Хто сьогодні відповідає за інформаційну політику щодо тимчасово окупованих територій і чому, на думку Володимира Лупація, між різними державними структурами бракує координації? Якими мають бути пріоритети роботи з жителями окупованих територій — інформування, допомога з виїздом, підтримка української ідентичності чи організація спротиву? Чи здатна Україна достукатися до людей в окупації в умовах російських репресій, пропаганди й інформаційної ізоляції? Про все це «Детектор медіа» поговорив зі співзасновником Національної платформи стійкості та згуртованості Володимиром Лупацієм. Він також розповів і про необхідність змінити підхід до роботи з окупованими територіями, посилити співпрацю держави, медіа та громадянського суспільства й використовувати сучасні технології для донесення українського інформаційного сигналу. На його думку, інформаційна та когнітивна деокупація не повинні чекати на звільнення територій — вони мають відбуватися вже зараз.

— Володимире, наскільки ефективною ви вважаєте нинішню державну політику, зокрема й інформаційну, щодо тимчасово окупованих територій?

— Передусім варто сказати, чому взагалі важливо говорити про оновлення і перезапуск державної політики щодо тимчасово окупованих територій. І не тільки з морально-етичної точки зору — держава не повинна забувати своїх громадян. Це її обов’язок: деокуповувати не тільки території, а й повертати своїх людей. У нас немає ні зайвих територій, ні зайвих громадян.

Якщо говорити практично, зараз багато що розглядається передусім із точки зору безпеки. Тому політика щодо окупованих територій, як мені здається, дещо відійшла на другий план: уся увага зосереджена на безпеці, військових питаннях, протидії ескалації. Але робота з тимчасово окупованими територіями — це передусім збереження людського капіталу. Наші люди живуть не тільки за кордоном, а й на окупованих територіях. Це мільйони людей, які є трудовим, репродуктивним та інтелектуальним потенціалом України. Тому робота з ними має для нас прямі наслідки.

Другий момент, особливо робота з молоддю — це зменшення мобілізаційного ресурсу Росії. Росія намагається використовувати громадян України на окупованих територіях для продовження своєї агресії.

Проблема нинішньої політики ще й у тому, що після ліквідації Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій робота з ними фактично розпорошена між різними відомствами. Це і Міністерство національної єдності, і Міністерство соціальної політики, і Міністерство розвитку громад, і Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим, а також силові структури — СБУ, ГУР, Сили спеціальних операцій.

Окремі дії та заходи є, але немає консолідації, точки ухвалення рішень і людини чи структури, яка бачила б усю картину. Ми не розуміємо, де саме зараз перебуваємо у взаємодії з тимчасово окупованими територіями і як маємо коригувати політику, адже ситуація постійно змінюється. Одна справа — 2022—2023 роки, інша — 2025-й, і ще інша — сьогодні.

Тому передусім потрібна координація. Кому делегувати цю функцію — наприклад, структурі при РНБО чи віцепрем’єру — це вже інструментальне питання. Але координація необхідна.

Потрібна також інституційна платформа роботи з окупованими територіями, яка щонайменше займатиметься збором інформації. У різних структур — безпекових, волонтерських, державних — є окремі частини інформації, але цілісної картини немає. Без неї важко ухвалювати рішення.

— Якою, на вашу думку, має бути робота з жителями окупованих територій? Що важливіше: інформувати про те, що відбувається на підконтрольній Україні території, доносити певні меседжі, створювати осередки опору, допомагати людям виїхати?

— Держава має визначити пріоритети, і вони повинні ґрунтуватися на конкретних даних, які треба комплексно зібрати.

Концептуально один із головних пріоритетів — забезпечення зв’язку з людьми. Це може бути різний зв’язок: підтримання контакту, донесення інформації, створення можливості отримувати правдиві відомості про Україну.

Важливо формувати привабливий образ України: країни, яка бореться, має перспективу, міжнародну підтримку і в якій плани агресора не будуть реалізовані.

Це не пропаганда, а інформація, яка дозволяє людям вийти з окупації та кризи перспективи. Люди на окупованих територіях часто взагалі позбавлені інформації про те, що відбувається в Україні та яким є характер війни.

Третій напрям — захист прав людей. Наскільки це можливо, має працювати дипломатичний трек: моніторинг, документування і передача інформації про злочини до міжнародних судових структур.

Окремий важливий компонент — залучення до спротиву з дотриманням безпеки. Цим займаються наші силові та спеціальні структури. Ми бачимо, що люди на тимчасово окупованих територіях не тільки зберігають українську ідентичність і підтримку України, а й, ризикуючи життям, беруть участь у різних формах спротиву.

І ще один важливий напрям — сприяння виїзду людей з окупації, особливо молоді та працездатних громадян. Але йдеться не лише про сам виїзд. Потрібно забезпечити підтримку людей після цього, можливість соціалізації та реінтеграції на території України.

Володимир Лупацій під час публічного обговорення на тему «Спротив окупації та збереження зв’язків із ТОТ: державна політика, реінтеграція і візія нової України», організованого Національною платформою стійкості та згуртованості

— Чи можемо ми взагалі достукатися до людей, які залишилися в окупації, з огляду на репресії, контрольований інтернет, індоктринацію дітей і російську пропаганду?

— Я думаю, що ми не повинні капітулювати перед заходами інформаційної ізоляції, до яких вдається Росія.

Сучасні технології все одно залишають нові інструменти. Потрібно максимально використовувати технологічні можливості для донесення сигналу до людей на окупованих територіях, зокрема для створення закритих спільнот. Наприклад, можна створювати дзеркальні ресурси українських державних установ на іноземних сайтах, до яких можна отримати доступ із території Росії, яка блокує український інтернет-простір.

Тут потрібна окрема робота з технічними спеціалістами. Я думаю, ми дуже сильно недопрацьовуємо, коли говоримо, що цей простір повністю закритий і до нього неможливо достукатися.

Нам потрібно використовувати також технології, пов’язані з аналізом великих даних. Нам недостатньо просто розуміти, яким є інформаційний простір в окупації. Потрібно мати модель поведінки людей у цифровому просторі окупованих територій.

Такі можливості вже використовують наші служби — переважно для документування воєнних злочинів, розвідки й інших безпекових завдань. Але потрібно шукати прийнятні з погляду безпеки форми, щоб застосовувати ці технології також для донесення інформації та впливу на інформаційний простір окупованих територій.

— Тобто інформаційна політика може працювати ще до деокупації територій?

— Не просто може — вона повинна випереджати фізичну деокупацію. Когнітивна деокупація та інформаційна політика можуть здійснюватися без деокупації територій.

У цьому і полягає одна з головних проблем нинішньої філософії державної політики. Вона, на мою думку, значною мірою залишилася у 2014 році, коли була зроблена ставка на швидку деокупацію та майбутню роботу після того, як території будуть звільнені.

У результаті політика орієнтується на якесь майбутнє, яке десь далеко, а з поля зору випадають заходи й інструменти, спрямовані на те, що потрібно робити зараз: підтримувати зв’язок із людьми, забезпечувати їх інформацією та, наскільки це можливо, підтримувати їх.

Ми створюємо адміністрації, кадрові резерви, готуємо плани на майбутнє. Але водночас є величезна кількість проблем, із якими потрібно працювати тут і зараз.

Головне — не програти війну за свідомість. Це частина когнітивного суверенітету України.

— Яка роль громадських організацій і, ширше, громадянського суспільства у створенні та реалізації інформаційної політики щодо окупованих територій?

— Роль держави дуже велика і визначальна, але вона має передусім створювати умови, політичні рамки, юридичні гарантії.

Реальні інструменти, інноваційні рішення, які працюють, часто створюють і тестують волонтери, локальні медіа й інші громадські ініціативи, які продовжують працювати для людей на тимчасово окупованих територіях.

Тому тут має бути певна модель розподілу праці між державою та суспільством. Наприклад, потрібен фонд підтримки та масштабування успішних практик і проєктів, пов’язаних із когнітивною деокупацією.

І принциповий момент — ідеться про те, що працює зараз, а не про те, що ми будемо робити колись.

Але розпорошені не тільки державні структури. Так само розпорошені волонтерські та медійні проєкти, які працюють з інформаційним простором та інформаційними потребами жителів окупованих територій.

Тому потрібна платформа, яка дозволила б створити синергію між державними органами, громадянським суспільством і волонтерським рухом. Має бути певний спільний голос, який формулює пріоритети, заходи та практики, які заслуговують на державну підтримку і масштабування.

Окремо це важливо і для роботи з міжнародними донорами. Потрібно актуалізувати проблему окупації в їхньому порядку денному.

— Чи не здається вам, що медіа недостатньо висвітлюють проблеми життя людей на окупованих територіях? Що ця тема стає маргіналізованою?

–Те, що події на тимчасово окупованих територіях недостатньо висвітлюються на загальнонаціональному рівні, — факт.

Я думаю, це похідна від того, що у нас загалом немає нормального регіонального виміру в інформаційному просторі. Недостатньо уваги до того, що відбувається в регіонах.

Це загальна деформація структури інформаційного простору і недооцінка голосу регіонів. Тимчасово окуповані території тут просто ще складніші.

Ми проводили оцінку ризиків, зокрема ризиків інформаційної окупації. Для прифронтових і тимчасово окупованих територій ситуація багато в чому спільна: там домінує російський інформаційний простір.

Водночас регіональні медіа дуже ослабли під час війни через втрату рекламного ринку, підтримки корпоративного сектора й інших ресурсів.

— Що саме ми як медіа можемо зробити, щоб не втрачати людей на окупованих територіях?

— Дуже важливо, щоб між медіа була спільнота і взаємодія — між редакторами, керівниками, журналістами.

Я розумію, що всі працюють у складних умовах, мають обмежені ресурси. Але взаємодія — це найближчий ресурс, який у нас є. Вона дозволяє знаходити способи кооперації, посилювати голос і значення своїх проєктів в очах державних інституцій та донорів.

Друге — шукати нові технологічні рішення.

Домінує уявлення, зокрема у владних структурах і серед донорів, що окуповані території повністю ізольовані й туди неможливо пробитися. Але якщо українські дрони та ракети регулярно дістають до різних точок на окупованих територіях, то, очевидно, існують і технологічні можливості для донесення українського сигналу.

Наприклад, у південних регіонах ми можемо приймати румунські, турецькі та російські радіосигнали. Російські сигнали продовжують працювати з території Придністров’я і доходять до низки українських регіонів. То чому ми не можемо використовувати подібні можливості?

Я думаю, що рішення є. Потрібна лише актуалізація цього питання на політичному рівні.

Володимир Лупацій

— Чи може інформаційна деокупація бути частиною воєнної та безпекової стратегії України?

— Безумовно. Наші воєнні та безпекові операції потрібно доповнювати кроками в інформаційній деокупації.

Важливо комунікувати для жителів окупованих територій, що відбувається, що є об’єктом ураження і чому це відбувається. Український інформаційний сигнал має доходити до людей і супроводжувати наші воєнні та безпекові операції. Це, на мою думку, відповідає і воєнній стратегії, і безпеці України.

— Ви говорили, що Національна платформа стійкості та згуртованості окремо працювала з темою політики щодо окупованих територій. Які висновки ви зробили з цієї роботи?

— Ми проводили окрему платформу, присвячену політиці щодо тимчасово окупованих територій, запрошували колег, які працюють у цій сфері.

Ми також спілкуємося з людьми, які є внутрішньо переміщеними особами і залишаються активними у громадянському секторі та медіа. Тому маємо інформацію безпосередньо «з полів».

Ми дивимося на проблему окупації як на частину загальнонаціональної стійкості.

І саме тому я вважаю, що нам потрібно змінити філософію політики щодо окупованих територій, визначити відповідальну за її координацію інституцію, сформувати пріоритети та створити механізм взаємодії держави, громадянського суспільства, медіа і міжнародних партнерів.

Головне — не чекати деокупації, щоб почати цю роботу. Вона має відбуватися вже зараз.

Фото надані Володимиром Лупацієм; із сайту Національної платформи стійкості та згуртованості