Протягом літа президент Росії Владимир Путін не раз виступав з інсинуаціями на теми історії України та її мови. Спочатку він в інтерв'ю телеканалу «Россия 24» пообіцяв написати статтю з історії України, принагідно назвавши Переяславську раду «Ярославською». Згодом він дав інтерв'ю каналові «Россия 1». Був виступ на «прямій лінії» на цю тему. І нарешті вийшла анонсована стаття, інформаційний ефект якої «Детектор медіа» вже аналізував. 

Наш «товариш Путін, ви большой учоний» щоразу наголошував, що Україна буцімто є «штучним утворенням». А її авторство приписував то більшовикам, то графові Потоцькому, то австрійським спецслужбам. Діяти у змові вони не могли, бо жили в різні часи. Ото й ціна всім путінським знанням — на чому й варто було б акцентувати увагу нашим ЗМІ.  

В Україні досить поширеною стала думка: на інсинуації Путіна не варто реагувати й не варто відповідати — просто ставитися до них, мов до білого шуму. Чи раціональним є такий підхід?

Сперечатися з Путіним і справді немає жодного сенсу. Бо немає сенсу сперечатися з фанатиком — для нього факти не існують, а існує лише його віра; й немає сенсу сперечатися з циніком — бо він і сам чудово знає, що бреше. Російський президент є й фанатиком, і циніком водночас. То, як то кажуть, проїхали. Але залишається відкритим питання: для кого він усе це наговорив, кому адресував свої одкровення?

Найперше, внутрішній російській аудиторії. Із цим нема чого вдіяти — то «нехай собі, як знають, божеволіють, конають — нам своє робить». 

Інша цільова аудиторія Путіна — це українці. Не лише ті, що довіряють російській пропаганді — а таких теж чимало, а й просто люди, які ніколи над цим не замислювалися. Насмілюся припустити, що таких багато. 

І путінська настирливість у просуванні своїх тез про буцімто засадничу тотожність українців із росіянами — це активізація тієї самої пропагандистської спецоперації, що відбувалася кілька років тому щодо Криму та Донбасу, тобто вербування людей, руками яких Росія планує «звільняти» Україну від України.  

Є й ще одна цільова аудиторія Путіна — це лідери, уряди та політики Заходу. Адже одна річ — підтримувати Україну, знаючи про культурну й ментальну близькість українців до європейців, знаючи про українців як про націю, що перебуває під загрозою етноциду з боку Росії й у разі захоплення Росією зазнає примусової асиміляції та «великого переселення народів», як це й відбувається зараз в окупованих Криму та частині Донбасу. І зовсім інша річ — підтримувати її як ситуативного попутника; а десь у підсвідомості тримати впевненість, що буцімто Україна є простим механічним уламком Росії, її органічною часткою.

Бо поставмо себе на місце тієї-таки Ангели Меркель: от звідки їй знати, що Путін свідомо бреше, й у російській позиції насправді немає ані дещиці правди, а тим паче якоїсь «найвищої справедливості»? Звідки Емманюелеві Макрону знати, що Росія анітрошечки не «теж по-своєму права»? Чи вистачає Джо Байденові спеціальних знань, аби чітко знати: незалежність України жодною мірою не означає приниження та розділеності Росії, бо Росія тут узагалі ані до чого?

От саме заради цих двох аудиторій на інсинуації Путіна треба відповідати — причому відповідати постійно й дохідливо. Відповідати, власне, не йому — а тим, кого він прагне обдурити й увести в оману. Адже інформації на простеньку тему «що саме відрізняє Україну від Росії» конче бракує: це так і не стало загальним знанням.

Серед матеріалів, що з'явилися після путінських публікацій, можна виокремити дві великі групи. В одній відмінність між українцями та росіянами автори змальовували як загальновідому аксіому, яка не потребує аргументування. І просто констатували з епітетами й метафорами, який Путін негідник; це — правда, але цього замало. Автори матеріалів другої групи виводили докази відмінності між українцями та росіянами з Революції гідності 2014 року, або ж відсилали до 1991 року, або ж до 1918-го. Розглядали лише соціально-політичний аспект. І вони всі мали рацію — от тільки так і залишалося відкритим питання: а що було до того? Тобто були собі «миодіннарод», аж от уже тепер розійшлися, — можна було сприймати й так. 

Варто звертати увагу й української, й західної аудиторій на те, що Путін застосовує досить поширену в Росії й без нього кругову логіку: мовляв, «миодіннарод» — а отже, в Україні все таке саме, як і в Росії, й принципових відмінностей нібито немає — а це доводить, що «миодіннарод». Бо з його слів чітко випливає: він нічого не знає про Україну й не цікавився нею спеціально. Так само, як він не знає української мови — але це не заважає йому щось про неї стверджувати. Власне, ще одна поширена в російських «мислителів» вада — видавати результати русифікації та совєтизації за буцімто одвічно притаманні українцям та Україні риси.

Опус Путіна вийшов на офіційному сайті президента Росії як російською, так і українською мовами. Чи багато людей у повному розумі шукатимуть матеріали українською мовою на офіційному сайті російського президента? Зрозуміло ж, що ніхто не шукатиме. У своїй публічній комунікації Путін часто вдається до мови символів. Можна припустити, що публікація україномовного варіанту його тексту на офіційному президентському сайті була таким символом — він мав символізувати поширення влади та прав на владу Путіна на Україну.

Перелічмо маніпуляції, до яких вдався російський диктатор. Найімовірніше, подеколи він навмисне брехав, подеколи ж і сам вірив у те, що стверджував. Тут треба зауважити: Путін, узагалі-то, не сказав нічого нового — він просто зібрав докупи російські пропагандистські постулати, що вже давно набули поширення й у Росії, й у певних колах України. Подеколи досить давні міфи та фейки. Власне, він продемонстрував таку собі вікіпедійність знань — бо то правила вікіпедії вимагають підтверджувати висловлене посиланнями на якісь джерела, але респектабельність або сумнівність джерел ніякого значення не мають.

Найперше: Путін поширив поняття нації на часи, коли націй не було й близько — і ще після того років сімсот не було. А за часів Давньої Русі держава — то була просто територія під владою монарха, яка платила йому данину. До речі, схоже, що Путін, та й не лише він у Росії, саме таке розуміння держав і державності демонструють і досі; за багатьма ознаками, Росія так і залишилася на донаціональній стадії. 

Те саме стосується мови — буцімто «єдиної для українців та росіян». Ну, не було за тих часів єдиної мови у жодній європейській державі! Не було взагалі кодифікованих літературних мов — це вже здобуток Нового часу. Не існувало тоді літаків, потягів та автобусів, не було телебачення й інтернету, навіть газет не було! Переважна більшість мешканців умовного Переяслава узагалі гадки не мали, як розмовляють навіть слов'яни десь у Суздалі, бо ніколи жодного суздальця не бачили. Єдиній мові просто не було звідки взятися. 

Так, існувала сукупність більш або менш споріднених між собою діалектів. За моїх студентських років, однокурсники-палестинці розповідали, що з їхньою палестинською арабською їм легше розуміти іврит, ніж арабську, якою розмовляють у побуті в Марокко або Ємені. Точнісінько така картина була в Давній Русі. З таким самим успіхом Путін міг би стверджувати, що араби та євреї — «один народ», бо ж «діти Авраама — Абрагама — Ібрагіма».

Ба більше, геть антинауковим є відсилання до ХІІІ століття — мовляв, так було тоді, тож так само мусить бути й тепер. Якщо Росія застрягла у ХІІІ столітті — а подеколи на це дуже схоже, то це — її й лише її проблеми. А у ХІІІ столітті ані сучасної французької, ані сучасної німецької мови не було, а в Англії аристократія розмовляла тодішнім нормандським діалектом тодішньої французької. Ну то й що тепер із цим робити? Власне, як історик Путін зганьбився на все життя, бо показав, що абеткова для істориків методологія є для нього незнайомою. 

Нарешті, відсилання до історії, а тим паче давньої, для міжнародного права та світової політики є нікчемними: у тій-таки Європі ви не знайдете жодного клаптика території, який ніколи не міняв своєї державної належності.   

Твердження Путіна, що під час поглинання («возз'єднання») України Росією українці буцімто називали себе «русскімі». Було б дуже чемно, якби російський президент навів точні цитати — як це звучало в оригіналі. Але він не навів, сказавши голослівно. 

І чому тоді росіян в Україні вперто називали москалями — а потім тим самим словом називали й українців, які служили в російській армії? Чи не тому, що не відчували спорідненості з ними, не вважали їх «своїми»? Й чи не тому, що ніяких інших росіян, окрім солдатів, пересічні українські селяни не бачили — тож і ототожнювали ці два поняття?

Згадані маніпуляції Путіна — рівня «нової хронології», й вони свідчать про невігластво, хай і прикрите мудруваннями.

Путін випускає цілі періоди — найважливіші — в історії України. За його словами, Україну створили більшовики. А що відбувалося від 1918 до 1920 року — ніби й не було тих років, ніби от була прекрасна імперія, аж тут прийшли капосні більшовики й вигадали Україну. 

А що таке Українська революційна повстанська армія? Ні, це — не «бендерівці», це — армія Нестора Махна. Яка діяла саме на тих землях, які Путін оголошує «Новоросією». 

А звідки тоді взялася Леся Українка? А чи це кляті більшовики перейменували Люсю Малороску? А звідки взялися українські народні пісні, яких не існує в російському перекладі? Полтавщина, чиї діалекти й лягли в основу української літературної мови, перебувала під владою Польщі менш ніж сімдесят років. То як російська могла «спотворитися польською» за такий короткий період, коли ЗМІ не існувало, а контакти між «верхами» та «низами» були мінімальними?

Не згадав Путін, що кріпосне право тривало в Україні менш ніж 90 років — і не встигло накласти аж такий відбиток на звичаї та традиції.  

А ще в Україні навіть за імперських часів існувало спадкове землекористування найчастіше за принципом майорату, тобто старший син отримував у спадок усю нерухомість. Був навіть звичай: якщо чоловік, одружившись, ішов жити до дружини або її родини, він брав її прізвище, а не давав їй своє. Чи було щось подібне в росіян? Ні, в них було общинне землекористування, а прізвищ до ХІХ століття російські селяни не мали взагалі. 

І йде це з прадавніх часів. Предки росіян — люди лісу — викорчовували в тому лісі ділянку під дєрєвню. І так і жили — на відвойованих у лісу острівцях. Ліс — то було вороже середовище: у ньому можна було заблукати, з лісу могли прийти хижі звірі та пожежі, з лісу непоміченими могли вийти вороги. Недаремно ж російський фольклор населив ліс безліччю всякої нечисті. Виживати можна було лише колективно, слухняно підпорядковуючись старшим, начальникам: «Ми — люди маленькі». Натуральне господарство тривало в Росії аж до кінця ХІХ століття. Отак, століттями, й формувалися ті риси, які Путін тепер не лише культивує в Росії, а й намагається вважати «спільними».

Натомість українці — люди степу та лісостепу, ліси, коли й є, не страшні й не дрімучі. І наші предки звикли питання виживання розв'язувати самостійно, бо того вимагав степ — якщо тільки загроза не була екстраординарною. 

Власне, драма Лесі Українки «Бояриня» блискуче й трагічно відповідає на запитання, чи є ми з росіянами «один народ». Можна навести й український цикл творів Миколи Гоголя — свого часу вони справили в Росії фурор, бо змальовували відносини, геть неможливі для росіян, відносини вільних і самодостатніх людей. Натомість російський цикл Гоголя («Ревізор», «Мертві душі») — це погляд іноземця, якому видається диким те, що для росіян є звичним.

Усе це мало би стати в Україні загальним знанням. Чи є воно таким?

І тепер доводиться визнати: популяризація тієї ж таки «Боярині» є недостатньою. Як і взагалі недостатнім є висвітлення українських звичаїв та традицій у суспільних відносинах — зокрема гендерних, — які б дозволяли й українській, і закордонній аудиторії чітко уявляти: в нас із росіянами вони дуже відмінні. ЗМІ не виконують своєї просвітницької функції. Що вже казати, коли в українських ЗМІ в сюжетах із «простонародного життя» персонажі часто-густо звертаються одне до одного по батькові без імені — те, що є суто російським звичаєм, в Україні й дотепер у селах звертаються одне до одного лише за іменами, а по батькові співрозмовників можуть навіть не знати. Це є ніщо інше, як імпортування й популяризація суто російських звичаєвих відносин як нібито «правильних і належних».

Ці знання мала би популяризувати й наша дипломатія. От тільки цікаво: чи знає, в чому полягають відмінності українців від росіян, Володимир Зеленський, коли у своїх відповідях він посилався на Давню Русь?     

Фото: Flickr