Якщо ви гадаєте, що лише у нас здатні робити історичну профанацію на кшталт «Захара Беркута» чи видавати за високе мистецтво такий треш, як «Пекельна хоругва», подивіться останній сезон ірландсько-канадських «Вікінгів». Утім, на відміну від згаданих українських стрічок, «Вікінгів» дивляться по всій Європі, на Близькому Сході та в Південній Африці, набираючись маячні, поданої як розумні промови, нехай і відверто екшенізовані та з відчутним серпанком фентезі. І тут важливо зрозуміти, чи навмисно автори вдаються до переписування історію, чи це лишень прикра непрофесійність? Як показують факти, у професійній непридатності аж ніяк не можна звинуватити творців «Вікінгів».

Всесвіт серіалу породив великий британський сценарист Майкл Хьорст, творець славетної дилогії «Єлизавета» та революційного серіалу «Тюдори», одного з перших, що відкрив шлях на кабельне телебачення розлогому використанню сексу та насильства. Своїми «Вікінгами» Хьорст дав поштовх і для розвитку художніх серіалів на американському каналі History Channel (тепер він є європейським і має назву History), хоча перед цим канал виробляв і транслював винятково реаліті-шоу та окремі телевізійні фільми. Новий художній серіал відразу зазнав успіху, бо вправним режисерам, на кшталт Кірана Доннеллі («Тюдори»), Кена Гіротті («Закон і порядок») та Джеймса Вулноффа («Темний янгол»), розв’язали руки, дали добрі бюджети і взяли за основу справді «історичну» історію, про реального конунга вікінгів Рагнара Лодброка, оспіваного в сагах скандинавського епосу.

Як говорилося в серіалі, «Рагнара любили люди», так само полюбили і серіал. Але наприкінці другого сезону і в повній мірі в третьому з’явився син Рагнара, Бйорн, і саме між ним і його братом Іваром ділиться час шостого сезону. Після того, як Івар програв боротьбу за трон, він подався на схід, шляхом, у нас знаним як «із варяг у греки», а у світовій історії – шовковим, що віддавна тягнеться з Китаю. Цитуючи «Повість минулих літ», шлях ішов через Варязьке море (тобто Балтійське), озеро Нево, річку Волхв, озеро Ільмень, річку Ловоті і далі Дніпром, власне, до Русі. Саме тут серіал почало лихоманити, ніби до організму потрапив вірус – видаючи карколомну інформацію про минуле, тасуючи карти не гірше шахрая, а часом і навмисно допікаючи до живого сучасності. Велике питання – для чого це все робилося?

Вже в першій серії сезону до табору Івара посеред засніженого густого лісу влітає загін вершників, які дорогою виробляють піруети, знайомі всім із цирку – зістрибують з коней на ходу, відштовхуються від землі тощо. Але вражає навіть не цей цирк і не те, як легко нападники вбивають досвідчених воїнів-вікінгів супроводу Івара, а як вони вбрані: в шапки, оторочені хутром, і з китицями на вершечку з кінським волосом, у чорних шкіряних кольчугах, з вусами і трохи азійськими рисами обличчя. Тобто саме так, як нам відомо з досліджень (і родової пам’яті на ріні ДНК) про татаро-монгол... Тим не менш, уже за хвилину нам повідомляють, що це – русичі. Про зв'язок з татаро-монголами я скажу пізніше.

Дізнавшись, що Івар – король, нападники забирають його з собою до столиці, Києва. Камера показує, як вершники скачуть полем до великого міста, розташованого на рівному, як стіл, плато (хоча ще з давніх давен Київ був відомий як «місто на п’яти пагорбах»). Прямуючи вулицями, вершники доїжджають до палацу, за яким видніються круглі, цибулеподібні, московітського штибу бані церков, з хрестами на стінах і в оздобленні. І це може справити на глядача ще одне шокове враження, адже, нагадаємо, мова йде орієнтовно плюс-мінус про 860 рік від Різдва Христового, тобто за 138 років до хрещення Русі Володимиром, майже за 400 років до створення самої Московії з їхніми архітектурними «цибулями». Втім, серіал вірно нам повідомляє, що християнство справді прийшло до Києва набагато раніше, таким чином даючи можливість самотужки поринути в історію. Принаймні, тим, хто захоче довідатися трохи більше, ніж він знає.

Коли Івара притягають до князя, один з підлеглих каже: «Він – з Норвегії». Чудасія в тому, що на той час однієї об’єднаної назви «Норвегія» не існувало.

Але третій і головний шок – що київського князя, власне, Олега, грає актор Данило Козловський, російський актор. А це на сьогодні, коли Росія веде війну проти України, відверта (чи прихована) зневага, яка цілком має навмисний характер. Політичний? Як передбачувана рукавичка, кинута в обличчя? Чи це не зневага, а постріл угору посеред площі, повної людей, щоби привабити погляди розніженого і байдужого натовпу?

Звісно, легко подумати, що роль Козловському запропонували через його попередню роль у російському фільмі «Вікінг», де він грає іншого київського князя, просто більш пізнього в історії Русі, Володимира Великого. Але британець Майкл Хьорст не міг не осягати всієї соціокультурної та історико-політичної картини. Маючи майже 70 років життя за плечами, 30-річний досвід роботи в кіно, добре розбираючись у літературі, історії та політиці, Хьорст набив руку на конкретно біографічних та узагальнено історичних сценаріях, багатих на інтриги та величні події (окрім «Єлизавети», за його авторства зроблені «Фламандська дошка» про Францію, Іспанію та Британію XV сторіччя, «Молодий Казанова» про Італію XVIII сторіччя і «Не маючи страху» про Папу Римського Івана Павла II). Він точно мусив тримати руку на пульсі часу, віддаючи належне давнім, постійним і теперішнім інсинуаціям Росії у світі і, зокрема, у Британії. Про визнання Росією себе правонаступницею СРСР та амбіції її президента повернути все назад. Про чисельні спроби переписати історію шляхом створення пропагандистських маніпулятивних фільмів та мультфільмів, як-от «Альоша Попович і Тугарин змій», «Князь Володимир», «Ярослав. Тисячу років тому», «Віщий Олег» і вище згаданий «Вікінг», де проводиться лінія від Русі через Московію й до теперішньої РФ, а про «київське» першоджерело не згадується (чергова сміховинність, адже Русь називалася просто «Русь», і тільки в Московії XVIII сторіччя з’явилося означення «Київська»). Про втручання РФ у політику багатьох країн, підтримку сепаратистських рухів та радикальних організацій, створення пропагандистських ЗМІ та «п’ятих колон», замовні вбивства та шпигунство – словом, про дестабілізацію на глобальному рівнів. Так само, британці не можуть не знати про теперішню російсько-українську війну, що триває з 2014 року.

З огляду на все це, ідея надання ролі Олега російському акторові видається не спробою показати історичний зв'язок Київської Русі з московським князівством і Російською Федерацією, а іронією над російськими політтехнологами та керівниками країни, які в пошуках своєї цивілізаційної колиски вдаються до таких бздурів. І Хьорст, прописуючи серіальну історію, міг втілити цю ідею. Адже крім статусу сценариста він має статус і шоураннера – керівника проекту – з правом вибору акторів, режисерів та локацій.

На користь ідеї навмисно іронічного вибору Козловського можуть свідчити й інші моменти в серіалі. Наприклад, у першій серії князь Олег каже: «Тепер ми християни». І тут справа не тільки в тому, як він це каже – з відверто хижою усмішкою вовка, вдягнутого в овечу шкуру, – а в тому, що сам Олег не був християнином. За літописом «Нестора, чорноризця Феодосієвого монастиря Печерського, звідки пішла Руська земля», Олег був вікінгом з роду Рюрика, першого володаря на Русі, і правив Новгородом, а після, коли забажав правити й Києвом, пішов і вбив двох київських правителів, братів Аскольда і Діра. Це вони були християнами, які охрестилися під час походу на Константинополь і вперше принесли християнство на Русь (Аскольда навіть записали до списку мучеників православної церкви). У серіалі ми бачимо підміну подій та фігур і виведення певної моралі. Герой Козловського говорить, що це він, коли ходив на Константинополь, забив щит у ворота Царгорода, хоча за «Повістю минулих літ» це зробив Аскольд. Олег у серіалі є братом Аскольда й Діра, хоча насправді вони були лише «боярами» Рюрика. У серіалі Олег убиває своїх братів, аніскільки не переживаючи з цього (перед цим він убив свою дружину, і з цього він переживає). У серіалі говориться, що Олег сидить у Києві, а прийшов знищити братів до Новгорода, хоча за «Повістю минулих літ» було навпаки. Олег отруює Аскольда, а Діра піддає тортурам і садить на ланцюг, провитий через його щоку. Врешті Олег хоче завоювати й Норвегію, бажаючи взяти штурмом Каттегат, місто Бйорна Залізнобокого, і щоб йому в цьому допоміг Івар.

Звірячість Олега зчитується відразу, з перших кадрів його появи на екрані, коли він відходить від трупа в калюжі крові, тримаючи в руці сокиру, оповиту рунами. В історії, яка послуговується ледь не єдиним документом, літописом Нестора, ні про що подібне не йдеться. Тож відповідь на питання, чому так, є консолідованим клубком ідей-ниточок. Одна з них тягнеться від початкового нападу в лісі, де орудували воїни з характерним виглядом не русичів, а татаро-монгол. Не складно запідозрити автора серіалу в намірі провести паралель у цьому епізоді між поведінкою Олега, його псевдохристиянством, виглядом «київських» воїнів з новітнім російським націогенезом, виведеним у праці 1992 року «Від Русі до Росії» Лева Гумільова. Там автор іронізував з приводу визначення «іга», вважав його «не завоюванням, а політичним розрахунком, що вдався», бо «влада Литви над споконвічно російськими землями – Києвом, Волинню, Білорусією» і призвела до того, «що там практично повністю зникла російська культура» і відбувається «постійне насадження католицизму».

Така паралель є доволі сміливою, але виправданою європоцентричними обставинами сьогодення. Про те, що автор (чи автори) серіалу транслюють на минуле теперішнє бачення, свідчать і кілька принципових відмінностей сьогодення від минулого. Наприклад, персонажі батьків неодноразово говорять своїм дітям, що вони їх люблять, а це навіть сторіччя тому у Європі було немислимим, не кажучи про Скандинавію IX сторіччя (саме поняття дитинства з’явилося тільки на початку XVIII сторіччя). Так само неможливо в середньовіччі уявити той ступінь прав і можливостей, які в серіалі мають жіночі персонажі, схожі на фемінізованих жінок сучасних європейських країн чи Канади.

«Російський слід» у «Вікінгах» може бути структурно (або хаотично, що теж цікаво) продовженням низки серіалів масового характеру, де Росія виступає на перший чи другий план у вигляді зрозумілого і підступного зла, з ніби давно забутого, тепер тривалого чи з небажано прийдешнього. Так виглядає у «Вікінгах», так є у «Макмафії» і так може статися, якщо втілиться жах серіалу «Роки й роки», який робить крок від сьогодні на 40 років у майбутнє. Можливо, Майкл Хьорст і не так усе спланував. Але своє ставлення до «русів» він вклав у вуста одного з вікінгів, який, отримуючи мізерну плату за свою «достойну» зраду, резюмує: «Жлоби бісові!».