Улітку на «Українській правді» вийшли два матеріали Антона Наумлюка — «Викрадення в Криму після повномасштабного вторгнення: таємні СІЗО, секретний указ Путіна та сотні імен» і «Жінки у “чоловічих” СІЗО і роки без зв’язку з рідними. Як Росія перетворила Крим на хаб для викрадених українців». В інтерв’ю «Детектору медіа» журналіст розповів, як разом із командою українського архіву Mnemonic збирав і перевіряв інформацію про викрадених людей, чому саме Крим після 2022 року став хабом для їхнього утримання, як працює система ізоляції та навіщо Росія роками тримає людей в статусі інкомунікадо, приховуючи їх від адвокатів і родичів.

— Ви працюєте над темою викрадень людей у Криму з 2016 року. Як за десять років змінилася для вас робота з джерелами? Наскільки складніше стало знаходити інформацію?

— За кілька років до повномасштабного вторгнення я вже не їздив до Криму сам, бо відкрив у Києві редакцію з судової журналістики («Ґрати»), зосереджену на Криму й інших окупованих територіях.

Їздити після цього на території, що перебувають під контролем російських силовиків, було вже небезпечно. Колегам, які ще їздили туди, теж дуже швидко закрили в’їзд і фактично позбавили можливості приїжджати на окуповані землі.

До 2019 року я працював самостійно, фактично був і журналістом, і джерелом. Також працював пул громадянських журналістів, організації на кшталт «Кримської солідарності», які інформували інших. Це все ще була журналістська кореспондентська робота, коли ти на місці збираєш інформацію, працюєш із людьми, записуєш їх, аналізуєш, ходиш на судові процеси, якщо це можливо, дістаєш документи судових справ і намагаєшся їх аналізувати.

Антон Наумлюк під час роботи у Криму

Я поїхав у 2019 році востаннє, щоб підготувати свою мережу джерел, домовився з усіма, з ким це було можливо: з активістами, з адвокатами, з правозахисниками. Загалом, з усіма, хто залишався в Криму, жив і працював там і працює зараз.

А з 2022 року все знову кардинально змінилося, було посилено законодавство щодо взаємодії з іноземними медіа, а тим більше з українськими, що одразу стало небезпечним — рівень ризику одразу зріс.

Для адвокатів придумали дуже жорсткі правила щодо передачі інформації, які можна було розцінити як державну зраду, а це гігантські терміни та жахливий характер переслідувань, тому сам інформаційний простір миттєво закрився, працювати стало набагато складніше. Частина джерел просто зникла, а частина стала анонімною. Фактично не залишилося можливості посилатися на джерела та працювати з ними у класичному варіанті журналістики за стандартами. Після 2022 року це стало взагалі неможливим.

Проте залишалася «Кримська солідарність» із їхнім пулом підготовлених громадянських журналістів. Я теж працював із ними та проводив навчання, читав різні лекції з судової журналістики, про те, як працювати в судах, як працювати з документами. Вони зосереджувалися на переслідуваннях, насамперед релігійних і політичних.

З’явився величезний масив справ і подій, пов’язаних із репресіями проти антивоєнних виступів, будь-яких: від акцій прямої дії, підпалів рейок чи подібного — до дописів у соцмережах і фотографій в інстаграмі з українським прапором.

Ось за все це почали переслідувати теж миттєво й систематично. З’явилася ціла система доносів, які відстежували активність кримчан у соціальних мережах, наприклад, одразу ж доносили або в поліцію, або у ФСБ, і вони вже тоді приймали рішення, переслідувати людину чи ні.

Затримання цивільних журналістів «Кримської солідарності»

Якщо не помиляюся, до середини 2023 року ми нарахували близько 700 адміністративних справ за антивоєнні виступи різного характеру. І за таким потоком, звісно, стежити було абсолютно неможливо. Сайти судів публікували хоча б розклади та статті, за якими відбувалися засідання. Там уже не було імен і все було анонімізовано, але ми хоча б за статтею могли зрозуміти, що це, найімовірніше, адміністративна справа за «дискредитацію армії Росії».

Зараз навіть цього на сайтах немає і ми взагалі втратили можливість бачити, що відбувається в Криму. Не якісь гучні справи, коли людей затримують за диверсії, за роботу чи співпрацю з СБУ чи українською розвідкою. Такі історії в будь-якому разі потрапляють у інформаційний простір. Ми не знаємо про базовий ненасильницький опір та антивоєнний рух, які в Криму, очевидно, існують, раз було стільки сотень справ. Кримчани нікуди не поділися, вони там так і залишаються зі своїми антивоєнними та проукраїнськими настроями. Але ми тепер не розуміємо, скільки їх залишилося, скільки їх виїхало, яка там інтенсивність цих репресивних заходів, як це все працює.

Усі сайти судів закриті, на жодні запити жодні російські державні органи, звісно, не відповідають.

У самій Росії змінився й у десятки разів посилився репресивний апарат і законодавство. Зараз ми опинилися в ситуації, коли здається, що закривати вже більше нічого. «Кримську солідарність» визнали іноземним агентом. Туди масово занесли всіх, хто мав до неї хоч якийсь стосунок, зокрема й мене.

Я не перебуваю в Росії і з нею вже давно ніяк не пов’язаний, тому це не має для мене жодних ризиків, а ось для людей, які залишилися в Криму, ризики колосальні.

Мабуть, вони намагатимуться вийти з цього списку — раз організації вже немає. Але це навряд чи вдасться.

Тепер з усіма, хто там перебуває під загрозою, працювати фактично неможливо, зокрема і як із джерелами. Або це має бути дуже сувора конспірація.

— Як ви вважаєте, чи є у «Кримської солідарності» хоч якась можливість продовжувати підпільну діяльність або хоча б зберігати свою єдність як спільноти?

— «Кримська солідарність» — це, насамперед, кримські татари, які і до «Кримської солідарності», і після неї залишатимуться єдиною спільнотою.

Зрозуміло, що якоїсь публічної активності зараз точно чекати не доводиться. А з іншого боку, ці люди нікуди не поділися. Вони допомагали сім’ям політв’язнів, дітям політв’язнів, яких уже налічується далеко за багато сотень. Нічого не зміниться від того, чи об’єднані вони «Кримською солідарністю» формально, чи ні.

А ось інформаційної діяльності не буде. Вони закрилися для того, щоб їх виключили зі списку іноземних агентів. Це адвокати, активісти, журналісти і навіть дружини політв’язнів — їх просто підвісили на гачок. Будь-яка їхня активність у соціальних мережах, хоча б розповідь дружини про свого чоловіка, до якого вона поїхала на тривале побачення кудись у Сибір — це вже буде розцінено як публічна діяльність.

Я сподіваюся, що багато хто замислиться над тим, що не варто або цього робити, або це потрібно якось оформлювати з купою всяких приписок, із купою всяких юридичних обмежень. Але солідарність людей між собою нікуди не дінеться. Вони як збиралися на дуа для того, щоб колективно молитися за звільнення своїх ув’язнених, так і будуть. Адже релігія теж нікуди не дінеться. І ще я сподіваюся, що там хтось усе одно хоча б збиратиме та документуватиме факти порушень прав людини у Криму, щоб ми потім якось про них дізналися.

Дуа — колективна молитва кримських татар у Бахчисараї

— Якщо все ж залишаються люди, які готові хоча б анонімно щось розповісти, які правила безпеки ви передбачаєте?

— Існує досить суттєва відмінність між Кримом та іншими окупованими територіями. У Криму інтернет з’явився досить швидко. ФСБ взяла це під контроль, організувала свої власні провайдерські контори. І фактично інтернет — як у Луганську та Донецьку, так і в Криму — працював під контролем ФСБ через одну й ту саму систему.

Тому фактично ти міг приховати, що саме тобі надсилали, але сам факт, що людина щось надсилає, приховати вже неможливо. Був випадок, коли до Криму приїхала британська журналістка і спробувала там зустрічатися з родичами політв’язнів. Того ж дня вона почала надсилати до своєї редакції відео через якісь мережі, які загалом були зашифровані. Я потім бачив протокол її затримання — її, звісно, затримали й депортували з Криму. І з цих документів було зрозуміло, що там не зрозуміли, що саме вона надсилає, але вони побачили великий масив даних. Умовно, вона надсилає 1,5 ГБ якогось файлу. Зрозуміло, що, найімовірніше, це відео. Оскільки це відео, значить, вона записала когось і зараз це пересилає. Її тут же затримують. Тому мені здається, що приховати сам факт передачі даних через кримський інтернет, напевно, неможливо.

Але, звісно, можна використовувати звичайні заходи безпеки для шифрування даних, окремі сховища Google, які відкриваються під абсолютно вигаданою електронною адресою, обмежувати доступ, установити тривожні кнопки, які очищають твій гаджет одразу ж, щойно ти натиснеш на них, якщо хтось увірветься до тебе з обшуком тощо.

У Криму ситуація стала набагато жорсткішою, і туди прийшли, зокрема, практики, які використовувалися на інших окупованих територіях з 2014 року: всі ці ізоляції, статуси інкомунікадо тощо. Те, що ми масово бачили з 2014 року в Донецьку, тепер поширилося всюди.

— Проте у дослідженні, опублікованому на «УП», ви зазначаєте, що пів року збирали інформацію у співпраці з українським архівом Mnemonic. Як, з огляду на такі ризики й обмеження, вам удалося зібрати таку велику кількість інформації?

— Український архів Mnemonic має мандат лише на роботу з відкритими джерелами. Тобто те, що вже було опубліковано, вони все це збирають, аналізують, складають у купу, відбраковують, перевіряють те, що не підтверджується, і юридично оформлюють це для того, щоб усі ці свідчення можна було використовувати в міжнародних або національних українських судах. Їхня цінність у тому, що вони юридично оформлюють навіть якісь дописи в телеграмі чи статті в якихось медіа. Просто з дописом у соцмережах ти до суду просто так не прийдеш, суд їх не прийме, скаже: «Ну, це не підтверджується, це недостовірні джерела, щоб бути доказом». А вони все це оформлюють, щоб можна було використовувати в судах.

Їхня команда дослідників, яку вони мені виділили, якраз працювала з відкритими джерелами, тобто вони лазили по інтернету, проводили OSINT-дослідження, але збирали те, що вже вийшло.

Вони перебирали, наприклад, купу телеграм-каналів усіляких жахливих людей, які, навпаки, збирали дані про те, «якого ворога ми спіймали в Криму. Він проукраїнський активіст, який чекав, коли потрапить до ЗСУ. Ось ми його нарешті спіймали. Нехай він вибачається на камеру».

І це може бути єдиним повідомленням узагалі про долю людини. А вона перебуває невідомо де, у статусі інкомунікадо, до неї немає жодного доступу, її не можуть знайти ні родичі, ні адвокати, тобто фактично людина перебуває у стані викрадення.

А я якраз доповнював усе це пошуком у різних формальних і неформальних джерелах. Багато чого можуть розповісти ті, хто зрештою був звільнений, не тільки про свою справу, а й про тих, із ким вони сиділи, з ким вони зустрічалися, поки їздили до суду, поки сиділи в СІЗО чи в колонії. У Владислава Єсипенка, який сам був одним із викрадених, наприклад, у голові — величезна база даних щодо багатьох таких випадків.

Тобто моя мета полягала не просто в тому, щоб зібрати якийсь масив даних про викрадення, а в тому, щоб розглянути їх як цілеспрямовану систематичну політику держави. Це підтверджується застосуванням законодавчих заходів, а також тим, що в Криму була буквально побудована система місць ізоляції. Уся система державних органів працює на те, щоб приховати це викрадення і ніколи за нього нікого не притягати до відповідальності.

Я анонімно спілкувався з родинами викрадених, зокрема у Криму, а також із тими родинами, які перебувають на підконтрольній Україні території, але їхніх рідних викрали саме у Криму. Адвокати продовжують свою роботу, вкрай невдячну і найчастіше безуспішну, але тим не менше вони займаються пошуками цих людей, захистом їхніх інтересів у судах під час арештів і під час розгляду кримінальних справ. У дуже багатьох відібрали адвокатський статус, і це теж одна з політик Росії, щоб виключити незалежних адвокатів із процесу захисту прав на окупованих територіях. Але адвокати все одно є, вони працюють, і деякі анонімно все одно можуть щось розповісти.

Найчастіше, щоб це було безпечно, я робив це за допомогою проміжного ланцюга з родичів. Тобто родичі, які уклали договір з адвокатом, мають право з ним спілкуватися, отримувати документи, передавати їх тощо. А я маю право працювати й спілкуватися з цими родичами.

Коли Росія організовує настільки розгалужену, настільки глибоку мережу всіх заходів ізоляції та місць ув’язнення викрадених людей, таку мережу неможливо контролювати досконально. Завжди знайдеться хтось, хто зможе пронести телефон у слідчий ізолятор, хто купить у якогось охоронця телефон хоча б на вечір, хто придумає, як в ізоляції передавати один одному з камери в камеру інформацію, щоб знати, хто де сидить, а потім передати її на волю.

Ця мережа дуже продірявлена, і звідти витікає величезна кількість інформації. Зокрема, для цього довелося перевести частину ізоляторів з-під підпорядкування Федеральної служби з виконання покарань (ФСИН) до ФСБ. Насамперед у Сімферополі, бо саме там розташований хаб для військовополонених і цивільних викрадених. Їх із окупованої частини України найчастіше розподіляють по російських регіонах.

— В одному зі своїх текстів ви розповіли про одного правозахисника, якому ув’язнені називали імена та номери людей, з якими їх утримують, щоб передати цю інформацію родичам. Чи відомі вам випадки, коли адвокат отримував погрози або кримінальні справи після надання такої допомоги?

— Про цей конкретний випадок я сказати не можу, а взагалі, звичайно, так. Зараз уже четверо адвокатів у Криму позбавлені адвокатського статусу. Це реакція на те, що вони захищали і полонених, і викрадених цивільних осіб, причому до 2022 року.

Під час обшуків їм могли сказати: «Слухайте, на вас теж висить справа, ми вас теж можемо в будь-який момент притягнути до відповідальності». І всі це чудово розуміли, але все-таки до 2022 року їх там терпіли й дозволяли працювати. Ба більше, вони працювали публічно, постійно давали коментарі, виходячи в ефіри «Кримської солідарності» тощо.

Після 2022 року, на щастя, їх не саджають, але їх почали позбавляти статусу саме через те, що вони почали втручатися у справи, які з’явилися вже після і пов’язані з повномасштабним вторгненням. Вони перестали бути публічними, перестали бути джерелами інформації і розповідати, що відбувалося на судових засіданнях.

Російська поліція на зборах «Кримської солідарності» в Судаку

— За ці десять років, протягом яких ви стежите за цією темою, як змінилися умови утримання ув’язнених і викрадених людей? Чи стали ці методи жорсткішими, а умови гіршими, коли ФСБ почала більше контролювати СІЗО?

— Мені здається, у цьому питанні є два аспекти. З одного боку, після 2022 року фактично всі, кого затримували на окупованій території, зазнали тортур. А до цього все було не настільки тотальним.

Тобто тортури були, і страшні випадки траплялися, безперечно. Я якось записував інтерв’ю з одним із братів Мирпочаєвих. Їх із братом затримали й катували так, щоб вони чули в сусідній кімнаті, як кричить брат, і це був додатковий метод тиску: «Що ти хочеш, щоб із братом було ще страшніше? Краще давай напишемо зізнавальні показання».

Потім вони виїхали, зуміли вибратися з Криму різними шляхами. Я з ними вже в Києві зустрічався, і слава Богу, що вони вибралися, але це були страшні, жахливі тортури. Але все одно раніше це не було тотальним. З жінками, якщо щось і робили, то хіба що тиснули психологічно. А після двадцять другого року таке відчуття, що всі просто зірвалися з ланцюга і абсолютно жахливі речі творилися буквально з усіма, хто був затриманий або викрадений після 2022 року.

Та сама Ірина Данилович, яка зараз втрачає слух і, здається, у неї взагалі жахливі проблеми зі здоров’ям у в’язниці, а її додатково зараз катують тим, що не надають жодної медичної допомоги.

Другий аспект — це умови утримання. Наприклад, умови в цьому щойно відкритому СІЗО № 8, яке передали ФСБ, завжди були кращими, ніж у старому, давньому СІЗО часів Катерини у Сімферополі, де, як мені розповідали, мешкає 70 котів. Вони лише цим рятуються від щурів і мишей, бо інакше жити було б неможливо.

Тобто там просто жахливі умови, усе розвалюється, труби протікають тощо. А в новому СІЗО усе дуже суворо, особливо якщо охоронці з ФСБ, а не ФСИН.

Це скоріше військова дисципліна. Тобто ти повинен просто дотримуватися режиму дуже суворо. Тобі не дадуть жодних поблажок, не дозволять передати плов на Рамадан у СІЗО, як це буває в інших СІЗО. На мою думку, всі ці роки там взагалі можна було домовитися з керівництвом і щось передати. А тут це неможливо, і жодних телефонів у тебе не буде.

Зрозуміло, що умови залежать винятково від того, хто тебе охороняє. Якщо тобі не пощастило і трапилися якісь маніяки, які будуть тебе просто постійно катувати, не годувати й ґвалтувати, то умови будуть саме такі. А буває, що трапляються просто звичайні охоронці, яким головне — дотягнути тебе до того, як слідчий відвезе до Сімферополя, і вони просто триматимуть тебе в ізоляції — й усе.

Кримські татари біля Київського райсуду Сімферополя

— Ви писали, що вдалося перевірити 230 осіб, але насправді їх може бути набагато більше. Як ви гадаєте, скільки насправді викрадених людей у Криму?

— Я не можу, і, мені здається, ніхто не може сказати, тому що, коли ми пишемо про викрадених людей і наводимо якісь перевірені дані, це означає, що їх уже знайдено. А скільки ми не знайшли, скільки сидить в ізоляції й не може про себе повідомити, або сидить у якомусь місці, про яке ми навіть досі не знаємо — це неможливо сказати.

Ми можемо спробувати визначити хоча б приблизну кількість зниклих безвісти, відняти від них кількість загиблих. Але це нереально в умовах бойових дій, наслідків затоплення частини Херсонської області після підриву дамби або після того, що відбувалося в Маріуполі.

До того ж хтось вибрався, зумів евакуюватися, хтось виїхав з Росії й ніде себе ніяк не ідентифікує, або, навпаки, виїхав у глибинку Росії й боїться, щоб на нього не звернули уваги. Це дуже складно сказати.

— Як і коли ви побачили, що йдеться не просто про окремі випадки викрадень у Криму, а про цілісну систему, що охоплює всі окуповані території?

— Крим природним чином став хабом із перших же днів вторгнення. Я пам’ятаю, що тоді в Ростові відбувався судовий процес над кримськими татарами, яких звинувачували у причетності до «Хізб ут-Тахрір», до Ісламської партії. І там мали виступати слідчі, оперативники ФСБ, але вони не приїхали до суду й надали документи про те, що їх відрядили до Херсонської області, тобто вони зараз перебувають там разом із російськими військами.

Більша частина співробітників ФСБ, які увійшли буквально разом із військами до Херсонської області, були з кримського управління. Через це я роблю висновок, що вони були націлені на те, щоб у Крим відправляти викрадених із південної частини окупованих Херсонської та Запорізької областей, щоб потім переслідувати їх у судовому порядку.

З Харківською, Сумською й іншими територіями все набагато складніше. Здається, що там спочатку взагалі не було жодних правоохоронців, туди заходила лише армія, яка займалася, зокрема, викраденнями. Там усе було абсолютно безсистемно: на одній вулиці могли відбуватися масові вбивства, а на сусідній — нічого такого масштабу не відбувалося, просто тому що це різні військові підрозділи, тобто система не працювала.

А ось там, де спочатку працювали правоохоронці та спецслужби з Криму, система якось одразу з’явилася. Як хаб для всіх окупованих територій він почав працювати з літа двадцять другого року, після відкриття цього нового СІЗО під контролем ФСБ.

— У своєму дослідженні ви також зауважили, що з початком великої війни зросла кількість викрадених жінок. Чи помічаєте ви якісь закономірності, хто ці жінки? Як і чому їх викрадають, чим вони займаються та чи є якась різниця в методах роботи з боку, наприклад, співробітників ФСБ, як їх утримують, порівняно з чоловіками?

— Після 2022 року жінок послідовно включали до числа репресованих. До цього, особливо кримськотатарських жінок, звичайно, ніхто не чіпав. Є версія, що частина правоохоронців і співробітників ФСБ приїхала з Кавказу, з мусульманських регіонів, де розуміли, що чіпати жінку — це загрожує соціальною напругою, що це табуйовані речі, яких у мусульманському середовищі робити не слід. Але поступово ця межа стиралася, і жінок почали затримувати, як і чоловіків.

Це були активістки «Кримської солідарності», це родички, дружини політв’язнів, ті, хто приходив до судів, щоб підтримати когось під час судових процесів. Їх почали регулярно затримувати за нібито проведення мітингів, хоча вони жодних мітингів не проводили. Здається, що вирішили не звертати уваги на якусь цю кримськотатарську мусульманську специфіку й затримувати жінок, як це відбувається десь у Росії, якщо зібралося, умовно кажучи, більш як 10 осіб. Хоча для кримських татар зібратися на чай або на колективний молебень — це нормальна практика.

Я сумніваюся, що на це був якийсь формальний дозвіл. Швидше за все, просто зрозуміли, що за це більше нічого не буде, і почали хапати всіх, особливо не в Криму, а на нових окупованих територіях.

Я теж намагався зрозуміти, хто ці люди: активістки, волонтерки, журналістки чи чиновниці? І ні, не вдається виявити якусь закономірність. Складається враження, що викрадають тих, хто трапляється під руку, хто опинився в невдалий час у невдалому місці.

Наприклад, затримали всю сім’ю працівника пенсійного фонду, який хотів вивезти звідти комп’ютери, щоб база фонду не потрапила до росіян. Що таке база пенсійного фонду? Це всі колишні поліцейські, військові, чиновники, депутати — там усі їхні адреси й дані.

Його сім’я — це три жінки, якщо не помиляюся, зокрема його літня дружина, які приїхали разом із ним, щоб допомогти вивезти комп’ютери. У цей момент їх усіх затримали, і вони досі перебувають під вартою.

Будь-яка публічна активність, звісно, одразу викликає реакцію. Ірину Данилович почали переслідувати не тоді, коли вона допомагала кримським лікарям боротися за свої права, які порушували під час пандемії. А після того, як вона про це публічно розповіла, зокрема на «Радіо Свобода», «Крим Реалії».

Когось затримували вже з натяком на пряме звинувачення в міжнародному тероризмі. Тут є юридична специфіка, адже звинувачення в міжнародному тероризмі дозволяє цілком легально засекретити справу, взяти підписку про нерозголошення від адвоката та фальсифікувати все, що завгодно.

Марину Рифф, дівчину з Гурзуфа, затримали, коли вона пішла продовжувати дозвіл на проживання. Вона не брала російський паспорт, попри посилення російського міграційного законодавства, яке сталося зокрема, через те, що українців стало дуже багато, і потрібно було щось із цим робити, якось змусити їх брати російські паспорти. Росіян зацікавило, чому вона досі не має російського паспорта; можливо, перевірили її соціальні мережі, де вона була досить відвертою. У підсумку дівчину викрали, і ми нічого про неї не знаємо з осені 2025 року.

Жінки у дворі Центрального райсуду Сімферополя. Попереду колишня адвокатка Ліля Гемеджі

— Якщо у них немає окремих жіночих колоній, то, виходить, знайти викрадену жінку складніше, бо невідомо, в якому СІЗО вона може перебувати?

— Формально жіночих корпусів немає. Але жінок, звісно, там утримують, просто для них виділяють окремі камери. Фактично це порушення — мають бути окремі корпуси з жіночою охороною й іншими умовами.

З одного боку, знайти викрадену жінку дійсно складніше, тому що відсутність жіночих камер дозволяє тим самим СІЗО відповідати на будь-які запити: «Регламент СІЗО №2 не передбачає утримання жінок у нашому ізоляторі». Адвокатським чи журналістським запитом не вдасться когось знайти.

З іншого боку, жінка в чоловічому СІЗО все одно помітна. Якщо скористатися неформальними методами і якщо хтось з ув’язнених має доступ до телефону, то знайти її все-таки легше. Коли там перебуває 300 чоловіків і, умовно, 10 жінок, то зрозуміло, що всі знають, у якій камері вони перебувають. Часто знають навіть імена, просто тому що 10 осіб запам’ятати набагато простіше. Перекличку теж чутно.

— Більшість згаданих вами в дослідженні викрадених людей перебували в статусі інкомунікадо, коли людину місяцями або роками приховують від родини й адвокатів, аж поки не відкриється провадження. Як ви пояснюєте цей механізм? Мета: зламати людину, відкрити справу заднім числом чи залякати суспільство?

— Окрім усіх причин, які ви назвали, траплялися випадки, коли людина сиділа півтора року в повній ізоляції, її ніхто навіть не допитував і нічого не пред’являв. І через півтора року вона знесилено благала й казала: «Слухайте, я підпишу все, що ви мені скажете, тільки дайте мені можливість зв’язатися з рідними, сказати, що я живий». Ось це справді інструмент, який ламає. Ніхто не катував, не бив, але людина через півтора року вже сама благатиме, бо неможливо жити в невідомості.

Залякування родичів і суспільства — взагалі це підпадає під поняття тероризму, який якраз здійснюється для того, щоб викликати страх, соціальну напругу. Для цього не потрібна якась система, кого конкретно ловити: колишніх чиновників чи лише колишніх військових або українських поліцейських. Ні, навпаки, чим випадковіше, тим небезпечніше, бо ніхто не може бути застрахованим, і всі думають, кого наступного разу прийдуть затримувати.

Мені здається, що саме явище викрадення й утримання людини в статусі інкомунікадо — це теж одна з цілей цієї політики. Зараз я продовжую це розслідування. Ми з тією самою командою українського архіву Mnemonic для видання «Медіазона» працюємо над випадками викрадень священнослужителів на всіх окупованих територіях, не лише в Криму.

І видно, що священнослужителі абсолютно різні: християнські, протестантські, імами, свідки Єгови тощо. Людину захоплюють, тримають в ізоляції, просто щоб вона не працювала, не збирала навколо себе людей, не могла на них якось впливати, проводити проповіді тощо.

Коли я збирав інформацію щодо Криму, складалося враження, що в деяких випадках це викрадення заради самого викрадення, навіть не заради того, щоб людина підписала зізнавальні показання, когось здала, а просто для того, щоб ізолювати людину. Особливо це стосується українських чиновників, яких роками просто тримають, не дозволяючи спілкуватися зі світом.

Багато людей, можливо, не становлять прямої загрози для окупаційної влади, але потенційну загрозу вони, можливо, в них бачать.

Три сотні випадків викрадень — або в самому Криму, або туди привезли. Але ми навіть не можемо собі уявити, яке це число насправді: скільки людей не довезли, скільки вбили по дорозі, скільки лежить у лісопосадках на адміністративному кордоні між Херсонською областю та Кримом. Ми цього не знаємо, і невідомо, чи зможемо ми це взагалі дізнатися.

Також не варто забувати про суто формальні причини: росіянам потрібна успішна статистика затримань, показник ефективності.

ОМОН охороняє Київський райсуд Сімферополя від кримських татар, які прийшли, щоб побачити затриманих рідних хоча б здалеку

— Чи можна притягнути до відповідальності, якщо немає прямих доказів викрадень?

— Сама мета цього дослідження та подальших досліджень щодо насильницьких зникнень людей на окупованих територіях — зібрати дані, які можна буде використати в міжнародних судах проти Росії як держави або конкретних осіб.

Чому я кажу, що для Росії мета викрадення — саме викрадення, самоізоляція людини. Вона заходить на територію, виявляє людей, які можуть становити для неї якусь потенційну загрозу, проводить фільтрацію, отримує списки пенсійного фонду чи ще якихось державних інституцій. А потім просто йде за ними і затримує цих людей, викрадає, вивозить і приховує довгі роки або скільки їм знадобиться.

Щодо притягнення до відповідальності, звичайно, треба запитувати у юристів, які працюють, зокрема, з міжнародним гуманітарним правом. Існує принцип, що якщо нам удається довести, що це державна політика, то притягати до відповідальності можна не тільки самих конкретних виконавців, яких ми, звичайно, часто не знаємо, а всіх учасників системи.

Припустимо, якийсь слідчий комітет або оперативники ФСБ викрали людину. Привезли її з Мелітополя до Криму. Далі задіюється вся система органів. Її доставляють до СІЗО. СІЗО приймає її, починає її приховувати. Її приховують від адвокатів, які на прохання родичів починають оббігати всі СІЗО. Їм усюди кажуть, що такої людини немає. За це несе відповідальність керівник СІЗО.

Щоб легітимізувати викрадення, суд має заарештувати цю людину. Через, припустимо, півтора року, поки вона сидить у слідчому ізоляторі, її привозять до суду. Тут суддя долучається до процесу, щоб легітимізувати її перебування. Ми ж знаємо, що його викрали. І суддя це знає. Слідчий вигадує історію про те, як і коли його затримали. Починають фальсифікувати дані.

А суддя, який виносить рішення про арешт, уже буде відомий. Адвокат, якого призначає Адвокатська палата, теж у цій системі вже працює. Це теж інституція, яка бере участь у викраденні людей тим, що вона легітимізує через адвокатів за призначенням процес його арешту після викрадення.

Можна звернутися до військової прокуратури, мовляв: «Подивіться, ФСБ викрала людину. Ми тепер точно знаємо, що він перебуває в цьому СІЗО, бо суд заарештував його через півтора року після викрадення. Покарайте цих людей, адже ви — наглядовий орган за ФСБ. Перевірте, чому його півтора року утримували взагалі без підстав, у стані викраденого».

Прокуратура на це або відповідає, що перевірили, жодних порушень немає, або взагалі немає підстав для перевірки. І це тоді теж учасник системи викрадення.

Для того, щоб створити хоч якусь юридичну основу для цього, вийшов таємний указ, підписаний Володимиром Путіним, про те, що можна без судового рішення затримати людину до закінчення спеціальної військової операції.

Це створило юридичні рамки всередині Росії. Очевидно, що це ніяк не сприяло легітимізації процесу насильницького зникнення з точки зору міжнародного права. Понад те, вони просто підтвердили, що насильницьке зникнення — це державна політика, адже її обґрунтували ще й президентським указом.

— Які подальші кроки ви плануєте вжити, щоб це справді спрацювало, щоб дослідження не залишилися лише публікацією?

— Мені здається, що після цього потрібно зібрати списки й обґрунтування під кожним прізвищем тих, кого я перелічив: від керівників СІЗО до суддів і прокурорів, слідчих ФСБ тощо. І подавати їх на санкції.

Може здатися, що цей захід практично неефективний. Вони живуть десь там у Росії чи в Криму, а що їм до санкцій у Європі чи в США. З одного боку, війна колись закінчиться і їм захочеться привезти якихось коханок до Праги.

І якщо ці санкції будуть інтегровані в систему прикордонної служби та відстеження таких осіб, хоча б на рівні ЄС, то очевидно, що ми затримаємо безліч таких людей.

Чим більше санкцій проти них буде, тим імовірніше, що колись ми зможемо притягнути їх до відповідальності за викрадення людей, які вони самі здійснювали, і за ті викрадення, за які вони відповідальні, бо очолювали одну з ланок цього ланцюга: прокуратуру, СІЗО, суд тощо.

Мені здається, що хоча б з цього варто почати, нехай це буде на майбутнє. Очевидно, що зараз, коли Росія вийшла майже з усіх міжнародних організацій, ми можемо ухвалювати будь-які рішення, але її неможливо змусити їх виконувати.

— Чи достатньо, на вашу думку, у світі та в Україні порушується тема Криму в контексті викрадення людей?

— Питання в тому, що вважати достатнім і для чого? Щоб люди не забували чи для того, щоб вони не вважали, що це складне питання з якимись простими відповідями? Простих відповідей тут немає.

Щоб співчували людям під окупацією? Я пам’ятаю, кримські адвокати були доволі налякані, коли в Україні заговорили про те, щоб притягнути до відповідальності всіх, хто працював у судах у справах уповноважених та адвокатів: «А нас теж? Адже ми їх захищали!». Але формально ж вони працювали, виходить, легітимізували цей суд.

Тобто це складне питання. Тут не обійдешся якимись радикальними рішеннями. Це занадто тривалий процес окупації, занадто все там переплелося, і Росія оповила все своєю системою.

Мені б хотілося, щоб кримські теми були іншими. Не обов’язково навіть про опір, а, наприклад, про неможливість опору через понад десять років окупації.

Який опір може бути на території, яку контролюють уже понад десять років? Ще коли я там працював, складалося враження, що співробітників спецслужб і поліції, які приїхали саме з Росії, більше, ніж будь-кого іншого навколо. Зараз це просто повністю мілітаризований регіон.

Багато питань, які здаються простими ззовні, для самого Криму — далеко не просто. Мені б хотілося, щоб писали й говорили про Крим та інші окуповані території саме про те, наскільки складним є там суспільство, наскільки складно з ним спілкуватися зараз, а тим більше — як буде складно після звільнення.

І ось такі питання, — щоб їх обговорювали не просто емоційно й радикально, а щоб знаходити якісь відповіді.

Щоб питання щодо тих самих ув’язнених не залишилося нерозв’язаним. У 2014—2015 роках почали масово затримувати кримських татар у справі «Хізб ут-Тахрір». І спочатку всі кинулися якось їх захищати — і правозахисники, і журналісти. А в якийсь момент багато з них почали говорити: «Ой, слухайте, це якісь ісламісти, а ми їх захищаємо. А може, не треба? Адже вони виступають проти ЛГБТ. І взагалі вони такі консервативні».

І ось цей відтік людей, які хотіли б дуже простих відповідей на кшталт: «Ось Росія там усіх хапає й репресує, отже, ми маємо їх захищати». Було б непогано, щоб це були всі «дуже хороші люди, прогресивні, сучасні, з тими цінностями, які зараз звичні для суспільства» — і раптом вони стикаються з тим, що це не завжди так.

Тому мені б хотілося, щоб говорили достатньо для того, щоб розуміти, наскільки це складне питання, як складно виживати людям, які опинилися під окупацією, підтримувати й відновлювати з ними зв’язки. І загалом ставитися до них так, щоб не позбавляти їх суб’єктності, щоб вони могли мати свій голос і говорити також за себе, особливо коли Росія просто закриває інформаційний простір.

Достатньо буде тоді, коли Росія відпустить усіх репресованих і політв’язнів.

Фото надані Антоном Наумляком

Цей проєкт втілюється за підтримки Програми «Партнерство за сильну Україну», яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.