«Відносини з джерелами будуються роками — ми в них упевнені». Журналісти про використання й перевірку інформації від неназваних джерел

«Відносини з джерелами будуються роками — ми в них упевнені». Журналісти про використання й перевірку інформації від неназваних джерел

6 Липня 2022
1321

«Відносини з джерелами будуються роками — ми в них упевнені». Журналісти про використання й перевірку інформації від неназваних джерел

1321
Коментують Аліса Юрченко, Олег Базар, Севгіль Мусаєва, Анна Бабінець, Олексій Братущак, Данило Мокрик, Ангеліна Карякіна і Дмитро Лиховій.
«Відносини з джерелами будуються роками — ми в них упевнені». Журналісти про використання й перевірку інформації від неназваних джерел
«Відносини з джерелами будуються роками — ми в них упевнені». Журналісти про використання й перевірку інформації від неназваних джерел

Полеміка, яку в українському суспільстві та медійному середовищі спровокував матеріал «Української правди» про Людмилу Денісову, зачепила, зокрема, й питання редакційних правил та стандартів. Чи може під час війни українське видання писати на конфліктну тему, посилаючись на анонімні джерела? Чи є важливість і дражливість теми виправданням для такого рішення редакції? «Детектор медіа» звернувся до медіаекспертів і досвідчених медійників із запитаннями про це. На наші запитання відповідала журналістка й медіатренерка Ніна Кур’ята, а також медіаексперти Ігор Куляс, Оксана Романюк, Олексій Погорелов, Федір Сидорук і Олег Хоменок. У другій частині опитування ми поставили запитання журналістам:

— Чи зросла під час великої війни кількість матеріалів із посиланням на анонімні джерела у вашому виданні або особистій практиці? Який відсоток анонімних джерел, на вашу думку, припустимий в одному матеріалі? Чи це справедливо для всіх ситуацій, чи можливі винятки? Якщо так, то які саме?

— Як у вашому виданні організований процес перевірки анонімного джерела (дослідження його зв’язків, конфлікту інтересів тощо) перед публікацією з посиланням на нього? Хто займається перевіркою, крім автора матеріалу?

— Можливо, у вас є показові історії, пов’язані з використанням інформації з анонімних джерел, які допоможуть колегам у їхній роботі?

Відповідають Аліса Юрченко, Олег Базар, Севгіль Мусаєва, Анна Бабінець, Олексій Братущак, Ангеліна Карякіна, Данило Мокрик і Дмитро Лиховій.

Аліса Юрченко, редакторка, ведуча Bihus.Info:

— Під час війни у нас з’явилися матеріали про потерпілих від російських воєнних злочинів, деякі з цих людей (приміром, ті, хто пройшов фільтраційні табори і був депортований до Росії) готові публікувати свідчення лише анонімно через безпекові загрози. За рахунок цієї рубрики загальна кількість матеріалів з анонімними джерелами могла незначно зрости. Незначно, адже більшість постраждалих від дій окупантів все ж говорить із відкритим обличчям. Загалом ми намагаємося не публікувати матеріали, які побудовані лише на анонімних твердженнях і не мають документальних доказів (фото, відео, дані з реєстрів тощо).

Важлива не кількість анонімних джерел, як на мене. Нехай їх хоч двадцять опитають у процесі підготовки матеріалу. Важливо зібрати незаперечні докази головної ідеї матеріалу. Або ж чесно писати, що незаперечних / прямих доказів не знайшлося, але краще тоді не публікувати матеріал.

У більшості випадків для розслідувальних чи аналітичних матеріалів лише слів, а тим більше анонімних, недостатньо. Тому правило «мінімум два не пов’язані джерела» теж не універсальне. Є випадки, коли і трьох джерел замало. Я відношу до цих випадків свідчення, що опосередковано, а не прямо підтверджують головну ідею матеріалу.

Аліса Юрченко

Приміром, зараз я маю щонайменше 5 зафіксованих аудіосвідчень підлеглих українського посадовця, які говорять про його ймовірну приховану співпрацю з російськими окупантами. Але їхні тези вказують на його співпрацю з окупантами опосередковано — самі вони не були безпосередніми свідками цієї співпраці, а документальних доказів я теж поки що не знайшла. Це логічно, адже така ймовірна співпраця старанно приховується, але без прямого доказу або офіційної підозри від правоохоронних органів я не вважаю за можливе публікувати цей матеріал.

Що ж до документальних доказів від джерел, які хочуть лишитися анонімними, то їх теж потрібно перевіряти з альтернативних джерел. Якось ми вскочили у величезну халепу і перепрошували за матеріал, побудований на фотодоказах від посадовця правоохоронних органів, який отримав одночасно фотографії з кількох обшуків і переплутав їх між собою. Ми перевірили метадані цих фотографій перед публікацією, але цього виявилося недостатньо, бо обшуки проходили в один день, але стосувалися різних людей. Ми не розуміли, що публікуємо фото з одного обшуку, а говоримо про інший.

Цей шалено неприємний випадок — ідеальна ілюстрація того, що будь-якому анонімному свідченню потрібно шукати беззаперечні підтвердження з інших джерел. Фотографіям і скриншотам, які надсилають на умовах анонімності, потрібно шукати підтвердження від очевидців або додаткові документальні докази з інших джерел. Анонімним твердженням — докази в офіційних реєстрах і документах.

При цьому важливо чесно відповідати собі на питання: що саме цей доказ доводить? Можливо, насправді він не є прямим доказом головної ідеї матеріалу, а лише окремим фактом, із якого можуть випливати зовсім різні висновки.

За зміст матеріалу у нас відповідають автор і редактор. Також юристи проводять допублікаційну оцінку. Процес верифікації і фактчекінгу — багаторівневий. Він починається ще до написання тексту, коли журналіст і редактор обговорюють, «що є» і «звідки воно», і триває аж до фінального редагування сценарію — підготовкою пруфів під кожне твердження.

Загальний наш принцип: у більшості випадків (окрім деяких свідчень жертв злочинів війни) матеріал не може базуватись лише на анонімних твердженнях чи лише на одному джерелі. Анонімним твердженням мають бути знайдені документальні докази. Документальний доказ, наданий анонімно, теж потребує верифікації.

У роботі з анонімними джерелами важливі дві речі. Перше — знайти альтернативні підтвердження анонімно озвученим фактам. Друге — переконатися, що ці факти доводять головну ідею матеріалу, що вони не означають «щось інше», що серед них є прямі докази.

Олег Базар, головний редактор LB.ua:

— Кількість матеріалів із посиланням на анонімні джерела у нас відчутно зменшилась у силу об’єктивних причин: ми майже не пишемо про політику, а саме в матеріалах такого штибу найчастіше фігурували співрозмовники, які хотіли, щоб їх не називали.

Щиро кажучи, я ніколи не намагався вираховувати кількість анонімних джерел в матеріалі у відсотках. Але на око — не більше, ніж одне джерело з трьох. Винятки, звісно, завжди можуть бути. Наприклад, коли деанонімізація джерела може загрожувати його життю та безпеці.

Олег Базар

Як головний редактор я вимагаю від своїх колег назвати мені джерела, які вони вказують як анонімні. І ми разом із колегами у складних ситуаціях вирішуємо, чи доречно використання інформації такого джерела.

Навряд чи моя історія допоможе, але, може, трохи розважить у наш непростий час. Колись, ще в епоху друкованих медіа, в одному львівському виданні з’явилось повідомлення: «В учорашній такій-то новині фразу “як повідомив Іван Іванович Петренко” слід читати “як повідомило джерело, близьке до обласної адміністрації”».

Севгіль Мусаєва, головна редакторка «Української правди»:

— В нашому видання кількість матеріалів із посиланнями на анонімні джерела зросла. Це пояснюється кількома причинами. Перше: ми часто публікуємо інформацію від людей, які перебувають на окупованих територіях. Щоб не наражати їх на небезпеку, ми змушені подавати їх як анонімні джерела. У нас майже в кожному окупованому місті є джерела — знайомі, колишні чи нинішні журналісти, які передають нам інформацію.

По-друге, кількість анонімних джерел зросла через специфічну інформацію, яку наші правоохоронні органи або спецслужби не хочуть подавати офіційно. Наприклад, була на початку війни інформація щодо приїзду Януковича в Мінськ; ми подавали її з посиланням на анонімні джерела через прохання саме представників правоохоронних органів, які нам її надали.

По-третє, верифікація даних: дуже часто ми перевіряємо офіційні повідомлення за допомогою наших джерел, своїх співрозмовників у різних відомствах, і іноді вони також не хочуть світити свої імена. Тому ми подаємо цю інформацію з посиланням на анонімне джерело в якійсь службі. У нашій редакції є правило: ми зазначаємо, в якому відомстві ця людина працює, щоб можна було зрозуміти, що ця інформація є перевіреною, і журналіст несе за цю інформацію особисту відповідальність. Також за нашими редакційними правилами ми, я й інші редактори, обговорюємо, як подавати інформацію з посиланням на джерела.

Севгіль Мусаєва

Верифікація — це внутрішній процес, відносини між автором і редактором. Але можу сказати, що коли журналісти працюють над своїм текстом, на планірках ми також обговорюємо людей, до яких можна звернутися з цієї теми. У кожного з наших журналістів є свій набір співрозмовників, тому вони діляться своїми контактами і допомагають своїм колегам збирати інформацію. Наприклад, у когось кращі відносини зі співрозмовниками в одному відомстві, у когось — в іншому. І коли комусь із журналістів потрібна допомога, вони звертаються до колег — редактори, в тому числі я, просять поговорити з людьми з цього відомства журналістів, які мають там особисті контакти.

Найважливіше, що я хотіла пояснити: анонімні співрозмовники «Української правди», на яких ми посилаємося, — це зазвичай люди, з якими в нас є стосунки протягом років. Тобто є журналісти, які роками спілкуються з цими людьми. Тому ми в цих людях упевнені.

Анна Бабінець, головна редакторка агенції журналістських розслідувань «Слідство.Інфо»:

— Ми взагалі мало оперуємо поняттям «анонімне джерело». Під час війни ми мінімізували його вживання. Зараз, коли ми зосереджені на збиранні доказів та розслідуванні воєнних злочинів, ми посилаємося на джерела, переважно коли говоримо, наприклад, про знайдені й передані нам списки російських військових, яких ми потім ідентифікуємо. У тих, хто нам їх передає, є причина не називати імен — міркування безпеки. За великим рахунком, це головна наша причина анонімізувати джерело. На мою думку, анонімні джерела мають бути в одному з десяти матеріалів, точно не в кожному.

Анна Бабінець

Ми ретельно аналізуємо і проговорюємо мотивацію людей, які хочуть залишитися анонімними. Специфіка нашої роботи така, що ми говоримо про конкретні зловживання / злочини з конкретними винними. Тому анонімні джерела не можуть бути переконливими доказами. Ми зазвичай перевіряємо отриману від анонімних джерел інформацію, і якщо можемо все довести без джерел, то нам взагалі ні на кого не треба посилатися. А якщо не доводимо, то просто не публікуємо матеріал. Іноді буває необхідність у якомусь із кроків розслідування послатися на джерело, тоді ми з автором детально проговорюємо мотивацію джерела і ризики — зокрема, подання позову проти нас. Якщо ризики високі, ми відмовляємося від посилання на анонімні джерела, оскільки в суді не зможемо розкрити джерело і програємо справу. Крім редакторської перевірки, у нас є процедура фактчекінгу, під час якої перевіряються всі знахідки журналіста, зокрема й отримані від джерел. Це допомагає публікувати максимально доказові матеріали та зберігати репутацію якісного медіа.

Олексій Братущак, журналіст «Громадського»:

— По-перше, що саме ми маємо на увазі, коли говоримо про анонімні джерела? Анонімне джерело — це коли незрозуміло хто скидає інформацію на пошту, і ми не знаємо, хто і нащо. А є джерела, люди, яких ми знаємо, але з певних причин не вказуємо в матеріалах їхні імена.

В мене під час війни є два типи матеріалів: частина про війну, інша про цивільних і їхні проблеми. Коли ми спілкуємося з військовими, вони називають свої прізвища; іноді використовують не імена, а позивні. В мене не траплялося, щоб військовий зовсім відмовився називатися. Що ж до цивільних, то в мене, наприклад, був матеріал про окупований Херсон, і треба розуміти, що там люди постійно в небезпеці. Ми з ними говорили на умовах анонімності. А дехто навіть на умовах анонімності не готовий говорити, тому що боїться за свою безпеку.

Матеріал може бути побудований лише на анонімних джерелах, без називання імен, якогось стандарту тут не існує. Зрозуміло, що хочеться, щоб серед джерел були не тільки люди, які ховаються від публічності, аби не втратити перед аудиторією свою репутацію коментарями в матеріалах, які наше суспільство з якихось причин не готове сприймати — як-от матеріал «УП» про Денісову. Тому краще, звичайно, мати джерела, які б усе ж таки прокоментували щось офіційно. Наприклад, один із моїх останніх матеріалів — про підрозділи на Донбасі, які відступають, а потім записують відео, що їх там кинули. Коли ми зверталися офіційно до військових із цієї теми, ніхто не хотів коментувати публічно. Але щоб була якась позиція, ми пішли на публічний брифінг, поставили там питання, аби отримати хоча б якусь реакцію від офіційного керівництва. В іншому випадку матеріал був би взагалі без офіційних джерел. Тому намагатися отримати коментарі з посиланням на конкретну людину — варто. Але іноді це не виходить, і особливо під час війни. Бо теми дражливі, багато хто не хоче світитися або взагалі коментувати чи фігурувати.

Олексій Братущак

Чи підриває це довіру до матеріалу? Пам’ятаєте історію про розслідування Вотергейтського скандалу, за яке автори отримали визнання? Але їхні матеріали базувалися на інформації джерела, яке вони жодного разу не засвітили. Я думаю, що тоді так само їх намагалися дискредитувати, і не всі американці нормально їх сприймали. Але журналісти з якихось причин довіряли своєму джерелу і публікували важливу інформацію. Так само, я думаю, сталося в цій історії з «УП»: їх почали хейтити за використання «анонімних джерел» через те, що люди не сприйняли з якихось причин сам матеріал або взагалі вважали, що під час війни не можна про це говорити. Тобто комусь не сподобалася сама тема викриття Денісової, й вони для себе знайшли привід не вірити «УП» саме через ті «анонімні джерела».

У мене була показова історія, за яку я теж вигрібав, — про Стерненка. Його колишні колеги з Одеси погоджувалися говорити, але без згадок їхніх прізвищ у матеріалі. Тоді вони пояснювали це тим, що він зараз популярний блогер і будь-хто, хто виступає проти нього, підпадає як мінімум під критику, а може й наражатися на небезпеку. Я тоді спілкувалися більш ніж із 20 людьми, але більшість із них не назвав у тексті. Хоча до того, коли ще Стерненко був активістом в Одесі, вони були друзями, працювали разом в одному колективі. Цей відеоматеріал пізніше закрили для перегляду. Після цього ми допрацьовували його місяці два, і вийшло три тексти.

Самі по собі такі анонімні джерела, якщо вони мають достовірну інформацію, для журналістів не проблема. Якщо людина подає достовірну інформацію, а з обґрунтованих причин не хоче світитися, це нормально. Якщо вона подає недостовірну інформацію і не хоче, щоб стало відомо, що це зробила вона, — наприклад, когось хоче оббрехати, — то зрозуміло, що до таких джерел і в цьому матеріалі, і на майбутнє буде скептично ставлення.

Я не пам’ятаю прикладів, аби редактори перевіряли таку інформацію. Але не завжди журналісти кажуть редакторам, звідки взяли ту чи іншу інформацію. У журналістів є напрацьовані джерела. Якщо людина вже кілька років дає інформацію, яка не виявляється фейком, до цього джерела є довіра. Звісно, іноді журналіста хочуть використати, і не завжди сам журналіст це розуміє.

Данило Мокрик, журналіст і ведучий Bihus.Info:

— Є дві різні практики з використанням джерел із владних, посадових чи політичних кіл. В одному випадку анонімні джерела надають конкретну інформацію або конкретні матеріали (документи, фото, відео тощо). В такому випадку завдання журналіста — верифікувати цю інформацію, переконатися в її правдивості і придатності до публікації, підтвердити її прямо або непрямо з інших, неанонімних джерел.

У другому випадку журналіст спілкується з посадовцями, збирає чутки й розмови з владних кіл, і на їх основі, без особливої верифікації (бо часто вони стосуються кулуарних речей чи обставин, які особливо й не верифікуєш), робить матеріал. У першому випадку журналіст може припуститися помилки, як це сталося наприкінці минулого року із матеріалом Bihus.Info про «Золото Киви». Другий варіант є порочним по своїй суті, на моє переконання.

Будь-яке джерело дає тобі якусь інформацію з власних мотивів і для власної користі — прямої чи опосередкованої. Завжди. Без варіантів. Це — аксіома і в першому, і в другому варіанті. Але в першому варіанті він дає тобі щось, що ти можеш перевірити: в цьому і полягає твоя робота. У другому він дає тобі просто свої слова. І ти не виконуєш більше ніякої роботи — просто оформлюєш це в текст.

Данило Мокрик

Окремий випадок — джерела, засекречені заради їхньої власної безпеки. Наприклад, коли ми спілкуємося з потерпілими від насильницьких злочинів чи людьми, яким насильство загрожує, або якщо ситуація, про яку вони розповідають, несе в собі суспільну стигму для людини (наприклад, коли вона є жертвою зґвалтування, сексуального домагання тощо). Тоді ми маємо переконатися в тому, що людина справді є тою, за кого себе видає, справді пережила те, про що розповідає. І ми, звісно, можемо будувати матеріал і на таких свідченнях. Однак і тут дуже бажано шукати додаткових підтверджень цим свідченням, які можна буде показати своїм читачам, глядачам і слухачам.

Дмитро Лиховій, головний редактор «Новинарні»:

— У нашому виданні під час війни кількість матеріалів із посиланням на анонімні джерела фактично не зросла, ми обережно поводимося з використанням цих джерел і намагаємося ними не зловживати. Хоча зараз такий час, що для них «роздолля».

У великих текстах, на мою думку, відсоток посилань на анонімні джерела точно не може бути більш як 50%. Одна невелика новина може базуватися й цілком на анонімному джерелі, якщо ти в ньому повністю впевнений. Особливо якщо це суспільно важлива тема.

Зараз значно зросла кількість «делікатних» тем, особливо пов’язаних із військовими. Оскільки офіційні коментарі військових середнього і нижчого рівня начальство фактично забороняє, іноді доводиться задовольнятись анонімністю (але це надійні, перевірені люди).

Дмитро Лиховій

При підготовці матеріалів на делікатні теми ми в редакції обговорюємо це питання всі разом. Редактори намагаються перевіряти за відкритими та своїми джерелами, які користуються загальною повагою й точно в темі.

Показова історія була з повідомленням про ситуацію в оточеному підрозділі морпіхів у Маріуполі. Ми тоді залізно перевірили джерело, зв’язалися з причетними, були на 100% упевнені в правдивості цієї інформації, хоча багато хто з колег намагався її заперечити. Подальші події засвідчили нашу правоту.

Ангеліна Карякіна, шефредакторка новин Суспільного:

— Кількість посилань на анонімні джерела зросла в першу чергу щодо висвітлення ситуації на окупованих територіях, що є неминучим, оскільки люди, які повідомляють цю інформацію, ризикують своїм життям та життям своїх рідних.

Використання анонімного джерела — це редакційне рішення в кожному окремому випадку. Матеріал має викликати довіру у читачів / глядачів, тому навіть якщо він побудований переважно на анонімних джерелах, це має мути мотивовано, а походження інформації максимально роз’яснено аудиторії, аби матеріалу можна було довіряти.

Анонімізація джерела повинна бути зрозуміла аудиторії, тому редакція повинна докласти зусиль і максимально доступно пояснити, чому та чи інша інформація подається з анонімних джерел і що саме редакція зробила, аби перевірити достовірність цих джерел. Наприклад, не вказавши імені й посади, вказати відділ, галузь, наближеність до того чи іншого центру ухвалення рішення, аби дати зрозуміти, що (навіть анонімно) людина або уповноважена, або має компетенції чи стосунок до подій, які коментує. Такі випадки часто бувають у матеріалах про насильство: анонімність джерела зберігає його / її приватність. Те саме стосується матеріалів про неповнолітніх — тут зрозуміла логіка. Анонімізація переважно застосовується до джерел, які ризикують, надаючи тим чи іншим речам розголос, своєю посадою, здоров’ям, життям, своїми близькими. Це теж логічно. Але анонімність дуже поширена й у політичній журналістиці. На жаль, це одна з традицій української політичної журналістики — кулуарність. Іноді іншого способу дістати коментар просто немає. Але вважаю, що з цим можна боротися і крім анонімних коментарів обов’язково включати публічні або так звані «он-рекорд».

Ангеліна Карякіна

Матеріал «УП» в мене як читачки та редакторки не викликав недовіри. Мене вразила реакція на статтю — мені здається, вона стосувалася геть не анонімних джерел, а самого факту викриття української чиновниці у брехні. Так, це неприємно і навіть болісно. Так, цим може скористатися ворог (ніби Росія колись чекала українських статей, аби створити ще одну пропагандистську легенду), але саме тому, що ми живемо в Україні, а не в Росії, ми МУСИМО знати й викривати правду про наших чиновників, тим більше, якщо вона настільки кричуща. Стаття аж ніяк не применшує воєнні злочини росіян. Тому обурення щодо неї я геть не поділяю. Я вважаю, що журналісти «УП» зробили суспільно важливу справу, за що щиро їм дякую.

Верифікація — це завжди відповідальність редактора. У західних виданнях на кшталт The New Yorker є посада редактора-фактчекера, який зазвичай зв’язується з героями публікацій і перевіряє все розказане. Якраз цей інститут в українській журналістиці заслабкий. Уважний, розумний редактор чи редакторка повинні дослідити всі потенційні ризики матеріалу. У нас зазвичай цю роль виконує шефредактор або редактор платформи. Але й це не ідеальна схема, у нас також, як у всіх, бувають помилки.

Колаж: «Детектор медіа»

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1321
Читайте також
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду