Вихід у прокат фільму Любомира Левицького «Кіллхаус» цілком може ознаменувати собою нову епоху вітчизняного кіно. Жанр воєнного екшну, нечасто втілюваний адекватно навіть у високобюджетних фільмах передових у цьому сенсі Сполучених Штатів, в Україні постав несподівано і впевнено, але великою мірою не завдяки розвитку галузі, а через тривалу війну в країні.

Те, що у Левицького вийде такий фільм, гадаю, небагато хто сподівався. Попередні твори режисера, від його першого аматорського ігрового фільму «Штольня» і до останнього документального «Ми були рекрутами», викликали захоплення сміливістю задуму й сум від якості. Саме в такій послідовності. Та при цьому режисер мав одну прикмету, цілком відсутню у більшості невдах українського кіно — хлопчачий позитив і бажання знімати, попри невдачі. Власне, саме це і примушувало мене вірити в Левицького, хоча навколо скептично всміхалися, сприймаючи його вади за непереборні. «Кіллхаус» підтвердив правильність моєї віри, причому настільки, наскільки це зробив Лазар, поставши з мертвих. І в цьому перебільшені не будемо применшувати божественну участь. Бо «Кіллхаус» — дивовижно неочікуваний фільм, безпрецедентний у нашому кіно за всіма ознаками, очевидна нова сторінка з новим — принаймні оновленим — прізвищем творця, цілком історичним.

Трохи зморщений ніс на початку фільму від довгого, відверто зайвого опису майбутнього сюжету, що напряму суперечить методу кіно «показувати, а не розказувати», вже на 3—4 хвилині вловлює свіже повітря жанру. Бо нарешті режисер почав працювати, а не відлинювати, як в українському кіно роблять ті, хто чомусь безпідставно вважає себе режисерами. Наразі Левицький дав волю оператору Назару Мануляку використати рухливу камеру (обумовлену правилами жанру), багатьма ракурсами створив динамізм (потрібний для жанру), де нервовість героїв адекватно передавалася рухом камери, зміною кадрів і планів, із крупними й гіперкрупними планами, і загалом — із їхнім чергуванням. Тому історія про пошук батьками своєї доньки, викраденої російськими окупантами, відразу залучає глядача до сюжету, нехтуючи роз’ясненням — як донька потрапила до Росії, хто вимагає за неї гроші та ким є батьки дівчинки.

Залучення до сюжету Третьої штормової бригади (два роки тому, коли фільм знімали, це ще була бригада, а не Третій армійський корпус) відбувається дуже органічно — двійко стражденних батьків просто заїжджають у зону їхньої відповідальності, й вони приймають ситуацію за частину життя, що несподівано стало частиною війни. Характерно, що відразу логічне питання — як узагалі можуть цивільні заїхати аж так далеко в Харківську область, щоб потрапити на лінію боєзіткнення — отримує реалістичну і дуже навіть дотепну відповідь. У сюжет вплітається історія, де батьки шукають можливість потрапити у «сіру зону» фронту й знаходять людину, яка написала книгу про свій шлях уже в інший бік — з окупованої території України на вільну. Книжка є цілком справжньою, «Флешбек: Маріуполь», автор якої, солдат «Азову» Олександр Іванцов із позивним «Схід», не здався в полон, а вийшов з «Азовсталі» та пройшов Божою поміччю з Маріуполя до наших. Так от, саме він у фільмі консультує батьків, як їхати і де повертати, аби не втрапити до росіян чи на мінне поле та доїхати в цілості.

Далі у фільмі з’являтиметься маса відомих людей, чия присутність, утім, не викликатиме нарікання за «піарність», адже справа не в людині чи обставинах, а як вона вписана в сюжет. У «Кіллхаусі» є і Андрій Білецький, і Василь Малюк, і Кирило Буданов — і постають на екрані до місця, й навіть не в епізодах, а як камео, виконуючи прямі свої функції — виступаючи командирами для своїх підлеглих, розв'язуючи питання чи вручаючи відзнаки.

Утім, звісно, вони є не головними в «Кіллхаусі», головна — робота наших військових, які досконало працюють у доволі складній історії фільму. І вона  так само безпрецедентна — смілива, як і належить Левицькому, але й не характерна для нього, бо на кожному кроці вмотивована й довершена. Історія про порятунок цивільних переходить у військове протистояння російсько-української війни, закручується за допомогою долучення американської журналістки, потім самих американців, переходить із фронту до Києва й закінчується хеппіендом аж у Вашингтоні. І всюди присутня логіка, така рідкісна річ у помпезних складнопостановних фільмах.

Загубитися в «Кіллхаусі» доволі просто. Хоча б через розмір фільму, який триває 2,5 години. Сюжетні переплетіння тут складні саме через їхню кількість, і точно не передбачені з самого початку, років три тому, коли виник задум фільму. Певно, рухаючись з ідеєю зняти щось круте з 3-ю штурмовою, ГУРом чи ЦСО «А» СБУ, Левицький зустрівся з пропозиціями розширити фільм і показати всі аспекти життя та бою. І йому дали це зробити.

Так, без допомоги саме військових і спецслужб — на всіх рівнях, із верхівкою, — фільму не було б. І мова не лише про бюджет. Режисер, а він же і сценарист, і продюсер, говорив про 1,1 мільйон доларів, проте вони аж ніяк не відповідають екранному масштабу та явно не враховують багатомісячну залученість «живої сили» й військового «реквізиту». Зокрема, вертольоту, десятків одиниць бронетехніки і дронів, сотень одиниць стрілецької зброї та тисяч холостих набоїв. Мова про самих військових. Так, вони отримували наказ і йшли його виконувати — знятися у фільмі. Але як вони його виконали? Працювали як зазвичай, лишень зараз їх знімали камери, й були дублі, яких у бою не буває. Як не буває в бою «умовно» поранених. Якість роботи військових тут безумовна, адже якби вони не були б вишколені так якісно, їх просто не було б серед живих.

Треба віддати належне Левицькому за його здатність усе ж вирулити між трьома залученими підрозділами, скомпонувати разом дві роти воїнів і послідовно провести глядача між наказами героїв (командирів) і їх виконанням, між пострілами (холостими) і вибухами (цілком реальними), і ще й знайти місце для влучних, правильних і навіть дотепних речей. Наприклад, ідея вставити кілька кадрів із поверненням розвідувального дрона «Мавік» на базу для зміни батареї. За таке тринькання грошей будь-який продюсер просто вбив би, але глядач, та й ще обізнаний, лише подякує за доречність. А історія з проханням бійця про відпустку — біль кожного військового, який дуже добре розуміє, для чого цей ніби прохідний момент.

Загалом, залучення військових навіть у військовому екшні може комусь здатися надмірним під час війни. А хтось зазначить «нечесність» такого ходу, бо ж військові — не актори, і вони так чи так зроблять добре свою військову роботу. Частково й одні критики, й інші матимуть рацію. Трохи дивне перше. І так, трохи нечесне друге. Втім, маємо результат, який, як і фінал зачистки російських позицій, виглядає переможним в усіх сенсах. Коли відділення стоїть у пружинці перед «чисткою» приміщень, коли бійці правильно тримають зброю і не виставляють при цьому лікті вбік, коли руки, ноги й очі на місці — тоді й результат «чисто», й вигляд бою — «круто».

Війна, переміщена Левицьким у кадр так хитро — завдяки військовим, — стала предметом гідної роботи цивільного режисера, щоб показати унікальний приклад візульно приголомшливого і сенсовно правильного. Поєднання форми і сенсу, вигаданого і реального в «Кіллхаусі» дивовижно має кількість, цілком достатню для створення розважального і важливого. Все разом створює просто-таки небачену раніше у вітчизняному кіно якість першого серйозного і справжнього воєнного екшну.