Кому і що треба відповідати на статтю Путіна про російсько-українську «єдність»

Кому і що треба відповідати на статтю Путіна про російсько-українську «єдність»

4 Вересня 2021
4323
4 Вересня 2021
11:00

Кому і що треба відповідати на статтю Путіна про російсько-українську «єдність»

4323
Інформації на простеньку тему «що саме відрізняє Україну від Росії» конче бракує: це так і не стало загальним знанням.
Кому і що треба відповідати на статтю Путіна про російсько-українську «єдність»
Кому і що треба відповідати на статтю Путіна про російсько-українську «єдність»

Протягом літа президент Росії Владимир Путін не раз виступав з інсинуаціями на теми історії України та її мови. Спочатку він в інтерв'ю телеканалу «Россия 24» пообіцяв написати статтю з історії України, принагідно назвавши Переяславську раду «Ярославською». Згодом він дав інтерв'ю каналові «Россия 1». Був виступ на «прямій лінії» на цю тему. І нарешті вийшла анонсована стаття, інформаційний ефект якої «Детектор медіа» вже аналізував

Наш «товариш Путін, ви большой учоний» щоразу наголошував, що Україна буцімто є «штучним утворенням». А її авторство приписував то більшовикам, то графові Потоцькому, то австрійським спецслужбам. Діяти у змові вони не могли, бо жили в різні часи. Ото й ціна всім путінським знанням — на чому й варто було б акцентувати увагу нашим ЗМІ.  

В Україні досить поширеною стала думка: на інсинуації Путіна не варто реагувати й не варто відповідати — просто ставитися до них, мов до білого шуму. Чи раціональним є такий підхід?

Сперечатися з Путіним і справді немає жодного сенсу. Бо немає сенсу сперечатися з фанатиком — для нього факти не існують, а існує лише його віра; й немає сенсу сперечатися з циніком — бо він і сам чудово знає, що бреше. Російський президент є й фанатиком, і циніком водночас. То, як то кажуть, проїхали. Але залишається відкритим питання: для кого він усе це наговорив, кому адресував свої одкровення?

Найперше, внутрішній російській аудиторії. Із цим нема чого вдіяти — то «нехай собі, як знають, божеволіють, конають — нам своє робить». 

Інша цільова аудиторія Путіна — це українці. Не лише ті, що довіряють російській пропаганді — а таких теж чимало, а й просто люди, які ніколи над цим не замислювалися. Насмілюся припустити, що таких багато. 

І путінська настирливість у просуванні своїх тез про буцімто засадничу тотожність українців із росіянами — це активізація тієї самої пропагандистської спецоперації, що відбувалася кілька років тому щодо Криму та Донбасу, тобто вербування людей, руками яких Росія планує «звільняти» Україну від України.  

Є й ще одна цільова аудиторія Путіна — це лідери, уряди та політики Заходу. Адже одна річ — підтримувати Україну, знаючи про культурну й ментальну близькість українців до європейців, знаючи про українців як про націю, що перебуває під загрозою етноциду з боку Росії й у разі захоплення Росією зазнає примусової асиміляції та «великого переселення народів», як це й відбувається зараз в окупованих Криму та частині Донбасу. І зовсім інша річ — підтримувати її як ситуативного попутника; а десь у підсвідомості тримати впевненість, що буцімто Україна є простим механічним уламком Росії, її органічною часткою.

Бо поставмо себе на місце тієї-таки Ангели Меркель: от звідки їй знати, що Путін свідомо бреше, й у російській позиції насправді немає ані дещиці правди, а тим паче якоїсь «найвищої справедливості»? Звідки Емманюелеві Макрону знати, що Росія анітрошечки не «теж по-своєму права»? Чи вистачає Джо Байденові спеціальних знань, аби чітко знати: незалежність України жодною мірою не означає приниження та розділеності Росії, бо Росія тут узагалі ані до чого?

От саме заради цих двох аудиторій на інсинуації Путіна треба відповідати — причому відповідати постійно й дохідливо. Відповідати, власне, не йому — а тим, кого він прагне обдурити й увести в оману. Адже інформації на простеньку тему «що саме відрізняє Україну від Росії» конче бракує: це так і не стало загальним знанням.

Серед матеріалів, що з'явилися після путінських публікацій, можна виокремити дві великі групи. В одній відмінність між українцями та росіянами автори змальовували як загальновідому аксіому, яка не потребує аргументування. І просто констатували з епітетами й метафорами, який Путін негідник; це — правда, але цього замало. Автори матеріалів другої групи виводили докази відмінності між українцями та росіянами з Революції гідності 2014 року, або ж відсилали до 1991 року, або ж до 1918-го. Розглядали лише соціально-політичний аспект. І вони всі мали рацію — от тільки так і залишалося відкритим питання: а що було до того? Тобто були собі «миодіннарод», аж от уже тепер розійшлися, — можна було сприймати й так. 

Варто звертати увагу й української, й західної аудиторій на те, що Путін застосовує досить поширену в Росії й без нього кругову логіку: мовляв, «миодіннарод» — а отже, в Україні все таке саме, як і в Росії, й принципових відмінностей нібито немає — а це доводить, що «миодіннарод». Бо з його слів чітко випливає: він нічого не знає про Україну й не цікавився нею спеціально. Так само, як він не знає української мови — але це не заважає йому щось про неї стверджувати. Власне, ще одна поширена в російських «мислителів» вада — видавати результати русифікації та совєтизації за буцімто одвічно притаманні українцям та Україні риси.

Опус Путіна вийшов на офіційному сайті президента Росії як російською, так і українською мовами. Чи багато людей у повному розумі шукатимуть матеріали українською мовою на офіційному сайті російського президента? Зрозуміло ж, що ніхто не шукатиме. У своїй публічній комунікації Путін часто вдається до мови символів. Можна припустити, що публікація україномовного варіанту його тексту на офіційному президентському сайті була таким символом — він мав символізувати поширення влади та прав на владу Путіна на Україну.

Перелічмо маніпуляції, до яких вдався російський диктатор. Найімовірніше, подеколи він навмисне брехав, подеколи ж і сам вірив у те, що стверджував. Тут треба зауважити: Путін, узагалі-то, не сказав нічого нового — він просто зібрав докупи російські пропагандистські постулати, що вже давно набули поширення й у Росії, й у певних колах України. Подеколи досить давні міфи та фейки. Власне, він продемонстрував таку собі вікіпедійність знань — бо то правила вікіпедії вимагають підтверджувати висловлене посиланнями на якісь джерела, але респектабельність або сумнівність джерел ніякого значення не мають.

Найперше: Путін поширив поняття нації на часи, коли націй не було й близько — і ще після того років сімсот не було. А за часів Давньої Русі держава — то була просто територія під владою монарха, яка платила йому данину. До речі, схоже, що Путін, та й не лише він у Росії, саме таке розуміння держав і державності демонструють і досі; за багатьма ознаками, Росія так і залишилася на донаціональній стадії. 

Те саме стосується мови — буцімто «єдиної для українців та росіян». Ну, не було за тих часів єдиної мови у жодній європейській державі! Не було взагалі кодифікованих літературних мов — це вже здобуток Нового часу. Не існувало тоді літаків, потягів та автобусів, не було телебачення й інтернету, навіть газет не було! Переважна більшість мешканців умовного Переяслава узагалі гадки не мали, як розмовляють навіть слов'яни десь у Суздалі, бо ніколи жодного суздальця не бачили. Єдиній мові просто не було звідки взятися. 

Так, існувала сукупність більш або менш споріднених між собою діалектів. За моїх студентських років, однокурсники-палестинці розповідали, що з їхньою палестинською арабською їм легше розуміти іврит, ніж арабську, якою розмовляють у побуті в Марокко або Ємені. Точнісінько така картина була в Давній Русі. З таким самим успіхом Путін міг би стверджувати, що араби та євреї — «один народ», бо ж «діти Авраама — Абрагама — Ібрагіма».

Ба більше, геть антинауковим є відсилання до ХІІІ століття — мовляв, так було тоді, тож так само мусить бути й тепер. Якщо Росія застрягла у ХІІІ столітті — а подеколи на це дуже схоже, то це — її й лише її проблеми. А у ХІІІ столітті ані сучасної французької, ані сучасної німецької мови не було, а в Англії аристократія розмовляла тодішнім нормандським діалектом тодішньої французької. Ну то й що тепер із цим робити? Власне, як історик Путін зганьбився на все життя, бо показав, що абеткова для істориків методологія є для нього незнайомою. 

Нарешті, відсилання до історії, а тим паче давньої, для міжнародного права та світової політики є нікчемними: у тій-таки Європі ви не знайдете жодного клаптика території, який ніколи не міняв своєї державної належності.   

Твердження Путіна, що під час поглинання («возз'єднання») України Росією українці буцімто називали себе «русскімі». Було б дуже чемно, якби російський президент навів точні цитати — як це звучало в оригіналі. Але він не навів, сказавши голослівно. 

І чому тоді росіян в Україні вперто називали москалями — а потім тим самим словом називали й українців, які служили в російській армії? Чи не тому, що не відчували спорідненості з ними, не вважали їх «своїми»? Й чи не тому, що ніяких інших росіян, окрім солдатів, пересічні українські селяни не бачили — тож і ототожнювали ці два поняття?

Згадані маніпуляції Путіна — рівня «нової хронології», й вони свідчать про невігластво, хай і прикрите мудруваннями.

Путін випускає цілі періоди — найважливіші — в історії України. За його словами, Україну створили більшовики. А що відбувалося від 1918 до 1920 року — ніби й не було тих років, ніби от була прекрасна імперія, аж тут прийшли капосні більшовики й вигадали Україну. 

А що таке Українська революційна повстанська армія? Ні, це — не «бендерівці», це — армія Нестора Махна. Яка діяла саме на тих землях, які Путін оголошує «Новоросією». 

А звідки тоді взялася Леся Українка? А чи це кляті більшовики перейменували Люсю Малороску? А звідки взялися українські народні пісні, яких не існує в російському перекладі? Полтавщина, чиї діалекти й лягли в основу української літературної мови, перебувала під владою Польщі менш ніж сімдесят років. То як російська могла «спотворитися польською» за такий короткий період, коли ЗМІ не існувало, а контакти між «верхами» та «низами» були мінімальними?

Не згадав Путін, що кріпосне право тривало в Україні менш ніж 90 років — і не встигло накласти аж такий відбиток на звичаї та традиції.  

А ще в Україні навіть за імперських часів існувало спадкове землекористування найчастіше за принципом майорату, тобто старший син отримував у спадок усю нерухомість. Був навіть звичай: якщо чоловік, одружившись, ішов жити до дружини або її родини, він брав її прізвище, а не давав їй своє. Чи було щось подібне в росіян? Ні, в них було общинне землекористування, а прізвищ до ХІХ століття російські селяни не мали взагалі. 

І йде це з прадавніх часів. Предки росіян — люди лісу — викорчовували в тому лісі ділянку під дєрєвню. І так і жили — на відвойованих у лісу острівцях. Ліс — то було вороже середовище: у ньому можна було заблукати, з лісу могли прийти хижі звірі та пожежі, з лісу непоміченими могли вийти вороги. Недаремно ж російський фольклор населив ліс безліччю всякої нечисті. Виживати можна було лише колективно, слухняно підпорядковуючись старшим, начальникам: «Ми — люди маленькі». Натуральне господарство тривало в Росії аж до кінця ХІХ століття. Отак, століттями, й формувалися ті риси, які Путін тепер не лише культивує в Росії, а й намагається вважати «спільними».

Натомість українці — люди степу та лісостепу, ліси, коли й є, не страшні й не дрімучі. І наші предки звикли питання виживання розв'язувати самостійно, бо того вимагав степ — якщо тільки загроза не була екстраординарною. 

Власне, драма Лесі Українки «Бояриня» блискуче й трагічно відповідає на запитання, чи є ми з росіянами «один народ». Можна навести й український цикл творів Миколи Гоголя — свого часу вони справили в Росії фурор, бо змальовували відносини, геть неможливі для росіян, відносини вільних і самодостатніх людей. Натомість російський цикл Гоголя («Ревізор», «Мертві душі») — це погляд іноземця, якому видається диким те, що для росіян є звичним.

Усе це мало би стати в Україні загальним знанням. Чи є воно таким?

І тепер доводиться визнати: популяризація тієї ж таки «Боярині» є недостатньою. Як і взагалі недостатнім є висвітлення українських звичаїв та традицій у суспільних відносинах — зокрема гендерних, — які б дозволяли й українській, і закордонній аудиторії чітко уявляти: в нас із росіянами вони дуже відмінні. ЗМІ не виконують своєї просвітницької функції. Що вже казати, коли в українських ЗМІ в сюжетах із «простонародного життя» персонажі часто-густо звертаються одне до одного по батькові без імені — те, що є суто російським звичаєм, в Україні й дотепер у селах звертаються одне до одного лише за іменами, а по батькові співрозмовників можуть навіть не знати. Це є ніщо інше, як імпортування й популяризація суто російських звичаєвих відносин як нібито «правильних і належних».

Ці знання мала би популяризувати й наша дипломатія. От тільки цікаво: чи знає, в чому полягають відмінності українців від росіян, Володимир Зеленський, коли у своїх відповідях він посилався на Давню Русь?     

Фото: Flickr

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
4323
Читайте також
11.10.2021 16:00
Дмитро Золотухін
для «Детектора медіа»
3 885
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду