Показати так, щоб не нашкодити: воєнкори розповіли про проблеми, з якими стикаються при роботі на фронті

Показати так, щоб не нашкодити: воєнкори розповіли про проблеми, з якими стикаються при роботі на фронті

14 Травня 2024
589

Показати так, щоб не нашкодити: воєнкори розповіли про проблеми, з якими стикаються при роботі на фронті

589
Під час панельної дискусії на Bucha Journalism Conference медійники обговорили проблеми доступу до фронту, цензуру та самоцензуру.
Показати так, щоб не нашкодити: воєнкори розповіли про проблеми, з якими стикаються при роботі на фронті
Показати так, щоб не нашкодити: воєнкори розповіли про проблеми, з якими стикаються при роботі на фронті

10 травня відбулася Bucha Journalism Conference, де медійники обговорювали свою роль у висвітленні воєнних злочинів Росії, протидії глобальній втомі від війни та шляхи подолання викликів, що постали сьогодні перед українськими журналістами. Одна з панельних дискусій стосувалася висвітлення бойових дій, її учасниками були воєнні кореспонденти та пресофіцери. Модерувала розмову воєнна кореспондентка Bihus.Info Анна Калюжна, а її учасниками були журналістка hromadske.ua Ксюша Савоскіна, воєнна кореспондентка «Радіо Свобода» Євгенія Китаїва, журналіст Стас Козлюк, пресофіцерка 47-ї ОМБр Анастасія Блищик та офіцер Управління зв'язків з громадськістю ЗСУ і речник Генерального штабу Дмитро Лиховій.

 

Висвітлення подій на фронті — це теж аспект цієї війни, бо й українці мають знати, що відбувається, й іноземці повинні розуміти, для чого й надалі потрібно підтримувати Україну. Власне воєнні кореспонденти є своєрідним містком між фронтом і суспільством, бо без них уся інформація звідти буде лише у вигляді сухих зведень і пресрелізів зі стандартними фразами.

Але бути воєнним кореспондентом — це не просто ризикувати своїм життям, перебуваючи в зоні бойових дій, а й постійно відчувати на собі відповідальність за кожне сказане тобою в етері слово й кожен показаний кадр — ніщо не має нашкодити. А ще це постійні спроби потрапити туди, куди тебе намагаються не пустити — інколи з об’єктивних причин, а інколи тому, що хтось просто не розуміє важливість такого висвітлення.

«Південь» — проблема №1

Саме з таких, на думку частини воєнкорів, безпідставних відмов у доступі та методів боротьби з ними й почалася ця розмова. Частину панелі вони присвятили скаргам на те, що в зоні ОСУВ «Таврія», тобто на півдні, журналістам без пояснень блокували роботу. Анна Калюжна назвала здобутком усіх українських медійників те, що вдалося домогтися звільнення Наталії Гуменюк з посади речниці Сил оборони півдня.

 Анна Калюжна

«У нас нещодавно була перемога, про яку ми поки не знаємо, як вона спрацює. Але все ж ми отримали на півдні пресофіцера, з яким у теорії можна буде працювати. А такої можливості у нас практично не було впродовж останніх майже двох років. Отже, ми з колегами підписали звернення й нас почуло військове командування. Тепер на півдні має бути нормальний доступ. Але чи є в нас проблеми з доступом десь ще?» — сказала Анна Калюжна, яка була ініціаторкою заяви Медіаруху щодо усунення з посади Наталії Гуменюк.

Стас Козлюк продовжив: «Часто стикався з заборонами роботи ОК “Південь”. Від Наталії Гуменюк слово “так” я чув єдиний раз — коли запитав, чи добре мене чути телефоном. Це не жарт», — сказав Стас Козлюк. 

 Стас Козлюк

«Я багато разів працював у Херсоні, але жодного разу не заїжджав туди як журналіст, а лише як волонтер. Ми з колегами всі документи, камери вантажили в машину під гуманітарну допомогу. І на блокпосту нас пропускали, навіть не перевіряючи, як належить. А поруч були автомобілі з колегами-журналістами, в яких всі речі повністю витягали з машин до килимків. Це ненормальна ситуація, як на мене, коли у певні регіони можуть заїхати всі, окрім журналістів», — продовжив він.

«У нас першу добу після підриву росіянами греблі Каховської ГЕС журналісти взагалі не могли потрапити туди. В результати міжнародні медіа цитували російських воєнкорів, бо вони повідомляли бодай щось», — сказала вона.

 

Показати фронт — місія (не)здійсненна 

За словами Євгенії Китаївої, яка знімає війну з початку російської агресії проти України, за 10 років ситуація з доступом журналістів на фронт практично не змінилася. 

 Євгенія Китаїва

«Тобто від 2014 року у журналістів завжди були проблеми з комунікацією і ми весь цей час намагалися цю комунікацію будувати. Певні результати були в якісь моменти лише після конкретних наших потуг і, здавалося, ніби було краще, але потім все одно з’являлися ті самі проблеми. Тому я намагаюся не брати близько до серця, коли щось не вдається. Просто треба не припиняти намагатися потрапити туди, “куди не можна”», — сказала вона.

 Ксюша Савоскіна

А ще, каже Ксюша Савоскіна, дуже багато залежить від особистих знайомств журналіста з пресофіцерами. «Якщо ти з пресофіцером знайомий, то набагато легше отримати доступ. Але як тільки ситуація на якомусь напрямі погіршується, то його одразу закривають», — сказала вона.

Хоча воєнкори з цим незгодні — попри ризик для свого життя, вони готові їхати туди, де ситуація загострюється, і закликають не відмовляти їм у доступі. Навпаки, вважають, що коли починається загострення, треба відкривати туди доступ, тому що до цих подій прикута увага світу. Тим більше, що, згідно з оновленою редакцією наказу №73, тепер командир не несе відповідальності за життя та здоров’я журналіста, тож це стало додатковим інструментом медійників, який дозволяє оскаржувати безпідставні, на їхню думку, заборони. Як приклад, Анна Калюжна наводить своє відрядження на запорізький напрямок, який на той момент був у зоні відповідальності Дмитра Лиховія. Каже, їй вдалося в Роботине пішки сходити, де відбувалися бої. 

 Дмитро Лиховій

«Те, що ви показали в Роботиному, я вважаю чудовим прикладом того, як можна використати новації 73-го наказу, який, як на мене, тепер є досить лібералізованим і прогресивним, і як можна потрапляти в “червоні” зони. Але в такому випадку навіть у разі наявності всіх погоджень, останнє слово за командиром та військовослужбовцем, який пропускає журналістів на останньому етапі», — відповів на це Дмитро Лиховій.

Калюжна додала, що такий приклад насправді не один і вже є досвід, коли на складних і гарячих напрямках дозволяють робити репортажі. «Бахмутський напрямок — як медом помазаний для усіх журналістів. Бо там бригади дуже контактні, і хоч там гарячий відрізок фронту, але ти можеш просто написати, спокійно приїхати і зробити свою роботу», — каже вона.

Пресофіцер — допомога чи перешкода

Дмитро Лиховій, журналіст за професією, розуміє, що колегам хочеться показати більше і зробити кращі репортажі. Але, пояснив він, часто пресофіцер кудись не допускає медійників не через власну примху, а через наказ командування.

«Крім керівників пресслужб, є ще командири і командувачі. І багато заборон, які ми зараз бачимо, є обґрунтованими та виходять від командувача. Якщо у нього така позиція, то на це не має впливу жоден начальник пресслужби», — пояснює він.

 

Часто, каже, пресофіцери ведуть нескінченні переговори з самими військовими, аби вмовити їх дозволити бодай щось показати журналістам. «Є таке поняття як безпека операцій. Коли я був начальником відділу зв’язків з громадськістю в ОСУВ “Таврія”, то ви собі й не уявляєте, наскільки мене ненавиділи люди з безпеки операцій, які мене виганяли з цієї посади через те, що я “те сказав”, “те показав”, а було не можна. Тобто дискусія щодо того, що можна і не можна, є в самих військах. І є багато таких речей, що ви й не здогадуєтеся, що їх не можна в жодному разі показувати, і чому», — пояснює Дмитро Лиховій.

Саме такі переговори у своїй на той час новоствореній 47-й окремій механізованій бригаді вела Анастасія Блищик.

 Анастасія Блищик — на моніторі

«Коли я тільки прийшла в бригаду, багато бійців були переконані, що “журналісти — це зло”, “журналісти знімуть і до нас прилетить”. Я дуже довго руйнувала цей стереотип, — ділиться вона. — Я спочатку журналістів вивчаю: як вони поводяться, як вони діють, якщо там, не дай боже, щось летить. Якщо я бачу, що вони доволі спокійно на все реагують, то вже з наступними зйомками я дозволяю все далі і далі заїжджати. Але є такі випадки, що ти пояснюєш, пояснюєш, але розуміння немає — доводиться в наступні рази вже й відмовляти, бо це може нашкодити. На даний час усі підрозділи нашої бригади раді бачити журналістів. Для них це таке світле сонечко, яке приїхало до них на той Донбас, де вони в бруді сидять, і з ними можна поспілкуватися на різні теми. Тому їм навпаки це до вподоби і вони хочуть спілкуватися».

Загалом прискіпливе та недовірливе ставлення пресофіцерів до ще не знайомих журналістів зумовлене тим, що матеріал одного безвідповідального журналіста, який міг показати щось зайве і спровокувати ураження, спричиняє закриття доступу для всіх на той напрямок і в той підрозділ на довгі місяці. Відтак, поки пресофіцер не зрозумів, як конкретно ця людина працює та наскільки відповідально ставиться до кожного кадру, довіряти їй він не може.

 Богдан Кутєпов

Проте медійники кажуть, що пресофіцери бувають різними. Богдан Кутєпов, наприклад, найкращим досвідом співпраці називає роботу біля Барвінкового на Харківщині в зоні відповідальності Олексія Братущака, який на той момент був пресофіцером Третьої окремої танкової бригади ЗСУ. «Після всіх переглядів (відзнятого матеріалу — «ДМ») він лише вказав, що в одному місці незаблюрений номер танка, і за це я йому вдячний, адже потім ніхто з росіян не поповнив свою базу інформацією про те, де цей танк працює. І пропустив весь інший матеріал», — згадує Богдан Кутєпов.

Та найбільш сумно, кажуть воєнкори, коли бійці, пресофіцер і навіть командир підрозділу хочуть бачити журналіста й готові з ним працювати, але командування ОСУВ не дає допуску. Та пресофіцери пояснюють: причина — та сама безпека операцій, бійці на місці не мають такої повноти інформації, як командування оперативно-стратегічного рівня, тому часто погоджуються на те, що становить значний ризик.

Цензура та самоцензура

Але і без заборон пресслужб і командування, кажуть журналісти, на фронті стало працювати значно складніше й більш ризиковано. Адже ворог і його зброя вдосконалюються. Відтак досвідчений медійник часто сам розуміє, куди можна їхати, а куди — надто загрозливо.

«Треба розуміти, що війна змінилась. Якщо ще на початку повномасштабного вторгнення ми могли спокійно їхати машиною близько до позицій, спокійно знімати й виїжджати і при цьому боялися хіба артилерії — то нині проблема з FPV справді велика, тому що, намагаючись потрапити до піхоти, ми розуміємо, що з нами ризикує і пресофіцер, який нас супроводжує. Зважати потрібно на все, але свою роботу треба продовжувати робити», — сказала Євгенія Китаїва. 

І навіть якщо кудись вдалося поїхати та щось відзняти, журналіст сам, навіть після пресофіцера, має передивитися кожен кадр і викинути звідти все зайве, аби не нашкодити військовим. На фронті, кажуть учасники дискусії, небезпечно показувати навіть ті речі, які у звичайних умовах не несуть жодної важливої інформації. Наприклад, якщо журналіст покаже товщину бетонної стіни, то ворог зорієнтується, який засіб ураження щодо неї треба застосувати.

 

Саме так, з роками роботи напрацьовується такий досвід, каже Стас Козлюк, що він навіть ще до показу пресофіцеру видаляє багато відзнятого матеріалу. «Певні речі не можна говорити і показувати, бо це питання безпеки людей. І якщо ти працюєш довго, ти вже знаєш, про що мова. Наприклад, всі ми прекрасно знаємо, що не можна говорити про кількість особового складу, дистанцію до ворога, кількість і тип техніки. Тому ще все це — цінна для супротивника інформація і, дізнавшись її, він використає її для того, щоб завдати удару. Ніхто не хоче, щоб на його совісті було життя і здоров’я військових. Тому навіть якщо військовий щось таке говорить, ти все одно про це маєш пам’ятати, що це не повинно прозвучати. Тобто ти сам це цензуруєш», — сказав він. І фраза «а мені це дозволили показати» не врятує від докорів сумління, якщо через твій кадр станеться щось погане, каже він. Тому журналіст повинен пам’ятати про власну відповідальність.

Але якщо самоцензура журналістів — справа потрібна в умовах війни, то з боку військових часто вона є зайвою, вважають воєнкори. 

«Є і самоцензура з боку військових. Це коли вони хочуть, але бояться з журналістом спілкуватися на важливі теми, які стосуються політичних або військово-політичних рішень. Без камери, у приватній розмові вони з тобою спілкуються і ти розумієш, що це — або величезна проблема, або величезна  тема, яку потрібно донести суспільству. І в той же момент вони відмовляються проговорювати її для матеріалу. Це дуже шкодить, бо ти намагаєшся доносити те, що важливо, порушити проблему, яка потребує розв'язання, і для них же стане легше, але ця самоцензура військових не дає про це розповісти», — каже Євгенія Китаїва.

Військові часто цензурують навіть речі, які точно не принесуть шкоди. Такі ситуації бували в багатьох.

«Поганий приклад, коли пресофіцер відправляє правлений варіант матеріалу, де все порізано, і каже “оцей жарт якийсь недолугий, він ганьбить українську армію”, “отут військовий якось не так виглядає і це псує обличчя нашого підрозділу”... Отак усе найцікавіше обрізають», — каже Богдан Кутєпов.

 

«В мене матеріал не пропускали до публікації лише тому, що командиру не сподобався фон, коли там сушилась якась білизна, наприклад», — розповіла Ксюша Савоскіна.

А в Анни Калюжної вимагали видалити кадр, бо футболка бійця видалась якоюсь негарною чи недостатньо чистою. «Я вважаю, що це абсолютно ганебно, коли це не зашкодить нічому, але є якесь уявлення командування, як має солдат виглядати,  коли він сидить у брудному окопі, і через якусь не таку футболку відео просто не пропускають», — сказала вона.

Такі прояви цензури, кажуть пресофіцери, бодай можна обговорювати та оскаржувати. Головне те, що Генштаб ЗСУ видав понад 6700 акредитацій українським та іноземним медійникам для роботи в зоні бойових дій. Це — безпрецедентно багато, каже Дмитро Лиховій. Тож медійникам потрібно навчитися правильно та зважено висвітлювати події на фронті, всім пресофіцерам — будувати роботу між медіа та підрозділом, а командирам — розуміти важливість висвітлення війни.

«Детектор медіа» готовий надати можливість відповісти всім згаданим у тексті особам, якщо вони виявлять таке бажання

Фото: Максим Поліщук, «Детектор медіа»

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
589
Читайте також
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду