Вранці 27 червня «Українська правда» опублікувала матеріал Соні Лукашової під заголовком «Від facebook до допитів. Як омбудсмен Денісова вигадувала злочини росіян і втратила посаду». Після хвилі критики в соцмережах редакція без пояснень змінила заголовок на «Від facebook до допитів. Чому омбудсмен втратила посаду». Снігову кулю скандалу це не спинило: довкола матеріалу розгорнулась — і за три доби досі не припинилась — напевно, найзапекліша полеміка останніх місяців. Деякі з дописів ми зафіксували в оглядовому матеріалі, але це — лише невелика частина масиву думок, аргументів, звинувачень і попередніх підсумків. Хоча в цій дискусії чимало переходів на особистості (а Соню Лукашову навіть внесли до бази «Миротворця»), по суті її предмет — роль медіа в суспільстві під час війни. Та про межі прийнятного для медіа в країні, яка обороняється від агресії.

Трохи передісторії

Людмила Денісова — колишня міністерка праці й соціальної політики в урядах Юлії Тимошенко та Арсенія Яценюка, — була уповноваженою Верховної Ради з прав людини (ця посада спрощено називається «омбудсман») із 15 березня 2018 року.  В останні місяці на сторінках її офісу в соцмережах не раз з’являлись заяви з натуралістичними подробицями звірств російських військових, зокрема й зґвалтування дітей. У деяких випадках джерелом подробиць була психологиня Олександра Квітко — дочка й підлегла Денісової, яка розповідала (в тому числі в  телеефірі), що працює з постраждалими від сексуального насильства, зокрема з дітьми.

Подив і обурення експертного середовища через лексику та розголошення історій постраждалих від зґвалтування поступово накопичувались і зрештою вихлюпнулись за межі закритих спільнот.

25 травня низка медійниць і медійників звернулись до омбудсманки з відкритим листом із закликом відмовитись від натуралізму в публічних описах сексуальних злочинів російських загарбників. У листі не було звинувачень у вигадуванні злочинів — авторки листа лише просили Денісову повідомляти, чи передає її офіс зібрані матеріали до правоохоронних органів.

Невдовзі омбудсманка провела з деякими підписантами листа онлайн-зустріч, ще раз вислухала їх і дала фідбек — судячи з приватних відгуків учасниць розмови, невтішний для них. Згодом вона публічно розповідала про це так: «Так, тоді ця лексика була дуже жорстока, ми обговорили це з медійниками. Я сказала, що, дійсно, може, я перебільшила. Але я намагалася цим досягнути мети переконати світ, щоб була надана зброя і тиск на Росію». Цей аргумент — мовляв, натуралізм її заяв був спрямований на те, аби Україні допомагали й давали зброю для оборони, — Денісова згодом повторила не раз.

30 травня сама Денісова оголосила, що Верховна Рада планує відправити її у відставку — народні депутати зібрали підписи за таке рішення. «Слуга народу» Павло Фролов пояснив бажання нардепів звільнити Денісову тим, що вона не займалась обміном полонених, а також: «Незрозуміла концентрація медійної роботи омбудсмена на численних деталях "сексуальних злочинів, вчинених у неприродній спосіб", та "зґвалтуваннях дітей" на окупованих територіях, які не могла підтвердити доказами, лише шкодила Україні та відволікала увагу світових ЗМІ від дійсних потреб України».

Правозахисники назвали спосіб, у який нардепи планували звільнити Денісову, «загрозою для всієї державної системи захисту прав людини та основоположних свобод». Її відставку це не відвернуло — «за» проголосували 234 народні депутати. Наступником Денісової на посаді омбудсмана, ймовірно, стане нардеп із групи «За майбутнє» Дмитро Лубінець.

Українська Гельсінська спілка з прав людини назвала рішення Верховної Ради незаконним, а Денісова пообіцяла оскаржити свою відставку в суді, назвавши реальною причиною для звільнення те, що вона нібито критикувала закон про олігархів.

Генеральна прокурорка Ірина Венедиктова на запитання, чи передавала омбудсманка прокуратурі якісь матеріали про сексуальні злочини, відповіла, що не передавала.

І це все ще був навіть не початок скандалу, а лише прелюдія до нього.

Чому з’явився цей матеріал?

Одні критики закидають «Українській правді» роботу на замовлення Офісу президента (який, мовляв, хотів остаточно нейтралізувати Людмилу Денісову й позбавити її політичних перспектив), інші — роботу в інтересах Росії. Дозволю собі назвати всі ці версії безпідставною конспірологією; натомість є свідчення, що головна редакторка «Української правди» Севгіль Мусаєва віддавна переймалася проблемою відсутності доказів історій, розказаних офісом Денісової. Вона розповіла про це в ефірі «Громадського радіо» ще до відставки омбудсманки: «У якийсь момент я попросила своїх випускових редакторів не публікувати інформацію, яку надавала омбудсманка Людмила Денісова. Через те, що я намагалася цю інформацію перевірити в інших незалежних джерелах, у тому числі в Офісі генпрокурора. І мені не підтверджували ті випадки, про які вона писала, і робила це в деталях. Неприпустимих у тому числі з позиції того, що ти маєш ставитися з обережністю до постраждалих від сексуального насилля і насилля загалом». 28 червня Севгіль розгорнуто пояснила, чому «Українська правда» взялась за цю тему. З її допису дізнаємося, зокрема, що вона ще до початку великої війни обережно ставилася до інформації, яку поширювала Денісова, після неправдивої заяви про рибалок, нібито затриманих росіянами в Азовському морі в кінці січня 2022 року. Насправді катер рибалок дрейфував — росіяни його не чіпали.

«У квітні, коли світ здригнувся від побаченого у Бучі, в Ірпені, Бородянці, Денісова почала публікувати інформацію про злочини росіян. Вони шокували, набирали репостів у соцмережах. Але мене в них щось непокоїло. Можливо, запобіжником стала та сама історія із рибалками. І тоді я вирішила самостійно верифікувати все сказане. Знайшла прокурорів, які займалися збором злочинів, поговорила з чиновниками на місцях», — розповідає Севгіль. Виявилося, що доказів правдивості історій Денісової у чиновників нема. Далі Севгіль описує здоровий процес, який відбувається в редакції незалежного медіа: журналісти бачать проблему, яка дедалі поглиблюється, розуміють ризики, дискутують і приймають рішення таки писати. Бо вважають замовчування цієї історії шкідливішим, ніж розголошення.

Чи щось «не так» із матеріалом?

Експертну відповідь на це питання, сподіваюся, дадуть Незалежна медійна рада і Комісія з журналістської етики — неупереджені організації, які аналізують дотримання стандартів та етичних норм у медійному контенті. Поки що поговоримо про найпоширеніші претензії.

80% онлайн-читачів читають лише заголовки — тож і в цьому випадку найпотужніша хвиля претензій стосувалася саме заголовка «Від facebook до допитів. Як омбудсмен Денісова вигадувала злочини росіян і втратила посаду». У тексті немає вагомих доказів, що Денісова сама вигадувала злочини.  Є лише твердження (з посиланням на анонімні джерела), що на допиті Денісова не змогла назвати свої джерела, а потім нібито сказала, що про все дізнавалась від дочки. А також що ні журналісти, ні правоохоронці не знайшли підтвердження [деяких? усіх?] історій. Але це не доводить, що всі розповіді Денісової були вигаданими.

Севгіль Мусаєва загалом визнала, що з заголовком була проблема: «Визнаю, що його перша версія могла стати тригерною. І сприйнятою погано через можливість маніпуляції. Визнаю, що він міг викликати шок, бо суспільство на відміну від журналістів усі ці факти бачило вперше.  Допускаю, що через те, що ми розуміли, що з фактажем цих історій не усе добре ще у квітні, ми не передбачили шок. На момент публікації ми знали про це вже тривалий час. Це гіперчутлива тема. І я знаю, що багато хто плакав через ці пости Денісової від розпачу та злості. Саме через цю реакцію, яка відволікала від суті тексту, ми прийняли рішення його змінити».

У сам текст після публікації внесли одну зміну-пояснення. Оригінальну версію можна побачити в архіві інтернету, а простий інструмент https://text-compare.com/ показує пізніші доповнення на початку тексту: «Цей матеріал не ставить під сумнів те, що росіяни вчиняють в Україні зґвалтування. Але неправдиві історії про це лише зіграють на руку ворогу. Оскільки брак доказів у конкретних випадках може зіграти проти України у міжнародних судах». Ця зміна, в принципі, також є реакцією на критику — поясненням, що хотів і чого не хотів сказати автор. Знову ж таки, немає доказів, що [деякі? усі?] розповіді Денісової були неправдивими, як і доказів, що вони були правдивими.

Лунали закиди, що заголовок змінили «без пояснення». Що ж, редакційні стандарти деяких західних видань вимагають пояснювати будь-які зміни, внесені в текст після публікації, однак це не можна назвати загальноприйнятим правилом якісних медіа. Що є меншим злом — змінити заголовок чи залишити сумнівний без змін? На мою особисту думку, «Українська правда» тут балансувала на межі прийнятного, зважуючи ризики для репутації. Втім будь-яке рішення — чи змінити заголовок без пояснень, чи з поясненнями, чи лишити як є — не задовольнило б ненависників, які глузливо називають видання «Упячкою» і пишаються тим, що ось уже стільки-то років його не читають (але невпинно засуджують).

До речі, то вигадувала Денісова злочини росіян чи ні?

Після виходу матеріалу «Української правди» Денісова заявила, що не читала цей текст, але викладене в ньому заперечила. Серйозно: «У мене питання все ж таки до цього тексту. Я його не читала, тільки побачила назву і кінець, що "це все – фейки". Зрозуміло, що ця журналістка – адвокат Російської Федерації. І замовники – теж адвокати Російської Федерації». Слова «фейк» у тексті «Української правди» немає взагалі, й кінець там зовсім про інше, але менше з тим. Людмила Денісова пояснила, чому не передавала до правоохоронних органів інформацію, отриману через гарячу лінію: «Це все підтверджується в тому числі різними органами. Але слідчі дії проводять саме правоохоронні органи, тому якщо людина не хоче звертатися до них, то не можна передати її дані до правоохоронних органів. Це її рішення».

Інакше кажучи, Денісова переказувала історії, які нібито розповіли люди, звертаючись на гарячу лінію. Ось, наприклад, про звіряче зґвалтування дітей на Харківщині: «Трійнята 9 років, дівчата. Зґвалтовані рашистами, мають тяжкі травми статевих органів. Усе це на очах у матері, вона у шоковому стані. Звернулася мама, на очах якої дев’ятимісячну донечку зґвалтували свічкою. Однорічного хлопчика ґвалтували двоє, помер». Перевірити, чи справді люди розповідали ці історії, і якщо так, чи були ці історії правдивими, неможливо. Це мали б робити правоохоронні органи, але — за логікою Денісової — лише у разі, якщо постраждала людина звернулась із заявою. Натомість психологи, які працювали на гарячій лінії, повідомляли додзвонювачів, що треба звернутись до правоохоронців, і передавали анонімну інформацію в офіс омбудсмана.  «Це ж конфіденційна інформація, тому там прізвищ людей, які зверталися, немає. Наприклад: "Жінка. Доросла. Відбулося зґвалтування. Надана допомога. Повідомлена, що треба звернутися до правоохоронних органів". У цьому звіті це все було», — розповіла Денісова. Отже, відсутність кримінальних проваджень за фактами зґвалтування — яких, за її словами, були сотні, — вона пояснює тим, що постраждалі не написали заяв.

Коли йдеться про зґвалтування, зазвичай працює принцип «вірте жертві». Мовляв, якщо людина наважилася вголос заявити про наругу, яку вчинили над нею чи її дитиною, то робить це не просто так, адже такий розголос завдає їй великої моральної шкоди. Проте навряд чи можна застосувати цей принцип до анонімних телефонних дзвінків на гарячу лінію. А надто — до емоційного переказу таких дзвінків. Словом, те, що озвучувала Денісова, не є доведеними фактами. Хоч і немає доказів, що це були її чи ще чиїсь вигадки.

Але, що характерно, у хорі обурення та звинувачень на адресу «Української правди» практично не чути виступів власне на захист Людмили Денісової. Ніхто (принаймні, з тих сотень дописів, які за ці дні прочитав я) не заперечує, що дії омбудсманки були щонайменше жорстким перебором. Ніхто особливо не оскаржує натяків на корупційні мотиви, які є в цій історії (нібито відмивання грошей, наданих дитячим фондом ООН UNICEF). Тобто зі справедливістю викриття ніхто не сперечається — просто, на думку критиків, воно невчасне і не в тій формі, в якій мало би бути.

Чи є цей матеріал незбалансованим?

Тут усе просто: так, матеріал «УП» незбалансований — у ньому немає позиції Людмили Денісової та Олександри Квітко. Але винна в цьому не редакція «УП», бо вона зверталась по коментарі. У матеріалі про це сказано так: «"Українська правда" не змогла отримати позицію Денісової та Квітко. Ми передали прохання про коментар через помічницю ексомбудсмена – вона спершу пообіцяла допомогти, а потім – перестала відповідати. Квітко сказала, що не дає коментарів через слідчі дії». Можна припустити, що неназвана помічниця Денісової не передала прохання про коментар, але про це, ймовірно, заявила б сама Денісова — а вона цього не зробила. Отже, є підстави стверджувати, що колишня омбудсманка відмовилась від коментарів. Це якщо формально. Якщо за гамбурзьким рахунком, то «Українська правда» могла звернутись до Денісової особисто — її телефон не є таємницею серед журналістів. І Денісова могла, замість позиції «не читала, але засуджую», після публікації матеріалу дати спростування або свою позицію щодо викладених у ньому фактів і припущень. Очевидно, і «Українській правді» не дуже хотілося добути коментарі Денісової, раз вона так легко здалася, і Денісова не мала охоти коментувати звинувачення по суті.

Але можна поставити питання ширше: чи повним є висвітлення ситуації з Денісовою, звинуваченням на її адресу та обставинами її звільнення на «Українській правді»? Моя відповідь — ні, воно є вибірковим. «УП» не висвітлила заяви правозахисників про сумнівність процедури звільнення. Вона також проігнорувала інтерв’ю 28 червня, в якому Денісова дала певні пояснення щодо ситуації, описаної в матеріалі Соні Лукашової. Дещо є на підсайті «Українська правда. Життя» — наприклад, коментарі Денісової щодо звинувачень у надмірно емоційному поданні історій постраждалих у новині з посиланням на «Бабель». Але загалом складається враження, що редакція «УП» ігнорує публічні заяви Денісової, де вона виправдовує чи пояснює свої дії.

До речі, показово, що Севгіль Мусаєва переказує слова Денісової: «Сьогодні, коли Денісову попросили це прокоментувати, вона не заперечила і не назвала іншу цифру. Вона обурилась, що “прокуратура видає таємницю слідства”». Отже, вона знала про ці заяви колишньої омбудсманки, але не вважала їх вартими висвітлення на «УП». Це вже схоже на упередженість.

Що ще «не так» із матеріалом?

Головна обґрунтована претензія саме до якості матеріалу — те, що він заснований на коментарях і твердженнях анонімних джерел. Це правда: окрім коментаря правозахисниці й журналістки Лариси Денисенко, всі інші коментарі та твердження в тексті належать неназваним людям.

Севгіль Мусаєва відповідає на цей закид так: «Так, мені дуже би дуже хотілося, щоб це були не анонімні співрозмовники, але це була їхня умова та прохання. Вони погодилися розповісти про це через незгоду з такими діями, шок та щоб захистити злочини, що зараз розслідуються. Вибачте, але так само із посиланнями на анонімні джерела ми читали інформацію про вторгнення в Україну в західних медіа і жахалися, і відмовлялися вірити. І я не хочу навіть згадувати, що писали тоді люди в коментарях.

Наші анонімні дані неважко заперечити, якщо вони неправдиві. Приклад: ми написали, що кількість дзвінків на лінію перевищили в 10 разів».

Для якісного медіа використання анонімного джерела — завжди небажана, ризикована ситуація, адже це знижує рівень довіри до матеріалу, створює ґрунт для підозр і звинувачень в упередженості. Тому редакції якісних медіа завжди намагаються підтвердити інформацію, отриману від людей, які з поважних причин не хочуть називатися, в інших джерелах, або переконати спікерів назватися. Скласти текст із анонімних коментарів і сподіватися, що тобі повірять, — поганий стиль журналістики. На жаль, останнім часом «Українська правда» схильна до цього. Наприклад, матеріал про залаштунки спільного телемарафону зроблений саме в такий спосіб, хоча знайти людей, які сказали б те саме, що анонімні коментатори в тексті, але відкрито, було б неважко.

Виправдання Севгіль Мусаєвої у цьому місці, на жаль, непереконливі. Круто, звичайно, якщо джерела «УП» настільки ж поважні, як американська чи британська розвідка, яка попереджала про вторгнення Росії. Але, крім закиду щодо озвучення непідтвердженої інформації про російські злочини, Денісову в цьому тексті звинуватили в інших серйозних гріхах — непотизмі й корупції. Якби в нашій політиці існував інститут репутації, це б означало кінець політичної кар’єри Денісової. Робити таке, не наводячи практично жодних доказів і не називаючи жодних джерел, — недобре.

Чи повинні медіа по-особливому підходити до використання анонімних джерел під час війни — питання, яке потребує ширшого експертного обговорення; ми готуємо опитування, яке незабаром вийде на «Детекторі медіа».

Чи щось «не так» із Сонею Лукашовою?

Чимала частина потоку критики була адресована авторці тексту — з переходами на особистості. Наприклад, медійник, військовий і політик Віктор Трегубов опублікував добірку з трьох публікацій Соні, які, на його думку, свідчать, що «впродовж трьох років молода журналістка Соня Лукашова зробила щонайменше три дуже великі фігні». У лінії захисту «УП», натомість, з’явилося слово «цькування», яке зазвичай є маркером переходу дискусії в емоційно-маніпулятивну площину.

На мою думку, попри те, що текст підписаний Сонею Лукашовою, покладати на неї повну відповідальність за його зміст і особливо рішення про публікацію — несправедливо. Це не авторська колонка, а редакційний матеріал. Неважко було передбачити, що він спричинить грандіозний резонанс і хвилю звинувачень, а також, імовірно, судовий позов.  Тому немає сумнівів, що зміст цього тексту затвердила і схвалила головна редакторка «УП» Севгіль Мусаєва. Вона ж, судячи з її власних слів, була ідейною натхненницею публікації. Авжеж, Соня Лукашова відповідальна за текст, підписаний її ім’ям, але в цьому випадку вона не головна й не єдина відповідальна.

Те саме стосується й інших текстів, які наводить Віктор Трегубов як доказ нібито непрофесійності Соні Лукашової: усі вони — редакційні, а не колумністичні, та стосуються настільки важливих і дражливих тем, що не могли бути не узгодженою з редактором роботою молодої авторки. Яка, до речі, потрапила торік у перелік тридцяти українських журналістів до 30 років, яких експерти вважають надією професії.

Що ж до внесення Соні в базу «Миротворця» за «маніпуляцію суспільно значимою інформацією і цілеспрямовані дії, скеровані на приховування доказів скоєння злочинів, скоєних російсько-фашистськими загарбниками на окупованих територіях України у 2022 року», то це лише черговий доказ використання цього ресурсу як інструмента політичного тиску і помсти.

Чи підігрує цей матеріал російській пропаганді?

Цей текст миттєво використала російська пропаганда, оголосивши, що всі звинувачення російських військових у сексуальних злочинах були фейками. Речниця Міністерства закордонних справ Росії Марія Захарова зажадала від медіа, які поширювали заяви Денісової, вибачень. Тобто, в принципі, російська пропаганда традиційно збрехала, адже матеріал «УП» не доводить, що зґвалтувань не було, а лише викриває ймовірну відсутність доказів усіх заяв Денісової. Цей матеріал, власне, починається з доказів, що зґвалтування були і їх розслідують правоохоронці.

Брехливі російські меседжі та наративи часто частково засновані на справжніх фактах. Деякі з цих фактів російські пропагандисти отримують з українських медіа. Коли фактів бракує, їх компенсують вигадками. Запобігти поширенню фейків і дезінформації, не публікуючи нічого, що може використати російська пропаганда, українські медіа не можуть — хіба що вони взагалі перестануть працювати.

Чи на часі цей матеріал?

Напевно, найпоширеніша теза критиків — що матеріал «правильний, але не на часі». Мовляв, під час війни не слід ставити під сумнів історію, яку розповідає про себе Україна. А викриття Денісової кидає тінь на всі повідомлення про російські воєнні злочини в очах світу.

Поки що ці алармістські побоювання не справджуються — масової хвилі розчарування в Україні через неправдиві історії про зґвалтування немає. Можливо, тому, що це вважають внутрішньою справою України, якій ми самі дамо раду. Та й поширенням шокуючих заяв Денісової, які неможливо було перевірити, якісні світові медіа не надто захоплювались. Хоча не факт, що західні медіа не візьмуться за цей скандал згодом. Ось Севгіль Мусаєва пише: «Ця тема дуже скоро мала з’явитися в іноземних медіа. Я не знаю, з якою тональністю, але у наших колег все більше питань до того, як документуються воєнні злочини, зокрема сексуального характеру». Але публікація «УП» не дає повної відповіді на це резонне запитання — як вони документуються? (До речі, було б розумно, якби на нього дала офіційну відповідь держава.)

Аргумент «зараз війна, а отже такого публікувати не можна» не є валідним. Чого медіа не можна робити під час війни, то це спростовувати чи ставити під сумнів офіційні повідомлення військового чи військово-політичного командування. Так, ми дорослі люди й розуміємо, що в деяких випадках офіційні джерела озвучують не «всю правду» або навіть неправду, коли потрібно дезінформувати ворога або врятувати життя. Відомий приклад — коли за автора фрази про «русский военный корабль» видавали вже звільненого морпіха Романа Грибова, і він навіть роздавав автографи, тим часом як справжній автор — прикордонник — лишався в полоні.

Але публічні заяви Денісової робились не від імені та не за розпорядженням військового чи військово-політичного командування. З усього, що відомо про цю історію, випливає, що вони були її власною ініціативою, не узгодженою з іншими органами влади чи військовим командуванням. Принаймні, Денісова ніколи не казала, що її рішення озвучити деталі звернень на гарячу лінію були санкціоновані президентом, головою парламенту чи ще кимось. У принципі, омбудсман — незалежний орган влади, якому ніхто й не вповноважений давати вказівки. Отже, заяви Денісової не були офіційною позицією України, але могли бути сприйняті саме так.

Це відоме і, як на мене, доволі небезпечне явище, коли так званий інформаційний фронт перетворюється на інформаційну партизанщину, де кожен сам собі головнокомандувач і сам обирає «зброю». Продукування патріотичних міфів, які згодом виявляються неправдивими, або жахливі історії про російські злочини, які неможливо підтвердити, — це погана допомога Україні.

Денісова — не єдина, хто робив ведмежі послуги Україні в такий спосіб. Наприклад, мер Чернігова Владислав Атрошенко на початку квітня оголосив, що місто «зруйноване на 70%». Згодом за оцінкою з космосу цифра «скоригувалася» до 21%. Але кількість зруйнованих будівель і кількість зґвалтованих дітей — це все-таки різні речі.

Грубо кажучи, закрити рот чиновниці, яка з власної волі взялася жахати світ непідтвердженими історіями, під час війни повинне було керівництво держави — але не змогло чи не захотіло зробити цього. Неминучим наслідком цього стала невигідна для України публічна комунікація. Чи зменшила би потенційну шкоду спроба сховати сміття під килимок, і чи зменшила її публікація «УП», як вважає Севгіль Мусаєва, — питання, на яке можна дати лише умоглядну відповідь.

Завершу цитатою з інтерв’ю американської дослідниці медіа Джейн Литвиненко, яке незабаром вийде на «Детекторі медіа». На запитання, чи варто Україні в процесі боротьби з російською дезінформацією самій вдаватись до дезінформації та маніпуляцій у міжнародному інфопросторі, вона відповіла: «Зараз у глобальному масштабі Україна сприймається як дуже щира країна, яка намагається воювати чесно на всіх фронтах. Так багато людей у світі підтримують Україну тому, що вони розуміють, що чесний і рішучий український народ бореться з російською агресією. І я думаю, що цю репутацію важливо підтримувати».

Особисто я не уявляю, як Україна могла би зберегти цю репутацію і водночас без шкоди для себе вийти із ситуації з оголошеними сотнями випадків зґвалтування, більшість яких не знаходить підтвердження. Напевно, було би краще, якби це вчасно, відкрито і чесно прокомунікувала українська влада. Хочеться сподіватися, що саме так ставатиметься в майбутньому, й незалежним медіа не доведеться брати на себе цю невдячну й болючу для карми роль під час війни.

P.S. Про замітання сміття під килимок

Не кожному вистачить терпіння проскролити сотні дописів офіційної сторінки Офісу омбудсмана на фейсбуку, щоби пересвідчитись: згадок про зґвалтування дітей та інші жахи, про які повідомляла Денісова, там більше немає. Є формальна пам’ятка для жертв сексуального насильства і заклик звертатися на гарячі лінії — і все.

Ще в кінці травня, в останні дні роботи Денісової, медіа посилались на офіційний телеграм-канал «Омбудсман Людмила Денісова» — як, наприклад, у цій новині державної інформагенції «Укрінформ». Перейшовши за лінком, ви пересвідчитеся, що телеграм-канал видалений. Деякі дописи залишились на персональній верифікованій сторінці Денісової, наприклад, від 8 квітня або від 23 травня — той, після якого урвався терпець медійної і правозахисної спільноти.

Колишня омбудсманка Людмила Денісова «забрала свої слова назад». На жаль, проблеми в публічних комунікаціях у двадцять першому столітті в такий спосіб не розв’язуються. Навіть — чи  особливо — в країні, яка веде війну.