Отар Довженко відповідає на закиди Сергія Грабовського та Аркадія Сидорука, які вступили у відкриту полеміку з нашим автором щодо тез, висловлених у статті «Юля і ми». Нагадаємо, у цій публікації Довженко проаналізував ефір програми «Шустер live» від 18 грудня за участю кандидата в Президенти України Юлії Тимошенко.

Днями, засинаючи, замислився над концептом новітньої політичної реклами, в якій Юлія Тимошенко постає в образі тигра. Задумка направду дотепна - білий тигр є талісманом прийдешнього року, символом майбутнього. Тигр, у силу природного плину часу, неминуче перемагає  символ минулого, себто бика - в ролі якого, як неважко здогадатись, Віктор Янукович.

Та й справді, якщо в Юлії Володимирівні чимало спільного якщо не з тигром, то, принаймні, з абстрактним граційним і загрозливим хижаком, то Віктор Федорович і зовнішністю, і характером, і манерами не чужий статевозрілому самцю корови.

Обидві істоти достатньо грізні й потужні, і я б не сказав, що перемога несимволічного тигра над биком гарантована: там кігті-зуби, а там - роги-ратиці.

Останнє, про що я встиг подумати, перш ніж заснути, - доля як тигра, так і бика в сучасному світі не викликає ні захвату, ні заздрощів. Тигр приречений або задовільняти цікавість публіки, що ловить витрішки  в зоопарку, або никатися, виконуючи не таку вже й потрібну в наш час функцію санітара лісу, аж поки неминуча зустріч із людиною не перетворить його шкуру на килим під ногами якогось багатія. Бик, якщо не пішов на м'ясо в отроцтві й не був кастрований для сумліннішого виконання суспільно корисних робіт, потрібен для генерування генетичного матеріалу, себто сперми. Це можна було б назвати життям заради кохання, однак не кожному бику щастить отримати доступ до корови (штучне запліднення і всяке таке), зате кожного у фіналі пускають на тушонку.

Нещодавно поет і публіцист Андрій Бондар геніально сформулював «муки вибору-2010». Я ж протягом останніх тижнів кілька разів намагався сам себе загіпнотизувати й добути з власної підсвідомості відповідь на запитання, яке ж зло із запропонованих є для мене меншим. Та підсвідомість мовчить.

Але про політику в медіа останнім часом писати справді складно. Не через цензуру - на щастя, в «Детектор медіа» її немає. Радше через приречене усвідомлення того, що, якщо ти вказуєш на конкретні гріхи та недоліки Тимошенко (Ющенка, Януковича), тебе не просто називають агентом Януковича (Тимошенко, Ющенка), фанатом Ющенка (Тимошенко, Януковича) чи проплаченим продажним журналістом - а справді так думають. Можливо, робота штабних людиноботів, покликаних у коментарях до кожного «неправильного» матеріалу дискредитувати видання й автора звинуваченнями в продажності, перевести фокус із предмету критики на суб'єктів політичної боротьби (ах ти проти Віті, то ти за Юлю!) і так далі, не така вже й марна. Карма почина пухнути й свербіти від чиїхось недобрих думок.

Отримавши відповідь на свій текст від Сергія Грабовського, я трохи здивувався, оскільки в частині тез пан Сергій просто зі мною погодився, в іншій - погодився із застереженням, а з тез, які мали б суперечити моєму текстові, головні - що журналісти «самі винні», і що не Тимошенко створюватиме систему цензури, а власники і менеджери ЗМІ.

Ну звичайно, самі винні - ТК про це пише вже 8 років щодня в тому чи іншому ракурсі. Що, втім, не означає, що якщо самі винні, то так їм і треба.

Ну звичайно, не сама, не власноруч, не за один день і навіть рік, не декретами про заборону свободи слова, хто ж сумнівається. Кучма, знов-таки, теж темників не писав. Звісно, українські медіавласники - переважно азіопські варвари, готові змушувати свої медіа робити все, що завгодно, а медіаменеджери - пристосуванці, готові на все, що завгодно. Але все це не працюватиме як скоординована система цензури, якщо не буде злої волі єдиного центру (до речі, доведено на практиці саме Віктором Балогою в 2007-2008 роках) підкорити та контролювати медіа. У слабкої, дезінтегрованої, або - що вже ближче до фантастики в наших умовах - ліберальної, демократичної, нормальної влади такої злої волі або не вистачить, або не виникне. Якщо внаслідок політичних пертурбацій 2010-2011 років виконавчу/президентську, законодавчу і судову владу зосередить під контролем один політичний клан (все одно який), цій злій волі ніщо не перешкоджатиме.

Дочекавшись відповіді шанованого мною Аркадія Сидорука, навіть і не знаю, сміятися чи сумувати. Іронізувати було б неввічливо з огляду на поважний вік пана Аркадія. Мене щиро шокувало те, що в аргументах поважного ветерана української міжнародної журналістики так багато спільного з дописами служивих штабістів, чиї коментарі він навряд чи читає. Тут і захист «тендітної жінки» від чоловіків, і намагання приплести до мене Ющенка, і аргумент «а чим Янукович кращий?», і перехід на особистості, і теза про «приватне життя» політиків, у яке журналісти не повинні сувати носа, і оголошення вимог закону «безглуздими», а насамкінець мене, бідолашного, приштамповано як «антиюліанця» на підсвідомому рівні. Чуєш, підсвідомосте моя клята?

Я в принципі абсолютно згоден із тим, що особливої цінності мій текст не має - звичайний розбір чергового ток-шоу. Було їх купа, і ще, дасть Бог, буде. За пару тижнів до того я робив те саме із ток-шоу за участю Ющенка і отримав оберемок звинувачень у тому, що працюю в штабі БЮТ і люблю свою Юлю.

Я не люблю Юлію Тимошенко, це правда. Я також не люблю Віктора Януковича, Віктора Ющенка, Сергія Тігіпка, Арсенія Яценюка, Володимира Литвина, Анатолія Гриценка, Інну Богословську, Людмилу Супрун, Юрія Костенка, Сергія Ратушняка, Олександра Мороза, Михайла Бродського, Олександра Пабата, Олега Тягнибока, Петра Симоненка, Василя Противсіха, і навіть Олега Рябоконя не люблю, хоча й не знаю, хто це такий. Я не підтримую жодного з них і не хочу підтримувати. Ба більше, за сучасних умов я вважаю нормою для відповідального журналіста всіх їх не любити, поки хтось із них потом і кров'ю не доведе, що він цього вартий.

І навіть тоді було б непогано, якби журналісти, - та й усі громадяни, - не починали впускати у своє серце, любити, підтримувати та довіряти, а були пильними, оцінювали політиків прагматично і судили за їхніми реальними справами, можливостями, за відповідністю того, що вони кажуть, об'єктивній реальності. А потім обирали, кому з тих, хто справді продемонстрував свою профпридатність, можна тимчасово - до наступних виборів - делегувати владу.

Це високий стандарт, досягти його буде складно. Але досвід попередніх років доводить, що перехідні, компромісні стандарти - «ось зараз ще разок за менше зло, а потім усе піде на краще» - не працюють, а заводять нас у ще глибшу клоаку.

Попри це я в жодному разі не засуджую людей, які досі знаходять у своєму серці місце для цих політиків і сили, щоб любити когось із них. Навіть трохи заздрю, пригадуючи Майдан, коли ми готові були легені викричати отим «Ю-щен-ко!», хоч потім дехто з нас і почав запевняти, що був не за Ющенка, а за свободу. Любити - це прекрасно. Тому, замість сперечатись із шановним паном Аркадієм, краще позаздрю йому.

Але ось іще що. Метафоризація масових комунікацій через органи травної системи не здається мені надто доброю ідеєю. Але, якщо вже панові Аркадію так завгодно, з усіх органів травлення мені найсимпатичніший саме апендикс. І не лише тому, що в цьому маленькому відростку сліпої кишки розмножується корисна мікрофлора, але й тому, що він бере найменшу участь у процесі утворення та перекачки лайна.

Ілюстрація - mediaUA