Виїжджаючи на швидкісну трасу кіно, подібного до модних і дорогих «Форсажів», де історія дружби та криміналу розтяглася на 20 років, бюджети зросли з 38 мільйонів доларів до майже 200 мільйонів, а збори дійшли до 1,5 мільярда, творці відразу отримували скепсис від потенційного глядача. Але разом із ним — іскристу надію: а може, вийде і нашій черепасі здолати Ахіллеса, як у знаменитому парадоксі Зенона?

Надія базувалася на простому і такому зрозумілому вислові, що своя сорочка ближча до тіла. І творці зробили правильну ставку — на фільм про нас, українців, і про нас не із якогось віддаленого і мирного минулого, а з воєнного теперішнього. Це відразу робить фільм ближчим, сказати б ріднішим. Бо відбувається водночас зрощення того, що завжди вимагалося сучасним глядачем в Україні й або ніколи не отримувалося, або отримувалося в кострубатому вигляді недо-кіно.

• Читайте також: «Підійдеш ближче — а воно старе»: як автори серіалу «Справи НБР» приборкали власну ідею

Отримати правду про наш час удавалося лишень із поодиноких фільмів про теперішню війну, на кшталт «Атлантиди» Валентина Васяновича чи «Поганих доріг» Наталки Ворожбит, чи з документалістики, в дусі «Порцелянової війни» та двох фільмів Мстислава Чернова. А от ігрового, про «тут і зараз», і про молодь, та й ще в у дійсності російсько-української війни — вперше. Це підкупає. І дає бал за сміливість і вибір творцям.

Ще один бал — за формальне, а не тільки часове вписування героїв у лаштунки війни.

По-перше, знімали про харків’ян і, принаймні частково, в самому Харкові. Герої їздять справжнім містом, повз справді спалені російськими КАБами, ракетами та дронами будинки. Це — не декорації. І таких недекоративних будинків у кадрі немало.

По-друге, самі герої говорять про час, про оточення, про нюанси, не ховаючись, як це часто відбувалося в українських серіалах хоч і до 2022-го, але після 2014-го. Наприклад, герой, уже на початку фільму розказуючи про однокласників, каже про батька одного з них: «А це кримський татарин, він у 14-му році переїхав із Криму до Харкова... Знайшов куди». (тут додатковий смачний нюанс, що на камео батька-татарина запросили справжнього кримського татарина, Шевкета Сейдаметова, який, за сумісництвом, є одним із кращих художників-постановників України). Пізніше, коли хлопець цілується з дівчиною і лунає тривога, а мама їм кричить спускатися в підвал, герой чітко резюмує: «Й...на русня!». А ще пізніше, коли він трохи забився в машині й дівчина дістає аптечку, щоб обробити йому рану, він наводить глядача на роздуми, питаючи: «В тебе що, завжди з собою аптечка?» «Ну, так, звісно, — відповідає вона. — Це ж Харків», недвозначно натякаючи на прифронтовий статус міста.

Віднайдення героями закинутого, частково зруйнованого ТРЦ — ще одна вдала знахідка творців. Чи не найкраща і точно хитромудра. Справа у двох актуальних моментах, добре відомих кожному в Україні: в захисті від дронів і ракет та у звуках машин. Герої, знаходячи ТРЦ, разом із ним знаходять і підземний паркінг. Тут не лише можна ганяти на машинах, а й ховатися від обстрілів. А ще — не турбувати сторонніх людей звуками газу під час збільшення швидкості чи гальм на дрифті, надзвичайно болючого для вух сучасних українців, їхніх душ і психіки, покалічених звуком польоту дронів із ракетами чи самих прильотів. За цей сюжетний хід творцям не просто бал, а респект.

• Читайте також: Труднощі повернення зі своєї війни

Приємним нюансом і вдалим рішенням стали самі герої — красунчики хлопці та дівчата, які разом складають більш-менш органічну компанію, попри відчутне акторське аматорство й дивність української мови в устах харків’ян (добре-добре, не всі зараз у місті російськомовні, це правда, але ж зросійщення Харкова й панування російської мови в місті до останнього часу є фактом). Приколи, які вони один одному кидають, часом працюють, часом ні, але довіра до акторів виникає, і це для сучасного вітчизняного кіно вже чимало.

Але безумовною перевагою залишається у фільмі саундтрек — Монатика можна не любити, але він модний і професійний. А музика його колег по сцені й фільму — Otoy, Typeled — звучить доречно і кайфово.

Утім, найбільший мінус фільму — і він головний, — що «На драйві» не має драйву. Причому в усіх «драйвових» сценах. Це, можливо, найсумніше, і точно найбільше розчаровує. Мова не про те, що він не виглядає, як «F1 Фільм» із Бредом Піттом — він не намагався, не мусив і не міг таким бути. Як, будемо чесні, черепаха не здатна обігнати Ахілесса. Річ в іншому: перегони, які влаштовують герої в підземному паркінгу закинутого ТРЦ, не захоплюють ні око, ні душу. Ніби вони проходять на першій передачі. Ніби герої — і творці — бояться послизнутися, в’їхати в стіну, пошкодити машину. Ба навіть у сценах із натяком на сексуальність – героїня або прикривається рукою, коли купається в озері, або залазить на героя в машині в шортах. А в подібних фільмах, де навіть у назву виносять слово «драйв», таке є смертельним для глядацьких очікувань, бо драйву немає…

Великий, майже двогодинний фільм, із багатьма сюжетними ходами, з поєднанням романтики й екшну, криміналу й актуальності, він має очевидний плюс у відчуттях — технологічно, жанрово й емоційно фільм вдався. Так, це «форсаж» на мінімалках, і скоріше для юного, майже цнотливого глядача, який мало що бачив. Але хоче бачити подібне і про собі подібних. І в цьому сенсі «На драйві» заслуговує пошани і схвального слова.