хто міг би писати про Україну. І так я почала писати для них.

Потім відбулося звільнення Херсона. Я сама херсонка, їздила туди після звільнення, і написала другий текст для Financial Times Weekend. Хочу зазначити, що хоча в мене одразу склалася співпраця з крутим виданням, але на цьому вона й завершилася, тому що те, чого потребувала редакція, — це персональні тексти. Все, що я могла сказати особистого, я в цих текстах і сказала. Спочатку про ночівлю в Києві, а потім про Херсон, бо це моє рідне місто. Більше не було бажання розповідати щось особисте, і я не пропонувала більше тем цій редакції. Тому що колонки про щось особисте я можу робити тільки тоді, коли це справді зачіпає мою душу й серце. І я не можу робити це багато разів.

Якщо йдеться про співпрацю із західними медіа українських журналістів,  мені здається, що простіше вийти на співпрацю у вигляді колонок — ми українці, які переживають війну, в кожного є своя особиста історія з родичами,  друзями. І набагато складніше співпрацювати як автору, репортеру, щоб твоєму репортажу довіряли. Я хотіла працювати саме репортером, журналістом, який пише статті, а не колонки.

Тому я продовжувала співпрацювати з Le Courrier d’Europe centrale, а ще опублікувала свою електронну пошту в твітері. І хоча я спеціально нікого не шукала, час від часу мені писали в твітері різні редакції, які бачили, що я працюю як фрилансерка. Таким чином я познайомилася ще з кількома редакціями.

Також я торік співпрацювала з іншим французьким виданням — Liberation, яке звернулося до мене не через твітер, а тому що вони знали мене як журналістку і до того. За рік я написала їм три тексти — один текст був теж персональний, на річницю повномасштабного вторгнення, і ще два — репортажі.

Від самого початку я вирішила співпрацювати не з одним ЗМІ, а з різними редакціями. Я цілком реалістично й прагматично до цього ставлюся: я розумію, що рано чи пізно західні країни будуть втомлюватися від України та на якомусь етапі їм не буде потрібно аж так багато контенту з України. Звісно, вони будуть продовжувати висвітлювати війну, але будуть скорочувати кількість матеріалів. І перші, хто потрапить під скорочення, це будуть українські журналісти, а не їхні власні. Тому мені було важливо познайомитися з різними редакціями, і якщо одній редакції вже не будуть потрібні матеріали з України, щоб можна було писати для інших.

Так я тримаюся, співпрацюю і з великими, і з маленькими медіа. Щойно вийшов мій текст в американському онлайн-виданні The Dail, яке існує дев’ять місяців, де я писала про боротьбу України за F-16. Це невелике медіа, не таке впливове, як відомі американські медіа, але в мене вже сформована база західних читачів завдяки твітеру, тому навіть якщо мій текст виходить у якомусь невеликому медіа, скоріш за все його прочитають.

Коли я писала для Le Courrier d’Europe centrale, мені було цікаво, чи хтось читає мої статті. Спочатку я не відчувала віддачі від читачів. Але коли вийшов мій профайл про Вікторію Амеліну, після її загибелі, мені на email написав читач, професор бельгійського університету, який вивчає Першу світову війну, пише книжки про цю тему. Він був вражений тим, що Амеліна знайшла щоденник Вакуленка. Я спілкувалася з ним про цей текст, про війну — і зрозуміла, що аудиторія насправді є і людям потрібні ці статті.

Читайте також: Загибель письменниці Вікторії Амеліної: «На полицях більшає книжок, авторів яких вбили росіяни»

Ще один мій текст виходив у шведській газеті Sydsvenskan, репортаж з Ізюма. Ніби текст сподобався редакції, я потім пропонувала інші теми, але редакція мені вже їх не затверджувала. Тобто фриланс — це така робота, де ти маєш бути свідомою, що не можеш бути впевнена у своїх контактах. Просто в редакції щось змінюється — або інтерес, або якась логіка. Це робота нестабільна, не можна планувати щось на багато місяців наперед. Але життя в нас зараз таке — нестабільне.

— Зараз ви не відчуваєте, що зацікавленість західних медіа в матеріалах з України вже знизилася?

— Треба сказати, що на Україну після початку повномасштабного вторгнення кинули величезні ресурси — і людські, й фінансові. Приїхало дуже багато іноземних журналістів, вони їздять по всій країні у відрядження. Це дорого. Зараз ми бачимо, що іноземні медіа трохи скорочують витрати, скорочують кількість людей, усе перераховують, тому що стало зрозуміло, що війна буде тривати не 3–4 місяці, що це історія на роки. Але з іншого боку, найбільші іноземні редакції відкрили свої офіси в Києві.

Зараз у нас інший етап — і проблема не у втомі, а в тому, що у світі вибухнула ще одна війна, Ізраїля і ХАМАС, і величезна увага світу прикута до неї. Тому матеріалів про Україну буде набагато менше, поки там усе в дуже гарячій стадії. Нам здається, що в нас теж усе в дуже гарячій стадії, але світ уже потроху звик до того, що в нас щось постійно відбувається. Але в залежності від того, що відбувається на фронті, ця увага буде повертатися чи зникати; все залежить від розвитку подій в Україні.

Тому за цей рік фрилансу я намагалася відштовхуватися від позачасових тем, які не прив’язані до конкретних новин. Мені здається, що до новин люди вже звикли, і їм хочеться прочитати щось інше, якісь історії.

— Чи є суттєва різниця в роботі редакторів іноземних медіа та наших? Як ви обираєте теми — вони вам пропонують чи ви їм?

— По-різному. Іноді я, іноді вони. Для мене найцікавіший досвід цього року — це співпраця з різними виданнями та різними редакторами. Я щаслива, що в мене є цей досвід, мені здається, я багато чого навчилася. І тепер я можу порівняти медіа в різних країнах. Наприклад, французькі медіа більш літературні. І тому, коли я їду робити для них репортаж, то вимоги від редакції такі, щоб читач, який перебуває у Франції, відчув себе в цьому маленькому селі в Україні. Важливо все: звуки, те, що ти бачиш, запахи навіть. Це все треба описувати, щоб людина проникла в цю атмосферу. Матеріал виходить не стільки про факти, скільки про відчуття цього місця — і це те, що не дуже притаманне українській журналістиці. Французька журналістика більш описова, хоча й для американських видань це теж буває важливим.

За цей рік я більше писала репортажі, але зараз у мене буде більше різноманіття тем. Я бачу, що зростає зацікавленість у тому, що відбувається всередині України — що відбувається у владі, в боротьбі з корупцією тощо. Всі ці наші внутрішні теми, а не тільки те, як постраждали люди від війни. Наприклад, я тільки почала співпрацю з британською Open Democracy, вони мені запропонували написати профайл на нового міністра оборони Рустема Умєрова.

— Є якісь складнощі в роботі з іноземними медіа?

— У кожній редакції все по-різному. Але є декілька речей, до яких треба бути готовою. По-перше, оскільки я людина, яка зараз пише неновинні тексти й редакції це теж розуміють, то мій текст може лежати два-три тижні до публікації. І до цього треба ставитися нормально, треба мати величезне терпіння. По-друге, треба бути готовою допрацьовувати свої тексти. В Україні це теж постійно робиться, але на це менше йде часу. У мене був один текст, який я переписувала двічі, але тому, що це дозволяв дедлайн, бо в мене був місяць на роботу з ним. Треба розуміти, що мислю я як українська журналістка, а править мене іноземець. І для нього головне завдання — щоб читач з іншої країни зрозумів мій текст. Тому може щось спрощуватися, прибираються якісь деталі, додається більше описів, щоб читачу було і цікаво, і зрозуміло. Я вже трохи набила руку, тож коли я зараз пишу текст, мені вже легше, я більш-менш розумію, що для іноземців треба писати саме так. І треба бути готовою відповідати на запитання редакції. Тому одна з головних навичок за цей рік — це терпіння і готовність до командної роботи, готовність щось переробляти так, щоб і тобі було добре, і редакції, і читачу.

Мені здається, що мені пощастило з редакторами, з якими я співпрацюю, —  в нас не було якихось різних бачень на якусь подію. І мені жодного разу не сказали, що я українка і, напевно, в мене суперсуб’єктивний погляд. У нас був завжди робочий конструктивний діалог і не було конфліктів. Хоча я очікувала, що вони можуть бути.

— Є принципова різниця між нашим фактчекінгом матеріалів і тим, як це працює в іноземних медіа?

— З досвіду тих редакцій, з якими я співпрацюю, не можу сказати, що є суттєва різниця між тим, як я працювала над текстами в Україні, і тим, як я працюю над ними зараз з іноземними редакторами. У журналі я працювала з одним  редактором, і я вдячна йому за те, що багато чого навчилася, працюючи з ним ці 15 чи 16 років. Співпраця наша виглядала схожим чином: я здавала текст, потім він мені ставив запитання, уточнював, де я взяла якісь факти та чи можу я їх підтвердити. Так само і в іноземних виданнях — мій текст читає один редактор, я відповідаю, уточнюю, і потім може прочитати текст ще інший редактор. Тому великої різниці не бачу.

— Ви написали, що вас після переходу на фриланс перестали запрошувати на заходи, і джерела також перестали з вами працювати так, як раніше. Чому, на вашу думку, так відбувається?

— Я зрозуміла, що в Україні фрилансера сприймають як безробітного. І зрозуміло чому: в Україні гонорари для фрилансерів дуже маленькі. Вижити на українських гонорарах я б не змогла — щоб вижити, обов’язково працювати в якомусь медіа в штаті. Принаймні, з того спілкування, яке я мала з колегами, я зрозуміла, що дуже важко бути фрилансером в українських медіа. Напевно, через те, що в нас небагато фрилансерів і серед них немає якихось зірок журналістики, ніхто взагалі не розуміє, що це таке. Коли я щоразу кудись прихожу, перше запитання до мене: «Де ти працюєш?».

— Але ж ці люди знають вас, знають, як ви працюєте?

— Так. Але все одно є звичка запрошувати конкретні медіа, бренди, а не журналістів. Хоча мені працювати набагато легше, ніж комусь іншому —  мене на якісь важливі події запрошують іноземці, які працюють в Україні. А загалом немає розуміння, що таке фриланс. Я намагаюся це пояснювати, але бачу, що поки що не доходить. Мені з цим окей. Оскільки зараз я не так глибоко занурена в матеріали про українську політику, я думаю: «Ну добре. Все одно ви на мене звернете увагу, тому що в будь-якому разі я буду до вас звертатися». Але через те, що мене більше не запрошують на зустрічі, я відчуваю, що мені не вистачає інформації для глибшого розуміння того, що відбувається в нашій політиці. Зараз я цю інформацію отримую зі статей колег з українських ЗМІ.  Раніше я не читала їх, усе сама знала, тому що я спілкувалася з усіма. Зараз такого нема.

— Що б ви назвали головним у досвіді роботи фрилансеркою за цей рік?

— По-перше, мій, як мені здається, непоганий досвід за цей рік співпраці з різними медіа вдався тільки тому, що я 16 років працювала в українській журналістиці, здобула ім’я. І що з 2014 року, коли увага іноземних ЗМІ до України стала дуже великою, мене знали багато західних колег. Тому коли я вперше починаю співпрацювати з якимсь медіа, вони кажуть, що знають мене, читали мене. Якби в мене не було цих років, я не вскочила би в історію з фрилансом так легко, як мені це вдалося.

По-друге, коли я прийняла рішення бути фрилансеркою, я сама собі сказала, що починаю журналістську кар’єру з нуля. І щоб досягти в іноземній журналістиці того, чого я досягла в українській журналістиці, потрібен не один, не два, не три роки. Треба дуже наполегливо працювати, вчитися, набивати ґулі, робити помилки, висновки та йти далі. Тому мені не було важливо співпрацювати одразу з якимись там провідними брендами. Я розумію, що в мене тепер довгий шлях, і треба ставитися спокійно до того, що ти ще не досяг якихось фантастичних висот.

А ще я для себе вирішила, що не має бути різниці між тим, як я працюю для маленького ЗМІ та коли пишу для великого. Щоб не було так, що я працюю лівою ногою для невеликого медіа, а для популярного великого працюю краще. Ні. Для мене важливо підтримувати свій рівень, навіть якщо мою статтю прочитає дуже мало людей. Тому що так формується співпраця на роки. Якщо редакції знають, що ти робиш якісні тексти, вони будуть із тобою співпрацювати й надалі. Тому я дуже спокійно ставлюся до своїх подальших кар’єрних амбіцій, тому що я йду новою дорогою, і треба дуже важко працювати для того, щоб досягти успіхів у царині, в якій я ніколи в житті не працювала раніше.

— Ви не збираєтеся повертатися в українську журналістику?

— Думаю, що рік я точно ще буду працювати так, а там буде видно. Я не зарікаюся. Я розумію, що на якомусь етапі, скоріш за все, мені доведеться повертатися в українську журналістику. Просто мені зараз реально цікавий цей новий досвід. Я відчуваю, що чогось навчаюся, тому що за ці шістнадцять років я вже знала, як писати аналітику, репортажі. Я любила це і могла би ще двадцять років писати, якби темп не пришвидшився. Але нарешті я відчуваю, що вчусь чогось нового і мені цікаво. І навіть якщо я два роки протримаюся, мені здається, я повернуся в українську журналістику з новими якостями, новим досвідом і дам українській журналістиці теж щось нове.

— У вас величезна кількість підписників, є постійна аудиторія в Україні. Ви не сумуєте за нею?

— Звісно, є таке. Але я помітила, що зараз дуже зросло емоційне сприйняття всього, особливо це відчувається в соцмережах. І я набагато менше стала публікувати щось у соцмережах, навіть посилання не кидаю на свої публікації. Це теж багато часу в мене забирало — читати коментарі, реагувати на те, що відбувається, всі ці дискусії. А мені зараз важливо сконцентруватися на роботі. І я відчуваю, що роблю щось важливе для України, і для мене це важливо, щоб я це продовжувала відчувати.

Я багато їжджу Україною, і, наприклад, якась людина мене запитує про мою програму на радіо НВ. А я з радіо пішла раніше, ніж із журналу, бо теж не витримувала навантаження на двох роботах. Я дуже любила цей проєкт. І мені дуже приємно, що пройшло стільки років — а люди його пам’ятають. У такі моменти в мене є таке відчуття якогось особливого суму — я щось робила, люди  це слухали, читали, комусь це було треба, а зараз я їм цього не даю. Але в мене був вибір такий: або взагалі йти з журналістики, або знайти формат, який влаштовує мене та буде приносити користь і для журналістики, і для України. Поки що я обрала цей формат, не знаю, правильно чи ні. Але ні на хвилину не пошкодувала.

Єдине, чого я боялася, що фриланс — це зовсім інший ритм: написав статтю, потім тобі потрібно пропонувати нову тему… Я боялася цих великих пауз між статтями, пошуку нової теми, затверджень тощо. Але так складається, що таких пауз немає. Я ще зараз співпрацюю з Українською школою політичних студій за одним проєктом, і коли в мене є паузи, я роблю те, що я їм обіцяла. Тому в мене не було такого, щоб я сиділа й нудьгувала тому, що нема роботи. Спочатку було дуже складно, коли з’являлися, припустімо, два вільні дні. Я думала: «Боже, два вільні дні — я невдаха, провалилася в журналістиці, все, нічого не виходить».

Зараз це змінилося. У мене вийшла стаття, немає нової теми. Редакція мені пише: «Попри Ізраїль і Палестину, пропонуй нову тему». Але я згадала, що в мене є статті за проєктом з Українською школою політичних студій, і тому зараз я краще у відрядження за проєктом.

— Є ще питання про гроші — від того, скільки ви напишете статей, суттєво залежить ваш фінансовий стан.

— Коли я приймала рішення йти на фриланс, я підійшла до цього максимально прагматично та зважено. Я одразу розуміла, що фриланс — це абсолютно нестабільно з точки зору грошей. Окрема тема, як їх отримати, бо одні редакції платять раз на місяць, інші — раз на два місяці тощо. Для мене також було дуже важливо працювати офіційно, аби сплачувати як фізособа-підприємець. Тому я поставила для себе таку умову: я мушу мати заощадження на два місяці. На випадок, якщо в мене два місяці не буде жодної роботи. Тому коли я йшла, я відклала гроші на випадок страшного провалу або якщо я не захочу повертатися в штат. Такого поки що, на щастя, не було, і мій внутрішній депозит недоторканний. Але це питання теж треба переосмислити — бо ти не можеш розраховувати на регулярні надходження конкретної суми. 

— Зараз багато обговорюють подальший розвиток і споживання медіа, зокрема й те, що журналісти мають працювати в усіх жанрах, з усіма платформами, вміти робити й відео, і подкасти, й тіктоки, й усе інше. Як ви думаєте, ми всі маємо ставати більш універсальними?

— Це залежить від здібностей кожної конкретної людини. Чому я пішла? Бо я так не можу. Якщо в когось так виходить — це мегакруто. Є люди, які  до цього здібні, я — ні. Але ж це не означає, що я погана журналістка та маю піти з професії. Я свідомо шукала варіант, який підходить і зручний мені. І поки що цей варіант працює. Як буде надалі — невідомо. Але ринок змінюється, редакції теж, вони рухаються за новими тенденціями, вони не можуть працювати так, як працювали двадцять років тому. Вони мають відповідати новим викликам, вигравати конкуренцію. Зараз узагалі незрозуміло, хто з ким конкурує — чи медіа з телеграм-каналами, чи з соцмережами. І редакції рухаються в ногу з часом, їх не можна в цьому звинувачувати. Є журналісти, які швидко до цих викликів адаптуються, приймають їх, а є такі, які не можуть цього робити, але вони сильні в чомусь іншому.

Я зрозуміла, що хочу зберегти свої сильні сторони, не втратити якість своїх матеріалів, тому обрала такий шлях. Але, можливо, він не спрацює на якомусь етапі. І треба буде шукати щось інше. Не можу сказати, що редакції помиляються, і не можу сказати, що можна звинувачувати журналістів, якщо вони не адаптуються, а хочуть працювати за своїми канонами. Я в цьому плані олдскульний журналіст.

— Нещодавно відбулася саме така дискусія — після запрошення адміністраторів телеграм-каналу «Труха» разом із журналістами на зустріч в Офіс президента. Як ви ставитеся до такого рішення влади? Команда Зеленського ж і раніше заявляла, що журналісти їм не потрібні, достатньо соцмереж.

— Це брехня. Журналісти їм потрібні, і їм важливо, що про них думають українські редакції. Вони дуже швидко це зрозуміли, поекспериментувавши з різними форматами. Для чого вони зараз знову  експериментують із цими форматами, я не знаю. Можна збирати кого хочете, це їхня справа. Порошенко теж збирав блогерів. Але якщо ви хочете робити такі зустрічі з блогерами чи телеграм-каналами, мені здається, що не потрібно змішувати ЗМІ та не-ЗМІ, потрібно це розмежовувати. Мені здається навіть, що не можна одні й ті самі речі казати і ЗМІ, і не-ЗМІ. До ЗМІ, здається, все ж таки довіра більше, ніж до анонімних телеграм-каналів, які можуть публікувати все, не нести за це жодної відповідальності та коли незрозуміло, ким це написано. Будь я чиновницею, я б відвертіше розмовляла зі ЗМІ, тому що вони принаймні перевіряють інформацію. А з іншими потрібно розмовляти по-іншому, враховуючи мету, яку ти ставиш для цієї зустрічі. У нас війна, цілі можуть бути різні, інформполітика може бути різною. Але професійні медіа змішувати з телеграм-каналами — погана ідея.

— Розкажіть, будь ласка, про проєкт для Школи політичних студій.

— У них величезна база різних проєктів. У рамках одного з них Школа звернулася до мене з пропозицією написати шість статей на рік: я сама обираю тему, регіон, їду туди у відрядження. Мене будь-яка можливість кудись поїхати й подивитися, що твориться не в Києві, дуже цікавить — і тому я з радістю роблю цей проєкт. Частина цих текстів буде публікуватися на Ukrainians.

Це різноманітні тексти, які об’єднані темами роботи громад, громадських організацій або навіть міських голів і того, що вони роблять під час війни. Наприклад, як інтегрують внутрішніх переселенців у громаду. На День Незалежності, наприклад, у мене вийшов текст, яким я дуже задоволена: я поговорила з випускниками Школи з різних сфер, які зараз воюють, а до початку повномасштабного вторгнення не були військовими, розпитала про їхні рефлексії про війну. І це були дуже чесні відповіді, чесні розповіді — не «єдиний марафон» — тобто люди казали все, що думають.

— Чому ви відмовилися від фіксерства?

— Фіксерство насправді набагато вигідніше зараз, ніж фриланс. Тому що ти можеш пропрацювати три дні — і заробити величезні гроші, а мені потрібно зібрати матеріал, поїхати у відрядження, обробити його, написати, потім працювати з редактором. Це неспівмірні суми й витрати. Але я просто не можу для когось щось організовувати — мені для себе це складно. У мене була купа пропозицій співпрацювати з дуже класними виданнями, і деякі видання — молодці, вони зазначають ім’я фіксерів, тобто твоє ім’я буде світитися в поважних виданнях. Але я це просто ненавиджу.

Головне фото: Kristina Berdynskykh / фейсбук

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
4540
Читайте також
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду