Гучний скандал із російським телеканалом «Дождь» закінчився слізьми генеральної директорки Наталії Сіндєєвої. Своє емоційне звернення до ексспівробітників — звільненого Олексія Коростельова та двох його колег, що звільнилися самі на знак протесту — Сіндєєва завершує словами: «Я хочу залишатися людиною, а не гівном…»

Тож хочу висловити свою позицію про те, яким чином можуть залишатися людьми, а не гівном ті громадяни Росії, які декларують свою антивоєнну і антипутінську позицію.

Війна — це період розмитості етичних кордонів, і водночас період однозначності. Війна — це період, коли складність і багатогранність світу звужується до бінарної системи числення, де є тільки два значення: 1 або 0 — «свій» чи «чужий».

Окремими винятками з цієї системи є ситуації, де бінарна система перетворюється на невизначеність того, хто ти є — «свій» чи «чужий». Цими винятками є, наприклад, робота розвідувальних органів та їхньої агентури в середовищі супротивника або дії корупційних груп, які наживаються на війні.

Оскільки ми не розглядаємо команду телеканалу «Дождь» ані як шпигунське кубло (я не можу стверджувати, що телеканал ним не є, але не буду говорити так, доки не підтверджено зворотне), ані як корупційну організацію, то природним буде припустити, що телеканал «Дождь» існує в тій самій бінарній системі, де він є або «свій», або «чужий».

Так влаштована еволюція і наш механізм виживання. А оскільки проти українського народу ведеться геноцид, то можливість відрізнити «свого» від «чужого» є для нас, українців, життєво важливою.

Те саме можна сказати і про народи країн Балтії та Європейського Союзу, оскільки російська агресія декларована не тільки проти України, а проти всього західного світу, на чому не втомлюються наголошувати російські пропагандисти. Система розпізнавання «свій — чужий» настільки ж важлива і для інших націй, які перебувають під потенційним ударом з боку Кремля.

Іншими словами, якщо ти не комбатант — це ще не означає, що ти можеш дозволити собі бути «над сутичкою». Про неможливість і безглуздість обрання такої моделі поведінки добре й детально написав Отар Довженко.

Війна йде між Росією та Україною. Росія засипає всіх без винятку українських громадян ракетами і дронами-камікадзе, не розбираючи, хто комбатант, а хто ні. Хто дитина, а хто дорослий. Чи потребує українець енергії для роботи медичного апарату, що забезпечує його життя; чи може посидіти пару днів без світла, води й опалення.

Це війна на винищення. Єдиною можливою відповіддю на геноцид може бути виключно насильство, спрямоване на агресора та на всіх, хто свідомо чи несвідомо його підтримує.

Що стосується Олексія Коростельова, поведінка якого і стала тригером до ситуації (наголошую: не причиною, а саме тригером), його водорозділ в абсолютно іншій площині. За словами самого Олексія: «Жаль ли мне брошенного всеми голодного мобилизованного (о них шла речь)? Да. Путин красавчик? Нет. Кажется, водораздел проходит где-то тут».

Якщо перефразувати таке формулювання, то «Путін, звичайно, не красавчік, але мені шкода мобілізованого». Для мене, багатьох моїх співвітчизників і колег таке формулювання «вододілу» абсолютно точно і на 100% не відповідає статусу «свій», а отже воно відповідає статусу «ворог». Ось і все.

Поза всяким сумнівом, черговою відмовкою російських лібералів є слова: «Ну, з українцями все зрозуміло, вони все сприймають емоційно, але от латвійці погарячкували». Це критична помилка, на мій погляд, адже система «свій — чужий» для латвійців сенситивна й актуальна як ні для кого іншого. Щоби зрозуміти це, подивіться фільм-мок’юментарі Бі-бі-сі World War Three: Inside The War Room.

Однак «Дождь», який мав стати ковчегом для російських ліберальних медійників, щедро забезпечених грішми європейських платників податків, став «чужим» не тільки через помилку одного Коростельова. Так, наприклад, 5 липня 2018 року кореспондентка телеканалу «Дождь» Лілія Яппарова, яка працює у виданні Meduza, розповіла глядачам телеканалу, що її джерела повідомили її про існування приватної військової компанії «Патріот».

Лілія Яппарова тривалий час пише про Євгена Пригожина і групу «Вагнера» і є однією із найкращих у світі спеціалістів із пригожинських найманців. У березні-квітні 2022 року вона робила репортажі для видання Meduza, в тому числі про звірства російських військових у Київській області.

Але у 2018 році саме телеканал «Дождь» став першоджерелом інформації про ймовірну причетність приватної військової компанії «Патріот» до вбивства журналістської групи Орхана Джемаля в Центральноафриканській республіці.

За рік до того сайт телеканалу «Дождь» поширив інформацію про появу іншої приватної військової компанії «Туран», републікувавши цю інформацію із сайта «Московского комсомольця», який обслуговує інтереси Головного розвідувального управління Міністерства оборони Росії.

Обидві назви — «Патріот» і «Туран» — виявилися фейковими прикриттями для бійців сил спеціальних операцій армії Росії, які зрозуміли, що, використовуючи бренд приватної військової компанії, можна спокійно й безкарно вбивати, ґвалтувати та знущатися над тілами вбитих. В подальшому «легенда», яку створювали у штабі армії Росії, так чи інакше спростовувалася в медіа, причому часто тими самими медіа, які повідомляли про існування цих приватних військових компаній.

Тож щонайменше російських журналістів використовували втемну, згодовуючи їм дезінформацію, яку вони потім поширювали. Так вони стали знаряддям у руках ворога.

Те саме стосується й масових публікацій новин із посиланням на агентуру російських спецслужб на окупованих територіях України. Так, наприклад, у публікаціях сайту телеканалу «Дождь» посіпаку російських спецслужб Дениса Пушиліна цитують близько 500 разів, а агресію Кремля проти України системно іменують «украинский кризис».

Можливо, фраза Олексія Коростельова була помилкою, на яку кожен журналіст може мати право. Але рішення Національної ради з електронних медіа Латвії ґрунтувалося принаймні на трьох задокументованих «помилках». Я ж можу назвати сотні таких помилок, на які «Дождь» не звертав уваги, бо до 24 лютого 2022 року його ніхто не збирався за них карати.

Система розпізнавання «свій — чужий», яка спрацювала в Латвії, має глибинне й тектонічне значення для всієї європейської системи підтримки російської ліберальної опозиції.

У Європейському парламенті регулярно й гучно лунають заклики відкрити офіційний офіс російської ліберальної опозиції при європейських міждержавних інституціях. Зокрема у самому приміщенні Європарламенту.

Так, за словами російського експерта Федора Крашенинникова, визнання Європарламентом російської опозиції та її лідерів у Європі могло б надати таким лідерам легітимності. Оскільки, за його ж словами, ні Форум вільних народів Росії, ні з’їзд колишніх депутатів під проводом Іллі Пономарьова, ні навіть Форум вільної Росії такої легітимності не мають.

За логікою російських опозиціонерів, оскільки вони живуть на території держав — членкинь ЄС і держави — членкині ЄС визнають їхні документи та перебування на своїй території, то кому, як не Європарламенту, визнати перебування у своїх приміщеннях офіційного представництва російської опозиції?

Однак тепер, після рішення Національної ради з електронних медіа Латвії, яка також є державою — членкинею ЄС, російська ліберальна опозиція закликає не визнавати та ігнорувати таке рішення. Ба більше, латвійську владу вже порівняли і з путінським режимом, і з ультрарадикальними русофобами.

Постає питання, чому російська ліберальна опозиція так прагне отримати від Євросоюзу бажану легітимність, але відмовляється прийняти рішення цілком легітимного європейського регулятора, яке їй не вигідне.

Відповідь на це питання проста: у системі «свій — чужий» російська ліберальна опозиція ніяк не може визначити своє місце. Причиною такої поведінки є величезне бажання сподобатися російській аудиторії, підгодовуючи її стокгольмський синдром щодо путінського терористичного режиму, замість лікувати цей синдром.

Замість переконувати російську аудиторію в неприпустимості активної співучасті у злочинах проти українського народу, цю аудиторію намагаються «купити» співчуттям до мобілізованих безправних рабів, яких терористичний режим змушує чинити геноцид.

У своєму відео, крізь щирі сльози, Наталія Сіндєєва говорить, що «телеканал не бл&довал никогда», і просить своїх співробітників повернутися. Тому що Сіндєєва вважає «бл&дством» не підтримку російських мобілізованих, а зраду своїх же колег.

Саме тому в цій її заяві є доказ, що Сіндєєва розуміє, як працює система «свій — чужий». Вона знає, що «своїх» зраджувати не можна. І від цього їй дуже погано. І вона не може стримати сльози. І я її щиро розумію.

Але якщо ти розумієш, що таке «свій — чужий», то ти маєш зрозуміти й те, як це працює в період війни на макрорівні.

Те, що телеканал і ті, хто його підтримує, роблять зараз, є доказом того, що всі ці люди не змогли обрати сторону. Вони свідомо хочуть обрати третій шлях і просувають свою стратегію, критикуючи уряд Латвії за те, що йому не подобається риторика на підтримку злочинців, що беруть участь у геноциді.

На жаль, ми не можемо цього допустити.

Єдиним варіантом майбутнього для Європейського континенту може бути виключно військова перемога України над Росією і трансформація Російської імперії у щось інше.

І саме про трансформацію Росії в це «інше» я готовий дискутувати і з представниками телеканалу «Дождь», і з будь-якими росіянами, які можуть прийняти для себе невідворотність української перемоги, яка може бути здобута виключно насильством проти агресора — тобто вигнанням з українських земель, взяттям у полон, пораненням або ж убивством військовослужбовців російської армії.

Ось це і є наш вододіл, а не слова Коростельова, що «Путін — не красавчік». І це має стати вододілом для будь-якої цивілізованої нації, починаючи з Латвії і закінчуючи кожною державою — членкинею Євросоюзу.

Телеканал «Дождь» може існувати далі. Так само як і народи, що населяють Росії,  продовжать своє мирне і спокійне існування. Але тільки після перемоги України і трансформації імперії в нормальний, безпечний для всіх навколо стан.

Якщо «Дождь» знайде в собі сили трансформуватися, змінитися і знайти себе в координатах «свій — чужий» — його мовлення має бути відновлено. В тому числі, можливо, в рамках того, що міністр культури Олександр Ткаченко називає «інформаційний Рамштайн», на умовах і в межах редакційної політики, узгодженої з Україною.

Дождь, который хотел стать ковчегом, но превратился в потоп

Война — это период размытости нравственных границ, и в то же время период однозначности.

Громкий скандал с российским телеканалом «Дождь» закончился слезами генерального директора Натальи Синдеевой. Свое эмоциональное обращение к экссотрудникам — уволенному Алексею Коростельову и двум его коллегам, уволившимся сами в знак протеста — Синдеева завершает словами: «Я хочу оставаться человеком, а не говном…»

Поэтому хочу высказать свою позицию о том, как могут оставаться людьми, а не говном те граждане России, которые декларируют свою антивоенную и антипутинскую позицию.

Война — это период размытости нравственных границ, и в то же время период однозначности. Война — это период, когда сложность и многогранность мира сужается к бинарной системе счисления, где есть только два значения: 1 или 0 — «свой» или «чужой».

Отдельными исключениями из этой системы являются ситуации, когда бинарная система превращается в неопределенность того, кто ты — «свой» или «чужой». Этими исключениями являются, например, работа разведывательных органов и их агентуры в среде противника или действия коррупционных групп, которые наживаются на войне.

Поскольку мы не рассматриваем команду телеканала «Дождь» ни как шпионское гнездо (я не могу утверждать, что телеканал им не является, но не буду говорить так, пока не подтверждено обратное), ни как коррупционную организацию, то естественным будет предположить, что телеканал «Дождь» существует в той же бинарной системе, где он или «свой», или «чужой».

Так устроена эволюция и наш механизм выживания. А поскольку против украинского народа ведется геноцид, то возможность отличить «своего» от «чужого» для нас, украинцев, жизненно важна.

То же можно сказать и о народах стран Балтии и Европейского Союза, поскольку российская агрессия декларирована не только против Украины, но и против всего западного мира, что не устают подчеркивать российские пропагандисты. Система распознавания «свой — чужой» столь же важна и для других наций, находящихся под потенциальным ударом со стороны Кремля.

Другими словами, если ты не комбатант — это еще не значит, что ты можешь позволить себе быть «над схваткой». О невозможности и бессмысленности избрания такой модели поведения хорошо и подробно написал Отар Довженко.

Война идет между Россией и Украиной. Россия засыпает всех без исключения украинских граждан ракетами и дронами-камикадзе, не разбирая, кто комбатант, а кто нет. Кто ребенок, а кто — взрослый. Нуждается ли украинец в энергии для работы медицинского аппарата, обеспечивающего его жизнь; может посидеть пару дней без света, воды и отопления.

Это война на уничтожение. Единственным возможным ответом на геноцид может быть исключительно насилие, направленное на агрессора и всех, кто сознательно или бессознательно его поддерживает.

Что касается Алексея Коростелева, поведение которого и стало триггером к ситуации (подчеркиваю: не причиной, а именно триггером), его водораздел в совершенно иной плоскости. По словам самого Алексея: «Жаль ли мне брошенного всеми голодного мобилизованного (о них шла речь)? Да. Путин красавчик? Нет. Кажется, водораздел проходит где-то здесь».

Если перефразировать такую формулировку, то «Путин, конечно, не красавчик, но мне жаль мобилизованного». Для меня, многих моих соотечественников и коллег такая формулировка «водораздела» совершенно точно и на 100% не соответствует статусу «свой», а значит, она соответствует статусу «враг». Вот и все.

Вне всякого сомнения, очередной отговоркой российских либералов являются слова: «Ну, с украинцами все понятно, они все воспринимают эмоционально, но вот латвийцы погорячились». Это критическая ошибка, на мой взгляд, ведь система «свой — чужой» для латвийцев сенситивна и актуальна как ни для кого другого. Чтобы понять это, посмотрите фильм-мокьюментарии Би-би-си World War Three: Inside The War Room.

Однако «Дождь», который должен стать ковчегом для российских либеральных медийщиков, щедро обеспеченных деньгами европейских налогоплательщиков, стал «чужим» не только из-за ошибки одного Коростелева. Так, например, 5 июля 2018 года корреспондентка телеканала «Дождь» Лилия Яппарова, работающая в издании Meduza, рассказала зрителям телеканала, что ее источники сообщили о существовании частной военной компании «Патриот».

Лилия Яппарова долгое время пишет о Евгении Пригожине и группе «Вагнера» и является одним из лучших в мире специалистов по пригожинским наемникам. В марте-апреле 2022 года она делала репортажи для издания Meduza, в том числе о зверствах российских военных в Киевской области.

Но в 2018 году именно телеканал Дождь стал первоисточником информации о вероятной причастности частной военной компании Патриот к убийству журналистской группы Орхана Джемаля в Центральноафриканской республике.

За год до этого сайт телеканала «Дождь» распространил информацию о появлении другой частной военной компании «Туран», распространив эту информацию с сайта «Московского комсомольца», обслуживающего интересы Главного разведывательного управления Министерства обороны России.

Оба названия — «Патриот» и «Туран» — оказались фейковыми прикрытиями для бойцов сил специальных операций армии России, которые поняли, что, используя бренд частной военной компании, можно спокойно и безнаказанно убивать, насиловать и издеваться над телами убитых. В дальнейшем «легенда», создаваемая в штабе армии России, так или иначе опровергалась в медиа, причем часто теми же медиа, которые сообщали о существовании этих частных военных компаний.

Поэтому, по меньшей мере, российских журналистов использовали втемную, скармливая им дезинформацию, которую они потом распространяли. Так они стали орудием в руках неприятеля.

То же касается и массовых публикаций новостей со ссылкой на агентуру российских спецслужб на оккупированных территориях Украины. Так, например, в публикациях сайта телеканала «Дождь» приспешника российских спецслужб Дениса Пушилина цитируют около 500 раз, а агрессию Кремля против Украины системно именуют «украинский кризис».

Возможно, фраза Алексея Коростелева была ошибкой, на которую каждый журналист может иметь право. Но решение Национального совета по электронным медиа Латвии основывалось, по крайней мере, на трех задокументированных «ошибках». Я могу назвать сотни таких ошибок, на которые «Дождь» не обращал внимания, потому что до 24 февраля 2022 года его никто не собирался за них наказывать.

Сработавшая в Латвии система распознавания «свой — чужой» имеет глубинное и тектоническое значение для всей европейской системы поддержки российской либеральной оппозиции.

В Европейском парламенте регулярно и громко раздаются призывы открыть официальный офис российской либеральной оппозиции при европейских межгосударственных институтах. В частности, в самом помещении Европарламента.

Так, по словам российского эксперта Федора Крашенинникова, признание Европарламентом российской оппозиции и ее лидеров в Европе могло бы дать таким лидерам легитимность. Поскольку, по его словам, ни Форум свободных народов России, ни съезд бывших депутатов под руководством Ильи Пономарева, ни даже Форум свободной России такой легитимности не имеют.

По логике российских оппозиционеров, поскольку они живут на территории государств — членов ЕС и государства — члены ЕС признают их документы и пребывание на своей территории, то кому, как не Европарламенту, признать пребывание в своих помещениях официального представительства российской оппозиции?

Однако теперь, после решения Национального совета по электронным медиа Латвии, также являющегося государством — членом ЕС, российская либеральная оппозиция призывает не признавать и игнорировать такое решение. Более того, латвийские власти уже сравнили и с путинским режимом, и с ультрарадикальными русофобами.

Возникает вопрос, почему российская либеральная оппозиция так стремится получить от Евросоюза желаемую легитимность, но отказывается принять решение вполне легитимного европейского регулятора, которое ей не выгодно.

Ответ на этот вопрос прост: в системе «свой — чужой» российская либеральная оппозиция никак не может определить свое место. Причиной такого поведения является огромное желание понравиться российской аудитории, подкармливая ее стокгольмский синдром относительно путинского террористического режима, вместо того чтобы лечить этот синдром.

Вместо того чтобы убеждать российскую аудиторию в недопустимости активного соучастия в преступлениях против украинского народа, эту аудиторию пытаются «купить» сочувствием к мобилизованным бесправным рабам, которых террористический режим заставляет совершать геноцид.

В своем видео, сквозь искренние слезы, Наталья Синдеева говорит, что «телеканал не бл&довал никогда», и просит своих сотрудников вернуться. Потому что Синдеева считает «бл&дством» не поддержку российских мобилизованных, а предательство своих же коллег.

Именно поэтому в этом ее заявлении есть доказательство того, что Синдеева понимает, как работает система «свой — чужой». Она знает, что «своих» предавать нельзя. И от этого ей очень плохо. И она не может сдержать слез. И я ее искренне понимаю.

Но если ты понимаешь, что такое «свой — чужой», то ты должен понять и то, как это работает в период войны на макроуровне.

То, что телеканал и поддерживающие его делают сейчас, является доказательством, что все эти люди не смогли выбрать сторону. Они сознательно хотят выбрать третий путь и продвигают свою стратегию, критикуя правительство Латвии за то, что ему не нравится риторика в поддержку участвующих в геноциде преступников.

К сожалению, мы не можем этого допустить.

Единственным вариантом будущего для Европейского континента может быть исключительно военная победа Украины над Россией и трансформация Российской империи во что-то другое.

И именно о трансформации России в это «другое» я готов дискутировать и с представителями телеканала «Дождь», и с любыми россиянами, которые могут принять для себя неотвратимость украинской победы, которая может быть одержана исключительно насилием против агрессора — то есть изгнанием из украинских земель, взятием в плен, ранением или убийством военнослужащих российской армии.

Вот это и есть наш водораздел, а не слова Коростелева, что «Путин — не красавчик». И это должно стать водоразделом для любой цивилизованной нации, начиная с Латвии и заканчивая каждым государством — членом Евросоюза.

Телеканал «Дождь» может существовать дальше. Равно как и народы, населяющие Россию, продолжат свое мирное и спокойное существование. Но только после победы Украины и трансформации империи в нормальное, безопасное для окружающих состояние.

Если «Дождь» найдет в себе силы трансформироваться, измениться и найти себя в координатах «свой — чужой» — его вещание должно быть восстановлено. В том числе, возможно, в рамках того, что министр культуры Александр Ткаченко называет «информационный Рамштайн», на условиях и в рамках редакционной политики, согласованной с Украиной.

Фото: телеканал «Дождь»