«Почалось». Як українські медійники зустріли 24 лютого 2022 року

«Почалось». Як українські медійники зустріли 24 лютого 2022 року

24 Лютого 2023
5708
24 Лютого 2023
17:00

«Почалось». Як українські медійники зустріли 24 лютого 2022 року

5708
Перший день великої війни у спогадах Вадима Карп’яка, Анни Мурликіної, Ганни Гомонай, Максима Сердюка, Юлії Кочетової, Лєни Чиченіної, Олесі Жураковської, Павла Казаріна, Анни Бабінець, Володимира Мжельського і Ольги Тихонюк-Шаповалової.
«Почалось». Як українські медійники зустріли 24 лютого 2022 року
«Почалось». Як українські медійники зустріли 24 лютого 2022 року

Протягом року великої війни автори «Детектора медіа» говорили з десятками медійників — і якось так вийшло, що майже кожне інтерв’ю починалось із запитання про 24 лютого. І навіть якщо це питання не ставили, герої самі приходили до спогадів про день, який усе змінив.  До річниці повномасштабного російського вторгнення «Детектор медіа» зібрав докупи власні спогади про той день, а також пропонує добірку спогадів медійників із наших матеріалів.

Вадим Карп’як, ведучий  телеканалу ICTV

Вадим у перший день великої війни сів в ефір читати новини, й відтоді працює в ефірі спільного теелмарафону «Єдині новини» практично щодня. У тиждень, коли почалася велика війна, його програма «Свобода слова» на ICTV йшла щовечора. Після ефіру 23 лютого Вадим приїхав додому й міцно заснув. О п’ятій ранку йому зателефонував продюсер: «Почалося».

«Я одразу почув вибухи. До гостомельського аеропорту від нас кілька кілометрів. Ми з дружиною розбудили дітей і зібрали речі. Не вагались ані хвилини. Моя дружина виїхала з дітьми, а я вернувся на роботу, де відтоді й живу; вдома, в Бучі, залишився тесть. Він сам із Херсона й 25 лютого мав намір їхати назад. Але в цей день із міста вже не можна було виїхати — він залишився в окупації. Витягти його вдалося лише 11 березня через гуманітарний коридор, — розповідає Вадим. — Я типовий українець. Звісно, вдома має бути запас готівки в різних валютах, машина має бути заправлена, у запасі — двадцять літрів пального. Але не можу сказати, що в нас були зібрані тривожні валізки. Ми пакувалися в останній момент. У мене не було страху — я знав, що робити. Було відчуття, що настала точка неповернення, після якої життя вже не буде таким, як раніше».

Кілька місяців він жив на роботі, адже його дім — у Бучі, яка була окупована російськими загарбниками.  Його кабінет — невелика кімната з широкими вікнами. На робочому столі шампунь, поруч валіза, при вході — синтезатор; Вадим розповідає, що почав опановувати інструмент іще за часів коронавірусної епідемії, а зараз може грати твори різних композиторів, зокрема Баха: «Коли 24 лютого зранку я приїхав на ICTV, особливої роботи для мене спершу не було — «Свободу слова» випускати не було сенсу, бо це був час для дій, а не для рефлексій. Виникла ідея відомим ведучим читати новини на телеканалі “Рада”. Я поїхав туди й упродовж чотирьох годин у різних слотах відчитував новини. Потім повернувся, заночував на роботі. 25 лютого допомагав колегам робити ролики, а далі пішов на Суспільне. Бо я веду проєкт на радіо «Культура», і мене покликали вести марафон у радіоефірі. З обіду до вечора я вів цей марафон і заночував на Суспільному, аби зранку підстрахувати колег. Але на ранок Суспільне почало евакуюватись, а мені зателефонувала Оксана Дихніч (керівниця виробничої служби Starlight News. — ДМ) і запросила долучитись до спільного марафону. Для мене марафон став поверненням до мого досвіду роботи на каналі «112», де я працював до 2016 року (з 2016 року канал змінив власників і згодом потрапив під контроль Віктора Медведчука. — ДМ). Із 26 лютого я веду гостьові студії у спільному телемарафоні». 

 

Вадим знайшов і зберіг прапор Бучі

Юлія Кочетова, фотокореспондентка, журналістка й режисерка-документалістка

Наприкінці лютого Юлія була на журналістському завданні на Донбасі. «24 лютого мій друг-фіксер забігу номер і повідомив про напад. Я поглянула на камеру коло свого ліжка і зрозуміла, що мій план дій простий: робитиму те, що вмію робити найкраще. Я стала знімати. У перший день ми з другом і колегою евакуювали з Авдіївки двох французьких журналістів. Тоді я запостила своє селфі в інстаграмі — навіть трохи прикро, що я стільки років роблю фото, а найбільше охоплення зібрав мій селфач. І написала, що світ стільки років годував російського монстра, називав війну “кризою”, “конфліктом”, “громадянською війною”, і це призвело до нападу. Цей пост переглянули чотири мільйони людей, на мене підписались тридцять тисяч. Я почала працювати з цією аудиторією і публікувати свої роботи саме в інстаграмі з англійськими підписами. Це дозволило співпрацювати з багатьма іноземними медіа», — розказала вона «Детектору медіа».

Юлія Кочетова

Юля, як і багато інших журналістів, які з початку війни у 2014 працюють як воєнні кореспонденти, думала, чи не піти до війська: «Спершу  я запитувала себе: чи маю я долучитись до армії, тероборони? Але чесно сказала собі, що солдат із мене ніякий. Якщо щось станеться з моїми найближчими — візьму в руки зброю. Зараз люди з мого найближчого кола або на передовій, або виїхали до Європи й волонтерять. Батьки мої залишились в Україні. Брат пішов в армію і зараз нас захищає. Я ж вирішила знімати».

Лєна Чиченіна, журналістка, культурна оглядачка

На початку великої війни Лєна була в себе вдома — у Бучі. «Ще до війни я твердо вирішила, що лишаюсь, тому вранці 24 лютого, замість стояти у довжелезному заторі на виїзд, дивилася на нього з балкона. Скажу чесно: дивилася зі зневагою. На такому патріотичному піднесенні неможливо було збагнути, як так можна — миттю згребти речі, сісти в машину і боягузливо чкурнути? Ми ж повинні стояти за свої рідні місця горою! А тут таке розчарування в людях», — згадувала Лєна. Вона пробула в окупованій російською армією Бучі два тижні й евакуювалася за першої ж відносно безпечної можливості: «За два тижні моя категорична думка про «щурів та втікачів» змінилася так само категорично. І тепер я дуже хочу переконати хоча б частину людей у тому, що їхнє безпечне становище — це не сором, а сила. Однією з найбільших мотивацій лишитися в Бучі була моя професія. Журналістка, яка опиняється в центрі подій і тікає від них, — це ні в які ворота. Я вже потирала руки в очікуванні ексклюзивних включень, небезпечних зйомок та гостросюжетних подій. Але саме на цій ниві на мене чекало карколомне фіаско: вирубили інтернет. Мій мобільний оператор взагалі скляк, про що свідчили чотири крапочки на екрані телефону замість бодай однієї рисочки зв’язку. Мого коментаря просили багато ЗМІ, але часто я їм навіть відмовити не могла — повідомлення не надсилалися. На одній із вулиць наша артилерія розбила цілу колону танків — видовище було епічне і моє відео мало б бути першим на тему. Але стало останнім. Бо відправити його я змогла лише за три дні».

За таких умов від журналістки нічого не залежало. Адже, за словами Лєни, вона могла «під кулями бігати містом у пошуках інформації, спілкуватися з російськими військовими і стежити за ними», але це не мало жодного значення, адже неможливо було донести до когось інформацію: «Ані до аудиторії, ані у чатбот, у який українці повідомляють про переміщення російських військ. Тому довелося з болем у серці прийняти очевидний факт: користі від мене немає абсолютно ніякої. Ба більше, ця вимушена пасивність почала стосуватися не лише професії, а геть усього. Включно з елементарною допомогою сусідам. Бо через відсутність зв’язку я не знала, що поряд є люди без їжі та води, яким можна було б допомогти. Лишалося підтримувати найближчих сусідів, із якими був офлайн-контакт».

Павло Казарін, публіцист, теле- і радіоведучий

Павло пішов в армію на другий день після початку повномасштабного вторгнення росіян. «24 лютого була моя черга вести ранковий ефір. Вибухи випередили будильник. Я їхав на роботу й гадки не мав, як вести програму. Все, що ми підготували напередодні, втратило сенс. Було страшно. Ми злилися, аби не тремтів голос. Черга на мобілізацію була великою й недвозначною. Служба в армії на очах перетворювалась із обов’язку на привілей», — так Павло писав про перші два дні великої війни у своєму щоденнику. Присягу Павло склав за три тижні після того, як отримав зброю, й відтоді вже майже рік воює.

Павло Казарін

Олеся Жураковська, акторка

Початок повномасштабного наступу 24 лютого заскочив Олесю у потязі. Акторка поверталася з гастролей у Херсоні, Миколаєві та Одесі. А за десять днів до початку великої війни — 14 лютого — мала дві вистави в маріупольському театрі, який уже знищений: «Тоді був шалений попит на квитки і люди хотіли прийти в театр. Тому ми в один день грали дві вистави. Можете уявити культурний рівень Маріуполя. А ці мерзотні паскуди навіть не мають уявлення, у яке місто вони зайшли і все знищили. У моїй пам’яті залишився цей день 14 лютого – День закоханих, сонце, лунає музика, люди гуляють… Страшно подумати, що цього міста вже немає. Але воно буде. Обов’язково буде».

Під час наступу на Київ вона була в селі на Житомирській трасі, в Макарівському районі

«У нас не було окупації, але поруч села розбомблені. Півтора місяця ми просиділи в підвалі, і були дні, коли ми навіть не виходили. В інші дні вдавалося зготувати їжу собі та дітям. Потім стало трохи легше. Коло нас стояли наші хлопці. Ми прали їм, купували їжу. Забезпечення в них було, але їм важлива наша турбота та вдячність. Вони мене трохи соромились…

Було дуже страшно. І це нормально. Бо неможливо усвідомити жах, який зараз відбувається», — розповіла Олеся.

Олеся Жураковська

Анна Бабінець, керівниця «Слідства.інфо»

«24 лютого ми всі списались і здзвонились о п’ятій ранку. Призначили нараду на восьму. Говорили десь дві години: що робити? Були різні думки: записуватись у тероборону, йти робити бутерброди… Кожен у той момент був і журналістом, і громадянином. Ми розуміли, що наші знання, як шукати корупціонерів, як вираховувати офшорні схеми — це все в тій ситуації не мало значення. Але зрозуміли, що в нас є знання з ідентифікації. Зараз в Україні буде багато росіян, нам треба шукати сліди їхнього перебування тут, намагатися з’ясувати, хто вони і що тут роблять. Уже 24 лютого в нас вийшов перший матеріал — ми ідентифікували російського вертольотчика, збитого під Межигір’ям. Ми побачили фото шолома з прізвищем і знайшли його в соцмережах», — згадує Анна.

Після цього редакція перейшла у режим щоденної роботи і перші місяці працювала без вихідних: «Потім вихідні з’явились, але зараз у нас у десять разів більше роботи, ніж до 24 лютого. Частина людей, які лишились у Києві, почала їздити на місця подій і робити репортажі. Одна репортерська група працювала в столиці, інша їздила по всій Україні. Крім того, була аналітична робота: ми відстежували пабліки, телеграм-канали, збираючи дані російських військових, які можуть бути в Україні. Нашим головним завданням є провести лінію від злочину до винного. Знайти злочин, скоєний російськими окупантами; зрозуміти, що, де й коли сталося і хто конкретно в цьому винен. Особливо коли Київщину звільнили, ми багато їздили по селах і містах, де базувались російські військові; часто знаходили списки, або ж люди присилали нам їх у редакцію. На третьому-четвертому місяці великої війни ми почали робити глибші розслідування. Їздили селами, показували людям фото російських військових, яких ідентифікували».

 

Анна Бабінець 

Володимир Мжельський, генеральний директор 5 каналу

«Війна прийшла рано... Я попрощався з дружиною, взяв речі і вже о шостій ранку був на роботі, — згадує Володимир. —   Дорогою ми з Ірою Герасимовою, шефредакторкою 5 каналу, зібрали команду, яка вже о дев’ятій ранку 24 лютого вийшла в ефір. Дорогою на роботу мені дзвонили ведучі, редактори, журналісти. Більшість із них уже також їхали на роботу. І довго збиратися не довелося. Разом зі своїм заступником Олексієм Шевченком Іра за кілька днів налагодила безперебійний процес, який потім щодня вдосконалювався».

Володимир розповів, що у перші дні великої війни довелось переїхати жити в офіс:«Почали готувати їжу, знесли стільці та крісла, щоб можна було спати. Людей було мало, але ми працювали в три зміни. Три – це дуже умовно, бо перша зміна виходила вже на третю. А друга могла працювати підряд три зміни. Це був період єднання всіх і кожного. Бо ми спали уривками, їли, що було, і тоді, коли з’являлися пару хвилин. Бо головним було – швидко повідомляти глядачам усі новини. Тоді все змінювалося блискавично. Ми зі столиці не їхали. Працювали і з бункерів, і з різних локацій, і з самого каналу. За нами весь час стежили, про що нам постійно повідомляли дружні силовики».

 

 Володимир Мжельський

Ганна Гомонай, канал «Рада»

24 лютого 2022 року Ганна прокинулись о 5 ранку від звуків вибухів: «Завила сирена. Вона десь близько від нашого дому. І коли чуєш її вперше, й так голосно, то дуже страшно. Мабуть, багато хто з нас пам’ятає й ніколи не забуде цей перший раз. Як і всі, ми підхопилися, не знали, що робити з дітьми, які солодко спали, куди рухатися... Вирішили, що не будемо їхати цього дня з Києва. І я сказала, що піду на роботу: наша з Вадимом програма «Офіційно» стояла у графіку. В той день наші ранкові та денні програми ще виходили з парламенту, Кабміну та комітетів. Але ситуація вже була дуже складна, все було оточено правоохоронцями, і в якийсь момент виглядало, що у приміщеннях лишаються тільки озброєні до зубів військові та наші працівники. Тож десь опівдні стало зрозуміло, що залишатися там дуже небезпечно. Тому за годину була розгорнута альтернативна студія в офісі, розташованому не в центрі. Всі наші речі, костюми, грим, техніка надовго лишилися в заблокованому урядовому кварталі».

За її словами, день 24 лютого відкрив для неї багато нового. Зокрема вона роззнайомилася з усіма колегами, які раніше працювали у трьох різних студіях: «Робота на каналі з першого дня була марафонською дистанцією: я побігла, як усі, не оглядаючись. Потім був запуск каналу в новому форматі. Цей процес завжди — адреналінова, місцями інфарктна історія. Багато всього відбувається, безліч нововведень, накладок, і ти на швидкості під все це підлаштовуєшся. І так ми бігли, навіть не знаючи одне одного. А 24-го час зупинився і почався відлік нової реальності. Професійної в тому числі. Я приїхала до нашої нашвидкуруч створеної студії. Мені сказали, що до нас приїхав Вадим Карп’як, він читає новини, які вже виходять на всіх каналах, а далі сідаєш ти. І, власне, так розпочався інформаційний марафон воєнного часу “Єдині новини».

 

Ганна Гомонай

Максим Сердюк, головний редактор онлайн-видання «Слух»

Максим згадує, що коли в редакції говорили про можливість повномасштабної війни, всі відчували напругу, проте що це станеться, ніхто до кінця не вірив: «Напередодні початку війни ми вирішили працювати далі, хоч що б там сталося. Я пам’ятаю, що коли війна розпочалася, найперше, що я сказав: музика та культура почекають. Головне, щоби всі були у безпеці. Тому в перший день ми вирішили подбати про себе та своїх близьких. Якщо медіа політично-соціальне, повідомляти про події — його обов’язок. Натомість у випадку культурного медіа все може зачекати кілька днів. Я взяв на себе стрічку новин. Перші дні ми висвітлювали важливі теми із політичної та соціальної точок зору, публікували головні правила, як поводитися в умовах війни. 28 лютого «Слух» приєднався до ініціативи зміни обкладинок українських артистів на цифрових платформах, щоб весь світ знав, що Росія напала на Україну. Ми це робили у співпраці з Міністерством цифрової трансформації та українськими артистами. Я звертався до гендиректора Apple Тіма Кука та керівництва Spotify від свого імені та від імені «Слуху». Завдяки цьому ми отримали підтримку від Apple у вигляді кнопок та банерів із закликом фінансової підтримки разом з UNICEF всередині всіх сервісів компанії.  Пізніше ми повернулися до попереднього формату роботи: почали писати про музику та культуру».

 

Максим Сердюк

Ольга Тихонюк-Шаповалова, директорка сєвєродонецької телекомпанії «Донбас-онлайн»

«Так склалося, що наприкінці лютого за дивними обставинами я була далеко від Сєвєродонецька. Мій чоловік травмувався, я допомагала йому з лікуванням. Той страшний ранок повномасштабного вторгнення застав мене під Києвом, у трикутнику міст, назви яких у кожного українця викликають душевний біль через те, що там коїли російські загарбники, — Буча, Ірпінь, Ворзель», — згадує Ольга.

У перші години вторгнення вулиця, де був її будинок, потрапила під обстріли. «Неможливо стримати сльози, коли згадуєш ті моменти, як доводилося з дитиною ховатись у ванній кімнаті та молити Господа, щоб усе це закінчилося. Бомбардування тривало близько години. Мабуть, це було найінтенсивніше тренування моєї нервової системи за все життя. На щастя, нам удалося виїхати з-під обстрілів. Валіза з речами першої необхідності була зібрана, це звичка ще з 2014 року. Тому, щойно почалося затишшя, ми з родиною рушили в безпечнішу частину України», — каже вона.

 Ольга Тихонюк-Шаповалова

Анна Мурликіна, головна редакторка маріупольського сайту 0629

Анна у день наступу була в Маріуполі. Виїхати змогла лише на наступний день, бо вивозила свою хвору матір. «Вона лежала в лікарні на Лівобережжі, саме в тій, яка першою потрапила під обстріли. Напередодні ми отримали підтвердження діагнозу й мали перевозити її в онкологічну лікарню в Маріуполі. З інтенсивності обстрілів було зрозуміло, що ситуація зовсім не така, як у 2014 році.  У Східному мікрорайоні був просто жах із перших днів війни. Вони знищили Гранітне, почали знищувати Талаківку. А мамі була потрібна термінова операція. Тож ми вирішили везти її в онкоцентр у Запоріжжя, де нас прийняли майже з вулиці, ввечері, коли лікарня вже не працювала. Маму ми не врятували — вона померла на Великдень. Але, здається, вона врятувала нас, бо вже наступного дня після нашого виїзду місто почало зачинятися, а 1 березня почалася повна блокада», — згадує Анна.

 

Анна Мурликіна

Колаж: Микола Шиманський/«Детектор медіа»

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
5708
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду