Як представлена Україна у світі за межами геополітичних дискусій, нам переважно не відомо. Єдине, з чого ми можемо робити висновки про наш «імідж», – це кіно. «Детектор медіа» вже кілька разів показував «вигляд» українців у британському, польському та американському телесеріалах. Нині вдалося назбирати більше прикладів, з яких вимальовується строката картина, варта розлогої інтерпретації.

Ця інтерпретація винятково суб’єктивна. Адже ми не знаємо про конкретні наміри творців щодо використання слів і понять, дотичних до нас чи нашої території («Україна», «українці», «Київ»), чи щодо залучення наших акторів або ж наших локацій. Тобто, запрошення українського артиста в міжнародний проєкт може не мати ані найменшого значення. А може мати значення для сенсу всього фільму, але частіше – тільки певних ситуацій, де використовують «слов’янську зовнішність» або «рускій язик». Адже в більшості випадків – особливо, коли йдеться про американців, – українці, росіяни чи білоруси є або «росіянами», або «слов’янами», позбавленими ідентичності через стереотипи та брак освіченості.

Чи ситуація міняється? Чи стало інакше за останні 5-6 років, з часів Революції гідності, збитого сепаратистами літака малайзійських авіаліній і початку російсько-української війни? Дуже повільно, не масово, одинично. Завдяки укладенню договорів про копродукцію між Україною та іншими країнами, проведенню Днів українського кіно та появі поодиноких фільмів у прокаті та на OTT-платформах, на кшталт «Племені» Мирослава Слабошпицького чи документального фільму Winter on Fire: Ukraine's Fight for Freedom, купленого платформою Netflix.

Добре, що Іванка Сахно зіграла у голлівудському фільмі «Шпигун, який мене кинув» з Мілою Куніс та Джастіном Теро, але провал фільму в американському прокаті поставив хрест на «доброму». Цікава поява музики піаніста з Донецька Сергія Салова (і його самого в ролі «українського піаніста») в канадському фільмі «Кода» із зірками Голлівуду Патріком Стюартом, Кеті Холмс і Джанкарло Еспозіто в головних ролях. Чудова згадка про кардинала, спочилого патріарха Української греко-католицької церкви Любомира Гузара у фільмі Фернандо Мейрелліша «Два Папи». І ще краще, що в планах післякарантинного відновленого виробництва в Польщі стоїть фільм «Носоріг» Олега Сенцова, підтриманий Польським інститутом. І просто супер, що український ютуб-канал Kids Diana Show, який має 123 мільйони підписників, уклав контракт з американською студією дитячого цифрового контенту Pocket.watch. Але зовсім зле, що ці поодинокі добрі факти зникають під глобальною, тиражованою на весь світ негативною «згадкою» України в чергових виступах Трампа щодо колишнього посла США Марі Йованович, щодо компанії CrowdStrike, «якою володіє заможний українець», та щодо президента Зеленського.

Чи має значення, що в серіалі «Ніколи не дорослішай» (High Fidelity) головну роль власниці магазину платівок грає Зої Кравіц, чиї предки походять і з України також? Гадаю, ні, не має. А от те, що колишню дівчину головної героїні грає наша акторка Іванка Сахно може й мати. Для серіалу національність героїні Іванки не є суттєвою (вона й не називалася), але на кастинг-директора могла мати вплив, зважаючи на минулорічний британський серіал «Роки й роки», де один з центральних персонажів грає хлопця-гомосексуала – біженця з України, яку, за сюжетом, загарбала РФ і де переслідують гомосексуалів. Чим не знак-стереотип?

Тут можна дотично пригадати і популярний британсько-американський серіал каналу ВВС «Вбиваючи Еву» про Оксану-Вілланель, росіянку-бісексуалку і серійну вбивцю. У третьому сезоні з’являється, зокрема, український актор з Дніпра Роб Фельдман. Чому? Знову ж таки, його національність не грала ролі – лише його винятково добре знання англійської мови, талант і участь у таких міжнародних проектах, як французько-українсько-бельгійська «Холодна кров», польська «Ватага» чи копродукційний проєкт України, Німеччини, Грузії та Болгарії «Урсус». Також грав роль факт зйомок конкретно п’ятого епізоду третього сезону «Вбиваючи Еву» в Україні, очевидно, в Карпатах. Хоча за сюжетом героїня приїздить до Росії, де бере участь у «святі врожаю», конкурсі «кидання кизяків», а у фіналі спалює рідну хату з частиною своєї дурнуватої родини.

У цьому сенсі Україна існує для світу як знімальний майданчик, як сервіс для надання локацій, декорацій і просто красивої території. Наприклад, п’ятий сезон французького серіалу «Бюро легенд» (як і його попередні сезони) частково знімався у нас, адже мова йшла про Росію, а там аж ніяк не дозволили б французам знімати про тероризм ФСБ і загалом РФ. Тому Москва була відтворена київським центром і Солом’янкою. Відтак, одну з головних ролей – високопоставленого офіцера ФСБ – грає український актор Олексій Горбунов, а Україна згадується з розвитком подій і в ключових геополітичних моментах – коли йдеться про «війну», «сепаратистів», «Донбас» чи перехід кордонів.

Можна було б думати, що війна останнім часом є «кращим» конвертованим інформаційним товаром України, як у 2013-2014 роках Революція гідності. Втім, так не сталося, як гадалося. Попри 13 тисяч загиблих солдат, 6 років війни без одночасних масових жертв – це нецікаво світу, звиклого до війн в Африці чи великих терактів на Близькому Сході або в інших постійно гарячих точках планети. Україна цікава лише для українців за межами країни, і тому представники нашої діаспори час від часу знімають документальне кіно. Наприклад, у Чехії зняли фільм «Тут у Києві не стріляють» Мартіна Окнехта і Якуба Шеді, а в Канаді – «У кожного своя війна» Ольги Антімони і Володимира Странгера.

В інших випадках ми набуваємо інших ознак, інших характеристик. До прикладу, в британсько-німецько-американському серіалі Netflix «Бар “Едді”», з режисурою двох серій Демієна Шазелля, «українець» опиняється в дивній ситуації. За сюжетом головний герой, власник джаз-клубу, стає центром шантажу одного паризького бандюка з балканським корінням. Бандюк, аби відвернути увагу поліції від вчиненого ним вбивства, наказує герою-джазмену свідчити проти іншого чоловіка. Герой питає, хто це, а бандюк і каже: «Українець, але він не проти, йому вже заплатили»... «Підстава» з чіткою назвою національності вказує на певну, вже сформовану характеристику, принаймні у Франції, де відбуваються події. Надалі ситуація розвивається в несподіваний спосіб: поліція знаходить «українця», але він не винен, бо не вбивав. Тобто його оббрехали і звели наклеп. І це вже цікаво співпадає з історією, де були підстави-провокації щодо українців з боку енкаведешників на Західній Україні 1940-1950-х чи російських військових на Донбасі 2014-2015-го. Та чи так глибоко копали творці серіалу й мали на меті саме такі паралелі?

Важливо тут те, що залучення українців до форми «підстави» не одиничний випадок. Це ще не є правилом, та викликає бажання розібратися, чому. Певно, вишенькою на торті в цих прикладах стане деталь з пазлу американського серіалу від каналу-провокатора НВО «Світ “Дикий Захід”». У третьому сезоні людиноподібна робот у виконанні чарівної Евен Рейчел Вуд тікає зі свого парку атракціонів і, вважаючи себе особливою, пробирається до світу людей, яким хоче як мінімум помститися за пригноблення роботів, а як максимум встановити свій прядок. У першій серії щодо неї звучить така інформація від одного з героїв: «Лара Еспен. Була 12-річною дівчинкою з України, яка 10 років тому померла в ДТП. Батьки віддали її тіло медицині. Три місяці тому зникла її кров та зразки тканин... Я не знаю, хто це, але вона, бляха, точно не мертва дівчина з Києва!»

Чому героїня використала ці дані – не так важливо, інша справа – що було в голові у сценаристів, якщо вони придумали таку історію? Чому прописана «дівчинка з України»? Випадково, навмисно, третій варіант? Можливо, творцям йшлося про іммігрантів, або про перекупників людських органів, або про підступ, про який протягом року говорить президент Трамп, згадуючи Україну. Всі ці три аспекти згадуються в американській пресі, дозволяючи асоціювати Україну з підступною державою. Чи мова, знову ж таки, у копанні історії та глибокому поінформуванні копачів-сценаристів?

Так чи так, до географічних, національних, політичних, воєнних та інших асоціацій, які виникають в іноземних кінематографістів щодо українців та України, додалася ще одна. Добре, що з часом асоціація з проституцією зникла (хоча, може, в польських, угорських та італійських серіалах і фільмах таке досі де-не-де з’являється). Втім, ідентичність українців у творчих вибриках небагатьох сценаристів є суто суб’єктивною, не прогнозованою і скоріше спорадичною, хоч у ній і помітне відлуння реальності.