Дмитро Георгійович — нащадок мистецького роду: син видатного графіка Георгія Якутовича (відомий також роботою в «Тінях забутих предків» Параджанова) і книжкової ілюстраторки Олександри Павловської, молодший брат художника Сергія Якутовича. 12-річним Дмитро втратив слух через автокатастрофу під час зйомок «Захара Беркута» в Карпатах. Однак його талантові це не завадило: здобув професійну освіту в Київському художньому інституті (майстерня В. Шаталіна) і сформував власний стиль у станковому живописі, таким чином відійшовши від фамільної графічної традиції.

Іван Сауткін не діє надто прямо, не намагається сконструювати сюжет із суто біографічних обставин. Веде оповідь через поєднання менш очевидних образів, вкладає повідомлення радше в оптику, аніж у драматургію. Починає з крупного плану Дмитрового вуха, поступово розкриваючи зосереджений профіль; певний час немає інших звуків, окрім дихання героя. Музика Олександра Кохановського вступає трохи згодом — коли Сауткін вмонтовує архівну хроніку Георгія Беляєва: зйомки великого святкування у квартирі Якутовичів. Титри, намальовані самим Дмитром, пояснюють, хто є хто: «Це мій тато», «Моя няня», «А це я» (трохи кумедний підліток в окулярах), «Мій брат Сергій та Валя Ульянова», «Юра Іллєнко», «Іван та Марічка Миколайчуки, Борис і Катя Брондукови, Саша та Леся Данченки, Льоня Осика, Оля Рапай». Справжнє сузірʼя імен, легенда до легенди. Хроніка чорно-біла. І зйомки нашого часу — так само. Парадокс, який стане зрозумілим трохи згодом: фільм про живописця зроблено двоколірним.

Сауткін нічого не коментує, не ставить питань — просто стежить за Дмитром і слухає його. Якутович наводить лад на сімейному похованні, прибирає якусь гілку, підмітає надгробок (виття сирен). Іде уздовж обгорілих руїн Лукʼянівського ринку. Розмірковує перед вікном про погоду. Змішує фарби на палітрі (віддалені вибухи). Зауважує: «Для цієї стіни треба знайти колір». Колір, однак, усе не зʼявляється.

Режисерська стриманість і здатність відбирати головне скасовує потребу будь-яких пояснень — байдуже, складної біографії чи творчого методу. Дмитро каже речі, які за інших обставин здалися б занадто патетичними, — «Треба просто кохати. Треба любити і кохати. Любов — це основа нашого життя», «Щоб зробити все як краще, треба перш за все любити» — але робить це так, що відчувається їхня вага саме для нього.

І чорно-біле полотно нарешті рветься наприкінці, коли так само без зайвих зусиль і помпи (цей фільм не надмірний ні в чому) Сауткін показує полотна Дмитра: краєвиди, натюрморти, широкий постімпресіоністичний мазок; той самий колір, віднайдений у точному місці й часі.

Отже, режисер поступається барвами героєві. Собі лишає плин хмар, силует міста під звуки сирен, чорно-білу рамку часу. І так, простими й точними доторками відтворює світ Дмитра.

Іван Сауткін, пряма мова:

— Цей задум з’явився давно, бо мені дуже хотілося зняти фільм про Дмитра і його життя. Він неймовірний. Я прагнув створити чесний портрет, не насичуючи історію зайвими деталями.

Минуле й сім’я для нього мають величезне значення. І хроніка тут саме для того, щоб дати зрозуміти глядачеві, звідки він, що за людина і серед кого виріс. А далі форма продиктована самим Дмитром. У нього дуже багато різних особливостей, скажімо так. І плюс до того йому вже за 60. Але при цьому повноцінно інтегрований у суспільство. Він має систему духовних і моральних пріоритетів, дотримується чітких і прозорих побутових ритуалів. У нього у житті, на відміну від мене, є спорт — настільний теніс. Тобто з нього насправді можна брати приклад.

При тому велося Дмитрові нелегко. Змалку його вчили музики, був талановитим піаністом. А потім під час зйомок «Захара Беркута» потрапив у аварію — наче не дуже сильну, та після неї в Дмитра зник слух. З музикою на цьому було покінчено. Але друзі сім’ї, легендарні художники Григорій Гавріленко й Анатолій Лимарєв, стали вчити Дмитра живопису. Георгій В’ячеславович цього робити не міг, тому що був дальтоніком, через те і малював графіку. А Гавріленко й Лимарєв виховали Дмитра як художника.

Ми були близькими друзями з племінником Дмитра, Антоном Якутовичем. І через нього з дідусем, Георгієм Вʼячеславовичем, із Сергієм та Ольгою. Те, що вони пішли у засвіти, досі лишається болісною раною на моєму серці. Дмитро завжди викликав у мене щирий захват. І я дуже радий можливості поділитися цим з іншими. Якби люди вміли слухати, то слова Дмитра змінили б світ.

Цей матеріал був підготовлений за підтримки Норвезького Гельсінського комітету та профінансований Норвезьким агентством з розвитку співробітництва (NORAD).