У музеї російського тоталітаризму, якщо той коли-небудь буде створений, інтерв’ю американського медійника Такера Карлсона з Володимиром Путіним від 9 лютого посідатиме особливе місце. Як виявилося, коли російському диктатору підставити мікрофон — він охоче приміряє на себе роль професора історії та починає читати лекцію.

Робить він це зверхньо та безапеляційно, щиро вважаючи, що говорить до невігласів. І не просто говорить, а ніби як чекає від цих невігласів підтримки й певних радикальних політичних дій. Мету розмови з Карлсоном Путін бачив у тому, щоб показати, що демократія не працює, не вміє захищати себе, не здатна воювати й не спроможна на історичні звершення. Фактично він зробив рекламу тоталітаризму — і її побачили, судячи з кількості переглядів станом на момент написання цього тексту, 114 млн людей.

Продати невігласам ідею ефективності тоталітарної влади — ось що намагався зробити Путін. Він усвідомлював, що навряд чи надто багато людей із тих, котрі подивляться інтерв’ю, знають історію Київської Русі та мають уявлення, хто такі Ярослав Мудрий і Богдан Хмельницький. Але власним апелюванням до цих імен він створював переконливе враження, що добре знає історичну проблематику Східної Європи — і це дає йому право вирівняти в цьому регіоні геополітичний баланс.

Путін навіть не хотів приховувати, що не дуже поважає ті країни, котрі не мають амбіцій стати імперіями — чи це Україна, чи це Польща, чи це Грузія. От Китай чи Індонезія в його очах — цілком поважні країни, адже вони є великими за кількістю населення й не обтяжені демократичними нормами, системою стримань і противаг.

Те, що Карлсон вирішив запустити рекламу тоталітаризму й імперіалізму у виконанні музейного експоната на прізвище Путін до англомовного інформаційного світу, говорить про існування цілковитої анархії в медійному світі, де все дозволено, якщо це приносить перегляди, лайки та ретвіти. Для США Карлсон і його інтерв’ю — це сфера приватного сектору, який ніби як повинен мати достатньо свободи дій, адже приватний сектор — основа ринкової демократії.

Путін зробив ставку на те, що майже ніхто на Заході не знає історії України. Західні уряди, аналітичні центри традиційно мали експертів із російського питання, котрі за залишковим принципом займалися вивченням інших країн пострадянського блоку. Знаючи про цю слабкість, Путін вивалив на голови 114 мільйонів глядачів купу імперської історичної пропаганди, з якою ті не знають, що робити.

Йдучи на цей крок, він хотів за дві години розмови з Карлсоном дати відсіч усій тій інформаційній роботі, яку вже не перший рік роблять для англомовної аудиторії адвокати української історії — Енн Епплбаум, Тімоті Снайдер, Майкл Макфол, Джеймс Мейс. Але ті пишуть книжки — і читати ці книжки довго, а ще вони коштують грошей. А інтерв’ю Карлсону — безплатне для перегляду і не таке тривале, як час прочитання повноцінного історичного дослідження.

Наївність Путіна полягає в тому, що він щиро розраховує, ніби ті невігласи, яких він у чомусь намагався переконати, здатні перевести міжнародну розмову на високому дипломатичному рівні про російське вторгнення до України в історичну площину, де діяли би не норми міжнародного права, а логіка сили, котра прагне історичного реваншу. Він, по суті, говорив до тих людей, які вчинили заколот 6 січня 2021 року у Вашингтоні, або подібних до них.

Ці люди — вкрай розчаровані у демократії й тому, як вона працює. Подібно до Леніна з його вірою в глобальну пролетарську революцію, Путін хоче зіграти на розчаруванні мас у неспроможності еліт. Він демонстрував Карлсону переваги того, що він уже понад 23 роки керує Росією, — брав участь у всіх ключових міжнародних перемовинах за цей час, спілкувався з різними поколіннями американських і європейських лідерів, котрі мусили йти зі сцени, програючи чергові вибори.

В якийсь момент Путін нагадав мені норвезького терориста Андерса Брейвіка, який у 2011-му вбив 77 людей, мотивуючи це своїми праворадикальними поглядами. Єдине що Брейвік не очолював жодну з країн — а так дуже схоже. Марення історичним минулим, пошук історичної справедливості — й убивство людей як метод цю справедливість встановити.

Те, що Путін досі вірить, ніби цивілізаційний діалог між Росією та Заходом якимось чином є парадигмою для пошуку подальших рішень щодо російсько-української війни, говорить хіба про те, що російський диктатор уже давно став і лишається музейним експонатом російського тоталітаризму. Це вже не є живий політик, котрий реагує на дійсність.

Він ще здатен заробити лайки та перегляди для Карлсона, але за своєю суттю став величезним провалом усієї російської політики, починаючи з 1991 року. От лише уявімо, що би сказали французи, якби Еммануель Макрон пояснював свою політику фактами доби Наполеона. Якби Ріші Сунак проводив у Британії політику, відштовхуючись від подій епохи Кромвеля. Якби Олаф Шольц апелював до Бісмарка, пропонуючи законопроєкти від німецького уряду.

Про саму війну проти України Путін розповідав Карлсону вкрай неохоче. Мовляв, війна — це брудна, кривава справа, про неї можна й помовчати, адже війну виправдовує її ціль, а засоби в ній завжди жахливі. Вочевидь, пресофіс Путіна заздалегідь виставив Карлсону умови, про що він може питати, а про що — ні. І точно ж у цих умовах було прописано, що не можна питати ні про Бучу, ні про Маріуполь, ні про інші воєнні злочини російської армії.

А тому відмовою говорити про правду Карлсон фактично купив лайки та перегляди для своєї сторінки в соцмережі Х, підставивши мікрофон для музейного експоната, щоби той прорекламував тоталітаризм для невігласів. До речі, самій мережі X варто було би дослідити структуру трафіку та переглядів цього відео, аби побачити, чи не задіяні тут російські ферми акаунтів. Наступна така грандіозна можливість може трапитися ще нескоро.

Дійсно, існує велика спокуса в середовищі медіа зробити з нашої війни шоу, заробивши на цьому. Але війна — це не шоу, а трагедія, в якій Україна ще й має перемогти, аби подібні трагедії не траплялися в майбутньому. Наша війна залишає по собі величезний цифровий слід у соціальних мережах і ще довго визначатиме те, як ми говоримо про воєнні конфлікти. Визначатиме медійну мораль у розмові про війну та людські втрати, людський біль.

Виправданням для інтерв’ю Карлсона з Путіним могла би бути або спроба дізнатися нові важливі факти про війну, або спроба зрозуміти ті місця в логіці Путіна, які би дозволили отримати бодай невелику, але все ж тактичну перемогу над Росією — принаймні в інформаційній сфері. Але автор інтерв’ю не ставив собі такого завдання, обравши натомість бути підставкою під мікрофон.

Як нам реагувати на це інтерв’ю? Насамперед, радіти точно немає чому. Інтерес до Путіна є, він великий — і це говорить про багато патологічних речей у політичній психології споживачів медійної продукції. Але точно варто продовжувати доносити Заходу, що годі тримати в державних структурах та аналітичних центрах сотні фахівців із російського питання на калорійних зарплатах, коли потрібні фахівці з українського питання — а також молдовського, грузинського, білоруського тощо. Чим краще розумітимуть Україну та Східну Європу — тим менше віритимуть Путіну й таким, як він.

Путін здатен ще наробити багато неприємного для демократії. Він спроможний не лише вести криваву війну проти України — він ще й буде намагатися вплинути на президентські вибори в США, він посилюватиме поляризацію в західних демократичних країнах, він збурюватиме невігласів ставити під сумнів усе, на чому тримається демократія. А світ поки що навіть не навчився затуляти Путіну рота.

Але добрим знаком є те, що Путін все ж відчуває потребу виправдовуватися. Його історична лекція для Карлсона — це насправді хоч і невдале, але виправдання його агресивних дій. А це означає, що десь на глибині в ньому може жити визнання того, що так звана спеціальна воєнна операція все ж була помилкою. Якби Путін бачив її як переможну подію — він би не озвучував жодних виправдань.

При цьому, якщо крім історичних аргументів у Путіна більше немає чим виправдати вторгнення в Україну — це означає, що Кремль має серйозний дефіцит політичних ідей, хоча не мав його в минулому, коли той же Владислав Сурков активно продукував все нові й нові геополітичні теорії, які би дали Росії можливість збільшити свою політичну та економічну вагу.

Та й розмова Путіна про Китай є насправді запереченням усього того, що про Китай пише російська преса, яка створює ілюзію тісної російсько-китайської співпраці. Судячи зі слів Путіна, аж такої тісної співпраці немає — є лише розрахунок на ситуативне партнерство, де Москва жодним чином не має впливу на те, що хоче робити Пекін.

Шкода, що серйозна розмова про історію та геополітику відбувається в масштабах у 114 млн переглядів лише тоді, коли за мікрофон береться воєнний злочинець на кшталт Путіна. Мабуть, гарна лекція кваліфікованого історика для тієї самої аудиторії мала би чимало позитивного впливу на мізки. Але сучасний етап розвитку медіа — саме такий. Диктатори популярніші за компетентних експертів. В Україні ми добре знаємо, чим це загрожує. Час це змінити.

Скриншот відео: Tucker Carlson/X