Коментуючи кримінально-політичний скандал навколо телеканалу «Інтер», що розпочався з «війни» між каналом і прем'єром Юлією Тимошенко у лютому 2009 року та продовжився судовим позовом Костянтина Григоришина, поновленням розслідування обставин смерті колишнього власника «Інтера»  Ігоря Плужникова та створенням тимчасової слідчої комісії Верховної Ради, «Детектор медіа» не раз відзначала, що всі ці бурхливі події відбуваються за цілковитого мовчання самого телеканалу. «Інтер» не згадує про скандал у новинах і ток-шоу, а також не робить жодних публічних заяв. Ігнорують події навколо «Інтера» й багато інших медіа. Під час програми «Шустер live» 25 травня на ТРК «Україна», коли зайшлося про «Інтер», народний депутат Ірина Геращенко висловила сумнів у тому, що обговорення цієї теми в ефірі іншого телеканалу є коректним. Чи лише страх бути некоректними стримує журналістів від висвітлення скандалу, аналізу проблеми прозорості медіавласності, пошуку інформації та розслідування історії з «Інтером»? Чому мовчить сам канал? «Детектор медіа» поставила експертам такі запитання:

1. Як ви вважаєте, чому всі конфлікти і скандали довкола телеканалу «Інтер» (щодо його власності, необ'єктивності висвітлення політичних і економічних подій каналом, звинувачень деякими політиками Юлії Тимошенко в тиску на журналістів каналу) розгортаються на фоні практично повного мовчання журналістів «Інтера», а також  усієї журналістської спільноти в Україні?

2. Як ви вважаєте, нинішня ситуація в журналістській корпорації загалом і на «Інтері» зокрема гірша, ніж у 2004 році, коли засилля темників все ж таки супроводжувалося публічними протестами журналістів?

3. Що, на вашу думку, може нині об'єднати журналістів у їхньому прагненні відстоювати професійні стандарти?

Відповідають: Максим Равреба, Олег Дейнека, Євген Глібовицький, Єгор Соболєв, Вадим Карасьов, Володимир Цибулько, Роман Скрипін, Юлія Жмакіна, Сергій Гузь, Михайлина Скорик, Валерій Іванов, Олександр Чекмишев, Вікторія Сюмар, Сергій Правденко, Олена Бондаренко, Олег Покальчук.

Михайлина Скорик, член комітету Медіа-профспілки, журналіст газети «Лівий берег»:

1. Політичні конфлікти і спекуляції навколо власності хоч і змінюють ставлення до телеканалу в суспільстві, на щастя, мало зачіпають буденну роботу журналістів. Так було під час боротьби за вплив на «Студію "1+1"» між Роднянським, Фуксманом і Коломойським, так є й тепер, коли за «Інтер» змагаються юристи Фірташа і Тимошенко. Це природно, що журналісти не горять бажанням ставати «агентами Фірташа» чи «агентами Тимошенко» у складній боротьбі.

Також потрібно розуміти, що після звільнень 2007 року, коли з «Інтера» вигнали сотні працівників, не було створено єдиного колективу телеканалу. Є низка продакшнів, які випускають телепродукт. Умови роботи в них різні. Претензії до керівництва теж різні, і вони не лежать у політичній площині, тому не дивно, що назовні ці конфлікти не виходять. Тим більше, що попри проблеми з надходженнями від реклами, зарплату керівництво «Інтера», за даними профспілки, не затримує.

2. У цьому сенсі 2004-й і 2009-й порівнювати некоректно. Тоді були інші умови праці, інший рівень політичних свобод, інший спосіб оплати на телебаченні, інший вид тиску - пряма брутальна цензура, а не ліберальніша джинса, яку можна робити або ні. Окрім того, у 2004-му був широкий вибір роботи для журналістів. А тепер, під час стрімкого звуження ринку мас-медіа, навіть висококласному спеціалісту знайти нове місце непросто, тому кожен тримається за старе.

У травні 2004 року публічних протестів журналістів, що працювали під темниками, також не було чути. Першими антитемниківську кампанію «Вони брешуть!» почали не журналісти, а громадський рух «Пора». Потім - 5 канал, на якому протест збігався з позицією власника, і вже потім, коли тиск досяг апогею й межі абсурдності, інші журналісти повстали. За аналогією, можемо прогнозувати посилення тиску, а отже й журналістського спротиву, ближче до дати виборів.

3. Ніщо так не об'єднує, як наявність спільного ворога. Коли він вималюється, рівень солідарності й бажання відстоювати професійні стандарти зростуть.

Євген Глібовицький, керівник комунікаційної компанії Pro.mova:

1. Я думаю, причина в тому, що мало достовірної інформації, люди воліють із різних причин не коментувати чуток. Друга причина полягає в тому, що мало розуміння - а що може змінитися від цього обговорення. Медіа в цій країні не були і не є соціально відповідальними. Тому я думаю, багато хто не бачить сенсу обговорювати, бо невідомо що від цього зміниться.

2. Думаю, ситуація дуже схожа на те, що було 2004 року, просто методи тиску інші. Раніше це був політичний тиск, тепер це є фінансовий тиск, він значно комфортніший, не викликає протестів, але він так само руйнівний - з однією важливою відмінністю, яка сильно відрізняє ситуацію 2004-го від сьогоднішнього дня. В 2004-му було єдине джерело тиску, сьогодні цих джерел багато, вони диверсифіковані й між ними є плюралізм. Тому однозначно можна сказати, що медіапростір (на відміну від медіа) значно вільніший, а щоби й медіа стали вільнішими - треба дуже серйозно реформувати систему відносин між ними й капіталом, бо якість державного регулювання не адекватна часу, в результаті основними медійними капіталістами стають політики, які мають дуже мало професійного уявлення про те, як треба управляти медіа.

3. Взагалі є проблема спільності стандартів, думаю, це проблема є комплексна, вона охоплює в першу чергу освіту, наявність або відсутність цивілізованого ринку (під цивілізованим ринком я маю на увазі те, що медіа мають бути бізнесом, а не засобами впливу). Якщо ми отримаємо ці два компоненти - нова свідомість дуже швидко внесе свої зміни. Але я не бачу, як ці два компоненти можуть швидко змінитися, - боюся, мине добрий десяток років, поки ми отримаємо принципово іншу ситуацію.

Єгор Соболєв, керівник бюро журналістських розслідувань «Свідомо»:

1. Я думаю, перш за все причина в тому, що наша професія (і всі ми в цьому частково винні) знецінилася. Якби більшість українських ЗМІ включно з «Інтером» працювали за стандартами, то і ми б самі, і глядачі були б обурені й занепокоєні будь-якими фактами, які можна розцінити як тиск на канал. На «Інтері» є багато хороших і талановитих журналістів, і більшість із них працюють таки за стандартами, але є одна-дві програми, які створюють ефект ложки дьогтю у діжці меду. Нам треба зробити висновок, що не буває риби другої свіжості. Якщо документалістика в «Інтера» чудова, а головне ток-шоу маніпулятивне, то це кидатиме тінь на канал, нікуди не дінешся. Загалом, маніпулювання журналістами й журналістикою, як на мене, відбувається в більшості ЗМІ. І саме це створює ефект знецінення...

2. Я вже колись казав «Детектор медіа»: що б там не було, у 2004 році було значно менше свободи, й порівнювати нинішню ситуацію й минуле - це як порівнювати поганий санаторій і хороший концтабір. Тоді було об'єднання інтелігенції перед смертю, і слава Богу, що воно завершилося життям. На телебаченні тоді взагалі ніяких можливостей не було. Був 5 канал, - будемо відвертими, - він представляв опозиційну точку зору, й тоді це було виправдано і потрібно країні, але у 2009 році це важко назвати збалансованою журналістикою, журналістикою, яка нам потрібна. Ми рухаємося, просто проходимо крізь хвороби. В 2004 році питання стояло так: виживе журналістика взагалі як професія чи ні, бо є країни, де журналістика як така зникла. А нині питання інше: чи будемо ми слабкими, інвалідними, такими неприємними на вигляд - чи навпаки, здоровими, сильними, активними, такими, яких усі поважають і які самі за себе можуть постояти. Журналістика сама по собі тепер слабка, і довіра й бажання її захищати теж слабке. Як би ми не ставилися до Президента, але він не зміг зруйнувати, обмежити свободу медіа. Інша справа, що медіа самі обмежили свою свободу, що журналісти програли свою свободу власникам. Зі зміною президента з'явиться ризик повернення централізованого тиску на медіа, але я сподіваюся, що ми знайдемо можливість відповісти на це уже всім середовищем - поза тим, як ми один до одного ставимось і де ми працюємо.

3. Як із цього можна вийти? Я скажу, що я великий песиміст у ставленні до об'єднавчих рухів чи справ. Як на мене, тепер це неефективна й недосяжна мета.

На мій погляд,  тепер за умов такого тиску єдиний вихід - кожному відповідати за свій окоп, за своє дотримання стандартів. Ті, кому це вдається, закладають збереження і відновлення довіри до української журналістики. І це здатне вилікувати всі хвороби, в тому числі пасивність при нападі. Але якщо ситуація погіршуватиметься, якщо зі зміною президента зміниться клімат для ЗМІ й ми побачимо, що відновлюється бажання мати один голос і контролювати його, - тоді спільні організовані дії всіх журналістів, чорних, білих, сірих, дужих і недужих, принципових і непринципових будуть справді ефективними, бо професія в нас одна. Якщо ми побачимо серйозну загрозу існуванню нашої професії, ми мусимо відновлювати всі можливі механізми й форми її захисту - від профспілки до протестів. Але нині проблема в тому, що ми хворі зсередини, при цьому хворі на несмертельні, але дуже неприємні хвороби, на кшталт корости. Тобто нині саме час мити руки, тримати особисту чистоту, відповідати за свою журналістику.

Олена Бондаренко, народний депутат (фракція Партії регіонів), член Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації:

1. Этот вопрос надо задать самим журналистам - почему вы молчите? Я могу дать только оценку такому поведению. Молчание в этом случае - не деликатный уход от конфликта и не благородное невмешательство в «дела семейные», это либо свидетельство гражданской незрелости, либо покорное принятие таких правил игры. Знаете, легко быть смелым, когда всё и все против власти, а бал правит организованная толпа на майдане. Тогда чего уж там стесняться - можно даже спортивным журналистам выходить с заявлениями «как меня душила цензура, когда я освещал(ла) соревнования по синхронному плаванию». В этой ситуации более всего сложно, прежде всего, самим журналистам «Интера»: они зависимы от работодателя. Им более всего требуется поддержка извне. А даже ее нет. Где наши наплодившиеся спилки, союзы, альянсы, профсоюзы? У них-то руки не связаны. Почему их не слышно было тогда, когда премьер-министр объявляла бойкот «Интеру» и когда «Интер» принял этот бойкот, более не пытаясь добиться участия премьера в своих еженедельных программах?

2. Посмотрите шире на проблему. Посмотрите на рынок медиа тогда и сейчас. И сравните. Что родилось на свет тогда, как любят говорить, «при Кучме», - УП, 5 канал, радио «Эра», «Обоз» и ряд других жестко критикующих власть медиа. А что появляется сейчас? «Пасека от А до Я» (хоть какой-то плюс для пчеловодов)? И это притом что еще есть свободные социально-политические ниши для новых СМИ. Где настоящая, адекватная критика власти? Откуда эта беззубая и неумная предвзятость и безразличие к настоящим проблемам? Внушает надежду лишь то, что в этой массе измельчавших до планктона есть немутировавшие акулы пера. Спасибо им! Тримаймося разом!

3. Когда они разберутся сами в себе и поймут, чего хотят. Ведь по большому счету в журналистской общине сейчас полная расхристанность и растерянность. Ориентиры потеряны. Целей не видно. Одни высокопарные слова о демократии. Голос разума, который подают отдельные журналисты, общая масса слышать не хочет. Понимаю, что не весь медиасоциум смелый и отважный. Но, повторюсь, надежда на улучшение есть, потому что не весь медиасоциум трусливый и равнодушный.

Олег Дейнека, ведучий 5-го каналу:

1. Речь идет о том, что это судебный и корпоративный конфликт, политики пытаются придать ему политическую окраску, но на данный момент им это не особо удается. Политическая позиция «Интера» - однозначно против Тимошенко. Позиция Тимошенко - однозначно против Фирташа и, соответственно, против «Интера».

Можно вспомнить 2007 год, когда был такой же корпоративный конфликт. Тогда на «Интер» пришел новый менеджмент, который решил изменить правила и сменить штат. Тогда журналисты тоже не очень охотно освещали эту тему именно из-за корпоративности конфликта.

Журналисты понимают: начав освещать эту тему, они вольно или невольно встанут  либо на одну, либо на другую сторону, потому что разобраться во всех юридических тонкостях журналистам очень сложно..

2. Сейчас вы цитируете только позицию давления на журналистов «Интера». Без вопросов - это все видно невооруженным взглядом. Но разве вам не видна заангажированость  другого рейтингового шоу в Украине - заангажированость в противоположную, нежели «Интер», сторону? Почему-то именно там появляется Юлия Тимошенко. Там тоже есть дисбаланс, но вы интересуетесь только «Интером»... Я хочу сказать, что такая же заангажированость есть и на других каналах, возможно, там собственник меньше давит, но журналисты ведь и там молчат! И никто ничего не будет говорить, потому что все боятся, что это будет использовано в политических целях. Возьмите любое заявление, любую информацию - все изначально отслеживается выпускающими редакторами, продюсерами или редакторами дня на причастность к президентским выборам.

Поэтому никто и не берется за темы, связанные с политикой, да еще и с собственностью. Вы можете сейчас сказать, что Фирташ владелец «Интера»? Нет.

3. А зачем? Что они должны отстаивать? Свою независимость? От чего, от собственников? А кто давит? Есть заявление какого-то журналиста о том, что на него давят? Нет. А если оно появится - это будет  уже расценено как предвыборная компания. И его проигнорируют. Даже если соберется толпа протестующих, будут анализировать: а вдруг их купил какой-то политик? Журналисты сами готовы сдать друг друга, объединяться никто не собирается. Была акция «Достали» - конечно, Романенко некорректно повел себя в эфире 5-го канала, но это было доброе начинание. Вот его поддерживали, а потом - бух, и зарубили. На данный момент любая инициатива воспринимается журналистами как политический пиар. Параноидально. Эта паранойя «не дай Бог, на нас заработают бабок» вредит общности журналистов. Если журналисты и будут объединяться, то лишь при условии, что произойдет что-то радикальное. Когда клюнет петух.

Вадим Карасьов, політолог:

1. Качественная журналистика в Украине умерла. Есть желтая, скандально-сенсационная, конъюнктурная в медийном смысле и в политическом смысле раздробленная, есть фрагментированные по политическим и холдинговым квартирам журналистские сообщества. Одни медиа работают на одного кандидата, другие - на другого. Доминируют журналистско-политические «семьи». Сейчас надо думать, как создавать новое журналистское поколение, как заниматься просветительством и политическим просвещением, потому что журналистика превратилась в способ создавать удовольствие, а не просвещать людей.

Журналисты молчат? А что говорить? Иногда лучше жевать, чем говорить. Поэтому журналистика просто схавала то, что журналистику схавали все - и олигархи, и политики, и желтизна, и джинса... Журналистику схавала вот эта ранняя, неоперившаяся, неструктурированная, расслабленная и дегенерированная демократия. Журналистика оказалась не подготовленной к свободе слова. Не готовой на качественном уровне воспользоваться независимостью, потому что свобода СМИ или свобода слова - это не столько свобода для бормотания, как индивидуального, так и коллективного, это не только свобода для болтливости, толкания и прогибания между различными центрами власти и влияния, это прежде всего ответственность за слово. Ответственность за слово - это мысль, а мысль - это смысл, а смыслы генерировать некому, потому что не хотят искать. Журналистика должна искать и смыслы, и тех, кто эти смыслы может генерировать, транслировать и коммуницировать. Сейчас же мы имеем  полный коммуникативный провал журналистики, потому что свобода слова превратилась в свободу бессмыслия и безмыслия, что сделало журналистику бессмысленной с точки зрения высоких императивных и моральных целей.

2. Нельзя сравнивать, это несравнимые вещи. Ее надо сравнивать с тем, что должно было быть и чего мы не смогли сделать, воспользовавшись шансом в 2004 году. Тогда смысла было больше, но свободы слова было меньше, и, кстати, смысла было больше потому, что свободы было меньше. Когда пресс запретов испытывает журналист - а это художник публичного слова - тогда рождается смысл: как сопротивление, как ответ на давление. А когда плиты, которая давила катком по журналистским мыслям, не стало, то не стало сопротивления. Сопротивляться надо было чему-то другому, но объект сопротивления не был избран, он не был найден. Не было ни объекта сопротивления, ни объекта служения.

Кому служить? Нации, европейскому государству либо другим геополитическим альянсам и векторам - украинская журналистика этого не знает. Поэтому пришлось служить тому, что находилось на поверхности: своим хозяевам, своим редакторам, медиаменеджерам и материальным благам, деньгам. Для обычного человека это нормально, он должен жить сиюминутными благами, но журналист должен всегда видеть в себе еще и миссионера, а вот с миссионерством оказалось все не так просто, миссия была заменена трансмиссией банальностей: от власти к людям, от людей к власти. Тотальность банального - это гримаса демократии, потому что если бы  власть была авторитарна, то она бы как бы фильтровала эту банальность. Но поскольку у нас сейчас полный разгул демократии вне формы, вне границ и смыслов - банальность становится тотальной, прогнившей и продажной.

3. Это должна быть плита внутри каждого человека, граница, мера, межа, кордон. Поскольку все в журналистском обществе начинают понимать, что так дальше нельзя - и ваш опрос свидетельствует о том. Да и сама политика будет эволюционировать в ту сторону, которая потребует от журналистов больше напрягаться, быть в большем напряжении. Когда-нибудь закончится эта возня, грызня, сплетни внутри власти. Это станет неинтересным. А какой интерес, если все устаканится? Тогда так называемая журналистика слива будет никому не интересна, и страна будет жить не сплетнями, а смыслами. И тогда встанет вопрос, куда дальше развиваться. Перед страной встанет серьезная задача, как выбираться, ведь у нас еще есть возможность выбраться, пока нас не взяли под плотную опеку старшие братья по бывшему Союзу, которые всегда будут рассматривать Украину как младшую сестру в этой большой «семейке Адамсов» советского периода.

Но  парадокс в том, что есть еще и провал в поколениях: старшее поколение  воспитано на смыслах из-под плиты из катакомб.  И только сейчас начинает появляться новое поколение, ему претит эта провинциальная колхозно-клубная скандальность, которой попахивают почти все наши ток-шоу и вся наша «аналитическая мысль» (в кавычках); и вот здесь есть прокол - как найти новых людей и как их включить в новую журналистику, чтобы эта журналистика, взяв лучшее от журналистики факта, все-таки перешла к журналистике смысла. Журналист не должен служить и тем более прислуживаться, он должен думать, писать, говорить и транслировать эти все свои думания на публичный общественный уровень. Публичная сфера состоит из внятных, артикулированных, общезначимых реплик и рефлексий, и без этого нет демократии.

Олександр Чекмишев, голова комітету «Рівність можливостей»:

1. Заангажованість редакційної політики «Інтера» важко не помітити. Як власники, так і менеджери й журналісти добре усвідомлюють, у чому справжні причини того, що на них тиснуть. Звісно, маючи прозорі редакційні настанови й демонструючи їхнє дотримання, протистояти напрузі, навіть ініційованій самою Юлією Володимирівною, було б легше. А так виходить, як на базарі наприкінці 80-х: продавець не рятується від рекитира за спиною мідіціянта, бо в самого рильце в пушку з точки зору податків, легальності товару тощо.

2. Гірша, бо мерзотніша. 2004-го все було чорно-білим. Нині все сіро-буро-малинове. Зараз темників не треба - всі навіть без редакційних летючок знають, проти кого треба дружити. І за це, як спершу за «темники», конвертів не дають. Просто така робота. Тому й протести малоймовірні, а солідарність неможлива, - за що солідаризуватися? За «моченіє» одних і «облизування» інших на одній зі «Свобод»? Яка свобода, така й солідарність.

3. Криза. Тільки не в нинішньому вигляді, а коли реальний глядач почне настільки активно голосувати пультом проти такої журналістики, що жодні маніпуляції з рейтингами вже не допоможуть. Коли бізнесові інтереси власників каналів і двох найбільших донорів реклами перевищать політичні. Коли напис на паркані десь у Зачепилівці буде значно дієвіший за всю передвиборну телерекламу. Зрештою, коли багатьом колегам просто стане соромно за свою нинішню роботу. Наскільки швидко все це станеться? Якщо відносно швидко - наше телебачення ще трошки поборсається. А ні, то невдовзі багато «зірок», «зірочок», мега- і супер-пупер-каналів стануть такими ж «популярними», як нинішні комунальні півторатисячнотиражні «районки». Недаремно ж, як свідчать дослідження, самі телевізійники не дивляться новини своїх каналів, а читають їх в інтернеті.

Володимир Цибулько, політичний експерт, письменник:

1. Наша журналістська спільнота привчена до вічно найнятого статусу, привчена роботодавцем не просто до лояльності, а до моделі, коли по суті ти потрібен роботодавцю не як особистість зі своїм світоглядом, а як сірий виконавець. Із середини 90-х років до нинішнього часу відбулося таке серйозне посіріння журналістських кадрів. Нікому не потрібні самодостатні особистості, й навіть ті самодостатні, які є справді зірками, змушені на тому тлі залишатися одинаками.

Очевидно, нині епоха середняків, хороших виконавців, але не ідейних людей і не яскравих особистостей. І це влаштовує роботодавця. Погляньмо, скільки самодостатніх яскравих людей залишаються поза ефіром. Це наслідок недоконкурентності. Що швидше мовлення перейде в цифру і з'явиться велика кількість каналів (а не генеральна ліцензія на першу, другу, третю кнопку), то швидше роботодавці змушені будуть схаменутися.

2. Тут якраз селекція від роботодавців далася взнаки. Люди сидять на контрактах і керуються внутрішньою цензурою. Можливо, це й хороший показник, але коли для журналістики було створено репресивні умови, з'являлися форматні особистості, а от нинішня лібералізація по суті влаштовує таку критичну кількість людей, що вже не народжуються герої-одинаки. Будучи відносно лояльним, можна фактично одночасно працювати в кількох сферах, в інтернеті, на радіо, на телебаченні... Яскраво провокативні постаті пустилися на заробляння хліба, і тут навіть не можна говорити про якісь темники. Вибудувано непрофесійну корпоративну етику, яка влаштовує багатьох. Це такий внутрішній компроміс.

3. Об'єднати може, перше - це радикальне ставлення до свободи слова з боку державних інститутів. Наприклад, якщо підуть системні обмеження. Далі - втягування журналістів у корпоративні війни, де вони перетворюватимуться на солдатів. Тоді, я думаю, інстинкт самозбереження почне спрацьовувати і підштовхувати до більшої солідарності в рамках журналістського співтовариства. Погляньмо, як медіапрофспілка існувала в часи тиску, коли вона здобувала справжній суспільний, міжнародний резонанс - а коли сталася лібералізація, ці громадські інститути почали самовичерпуватися.

Роман Скрипін, голова Незалежної медіа-профспілки України, ведучий програми «Правда Романа Скрипіна» (ТВі):

1. «Інтер» - найбільший український телеканал. Він веде мовлення в метровому діапазоні, а тому його можна упіймати в будь-якій «дірці». Тобто це - покриття. Другий нюанс: «Інтер» - найрейтинговіший канал. Його дивляться найбільше. Залишимо за дужками що саме дивляться на «Інтері». Натомість віддамо належне інформаційній службі, яка має величезну мережу корпунктів, якісний репортерський склад, якісну редактуру. На виході маємо якісний, з точки зору видовищності та естетики, продукт. Отже, третій нюанс: «Інтер» - це впливовість. І саме цей аспект є предметом суперечок та перманентних воєн.

На жаль, українські політики легковажно ставляться саме до цього пункту. Вони сприймають впливовість як інструмент, а не рушійну силу для себе. Вони опиняються в полоні своєї ж ілюзії, що «той, хто контролює ресурс, має найбільшу впливовість». Насправді це ілюзорно і надто відносно. Впливовість забезпечується не лише покриттям на кожну «дірку» й не рейтинговістю.

Досить згадати приклад гнаного й голодного 5-го каналу далекого вже 2003-го. Реальну впливовість забезпечує незалежна редакційна політика та об'єктивне висвітлення реальності. Реальна впливовість вимірюється рівнем довіри глядача. Річ, яку не визначиш піплметром. Те, що «Подробности» дивиться найбільша аудиторія, або «Свобода» щотижня збирає величезну долю, - не показник. Так, глядач дивиться, але це не означає, що він автоматично довіряє почутому й побаченому.

Трансформаційні події 2003-2004 років, та й останніх теж, доводять іншу тезу: глядач лише бере до відома, що йому кажуть з екрану.

Надмірна присутність у кадрі або намагання «пропрацювати в "правильному" руслі "гостре" питання» можуть мати цілком протилежний ефект. У сухому залишку - пшик. Натуральний пшик, а не панування над душами, як, можливо, хтось хоче.

Я можу погодитися, що Юлія Тимошенко перетворилася на певний об'єкт для «Інтера». Особливо в газових нюансах. Чи погано це? Так. Як і інший аспект цієї ж справи. Юлія Тимошенко звикла до монологів. Схема її поведінки «свій - чужий». І дарма, що «свій» - «сучий син». Але ж він - «свій сучий син».

Отже, погано й те, що Тимошенко - об'єкт для лінчування в ефірі «Інтера».Так само погано і ставлення Юлії Тимошенко до медіа як до інструмента. Це, знаєте, добре характеризує українське прислів'я: який їхав, таку й здибав.

Тепер - чому мовчать журналісти. Бо їм платять зарплату, дозволяючи працювати без урахування «побажань власника» по інших темах.

Отже, маємо компромісне ставлення журналістів до настанов власного сумління. Я знаю багатьох справді талановитих колег, які працюють у цьому холдингу. Але вони самі обирають свій шлях. Хтось погоджується робити свою справу саме так. Бо якщо не вони, то будуть інші. За ті самі грубі гроші. Є інша категорія: ті, хто дуже хоче присутності в кадрі і кому байдуже, що він - інструмент. Бажання бути зіркою затьмарює питання подальшої репутації. Та й не було в нас прикладу, коли б ті, хто працював на когось, перетворилися на вигнанців у професії. Минеться - забудеться.

Тож така робота - персональний контракт кожного зі своїм сумлінням. Ну і, звісно, з менеджментом.

2. Спільнота в ліпшому випадку може здійняти хвилю невдоволення. Але в умовах, коли відсутні стандарти професії й журналістом може працювати навіть домогосподарка, це обурення нічого не варте. З іншого боку, немає суспільного ТБ й радіо. Реально незалежного від політичного та бізнесового впливу. А це означає, що політики й надалі перебуватимуть у полоні своїх ілюзій, щотижня продукуючи «шоу», де вони безкарно, без жодного докору сумління, брехатимуть, запускаючи чергових «качок» в інформаційний простір, видаватимуть бажане за дійсне.

Ситуація порівняно з 2004-м не гірша. Бо я вже згадував про плюралізм і думок, і джерел інформації. Чи є це реальною свободою слова? Ні. Це є сходинкою до неї. Небезпекою було б акумулювання впливу на масимальну кількість медіа в одних руках чи в одному центрі. Ознаки подібних намагань у нас є, на жаль. Так, той же «Інтер» - це не лише «перша кнопка», а й К 1, К 2, «Мегаспорт», НТН. Або, приміром, холдинг Пінчука. Це ж і ICTV, і СТБ, і Новий, і М1, і М2. Три з п'ятьох у цьому холдингу мають свої інформаційні служби.

Та попри все, порахуйте, скільки у нас каналів і як розподілено вплив. Створення реального суспільного мовлення в один момент знецінило б ці «надбання» олігархів. Бо з'явився б реальний маяк об'єктивності та незаангажованості в болоті інтересів.

3. Як показує досвід, об'єднати може лише критична ситуація. Та усвідомлення того, що журналістика - це не проституція. Завжди є критична точка, коли терпець у найлояльніших може увірватися. І це доводить наша новітня історія. Завжди будуть ті, хто не погодиться на ліквідацію професії як такої. Якщо їх, звісно, не повбивають. На жаль, можу констатувати, що цінності свободи слова та професійної честі не є визначальними для величезної кількості моїх колег. Ще немає усвідомлення, що своєю лояльністю до «боса» вони девальвують свою ж професію. Інфантильність є визначальною характеристикою сучасної української журналістики.

Юлія Жмакіна, редактор 5-го каналу:

1.Чому мовчать, принаймні, публічно? Криза (ньюзруми скорочуються і стискаються) та об'єктивний спад активності журналістської спільноти. 2004-2005-го не вірилося, що прорив зі свободою слова не назавжди. І нині ще спрацьовує інерція.

2. Не гірша, а інша. Й оця «іншість» поки не лякає. 2004-го були темники, конкретна адреса, звідки вилітали ці «пташки тем важливих і актуальних». Зараз однієї адреси нема. Тому сконцентрувати протест важко. Це час випробувань не спільноті, а кожному окремо. Втім, як завжди. І потім «Інтер» чи «Не Інтер»... 100 тисяч разів казали (і це й досі актуально) - це все не медіабізнес, а зброя проти опонентів.

Утім, не все так сумно. У свіжому інтерв'ю журналу «Фокус» заступник головного редактора тижневика «Дзеркало тижня» Юлія Мостова тільки-но поскаржилася, що преса втратила впливовість, що найскандальніша публікація не змушує владу реагувати, діяти, порушувати кримінальні справи, - як от вам «утром в газете - вечером в куплете»: факти зловживань і корупції у Міністерстві оборони (!), викладені у статті «Дзеркала тижня», спричинили до однієї з найяскравіших драм на засідання уряду Тимошенко vs Єхануров... Не все так сумно!

3. Не знаю. Не знаю, чи потрібно об'єднуватися тепер. Знаю, що робитиму на робочому місці, що пояснюватиму молодим колегам, підлеглим.

Сергій Гузь, член комітету медіа-профспілки, журналіст:

1. Сьогодні ти «наїхав» на чужого власника, а як на це відреагує свій? За 7 років роботи в НМПУ я переконався, що корпоративна солідарність власників і топ-менеджерів набагато сильніша, ніж наша. Низи хвилюють проблеми сплати кредитів, оренди житла, годування дітей, а не пошуку справедливості у стосунках олігархів.

2. Мій знайомий колега працює на «Інтері» і не скаржиться. Навпаки - гордий тим, що легально отримує зарплату. Тому важко сказати, гірша там ситуація чи краща. Загалом нічого принципового для журналістів усієї України з тих пір не змінилось: як мали нелегальні умови праці - так і маємо, як мали цензуру власників - так і маємо. І тоді одиниці журналістів виступали проти «темників», і нині, як показує практика, небагато колег готові відстоювати професійні стандарти. Бо роботодавці замість цукерок можуть викинути з роботи. Деякі авторитетні колеги, з якими ми у 2002 році створювали профспілку, оцінюють ситуацію дуже песимістично. Фактично йдеться про втрату журналістами можливостей опиратися цензурі, втручанню в редакційну політику акціонерів ЗМІ, засиллю джинси.

3. Люди. Ті самі люди, які й раніше могли об'єднувати, й тепер можуть це зробити. Так, є певне розчарування у нас самих, у наших сварках, у неспроможності поступитися власними амбіціями заради справи. Та мені здається, що ці негативи значно перебільшені. В останні тижні я спілкувався з багатьма не знайомим раніше колегами, які без жодної користі готові допомагати іншим. Більше спілкування - й усе вийде. У нас є авторитети в професії, які можуть зробити неможливе. Вони - наша внутрішня еліта, від якої нині маємо почути заклик до солідарності й конкретних дій. І в першу чергу вони повинні дати відповідь на ключове питання - яким буде шлях до легальних умов праці всієї галузі: від оплати роботи журналістів до оплати політичної реклами та ставлення до джинси. Не можна нормально працювати з подвійною мораллю: на сторінках писати про корупцію, а потім у конвертах отримувати гонорари. Це якесь збочення.

Валерій Іванов, президент Академії української преси, завідувач кафедри реклами і зв'язків з громадськістю Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка:

1. По-моему, все достаточно явно и понятно всем, поэтому и не вызывает дискуссии. Понятно, что, с одной стороны, канал реализует очень жесткую стратегию информационной войны своих собственников с правительством Тимошенко, с ее политической силой. А с другой - ее политическая сила реализует стратегию войны, в том числе юридической, с владельцами «Интера». Поэтому тут не о чем дискутировать.

Если говорить о других каналах, то, насколько я понимаю, существует некое корпоративное соглашение о том, чтобы не говорить о проблемах друг друга. И, по-видимому, тут оно действует. Но когда будут мощные поводы, думаю, будут и разговоры.

2. Ситуация изменилась в худшую сторону, на мой взгляд. С одной стороны, если говорить о 2004-м, произошли некие изменения в лучшую сторону: мы не имеем однообразия на больших каналах. Контент достаточно плюралистичен - это несомненное изменение в лучшую сторону. Но это изменение не носит системного характера. То есть возможен возврат к единообразию в эфире. Власть же ничего не сделала для того, чтобы были механизмы самообороны в медиа. Такими механизмами на телевидении является общественный вещатель, которого нет, и, по-видимому, в ближайшее время он не появится. Ситуация на «Интере» - это срез ситуации вообще. Президент любит говорить о свободе слова, но это свобода слова по-украински. Потому что такая ситуация в любой стране считалась бы абсолютно ненормальной.

3. Это самый сложный вопрос. Журналисты - часть общества. Разочарование 2005-2008-го коснулось всех, и журналистов тоже. Даже те, кто были романтиками, стали циниками. А что сегодня нужно сделать, чтобы был новый Майдан? Трудно сказать. Наверное, начать убивать (это мой горький сарказм). Сейчас общество может объединиться, только если что-то будет угрожать безопасности людей на личном уровне. Если что-то будет угрожать безопасности журналистики, тогда, думаю, журналисты объединятся.

Вікторія Сюмар, виконавчий директор Інституту масової інформації:

2. Нещодавно один мій колега, відомий журналіст, сказав мені, що він хоче повернення цензури. Мовляв, тоді ми знали, з чим боротися, а тепер не знаємо й боротися не хочеться. Всі розуміють, що український інформаційний простір - це маніпулятивний простір, він не став об'єктивним, він не став простором в інтересах аудиторії. Так, сьогодні ми маємо досить ліберальний режим у сфері ЗМІ, ми маємо плюралізм думок, але найприкріше, що в принципі журналісти так і не стали четвертою владою в цій країні, я не бачила жодних рухів, які би показували, що вони хочуть нею бути.

3. Очевидно, що в разі підсилення тиску зростатиме протидія. Але я думаю, що політики це теж усвідомлюють, тому цей пом'якшений режим укупі з оцим купи-продай, тобто з джинсою, абсолютно влаштовує політичні еліти, принаймні, на час виборчої кампанії, і тут якихось змін на краще не доводиться очікувати, бо гроші нині акумулюються й будуть вкинуті.

Боротися з грішми, які доходять до власників, топ менеджерів, редакторів і навіть до самих журналістів у вигляді різних премій на фоні загальної соціальної апатії - не є надто перспективною справою. Але я думаю, що після виборів нас чекають цікаві події, і в будь-якому разі будуть спроби переформатувати ці стосунки уже з боку нового лідера, з боку нових політичних еліт, які опиняться при владі. Тоді, можливо, якісь зміни і будуть. На жаль, щодо того, як швидко це станеться, я не надто оптимістична.

Сергій Правденко, ректор Українського інституту підвищення кваліфікації працівників радіо, телебачення і преси (Укртелерадіопресінститут):

1. Першопричина конфлікту на будь-якому телеканалі, мабуть, у тому, що в нас свого часу була дика приватизація і ми нажили собі дикий капіталізм. Хлопцям воно дісталося безкоштовно - за любов до влади, до певного «батька», й, отримавши це за копійки, вони заважають працювати професіоналам-журналістам.

Мовчать, бо служать своїм хазяям, у яких усе захоплено. Нині тележурналіст - крім хіба що Національного каналу і ще одного-двох - може сказати щось «за» чи «проти» тільки тому, що його хазяїн займає відповідну позицію. Тобто він її може відобразити. А власну, яким би не було його ім'я, не скаже. У нас дзеркально повторюється ситуація, що була з телебаченням у Росії, де одні й ті самі особи змінюють одне одного на екрані.

Мабуть, було б по-чесному націоналізувати телеканали і віддати переважно трудовим колективам. Щоб трудові колективи мали контрольний пакет, відповідні статути. І головні творчі особистості, скажімо 30-40-50 журналістів, і повинні бути його контрольними власниками. А решта можуть бути мільйонерами, які полюбляють телебачення.

2. Якщо говорити про темники, то Леонід Данилович Кучма - просто янгол порівняно з нинішніми керівниками. І зокрема на телебаченні. Принцип «подобається - не подобається» сьогодні працює на повну силу, і грошові мішки реагують на всі події, де, не дай Бог, їх хтось покритикує. Леонід Данилович роками терпів критику, а преса робила свою справу. І, як бачите, у 2004 році журналісти вийшли і сказали свою позицію, а господарі змушені були з цим миритися. Бо був вибір у суспільства, а відтак був і вибір у журналістів, на чий бік стати. А тепер цього вибору немає, є просто каша в політиці, яка й відображається в ЗМІ.

Крім того, в українських журналістів немає організації, яка б їх об'єднувала (Спілка журналістів не рахується, бо вона вже почила в Бозі, лишившись для старичків), щоб можна було солідарно виступати, влаштувавши і страйк на каналі, і локаут, і господаря не пустивши хоч раз. А нині немає солідарності, бо знають: якщо відкриєш рота й почнеш говорити про свободу слова, тебе швидко замінять на іншого.

3. Коли 60-70% суспільства належатимуть до середнього класу, тоді ми (середній клас) будемо своїми абонентськими внесками оплачувати, що хочемо бачити, будемо прагнути чути правду, а не їхні побрехеньки. Тільки тоді середній клас зможе дати суспільству достатньо високий рівень свободи слова, і це відчуватиметься в усіх ЗМІ. А журналістам я хотів би побажати солідарності, бо тоді з нами рахуватимуться. Але сьогоднішні журналісти не здатні на значну підтримку один одного. У суспільстві злиднів цього не може бути, бо все залежить від грошей господарів, а не від мого, скажімо, абонентського внеску за користування каналом.

Максим Равреба, заступник головного редактора інформагенції «ІнтерМедіа консалтинг»:

1. Молчание журналистского сообщества по поводу любой темы, связанной с возможным местом работы, вызвано тем, что сейчас журналисты парализованы ужасом перед лицом так называемого кризиса. Во-первых, все боятся потерять собственное рабочее место, а во-вторых, многие журналисты рассматривают группу «Интер» как запасной аэродром, на который можно сесть, если их выбросят из того места, где они сейчас находятся.

С другой стороны, «Интер» сейчас находится меж двух или трех огней. Все хотят получить этот лакомый кусок. Многие рассчитывают, что сейчас будут делить этот огромный пирог, что Юлия Тимошенко станет президентом и что «Интер» начнут присоединять к ее информационному ресурсу. А может быть, победят регионалы. Но для Хорошковского это значения не имеет - Тимошенко или Янукович. Ему в обоих случаях конец. Впрочем, у всех всегда были сомнения, является ли Хорошковский действительным собственником. Хотя он показывал много бумаг и говорил, мол, «это мое», все сомневались, были ли у него на момент покупки такие деньги. И сейчас непонятно, кто на самом деле руководит этим ресурсом - Хорошковский или Фирташ.

Чем закончится эта история, непонятно. В первую очередь, все будет зависеть от того, что будет с Безлюдной. Она показала себя отличным лагерфюрером, полностью подчинила журналистов своей воле. Ни один журналист не имеет права сказать что-либо без ее ведома. Поэтому совершенно глупо ждать от дрессированных обезьян выражения своей точки зрения, тем более о кормушке, из которой они кормятся.

2. Ждать чего-то от журналистского сообщества сейчас вряд ли есть смысл. Потому что кризис всех шокировал, все больше переживают о том, что дальше будет с ними, чем с профессией. Но люди, которые были внутренне свободны, такими и остались, например, Сергей Рахманин. А ждать действий от журналистов «Интера» нет смысла, потому что они находятся в слишком подчиненном положении.

3. Сейчас должен пройти переходной период, когда отсеются случайные люди. Останутся те, кто действительно хочет быть в профессии. Им и предстоит отстаивать стандарты после кризиса. А нынче везде дрязги, даже в медиапрофсоюзе! Нужны новые идеи, формы, жанры, мысли. Люди, которые останутся с этими мыслями и умением работать, и будут формировать стандарты.

Олег Покальчук, соціальний психолог:

1. Поведінка журналістів «Інтера» має своє пояснення в історії формування менеджменту «Інтера»: спочатку на К1, а потім - як дуже жорстка машина зачистки персоналу під виконання стратегічних завдань замовників проекту «Інтер». Я б розглядав «Інтер» не як канал, а саме як проект, який має дві складові. Це серйозна бізнесова частина з можливістю пояснити інвесторам, на що нагально потрібні великі кошти. І політична складова, за якої можна залишати собі преференції головного політичного лобіста, що в період президентської кампанії дуже важливо. Тобто «Інтер» -  гігантський політичний продакшн.

Інші ЗМІ не висвітлюють ситуації довкола «Інтера», бо ніхто з них не вірить в ефективність такого висвітлення. У нас інформаційна політика в державі набула ліберальних рис у сенсі, що багато чого можна говорити. Але другою складовою ліберальності є те, що за словом стає діло - реакція на слово, якої в нас немає. Таким чином відбулася девальвація слова і відбувся компроміс між політичними силами, при якому одні пішли на те, що закривають очі на свободу слова, заручившись тим, що ця свобода слова ніколи їм особисто не буде загрожувати. Це калька ситуації з ефективністю української Конституції: у ній немає механізму виконання рішень, а є симпатичні декларації. Тому журналісти не можуть реагувати. Вони такі самі люди, як і решта: отримали право щось говорити вголос, але не отримали гарантій того, що їхні слова буде втілені в дії.

Водночас дедалі нижчим стає професійний рівень журналістів, а телебачення поступово перетворюється на хоум-відео. Такими є особливості запиту аудиторії - дуже примітивні й низькі. Отже, треба розглядати журналістику з точки зору ефективності ремесла. Ремісник повинен мати гордість за те, що він робить, повинен бути представником цеху. А журналіст нині не є представником цеху - він гастарбайтер інформаційного простору. Сьогодні його виженуть - завтра він піде копати канаву деінде. Тому в нього немає, по-перше, особистого мотиву. По-друге, немає мотиву суспільного. Крім того, журналісти, звісно, дивляться на персонажів, яких знімають, і розуміють: що ти менш моральний і принциповий, то успішніший.

2. Я як психолог не можу говорити категоріями «краще - гірше», бо це оціночні судження. Я можу говорити про ефективність-неефективність або різні площини. В інформаційному просторі постійно відбуваються спекуляції і підміна цих понять. 2004 рік був продовженням 2002-го, довгого періоду суспільних заворушень, нагнітання думки - за підтримки бюджетів, які виділялися на нагнітання цієї думки. Тому не треба поетизувати 2004 рік, бо це є частина закономірних цілеспрямованих зусиль великої кількості людей. І це потім вибухнуло. Тоді це було в контексті безпечної поведінки, коли всі так відкрито поводилися, і журналісти теж. Нині цей період революційності заміняється стагнацією, а інформаційний простір - дзеркало суспільної поведінки. Суспільство мало сподівання, але не хотіло й не хоче працювати для цих сподівань, і журналісти не хочуть. Журналісти хочуть фіксувати сподівання й мати з них якісь дивіденди.

3. Ніщо не може об'єднати. Моє «ні» підкріплюють скандали з профспілками, амбіції лідерів і незграбність юридичної практики, зокрема програш у суді колишніх ведучих «1+1» через неграмотно організований юридичний супровід.

Що було в 2004 році чи раніше? Були вузькокорпоративні явища, які створювали прецедент. На якомусь каналі чи в якійсь газеті жилося краще, в інших проводили паралель і старалися зробити як краще - через профспілку, редакційні статути чи гроші в конвертах. Був і другий варіант - журналісти об'єднувалися проти репресій, якщо ці репресії мали тенденції до розвитку. У цьому сенсі журналісти чутливіші до суспільної прогностики, ніж посполиті українці, і могли б зреагувати так, як свого часу зреагували на історію з Ґонґадзе. Це справді зачепило кожного, бо кожен подумав, що міг опинитися на його місці. Тобто об'єднувати можуть позитив і негатив.