Крах новинної індустрії тягне за собою її душу

Крах новинної індустрії тягне за собою її душу

16 Травня 2024
502

Крах новинної індустрії тягне за собою її душу

«Politico»
502
Занепад засобів масової інформації позбавляє журналістику важливого інструменту.
Крах новинної індустрії тягне за собою її душу
Крах новинної індустрії тягне за собою її душу

Загальний вигляд бюро Associated Press у Канзас-Сіті. На передньому плані — східний відділ. Далі — бюро Coast, потім бюро State і на задньому плані бюро Local, 22 квітня 1940 року. Корпоративний архів AP

Переклад «Детектора медіа», оригінал публікації Politico за посиланням 

Поранена і кульгава, сповнена сумнівів у власному майбутньому, американська журналістика, здається, втрачає якість, яка провела її крізь півтора століття випробувань: її хвацькісь (swagger).

Хвацькість — це журналістська практика, що вбиває конформізм, часто всупереч авторитетам і звичаям, щоб розповісти правдиву історію у всій її повноті, не зважаючи на те, кого вона може образити. Це змушує одних людей підписуватися, а інших скасовувати підписку, і дає журналістам необхідну сміливість і орієнтир для того, щоб робити свою роботу якнайкраще. Колись хвацькісь була візитівкою журналістики, але в останні десятиліття вона відійшла на другий план. У деяких виданнях репортери тепер виконують свою роботу з пристрастю бухгалтера, і це проявляється в їхніх стриманих, завуальованих і двозначних текстах. Замість того, щоб насолоджуватися полемікою, сучасні редакції цураються публікувати правдиві історії, які, як хтось може вважати, завдають «шкоди» — сучасний термін, що охоплює всі емоційні потрясіння, — або, що ще гірше, можуть зачепити впливові інтереси.

Кожне старше покоління журналістів, напевно, скаржилося в той чи інший момент на те, що хвацькісь відходить у минуле. Але цього разу цей занепад є очевидним. Нещодавня стаття Макса Тані (Max Tani) у виданні Semafor пояснює нову боязкість юридичними загрозами з боку фігурантів новинних сюжетів.

«У 2024 році в Сполучених Штатах Америки важче, ніж будь-коли, випустити жорстку історію», — пише Тані, посилаючись на ризик судових позовів і збільшення страхових внесків. Нова система «дала громадським діячам все більше важелів впливу на журналістів, які тепер все частіше ходять в них на повідку». Тані наводить кілька прикладів, коли видання поступаються, зокрема, Esquire та Hollywood Reporter відмовилися від критичної статті про подкастера Джея Шетті (Jay Shetty), Reuters та інші видання задовольнили юридичні вимоги Індії щодо викривальної статті, а Hearst’s Road & Track не опублікував гостру статтю про «Формулу 1».

 

Кетрін Грем (Katharine Graham) (ліворуч), видавець газети Washington Post, і Бен Бредлі (Ben Bradlee), виконавчий редактор Washington Post, залишають Окружний суд США у Вашингтоні 21 червня 1971 року, після того, як отримали дозвіл на публікацію Документів Пентагону про В'єтнам. AP

Можливо, найяскравішим маркером того, що хвацькісь пішла в CЗЧ, є той факт, що ніхто не прийшов на зміну покійному Крістоферу Хітченсу (Christopher Hitchens) на лекціях, у новинах на кабельному ТБ, в книжках і на сторінках наших найкращих видань. Якби він воскрес сьогодні, хто б його найняв? А якби й найняв, то скільки часу знадобилося б співробітникам, щоб звернутися до начальства з проханням звільнити його?

Втрату журналістської хвацькості можна частково відобразити в цифрах. Покоління тому ця професія була культурною силою, адже лише в газетному бізнесі було зайнято майже пів мільйона людей. Зараз, після 2005 року, понад дві третини робочих місць газетних журналістів щезли, і прийнято вважати, що ця тенденція продовжиться в найближчі десятиліття, оскільки додаткові газети й журнали будуть оступатися і сповзати на кладовище видань.

Але втрата полягає не лише у кількості персоналу. Змінився психологічний підхід журналістів до своєї роботи. Колись редактори великих міських газет, таких як Бен Бредлі (Ben Bradlee) з Washington Post, ходили по своїх територіях, як колоси, віддаючи накази і здобуваючи пошану на кожному кроці. Сьогоднішній газетний редактор убраний у сірий і послужливий ореол бюрократа, часто не відрізняючись від видавців, на яких він працює. Ці провідні редактори, які колись керували своїми колективами з тиранічною впевненістю, тепер тремтять і здригаються від перспективи повстань у редакціях на кшталт тих, які ми бачили в NBC News, New York Times, CNN та інших медіа. Ці повстання можна було б назвати ознаками хвацькості, але це було б помилкою. Справжня хвацькість проявляється в журналістських роботах, а не в протестах проти кадрових рішень чи публікації суперечливого матеріалу.

Ці редактори, намагаючись діяти м’яко, щоб нікого не роздратувати, нав’язують подібний стиль своїм журналістам, багато з яких виконують свою роботу в оборонній стійці замість традиційної наступальної манери. Сьогоднішні журналісти, яких часто душать їхні головні редактори, змушені також боротися на другому фронті проти політиків, які тепер спрямовують свої кампанії проти репортерів не менше, ніж проти своїх опонентів. Громадськість, схоже, теж ненавидить їх, згідно з опитуваннями, які стверджують, що вони не заслуговують на довіру. Усередині редакції вони стикаються з редакторами, які постійно розширюють свій словник заборонених слів у хрестовому поході, спрямованому на те, щоб звести до нуля ймовірність того, що читачі можуть обуритися текстом новин.

Завдяки технологічним трендам, культурним зрушенням, змінам у бізнесі та рекламі, а також юридичним перепонам, журналістика та журналісти втратили в Америці центральне місце, яке вони займали майже півтора століття. Преса не стала слабаком. Очевидно, що хороша робота все ще робиться, але з притупленими, а не загостреними зубами порівняно з попередніми десятиліттями. Так само ремесло не щезне на горизонті подій найближчого майбутнього. Але, як і інші споріднені інститути впливу — Голлівуд, релігія, літературні твори, суди, державні школи тощо — воно вже не ступає з минулою впевненістю. Запитайте будь-якого журналіста про їхню виснажену мораль, і ви почуєте безкінечну кількість нарікань.

Не слід плутати хвацькість із криками та демонстративним випендрюванням у редакціях або з її кузеном — гонзо-журналістикою, яку винайшов автор книги «Страх і ненависть у Лас-Вегасі» Хантер С. Томпсон і яку наслідували багато менш відомих письменників протягом останніх п’яти десятиліть. Не є вона і заангажованою.

Хвацькість, яка зробила заняття журналістикою захопливим, а читання — приємним, проявлялася у багатьох формах: від гострих репортажів Мері Макґрорі (Mary McGrory) з Капітолійського пагорба до витівок редактора Джима Беллоуза (Jim Bellows) з Washington Star, від зухвалих репортажів Майкла Келлі (Michael Kelly) з Іраку до в’їдливих коментарів Нори Ефрон (Nora Ephron) про сучасне життя. І вона все ще звучить, якщо ви знаєте, де її шукати, як, наприклад, у репортажах Олівії Нуцці (Olivia Nuzzi) та Керрі Хаулі (Kerry Howley) з журналу New York, а також у сюжетах Клариси Ворд (Clarissa Ward) із зон бойових дій на CNN. Колишній репортер Washington Post Веслі Лоуері (Wesley Lowery) практично уособлює хвацькість.

Втрата хвацькості призвела до того, що читачі намагаються розшифрувати матеріали, які ніби передаються крізь завісу, або, що ще гірше, звучать так, ніби їх випускає відділ зв'язків з громадськістю державної установи.

Що спричинило втрату хвацькості, і чи можемо ми її повернути?

Бізнес роз’їдає

Колишній редактор Washington Post Нед Мартел (Ned Martel) згадує, що коли Кевін Меріда (Kevin Merida) став національним редактором газети у 2008 році, він розмістив біля свого офісу табличку, написану від руки, зі словом «Хвацькість».

Меріда, який недавно залишив посаду виконавчого редактора Los Angeles Times, підтверджує цю історію: «Якщо хтось надійний каже, що я це зробив, то, напевно, так і було».

«Важко бути впевненим у собі та випромінювати цю впевненість у редакціях — зважаючи на стан нашої галузі. Але керівники повинні віднайти свою внутрішню хвацькість, — каже Меріда. — Я не люблю узагальнювати, адже усі редакції різні. Але обережність, відсутність амбіцій, поспішна відмова від експериментів або страх їх робити — все це дуже показово. Цитуючи класику, A Tribe Called Quest: “Налякані гроші не роблять грошей”».

 

Колумніст New York Daily News Джиммі Бреслін (Jimmy Breslin) (в центрі зверху) палить сигару під час святкування вручення Пулітцерівської премії в редакції 17 квітня 1986 року в Нью-Йорку. Піт Гемілл (Pete Hamill) (внизу ліворуч), головний редактор New York Post, повертається після неофіційного звільнення 16 березня 1993 року. | Mario Cabrera/AP, вгорі; Betsy Herzog. AP

Стів Чепмен (Steve Chapman), який чотири десятиліття працював колумністом і редактором Chicago Tribune, частково пов’язує занепад хвацькості із загальним спадом у бізнесі.

«Талановиті, темпераментні егоїсти не боялися розсердити своїх босів, бо могли перейти через дорогу до газети-конкурента. У 70-х роках у Чикаго було чотири щоденні газети», — розповідає він.

Журналістика, додає він, стала професією для інтелектуалів із вищою освітою, відтіснивши на другий план дітей із робітничого класу, які колись вривалися в цей бізнес як копі-бої або стрингери. «Ми не бачимо великих, яскравих, зухвалих колумністів, які колись блукали редакціями — Майка Ройко (Mike Royko), Джиммі Бресліна (Jimmy Breslin), Джека Джермонда (Jack Germond), Піта Хемілла (Pete Hamill) і Ніколаса фон Гофмана (Nicholas von Hoffman)».

Замість того, щоб вирішувати розбіжності між редакторами та репортерами у запеклих баталіях, сучасні журналісти влаштовують стримані засідання в Zoom. «Сорок чи п’ятдесят років тому одна непродумана колонка не була б катастрофою, — каже Чепмен. — Сьогодні це може стати катастрофою. Запитайте Джеймса Беннета (James Bennet)». Беннет, як ви пам’ятаєте, був несправедливо вигнаний з New York Times за публікацію слів американського сенатора. Бути змушеним писати і редагувати, постійно озираючись через плече, «заохочує конформізм і обережність, антипод хвацькості», — застерігає Чепмен.

Ще одне видатне джерело таланту та взірець хвацькості — альтернативні тижневики — було практично розгромлене. Покійний Девід Карр (David Carr) був редактором Twin Cities Reader і Washington City Paper, перш ніж прославився на весь світ у New York Times. Такі автори альтернативних тижневиків, як Та-Нехісі Коутс (Ta-Nehisi Coates), Кетрін Бу (Katherine Boo), Лайза Манді (Liza Mundy), Джонатан Голд (Jonathan Gold), Метт Тайббі (Matt Taibbi), Сьюзен Орлін (Susan Orlean), Джим ДеФеде (Jim DeFede) та багато інших, яких неможливо перелічити, ніколи не поводилися занадто стримано, коли входили в ширший мейнстрім. Майже повне зникнення альтернативного тижневика — це національна трагедія. Там, де кожен зі 100 найбільших ринків колись мав успішний альтернативний тижневик, який був прикладом хвацькості та кузнею кадрів для щоденних видань, зараз їх залишилася жменька, що бореться за виживання.

У часи до інтернету, до кабельного телебачення, такі журналістські видання, як Time, Newsweek, Look та Saturday Evening Post, домінували у засобах масової інформації. Газета Washington Post розмовляла з усіма, від президента до поштового клерка, і могла похвалитися тим, що її передплачують 65 відсотків домогосподарств у великих містах. Її слухали всі. Зараз статус преси як законодавця мод і поважного авторитету зійшов нанівець, і журналісти це знають.

Читачі відвертаються, і це призводить до основної причини занепаду журналістики — браку реклами. Було б помилкою говорити про «журналістський бізнес», коли основною функцією газет і журналів протягом тривалого часу була передача повідомлень масової реклами. Коли рекламодавці дізналися, що інтернет-реклама набагато ефективніша і часто дешевша за друковану, вони перекочували на такі майданчики, як Google і Facebook, яким не потрібні новини, щоб привернути увагу користувачів. Якщо колись на рекламу припадало 80 відсотків доходів більшості газет у період їхнього розквіту, то зараз доходи від тиражу і доходи від реклами зрівнялися в усій галузі. У таких виданнях, як New York Times, 60 із гаком відсотків доходів надходить від читачів. Зменшення тиражів логічно супроводжувалося зменшенням реклами в газетах, і після 2005 року третина всіх газет закрилася. Покоління тому здорові доходи давали виданням ресурси для ведення юридичних баталій. Сьогодні це не зовсім так.

Культурний авторитет згасає

Газетна культура втратила силу переконання, коли усвідомила власну кволість. Ще вчора журналісти думали, що світ обертається навколо того, що пише їхня газета. Журналісти сьогодення змирилися з тим, що їхнє видання просто не так уже й багато важить.

«У нас більше немає культурно цілісної країни», — каже Гленн Френкель (Glenn Frankel), який знає журналістику зсередини, оскільки пропрацював десятки років у Washington Post, а також із висоти своєї посади директора Школи журналістики в Техаському університеті в Остіні.

Представники преси висвітлюють виступ колишнього президента Дональда Трампа перед прихильниками в клубі Mar-A-Lago в Палм-Біч, штат Флорида, 4 квітня 2023 року. Francis Chung, POLITICO

Як пишуть Метью Пауерс (Matthew Powers) і Сандра Вeра-Замбрано (Sandra Vera-Zambrano) у своїй новій книзі «Скрутне становище журналіста: складні рішення у професії, що занепадає» (The Journalist's Predicament: Difficult Choices in a Declining Profession), втрата аудиторії на користь соціальних мереж, спорту та розваг призвела до зменшення впливу журналістів на суспільство. Журналістам не потрібно дивитися на останні звільнення в їхніх виданнях, щоб зрозуміти, що вони втратили свій культурний престиж, або щоб побачити, що їхні знайомі з аналогічною освітою заробляють більше.

«Економічна основа журналістики, що перебуває під загрозою, зменшує загальну кількість робочих місць і створює далеко не ідеальні умови праці», — пишуть Пауерс і Вера-Замбрано. Нерідко за шквалом звільнень слідують наполегливі вимоги босів до репортерів і редакторів робити більше з меншими витратами. Тим часом нові інформаційні екосистеми «послабили монополію журналістики на виробництво і розповсюдження достовірної інформації та підірвали відчуття важливості, яке випливало з цієї ексклюзивності».

Ніхто ніколи не ставав журналістом, щоб стати популярним. Досить точно зображені широкими мазками у фільмах і романах, журналісти тяжіють до грубості, вульгарності, нахабності та пронирливості. Впродовж багатьох років журналістами загалом захоплювалися за ці риси так само, як м’ясником захоплюються за шрами на його руках.

Галк Гоґан, справжнє ім'я Террі Боллеа (в центрі), дивиться на суд після того, як присяжні винесли своє рішення в Сент-Пітерсберзі, штат Флорида, 21 березня 2016 року. Фото Дірка Шедда (Dirk Shadd)

Але частково завдяки падінню статусу, а також ірраціональним нападкам із боку таких політиків, як Дональд Трамп, сучасні журналісти регулярно зазнають насмішок і переслідувань на публічних заходах, як-от мітингах і демонстраціях. Їх не можна назвати паріями в нових умовах, але в багатьох місцях вони більше не вважаються героями. Слід зазначити, що журналісти не заслуговують на особливу жалість. Поліцейські, вчителі і навіть лікарі часто більше страждають від натовпу. Але для журналістів це падіння було видовищним і, здається, буде безкінечним.

Над журналістикою, як повний місяць, висить успішний позов Террі «Галка Гоґана» Боллеа проти Gawker, профінансований мільярдером Пітером Тілем (Peter Thiel), про що Тані зазначає у своєму матеріалі для Semafor. Успішний позов Тіля, що змусив сайт закритись у 2016 році, призвів до того, що журналісти скрізь стривожено озираються через плече. У новому середовищі юридичні фірми розробили практику блокування публікації гострих матеріалів за допомогою формальних юридичних попереджень.

Існують прекрасні видання, і вони заслуговують на нашу підтримку. Наприклад, Atlantic, який не зміг би отримати більше нагород National Magazine Awards, якби конкурс був договірний. Завдяки таким непохитним письменникам, як Кейтлін Фланаґан (Caitlin Flanagan) і Марк Лейбович (Mark Leibovich), журнал демонструє, що він здатен на максимальну браваду, коли забажає. Але які у нього виправдання за те, що він не розбиває більше ікон? Занадто часто здається, що наші медіа були створені для споживання нашими батьками, більшість із яких вже померли.

Нік Ґіллеспі (Nick Gillespie) з журналу Reason частково покладає провину за занепад хвацькості на зміну поколінь.

«Міленіалів і покоління Z розводили, як телят, їхні батьки з поколінь бумерів та Х, які дбали про те, щоб їхні діти постійно перебували під наглядом і були оптимізовані для успішної здачі тестів, занять спортом і потрапляння на конвеєр істеблішменту, — каже він. — Чи варто дивуватися, що така система породила покоління журналістів, які нескінченно описують усе, з чим вони не згодні, як дезінформацію, і хочуть контролювати і регулювати все, як температуру в приміщенні для позашкільних розвиваючих програм?»

Таке ставлення пронизало пресу, оскільки редактори цураються публікувати будь-що, що може когось образити.

Кран пересихає

Для наступного покоління майбутнє виглядає невтішно. І молодь це знає. Зважаючи на скорочення галузі, все менше студентів отримують ступінь бакалавра журналістики, згідно з даними сайту DataUSA Медіалабораторії Массачусетського технологічного інституту (MIT Media Lab). Відчувши цю тенденцію, такі навчальні заклади, як Університет Нью-Гемпширу, Весліанський університет Огайо, Університет штату Арканзас та інші, закрили свої програми з журналістики в минулому навчальному році або значно скоротили їх.

Журналісти, як і представники інших професій, гострять зуби на жувальній іграшці. Перш ніж влаштуватися у своє перше видання, репортери все ще починають свою кар’єру студентами-журналістами або фрілансерами чи стажерами у виданнях між семестрами в університеті.

У процесі вони вчаться, коли треба пригнутися, а коли завдати удару. Вони консультуються з адвокатами з питань наклепу та з’ясовують, як публікувати правдиві історії та при цьому не отримати судового позову. Вони піднімаються по кар’єрних сходах у невеликих і регіональних виданнях, а деякі з них потрапляють у вищу лігу великих видань, набуваючи хвацькості, необхідної для того, щоб кидати виклик президентам, генеральним директорам, мільярдерам та іншим поважним особам.

Студенти-журналісти коледжу піднімають руки, щоб поставити запитання президенту Бараку Обамі під час щоденного брифінгу в Білому домі 28 квітня 2016 року. Alex Wong/Getty Images

«Я пам’ятаю, як один редактор подивився на мене, коли я опублікував свою першу статтю про скандал з Wedtech, і насмішкувато сказав: “Ти ходиш в мутній воді”. Мене це не збентежило. Я просто продовжувала працювати», — розповідає віртуозка журналістських розслідувань Мерилін Томпсон (Marilyn Thompson), яка зараз працює в ProPublica.

«Дехто вбачав у цьому “хвацькість” і вважав мене придурком із милим південним акцентом, який наважився приїхати до Нью-Йорка чи Вашингтона, щоб заглянути під вкрите пліснявою каміння, — каже вона. — Я думаю, що хвацькість виживе, хоча її важче втілити в життя через шари редагування, юриспруденції та нескінченного переписування. Торік я працювала з командою Кларенса Томаса (Clarence Thomas), і в цих молодиків усе з цим в порядку».

Але з атрофією інституцій, які випускають журналістів — шкіл журналістики та невеликих видань — існує реальний ризик того, що культура ньюзрумів зміститься в бік більш стриманого мислення, прихопивши з собою і хвацькість. Звичайно, досі існують стартові майданчики для молодих журналістів, такі як NOTUS Роберта Олбріттона (Robert Allbritton), програма Fellows від POLITICO та стипендіальна програма New York Times Newsroom Fellowship Program серед інших, але цього недостатньо. Вони пропонують десятки місць, в порівнянні з тисячами вакансій початкового рівня, які колись існували по всій країні, де молоді журналісти могли вчитися ходити і врешті-решт досягти хвацькості.

На тлі подальшого скорочення можливостей у журналістиці, чи будуть найгостріші, найзапекліші уми, з яких складаються найкращі журналісти, і надалі залучатися до цієї справи? Без статусних винагород, які отримували її працівники, хто захоче працювати на роботі, яка була такою привабливою для попередніх поколінь? «Озираючись на змарноване життя, я дедалі більше переконуюся, що отримував більше задоволення від роботи в новинах, ніж від будь-якої іншої справи, — писав у 1946 році журналіст Г.Л. Менкен (H.L. Mencken). — Це справді королівське життя».

Повертаючи собі трохи хвацькості

Що ж тоді робити? Записувати студентів-журналістів і журналістів-початківців в академії самооцінки? Очевидно, що ні. Знайти заначку волосся Бена Бредлі (Ben Bradlee) і зробити з нього сотню клонів? Благаю, не треба. Підмішати в офісну каву стимулятори? Ніхто не хоче повернення до роздягалень колишніх редакцій, де в повітрі висів туман тестостерону, де на кожному другому столі стояла відкрита пляшка скотчу, і де жінки та чорношкірі, латиноамериканці й азіати були виключені з колективу. Безумовно, існує шлях назад від мілководдя сучасної журналістики до чогось схожого на хвацькість.

Як і в усіх 12-крокових програмах, першим кроком є розуміння того, що щось іде не так, і саме це ми намагалися зробити в цій статті. Чи можна зробити більше?

Метт Лабаш (Matt Labash), який прославився як розбишака в Weekly Standard, а зараз займається інформаційним бюлетенем Slack Tide на Substack, — один із багатьох, хто вважає бум на розсилки новин тимчасовим рішенням, якщо не виходом із ситуації. Провідні користувачі Substack Метт Тайббі (Matt Taibbi), Барі Вайс (Bari Weiss) і Неллі Боулз (Nellie Bowles), а також Метт Іґлесіас (Matt Yglesias) з вигодою для себе покинули свою основну роботу в Rolling Stone, New York Times і Vox заради Substack, де вони можуть робити все, що їм заманеться, без необхідності мати справу з декількома рівнями менеджменту. Вони також вирвалися з-під впливу безжального групового мислення, притаманного багатьом редакціям, яке вважає хвацькість злочином самовираження і прагне її викорінити.

У випадку з Free Press Вайса і Боулз, за три роки вони перетворилися зі скромного блогу на ньюзрум із 25 осіб, а також додали до редакційного асортименту події та подкасти. А зовсім нещодавно вони опублікували хвацьку внутрішню критику редактора NPR Урі Берлінера (Uri Berliner) на адресу свого роботодавця та колег, у якій він розкритикував мовника за надання переваги процесу над змістом.

Лабаш, який ходив до церкви з Маріон Баррі (Marion Barry) і ловив рибу з Діком Чейні (Dick Cheney), називає Substack місцем, де автори можуть без жодних вибачень бути самими собою та приваблювати аудиторію своїми індивідуальними дивацтвами.

«Люди найсильніше реагують на конкретність, — каже Лабаш. — На речі, з якими вони можуть співвідносити себе як особистості. Але якщо ви зробите так, щоб ваші автори звучали як якийсь невиразний ШІ-генератор, а штучний інтелект може виконувати їхню роботу, врешті-решт, ШІ це і буде робити. Що цілком може бути саме тим, чого хочуть багато видавців».

Оператор знімає примірник одного з останніх випусків газети Rocky Mountain News із друкарського верстата у друкарні Washington Street Printing Plant Денверського газетного агентства у Денвері, 26 лютого 2009 року. David Zalubowski/AP

Хоча це й не миттєвий засіб проти занепаду хвацькості, Substacks вказує на підприємницьке майбутнє, в якому читачі відгукуються на натхненні медіа. В інших частинах медіаобрію ми відчуваємо нотки хвацькості у таких виданнях, як Punchbowl News, Ankler, Tablet, Ringer, County Highway та 404 Media серед інших, де на першому місці стоїть виклик читачам, а не потурання їхнім потребам. Якщо Substack довів, що існує достатня кількість читачів, які бажають отримувати виклик із боку сильних текстів, можливо, редактори захочуть відкрити склади придушеної хвацькості у своїх редакціях, щоб задовольнити цей попит. З іншого боку, падіння таких цитаделей хвацькості, як Buzzfeed News і перезапуск Gawker і Vice віщують приреченість для майбутнього хвацькості.

Іноді поява одного нового видання може змінити течію журналістики. Журнал Spy, заснований 1986 року Куртом Андерсеном (Kurt Andersen) і Ґрейдоном Картером (Graydon Carter), сколихнув журналістський світ, як астероїд Чиксулуб. Spy привніс у журнальну та газетну журналістику рівною мірою хвацькість, сміливість, характер, завзяття та влучність подачі. Журнал Луїса Россетто (Louis Rossetto) Wired, заснований у 1993 році, робив дещо подібне. Можливо, воскресіння хвацькості настане у вигляді нового видання або вебсайту, який скине з себе всі зашморги заради більшої свободи самовираження.

Чепмен, наприклад, сумнівається, що індустрія повернеться до своєї колишньої хвацькості найближчим часом.

«Журналістика настільки роздроблена, а читачі, глядачі та прибутки настільки малодоступні, що журналісти повинні бути більш обережними зі своєю аудиторією, — каже він. — У певному сенсі журналістика стала кращою, ніж була раніше, з вищими стандартами написання матеріалів, етики, підзвітності й аналізу. Журналісти, як правило, з більшою повагою та чутливістю ставляться до груп, яких колись ігнорували або зневажали. Я не хочу повертатися до старих часів. Але ми втратили деякі якості, які робили журналістику захопливою».

Якщо журналістика хоче повернути собі своє королівство, вона повинна закликати головних редакторів очолити реставрацію сміливо і рішуче. Те ж стосується і власників, які верещать від думки про судові позови. Як сказала Тані колишня редакторка Vanity Fair і New Yorker Тіна Браун (Tina Brown): «Дуже небагато власників нині мають яйця». Це правда, але історія журналістики показує, що їх можна виростити.

Як і пілоти винищувачів, журналісти повинні бути добре підготовленими та впевненими в собі, але водночас без ковбойства. Покірність призводить до журналістики сірої як вода після миття посуду і не набагато смачнішої. Якщо журналістика хоче повернути собі коли-небудь свій колишній — і законний — статус, вона повинна спочатку повернути собі свою хвацькість.

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
«Politico»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
502
Читайте також
03.05.2023 11:00
Юлія Лавришин
Ірина Семенюта
Сергій Денисов
Юлія Поліковська
Ольга Чорна
Гала Скляревська
4 898
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду