Ще три місяці тому маріупольський міський сайт 0629 писав про життя й розвиток міста, цікаві місця та локальний бізнес, громадські ініціативи та дозвілля мешканців Маріуполя. Зараз на запитання про команду видання його головна редакторка Анна Мурликіна відповідає: «Всі живі». А писати редакції тепер доводиться про руйнації, запеклі бої, загиблих і поранених, депортованих та евакуйованих. Саме це видання першим опублікувало свідчення людини, яка перебувала в момент вибуху у розбомбленому росіянами маріупольському драмтеатрі. І ще чимало унікальних розповідей, відеозаписів та повідомлень про злочини росіян і людські драми мешканців міста.

Мережа CitySites, до якої належить 0629, за словами Анни, працює — у дванадцяти філіях не звільнили жодного журналіста, хоча мусили скоротити рекламні відділи. У зруйнованому росіянами Маріуполі більше немає чого рекламувати й кому замовляти рекламу.

— Виїхали майже всі, — розповідає Анна про свою команду. — Одна наша бухгалтерка залишилась у Маріуполі свідомо разом з батьками. Її мотивація мені не зрозуміла, але я знаю, що вона жива й навіть працює. Інші наші працівники виїхали: не відразу, було важко. Остання дівчина з комерційного відділу з родиною виїхала буквально кілька днів тому — зараз вона в безпеці. Але всі розкидані по світу, мало хто залишився в Україні — більшість зараз у Європі.

— Анно, як виживає ваш сайт та інші філії CitySites?

— Нам допомогли. Ми звернулися до міжнародних фондів, і зараз Празький громадянський центр підтвердив нам підтримку на 4—5 місяців. Також IREX дав на два місяці гроші для всіх наших філій; завдяки їхній підтримці я навіть отримала зарплатню. Є й інші пропозиції: вчора я отримала листа від Львівського медіафоруму, який пропонував допомогу — не лише фінансову, а й контентом. Я подякувала, але відмовилась, бо це нечесно: ми вже отримали підтвердження від чеського фонду і знаємо, де будемо брати гроші в найближчі півроку. Ми дуже вдячні всім, хто нас підтримує, тому що модель медіа як бізнесу й раніше не була особливо розвинена в Україні, а зараз ми першими потрапили під удар війни.

Інші філії скоротили витрати і згорнули розвиток; у журналістів зменшились зарплати, а в менеджерів, які заробляють на продажах реклами, доходи природно впали. Офіс у Дніпрі, де я зараз працюю, перетворився на тимчасовий притулок для колег — наприклад, харків’яни зараз працюють тут. Люди й мешкають в офісі. Компанія має невеличкий запас грошей, який зараз витрачається; не знаю, на скільки їх вистачить, і сподіваюся, що мережі допоможуть, як допомогли маріупольській філії.

— Як працює херсонський сайт мережі та редакції в Луганській та Донецькій областях?

— Херсонський сайт 0552 — не філія, а франшиза. Дівчина, яка працювала на ньому, почала отримувати погрози. Вона працювала під своїм ім’ям, бо ми рухались у напрямку дотримання стандартів і не приховували своїх персональних даних. Вона першою попросила прибрати своє прізвище з сайту, й після цього ми прибрали імена по всій мережі. Вона ще якийсь час працювала, але припинила, бо ризики зростають і період вільної роботи в Херсоні закінчився.

Виїхали редакції з Покровська, Бахмута, Краматорська і Слов’янська — все це наші франшизи. Тепер вони працюють віддалено. Донецька і луганська редакції ще 2014 року перейшли на віддалений режим; люди, які ведуть ці сайти, давно осіли у Львові. Головний редактор донецького сайту Роман Лазаренко за вісім років пустив у Львові коріння й зараз уже працює у львівському виданні. Ми ще 2014 року думали закрити ці сайти, бо не заробляли на них; але потім керівництво вирішило їх залишити, і я за це дуже вдячна — луганський і донецький сайти важливі як місія, а не як стаття доходів.

— У вас залишилися джерела на окупованій території Донеччини і Луганщини?

— Звичайно. Люди на сайтах працювали і працюють місцеві, в них залишились контакти. Інше джерело — соцмережі, які давали нам інформацію, наприклад, про дорожньо-транспортні пригоди. І третє джерело — офіційні сторінки місцевих рад, які повідомляли про ситуацію на Донеччині і Луганщині в цілому.

У Маріуполі зараз працювати набагато складніше. Люди там залишились, і є ті, з ким можна спілкуватись, але майже немає зв’язку. Не з’єднує, навіть якщо телефонувати на «Фенікс» — оператор з окупованої раніше частини Донеччини. Цей «Фенікс» спочатку роздавали людям безкоштовно, були великі черги, але, здається, вони переоцінили свої потужності: все-таки Маріуполь — дуже велике місто. Тепер картки продаються в Мангуші, куди можна або дійти пішки, або доїхати машиною, якщо в когось вона є. Продаються за рублі, а рублів у людей немає.

Тому ми вимушені чекати, поки звідти зателефонують нам: там є місця, де з’являється зв’язок.

— Як тепер працює ваша маріупольська редакція?

— Це дуже сумна історія. Взагалі все, що відбувається, — сумна історія, і з редакцією також.

У редакції було шестеро журналістів разом зі мною. Двоє зараз у теробороні, воюють: одна людина в Маріуполі, інша — в Києві. З людиною, яка в Києві, все добре, вона точно повернеться до нас і ми будемо разом працювати; про людину, яка в Маріуполі, я не маю права розповідати, бо це питання її виживання.

Ще одна людина виїхала за кордон, зараз вона в Ірландії і взагалі, здається, не має наміру вертатись ні до України, ні в професію. Була ще одна дівчина, наша розслідувачка, яку я досі вважаю частиною нашої команди, але вона буквально в січні вирішила зосередитись на своєму бізнесі, який раніше розвивала паралельно з роботою. Вона виїхала, зараз у Польщі і, думаю, теж не повернеться в Україну.

Тож ми залишились удвох у Дніпрі: я пишу великі матеріали і беру інтерв’ю, а Олена Калякіна, яка була випусковою редакторкою, наповнює стрічку новин. Це дуже важко: ми два місяці працюємо по дванадцять годин на добу без жодного вихідного. Не знаю, як довго ми витримаємо, і думаю, що треба робити собі хоча б один вихідний.

Нам пропонували допомогти людьми, розвивати сайт, але я психологічно не готова це обговорювати. Де я буду зараз шукати людей? А коли закінчиться війна і ми будемо повертатись у Маріуполь — я вірю, що ми повернемось, — що я запропоную цим людям?

— Зараз багато хто вигорає, втомлюється… Ви звертались до психолога?

— Звертались і будемо звертатися ще, бо не можу сказати, що ми даємо собі раду. Як і в усіх, у нас психологічні гойдалки, багато що залежить від ситуації на фронті: то надія, то повний провал. Психолог порадив дуже конкретні речі: вимикати ноут, виходити на вулицю. Бо в перший місяць ми взагалі не виходили з дому.

— Коли ви виїхали з Маріуполя?

— Я — ще до бомбардувань, 25 лютого, бо вивозила свою хвору маму. Вона лежала в лікарні на Лівобережжі, саме в тій, яка першою потрапила під обстріли. Напередодні ми отримали підтвердження діагнозу й мали перевозити її в онкологічну лікарню в Маріуполі. З інтенсивності обстрілів було зрозуміло, що ситуація зовсім не така, як у 2014 році.  У Східному мікрорайоні був просто жах із перших днів війни. Вони знищили Гранітне, почали знищувати Талаківку. А мамі була потрібна термінова операція. Тож ми вирішили везти її в онкоцентр у Запоріжжя, де нас прийняли майже з вулиці, ввечері, коли лікарня вже не працювала. Маму ми не врятували — вона померла на Великдень. Але, здається, вона врятувала нас, бо вже наступного дня після нашого виїзду місто почало зачинятися, а 1 березня почалася повна блокада.

Інші наші журналісти виїжджали в інші дні, але переважно ще у лютому.

Наша редакція буде іншою після війни. Хоча раніше це був сталий колектив, який не змінював склад із 2015 року. Мені дуже бракує цих людей поруч. Але зараз усім важко, гріх скаржитись.

— Як ви оцінюєте інформацію про Маріуполь в українських ЗМІ? Вони дають реальну картину?

—Наприклад, у мене є питання до Reuters: як вони потрапили в Маріуполь уже після того, як звідти таємно вивезли Євгена Малолєтку, бо залишатися там було ризиковано. Але фотографи Reuters знімали на металургійному комбінаті Ілліча, який уже контролювали окупанти. Як Reuters домовляється з росіянами? Як це можливо? Чи відповідає це професійним стандартам? Чому вони досі називають війну «українсько-російським конфліктом»?

У нас, на відміну від потужних міжнародних ЗМІ, немає ні транспорту, ні засобів захисту, ні можливості домовлятися: ми не можемо домовлятися з ворогом. Тому нас на місці дуже не вистачає. Багато злочинів залишається без фіксації.

Всі інші в умовах, які склалися, роблять усе можливе. Кожне медіа фіксує історії маріупольців, які виїжджають, які пережили жахіття й були свідками злочинів. Я вдячна журналістам за те, що вони це роблять. А інформацію про події в місті отримати дуже важко, вона спорадична. В мене, наприклад, є три джерела, які досі лишаються в Маріуполі. Вони не журналісти, я не маю змоги розмовляти з ними по двадцять хвилин, ставити запитання. Я просто даю їм змогу розповісти те, що вони бачать, і з цього ліплю інформацію. Через це наші повідомлення іноді розходяться з повідомленнями місцевої влади. Радник міського голови Петро Андрущенко аналогічно працює з джерелами, і йому повідомляють, наприклад, що в Маріуполі не можна пересуватись між районами без перепусток. Я ж знаю, що спецперепустки змушують оформлювати, але поки що пересуватися можна без них. Мої знайомі взагалі нещодавно виїхали за місто в Безіменне, проїхали кілька російських блокпостів, і в них не вимагали ніяких документів. Тобто новини суперечливі, але іншої інформації немає й не може бути. І якщо два мої джерела повідомляють, що чоловікам узагалі заборонили виїзд із міста, то я розумію: це точно правда.

— У соцмережах є наратив, що маріупольців — і мешканців, і захисників — покинула влада. На вашу думку, люди, які залишаються в місті, поділяють таку точку зору? Чому вони там лишаються?

— Звісно, така думка в людей є, бо вони довго були без інформації. На початку березня зник телефонний зв’язок і інтернет. Люди залишилися кожен у своїй домівці, не розуміючи, що відбувається в країні. Просто уявіть: ви опинились у замкненій кімнаті, не знаєте, що за її межами. І вас починають бомбувати: спочатку одна бомба, потім дві, потім бомби починають падати кожні п’ятнадцять хвилин цілий місяць. І ви не розумієте, що відбувається, вам навіть нема кого запитати. Чи це по всій країні, чи тільки у вашому місті, чи тільки в районі? Інформація була лише від сусідів. Багато з них побачили масштаби руйнування, тільки коли їхали з міста. Тому вони мали відчуття покинутості й образу на державу й на міську владу. Мер міста виїхав 27 лютого. Він не міг розв’язувати проблеми міста, яке Росія вирішила повністю знищити, й ніхто не міг нічого зробити. Але суто психологічно людям було би краще, якби вони бачили, що влада поруч із ними.

Маріуполю не пощастило: він опинився під ударом першим. Інші міста, дивлячись на Маріуполь, зараз закуповують харчі, роблять запаси питної води. В Маріуполі цього не було.

Меру часто закидають, що він не підготувався, не побудував бомбосховища. Це смішно! Ми робили багато матеріалів про загрозу війни. Знаєте, яка реакція була в людей? «Ви придурки, ви нагнітаєте ситуацію, війна у ваших головах» — у мене таких листів повна скринька. На ютуб-каналі під відео, де ми питали депутатів, що вони будуть робити, якщо Росія нападе, і досі залишилися ці коментарі. Люди не вірили в таку можливість. А місцева влада йшла за потребами людей — реконструювала лікарні, дитячі садочки, а не бомбосховища.

Є й інший наратив: «влада винна, бо краще було б просто здати місто — тоді б його не зруйнували». Цей наратив запускали конкретні люди, які якимось чином в умовах повної відсутності зв’язку в Маріуполі виходили в інтернет. Зараз деякі з цих людей благополучно опинились у Криму. Тобто джерело цих вкидів — російські агенти впливу. Ми знаємо їхні прізвища. Але наратив впав на благодатний ґрунт, бо люди залишалися безпорадними, не знали, що робити. Вони навіть не знали, що треба тікати з міста. Значна частина людей звикла рухатись разом з усіма, дослухатись до влади. У промислових містах такі люди — дуже велика частина населення. Вони чекали, поки влада скаже їм виїжджати, але влада не сказала.

Зараз на Донеччині і Луганщині керівники областей зробили висновок із ситуації в Маріуполі й кричать в усі рупори: евакуюйтесь, не заважайте військовим робити свою роботу. В Маріуполі такого не було. На початку були евакуаційні потяги, але вони пішли пусті, люди в них не сіли, бо думали, що буде як у 2014 році. Ніхто не знав, що будуть килимові бомбардування. Всі знали, що Маріуполь укріплений, його називали фортецею; але ніхто не думав  про небо. І що місто можуть бомбардувати росіяни, яких більшість мешканців вважала «братнім народом». Деякі і зараз вважають.

Я багато слухала волонтерів, які вивозили людей із міста, й самих людей, які виїхали. Намагалася зрозуміти, чому не всі хотіли виїхати і зараз не хочуть. Звісно, є ті, хто не може покинути родичів, яких потрібно доглядати. Велика група — люди, які стережуть своє мано. Це може здаватися смішним, але для деяких людей це важлива причина нікуди не їхати. Регіон наш насправді небагатий, і коли людина все життя відкладала гроші, щоб купити квартиру,  а потім зробила там ремонт, вона просто психологічно не може її покинути. І якщо квартира не спалена окупантами, людина залишається її стерегти. Багато випадків, коли чоловік відправив із міста дружину й дітей, а сам лишився стерегти майно.

Інша частина — люди психологічно зламані. В Маріуполі у березні було багато самогубств. Люди не витримували болю від втрати рідних, постійних бомбувань, гулу літаків. Вони просто піднімались на верхні поверхи й кидалися вниз. Мені про це розповідав голова патрульної поліції Михайло Вершинін, коли ще виходив на зв’язок. Багато ще досі живих, але психологічно зламаних людей, які нічого не хочуть. Вони прийняли реальність і просто пливуть за течією. Ці люди потребують медичної допомоги.

Є ще група відвертих алкоголіків. У них усе добре, вони знайшли спиртне і щасливі. Не потребують комфорту, зв’язку, навіть води. Гуманітарка з Росії є, в черзі за нею постояти весело, можна поспілкуватися. Потім випити — і все добре.

І четверта група — люди, які давно чекали Росію. Це люди, які навіть під час бомбування кажуть «ну, будет же все хорошо!» Вони сидять у підвалі, на них летять бомби, але вони знають, що Росія йде їх звільняти. Що з цими людьми робити, я не знаю. Мабуть, нічого вже.

За різними опитуваннями до початку вторгнення від 30 до 40 відсотків людей у Маріуполі чекали на Росію. Зараз ситуація змінилась, і значна частина цих людей виїхали не до Росії, а на вільну територію України чи в Європу. І частина цих людей вжахнулась, побачивши, що зробила Росія. Тому сподіваюся, що таких людей поменшало.

— Судячи з ваших слів, ви вже плануєте повернення додому…

— У нас такі плани — повертатися. Я нещодавно розмовляла з хлопцями в хабі «Доброго ранку, ми з Маріуполя» тут, у Дніпрі. Там дуже багато маріупольців — волонтерів, лікарів, священиків. Не знаю, чи передав репортаж мій настрій, але я немов удома побувала чи киснем подихала.

І ось владика Сергій, про якого я хочу написати окремо, сказав, що вони в хабі вже готуються їхати до Маріуполя «на білому бронетранспортері», колоною гуманітарної допомоги. Каже, що вони будуть жити в наметах, але почнуть розбудовувати і допомагати відразу, щойно Маріуполь звільнять. І я думаю, що нам, журналістам, теж треба буде повертатись, щойно Маріуполь звільнять. Сподіваюся, коли місто звільнять, нам допоможуть із зв’язком, аби ми мали змогу працювати на місці. Бо ми потрібні там усередині — я це відчуваю.