Наприкінці минулого тижня в Бучі відбулася журналістська конференція Bucha Journalism Conference 2024. Це вже другий подібний захід, який організовують Media Development Foundation та «Українська правда», і цього разу його тема — «Переломний момент: журналістика й тотальна війна за правду».

На захід зібралися понад триста українських журналістів і представників іноземних медіа — «Голосу Америки», The Washington Post, The Economist, Gazeta Wyborcza тощо. Обговорювали стан журналістських розслідувань і зловживання влади під час війни, репортажі з лінії фронту та взаємодію з військовими речниками, подолання глобальної втоми від війни та приклади дослідження воєнних злочинів в Україні.

Євген Заславський

Торік, згадав виконавчий директор Media Development Foundation Євген Заславський, на конференції йшлося про те, як війна вплинула на журналістику — яким чином позначилася на журналістській етиці, на безпеці медійників і стані медіа загалом. Нині ж настав час говорити про вплив самої журналістики — на те, що відбувається в країні, на дії влади, на ставлення світу до подій в Україні.

«Ми повинні визнати, що журналістика має певну роль у війні. Вона має захищати, розповідати правду, віддзеркалювати події та процеси, слугувати останнім форпостом розуміння того, що відбувається на фронті й у тилу», — сказав Заславський.

Севгіль Мусаєва

Головна редакторка «Української правди» Севгіль Мусаєва звернула увагу на роль журналістів у документуванні воєнних злочинів, скоєних росіянами в Україні. «Більш як 110 тисяч воєнних злочинів зареєстровано сьогодні офіційно Офісом генерального прокурора. Абсолютно очевидно, що жодна національна правоохоронна система не здатна розслідувати й довести до суду таку кількість злочинів. Тобто вже зараз, розповідаючи про ці злочини, ми розуміємо, що, на жаль, люди, які їх скоїли, не понесуть адресного покарання. Але ми як журналісти все одно маємо ці історії розповідати. Тому що ми очі, ми голос і ми у чомусь навіть душа цієї війни», — сказала Мусаєва.

Впливати на процеси всередині країни та розповідати про злочини ворога назовні — саме про ці дві ключових ролі українських медіа йшлося під час чотирьох панелей на Bucha Journalism Conference. Про панель, яка стосувалася висвітлення бойових дій, читайте тут.

Голова наглядової ради Суспільного Світлана Остапа і директорка з розвитку у NGL.media Ірина Подоляк

Дискусії, що проходили в рамках офіційної програми, перетікали у неформальне спілкування учасників форуму в «кулуарах» конференції, якими слугував бучанський міський парк. Як сказав виконавчий директор Media Development Foundation Євген Заславський, цей захід — ще й велика нетворкінгова конференція, де всі звіряють годинники та підтримують одне одного.

Журналістка Анастасія Береза, головна редакторка онлайн-видання hromadske Христина Коціра та журналіст «Української правди» Михайло Кригель

«Якщо влада тисне на медіа, значить вона їх не контролює»

Головний редактор рівненського видання «Четверта влада» Володимир Торбіч, засновник проєкту «Наші гроші» Юрій Ніколов, керівник відділу розслідувань «Української правди» Михайло Ткач, керівник проєкту журналістських розслідувань Bihus.Info Денис Бігус, головна редакторка «Слідство.Інфо» Анастасія Станко, головна редакторка «Української правди» Севгіль Мусаєва 

Дискусію про стан журналістських антикорупційних розслідувань розпочали зі згадки про те, як після початку повномасштабного вторгнення припинили займатися розслідуваннями. І навіть обговорювали тоді ймовірність повернення до них уже після перемоги.

«Але дуже швидко стало зрозуміло, що перемоги може й не бути, якщо не почати знов бити корупціонерів по руках і не говорити про крадіжки на гуманітарці, хабарництво при закупівлях для потреб армії і так далі. Адже, не перемігши внутрішнього ворога, який обкрадає країну, марно очікувати перемоги над ворогом зовнішнім», — сказав Михайло Ткач.

• Читайте також: У нас є фільтр «не нашкодь». Українські журналісти — про свободу слова під час війни

З того часу журналісти-розслідувачі оприлюднили кілька викривальних матеріалів, які потягли за собою низку гучних відставок і навіть сприяли запуску громадської антикорупційної ради при Міноборони.

«Ми нарахували зо два десятки звільнень за результатами матеріалів Bihus.Info, які вийшли протягом останніх двох років. Це позитивний вплив на ситуацію в країні? Напевно, так. Але просто тому, що інших критеріїв немає, ми за інерцією вважаємо таким те, що когось там зняли з посади. Хоча насправді результатом журналістського розслідування має бути судовий вирок його фігуранту, що надзвичайно рідко трапляється», — сказав Денис Бігус.

Денис Бігус

Михайло Ткач говорить, що можновладцям і провідним чиновникам необхідно повернути відчуття підконтрольності, яке вони втратили з початком великого вторгнення. «Так, умови воєнного стану передбачають певні обмеження у комунікаціях між владою і громадянами, але у журналістів більше інструментів для контролю представників влади. І необхідно їх використовувати, щоб повертати на землю тих, хто втрачає розуміння того, де він, у який час і для чого», — сказав Ткач. Саме у цьому він і вбачає журналістський вплив.

Михайло Ткач

Його колега Юрій Ніколов сказав, що «не бачити хорошого — це тупо, бо це не фіксує зміни», та перелічив здобутки розслідувань своєї команди. Так, після публікації 21 січня 2023-го матеріалу Юрія Ніколова про зловживання в Міноборони при закупівлі харчів для військових звільнили низку чиновників, а декому з них повідомили про підозру.

Ще одним позитивним результатом викриття, за словами Ніколова, стало ухвалення Верховною Радою закону про запровадження прозорості в оборонних закупівлях, а також запуск нових інституцій із закупівель товарів для потреб армії.

Юрій Ніколов

«Найсвіжіша з позитивних новин — це те, що вперше за десять років, відповідно до контрактів із держпідприємством Міноборони “Державний оператор тилу”, монополіст “Талан” знизив ціни на берці для українських військових на 15%. Це вплив має цілком відчутний результат, який оцінюється у 100 млн гривень, зекономлених державою. І це лише одна історія. Я намагаюся тримати нашу аудиторію в тонусі й мені вдається повідомляти подібні позитивні новини за слідами наших публікацій раз на тиждень», — розповів журналіст.

Не лише журналісти тиснуть на владу за допомогою своїх досліджень, але й влада нерідко вдається до тиску на розслідувачів. У зв’язку з цим учасники обговорення не могли не згадати про історію зі стеженням за командою Bihus.Info, випадок із журналістом «Слідства.Інфо» Євгеном Шульгатом, якому намагалися вручити повістку після того, як він викрив елітне майно керівника департаменту кібербезпеки СБУ Іллі Вітюка, та провокацію проти журналіста-розслідувача Юрія Ніколова, коли найняті молодики ломилися до його квартири, вимагаючи «йти служити».

Модераторка дискусії Севгіль Мусаєва навела слова одного з народних депутатів, який сказав, що сьогодні єдиною опозицією до влади залишаються незалежні медіа. І лише вони мають можливість її контролювати. А отже, всі випадки, пов’язані з тиском на журналістів або намаганням їх дискредитувати, — це ознака їхнього надзвичайного впливу на аудиторію. Втім, чи має тиск на журналістів системний характер, чи можна вважати адекватною реакцію на нього з боку влади та наскільки ефективною є відповідь медіаспільноти на нього? З таким запитанням Мусаєва звернулася до учасників обговорення.

• Читайте також: Фігуранта розслідування «Слідства.Інфо» Іллю Вітюка відсторонили від посади та відправили на фронт

За словами Анастасії Станко, історія з повісткою для журналіста «Слідства.Інфо» — не єдиний випадок тиску на журналістів. «Я знаю й інші історії в регіонах. Проблема в тім, що люди не готові говорити про це публічно. Я знаю редакцію, у якій усім сімом чоловікам прийшли повістки. Вони про це мовчать. Оскільки тема з повістками доволі складна для чоловіків з етичної точки зору. З огляду на те, що захищати країну — почесна справа, говорити, що тебе залякують призовом, незручно. Мобілізація — чудовий інструмент влади для залякування. Водночас ми не бачимо, щоб проводилися ефективні розслідування щодо тиску і нападів на журналістів. Влада відчуває безкарність, і хоч ми не бачимо системного характеру цих дій, ситуація виглядає загрозливою», — сказала Станко.

Анастасія Станко

Денис Бігус також називає тиск на журналістів масовим, але поки що несистемним. Надалі, за його прогнозами, ситуація погіршуватиметься і випадків тиску на журналістів буде більше.

«У цьому є і позитивний момент: тиск на медіа свідчить про відсутність контролю над ними з боку влади. І це те, чим ми всі можемо себе втішати. Ти не тиснеш на те, що ти контролюєш. Навіщо? Воно й так твоє. Відповідно, тиск буде неминучим елементом надалі. Але він здається мені більш позитивним явищем, ніж те, що було в історії України раніше, коли тиску не було, тому що медіа були підконтрольні владі», — поділився думками керівник «Bihus.Info».

Володимир Торбіч

Головний редактор рівненського видання «Четверта влада» Володимир Торбіч, офіс якого свого часу підпалили через розслідування видання , порадив колегам обов’язково повідомляти про всі випадки тиску суспільству, комунікувати з суспільством і, попри все, продовжувати робити свою роботу. «Тому що тиск чиниться для того, щоб нас зупинити, і ми не маємо дати можливості тим, хто його влаштовує, домогтися свого», — резюмував Торбич.

Чому воєнкори завжди прагнуть потрапити туди, куди не можна, і чи підвладні вони самоцензурі

Це короткий виклад панельної дискусії, а детальніше читайте тут.

Воєнна кореспондентка Bihus.Info Анна Калюжна, журналіст Стас Козлюк, журналістка hromadske.ua Ксюша Савоскіна, воєнкорка «Радіо Свобода» Євгенія Китаїва, офіцер Управління зв’язків з громадськістю ЗСУ, речник Генерального штабу Дмитро Лиховій, журналіст «Української правди» Богдан Кутєпов, пресофіцерка 47-ї ОМБр Анастасія Блищик (на екрані)

Для того, щоб світ дізнався правду про російсько-українську війну, журналісти повинні мати можливість потрапити у зону бойових дій. А оскільки ця проблема для воєнних кореспондентів існує останні два роки, розмову під час панелі «Репортаж із лінії фронту» розпочали з неї.

  Євгенія Китаїва

За словами Євгенії Китаївої, яка знімає війну з початку російської агресії проти України, така ж ситуація з доступом журналістів на фронт була і десять років тому, але щось змінюється під постійним тиском журналістів. «Тому я намагаюся не брати близько до серця, коли щось не вдається. Просто треба не припиняти намагатися потрапити туди, “куди не можна”», — сказала Китаїва.

Тим більше, що саме там, «куди не можна», говорить Ксюша Савоскіна, і відбуваються зазвичай події, до яких прикута увага світу. А тому там особливо потрібна присутність журналістів.

  Речник Генштабу Дмитро Лиховій і журналіст «Української правди» Богдан Кутєпов

Забезпечити цю присутність, на думку учасників обговорення, здатний оновлений наказ №73, за яким командир тепер не несе відповідальності за життя та здоров’я журналіста, що слугує додатковим інструментом для медійників оскаржувати безпідставні, з їхньої точки зору, заборони.

Лиховій погодився з тим, що правила оновленого 73-го наказу є досить ліберальними і прогресивними, однак сказав, що навіть у разі наявності всіх погоджень останнє слово — за командиром і військовослужбовцем, який пропускає журналістів до «червоної» зони.

  Анна Калюжна і Стас Козлюк

За роки роботи у зонах бойових дій воєнні кореспонденти напрацювали досвід, який дозволяє їм самим зрозуміти, що з відзнятого варто видалити ще до показу пресофіцеру. Тобто вмикається самоцензура. «Ніхто не хоче, щоб на його совісті було життя і здоров’я військових. Тому навіть якщо військовий тобі щось таке говорить, ти все одно про це маєш пам’ятати, що це не повинно прозвучати. Тобто ти сам це цензуруєш», — сказав Стас Козлюк.

Тож головне, щоб усі ці медійники робили зважені та збалансовані репортажі, пресофіцери — будували роботу між медіа та підрозділом, а командири — розуміли важливість висвітлення війни, сказав Дмитро Лиховій.

«Щоб інтерес до України не втрачався, журналістські матеріали про неї мають ставати цікавішими»

CEO «The Kyiv Independent» Дарина Шевченко, шефредакторка київського бюро The Washnington Post Ізабель Хуршудян, головний редактор «УЖ», кореспондент Gazety Wyborczej і Outriders Петро Андрусечко, журналістка Крістіна Бердинських, журналіст The Economist Олівер Керролл і керівниця мовлення «Голосу Америки» у Східній Європі Мирослава Гонгадзе (на екрані)

Учасники дискусії «Подолання глобальної втоми від війни» намагалися відповісти на питання про те, як утримувати увагу світу на подіях в Україні. Адже інтенсивність їхнього висвітлення світовими медіа, окрім іншого, впливає на надання допомоги Україні міжнародними партнерами.

Петро Андрусечко і Христина Бердинських

Скорочення кількості матеріалів, присвячених російсько-українській війні, у світових медіа важко не помітити. Втім, сказала Ізабель Хуршудян, це трапляється з усіма війнами у світі. Причина — ефект звикання. Ракетні атаки на Київ та обстріли інших міст України чимдалі стають буденним явищем і вже не викликають шоку, як й інші трагічні події. Те ж саме відбувається і з висвітленням подій на Близькому Сході, увага до яких поступово зменшується.

Петро Андрусечко розповів, що оскільки Польща є сусідкою України, тема російсько-української війни є важливою для польської аудиторії. Однак навіть при цьому інтенсивність публікацій у польських медіа про війну у 2014 році, коли тривали активні бої, та після 2016 року, коли фронт стабілізувався, помітно різнилася. «З 2016 року статей про фронт ставало все менше. Треба було більше думати, власне, над темами. Як показати щось цікаве», — поділився думками Петро Андрусечко.

За словами Христини Бердинських, яка співпрацює з кількома іноземними медіа, переломний момент у висвітленні російсько-української війни стався після конфлікту в Секторі Газа, який спалахнув восени 2023 року. Після цього світові медіа перемкнули свою увагу на Близький Схід. Журналіст, який писав про Ірак, розповів Бердинських, що спочатку в країні цікавилися війною в Україні, але згодом інтерес залишився лише до зведень з фронту, а потім про події в Україні стали згадувати лише на річниці важливих подій.

«І тому я почала пітчити тексти про другу річницю повномасштабного вторгнення, про десять років окупації Криму в листопаді 2023-го. Тому що я розуміла, що в лютому 2024-го буде інтерес, знадобиться багато матеріалів про Україну, і над цим потрібно працювати прямо зараз», — сказала Бердинських.

Мирослава Гонгадзе звернула увагу на роль у цьому російської пропаганди, яка спотворює інформацію про події в Україні. «На жаль, російська дезінформація масово поширюється по всьому світу. Історія України знову розповідається через російських ботів і тролів. Тому наша задача — виходити на окремих редакторів і репортерів, яким не байдуже, що відбувається в Україні, і які можуть порушити це питання у своїх редакціях», — сказала Гонгадзе. На її думку, чим більше іноземних журналістів вдасться зацікавити українською проблематикою, тим більше у світових медіа буде інформації про Україну.

  Олівер Керролл

Яким чином це зробити, пояснив кореспондент The Economist Олівер Керролл. За його словами, матеріали про Україну мають бути цікавими для аудиторії: «Ви не можете просто сказати — хочемо, щоб Україна була в новинах. Так це не працює. Потрібно зосередитися на тому, що може викликати інтерес в аудиторії. Адже основи журналістики залишаються тими ж, що були у всі часи, — аби тебе читали, слухали й дивилися, ти маєш бути цікавим», — сказав Керролл.

«Важливо не лише розслідувати злочини окупантів, а й ділитися цим досвідом із колегами»

Дискусія про злочини російської армії в Україні об’єднала журналісток, які очолюють спеціальні проєкти з документування воєнних злочинів  — Олесю Біду (The Kyiv Independent), Аллу Садовник (Суспільне), Яну Корнійчук («Слідство.Інфо») та Валерію Єгошину («Схеми»).

Як розповіла авторка фільму «Діти для Путіна» Олеся Біда, роботу над проєктом медіа розпочало ще тоді, коли світ не сприймав однозначно як воєнний злочин вивезення росіянами дітей з України. Ба більше, російська влада намагалася представити це як «прояв гуманізму», порятунок дітей, а не депортацію.

«Ми бачили, що ця тема була не надто популярною, але водночас відчували потребу розповісти про неї іноземній аудиторії», — сказала Біда.

• Читайте також: Депортація під виглядом порятунку. Про що фільм «Діти для Путіна»

Усе змінилося, коли Міжнародний кримінальний суд видав ордери на арешт Путіна та Львової-Бєлової, яка є уповноваженою президента Росії у справах дитини. Багато медіа почали займатися темою вивезених з України дітей, і це змусило журналістів The Kyiv Independent прискорити роботу над фільмом.

Олеся Біда розповідає про фільм-розслідування The Kyiv Independent «Діти для Путіна» 

Говорячи про труднощі, з якими автори «Дітей для Путіна» зіткнулися під час свого розслідування, Олеся Біда вказала на низький рівень компетентності та мотивованості офіційних осіб в Україні, які мають опікуватися проблемами депортованих дітей. Видання, за її словами, не отримало відповіді на жодне з питань, які адресувало у своїх запитах до Офісу омбудсмана, Офісу президента, Мінсоцполітики, Мінреінтеграції.

«Це все були відписки та переадресування до інших відомств. Понад те, в нас є Національне інформаційне бюро, яке має збирати інформацію про примусово переміщення дітей, але ми не змогли й звідти витягти жодної статистичної інформації. За офіційними даними, від початку повномасштабного вторгнення росіяни викрали близько 20 тисяч дітей. Але ми не маємо доступу до інформації про те, хто саме ці діти, з яких вони міст, скільки їм років, чи мають вони батьків та інших родичів, опікунів на території України. В нас склалось враження, що цих відомостей в офіційних структурах немає. І ми, журналісти, більш обізнані щодо цієї теми, ніж їхні співробітники», — розповіла Олеся Біда.

Журналісти ідентифікували 20 дітей зі «списку 31» Львової-Бєлової, знайшли дев’ять російських сімей, які взяли під опіку 13 українських дітей із Маріуполя, а також із Донецької та Луганської областей, у деяких випадках встановили точні адреси їхнього проживання.

  Олеся Біда 

Історії трьох дітей із дослідження The Kyiv Independent українські правозахисники включили у своє звернення до Міжнародного кримінального суду. Двох дітей зі списку Львової-Бєлової вдалося вже повернути в Україну. Є надія на повернення й інших дітей.

Труднощі іншого характеру очікували на журналістів «Слідство.Інфо», які знімали документальний фільм-розслідування «Він теж: Історії українських чоловіків, скривджених росіянами».

«Зґвалтування та спроби зґвалтування чоловіків під час війни — це окремий жорстокий злочин, про який майже не говорять. Росіяни навмисно так по-звірячому знущалися з українських чоловіків, бо були впевнені, що вони мовчатимуть. І в нас теж були побоювання, що ніхто не захоче говорити про такий свій досвід», — сказала Яна Корнійчук.

• Читайте також: Як журналістам висвітлювати сексуальне насильство в умовах війни

Втім, герої фільму, за її словами, один за одним почали погоджуватися на інтерв’ю — хтось із закритим обличчям, а хтось із відкритим. І у всіх була чітка, викристалізована позиція: вони не просто не боялися розповідати про те, що з ними відбулось у катівнях Херсона, але робили це з конкретною ціллю — знайти й покарати винуватців.

 Яна Корнійчук розповідає, як журналісти «Слідства.Інфо» працювали над фільмом «Він теж: Історії українських чоловіків, скривджених росіянами»

Головний висновок, якого дійшли автори дослідження, — це те, що злочини сексуального характеру, які чинять росіяни, не є поодинокими випадками, а мають системний характер. Це важливо, говорить Яна Корнійчук, для притягнення до відповідальності винних у цьому як воєнних злочинців — як в Україні, так і на міжнародному рівні.

 Валерія Єгошина пояснює, як команда «Схем» збирала свідчення людей, які постраждали від рук окупантів 

Валерія Єгошина розповіла про те, як її команда ідентифікувала російських військових, котрі під час окупації Балаклії на Харківщині тероризували місцеве населення та вишукували жертв для катівень, а також декількох співробітників ФСБ, які їх курували.

• Читайте також: «Схеми» встановили імена росіян, які чинили злочини у Балаклії на Харківщині під час окупації

«Приїхавши до Балаклії відразу після деокупації Харківщини, ми зібрали свідчення людей, які постраждали від рук окупантів, переживши знущання і тортури. Однак вирішили не зупинятися на цьому і спробувати знайти росіян, які їх катували. Проблема полягала у тому, що під прикмети, які нам назвали постраждалі, можна було підігнати майже будь-якого російського військового. Тож ми розуміли, що нам потрібні докази, й просто мішками збирали документи, які, відступаючи, залишили росіяни. А потім ще й виявили залишену кимось із них флешку», — розповіла Єгошина.

 Валерія Єгошина  

Зміст цієї неочікуваної знахідки у поєднанні з довготривалим вивченням зібраних під час відрядження до Балаклії документів допомогли журналістам ідентифікувати російських військових і їхніх кураторів із ФСБ. Також журналісти «Схем» дослідили склад неформального угруповання військ «Балаклія», яке діяло під час окупації частини Харківщини, і склали список підрозділів російської армії, внутрішніх військ Росії та підконтрольних їм збройних формувань, які входили до цього угруповання.

Усі ці матеріали лягли в основу розслідування, які нині проводять українські правоохоронці у межах кримінального провадження щодо російських воєнних злочинців. Також журналісти «Схем» розраховують, що їхні докази будуть використані й у міжнародному трибуналі.

 Російський військовослужбовець Семен Соловов (на екрані)

А герою документального фільму-розслідування «Кльон: знайти воєнного злочинця» — російському військовослужбовцю, який на початку березня 2022 року знущався з жителів захопленого села Ягідне Чернігівського району, українські правоохоронці вже висунули підозру.

Понад рік журналісти редакції розслідувань Суспільного намагалися встановити, хто такий Кльон. І зрештою їм це вдалося.

За словами авторки розслідування Алли Садовник, на шляху до цього також були несподівані знахідки, вивчення великого масиву даних, опитування свідків, використання пошукових систем розпізнавання облич і навіть спілкування телефоном із самим окупантом, який виявився військовослужбовцем 228-го гвардійського мотострілецького полку Семеном Солововим.

 Алла Садовник

Сьогодні документуванням воєнних злочинів в Україні займаються медіа й окремі журналісти. Однак актуальності ця робота не втрачає, на жаль. І чим більш систематизовані докази збирають журналісти, тим більше шансів, що винних у воєнних злочинах буде покарано. Тому важливо не лише робити розслідування, а й ділитися одне з одним досвідом у цій справі.

Фото: Максим Поліщук, «Детектор медіа»