«Це не історія людини, це — історія злочину». Як журналістам етично розповідати про сексуальні злочини російської армії

«Це не історія людини, це — історія злочину». Як журналістам етично розповідати про сексуальні злочини російської армії

3 Травня 2022
1292
3 Травня 2022
11:46

«Це не історія людини, це — історія злочину». Як журналістам етично розповідати про сексуальні злочини російської армії

1292
Перш ніж висвітлювати історії людей, які зазнали зґвалтування на війні, треба подумати, чи варто це робити прямо зараз, та запитати себе, чи допоможе потерпілій оприлюднення історії.
«Це не історія людини, це — історія злочину». Як журналістам етично розповідати про сексуальні злочини російської армії
«Це не історія людини, це — історія злочину». Як журналістам етично розповідати про сексуальні злочини російської армії

Після того, як російські війська вигнали з північних областей України, стало відомо про звірства російських солдатів, зокрема зґвалтування. Чи потрібно медіа розповідати історії постраждалих від російських окупантів людей та робити їх видимими? Якщо так, то як саме? Які питання варто ставити жінці, яку зґвалтували російські солдати, а чого питати точно не потрібно; коли і у якому форматі варто записувати інтерв’ю з потерпілими та чому краще не робити сенсацій із сексуальних злочинів; чому важливо подбати про емоційний комфорт співрозмовників, однак не торкатися їх та не порушувати меж? Про все це під час онлайн-тренінгу «Як повідомляти про травматичний досвід в медіа», організованого Комісією з журналістської етики та громадською організацією «Жінки в медіа», розповіла головна редакторка «Громадського радіо», медіаторка та фахівчиня з переговорних навичок за Гарвардською методикою Тетяна Трощинська.

Тетяна Трощинська каже, що її позиція щодо висвітлення сексуальних злочинів в умовах війни суперечить одній із основних цінностей у новинній роботі — повідомити новину першими, зробити гострий заголовок, написати щось таке, що збере купу переглядів. «Я переконана, що про зґвалтування, і особливо про зґвалтування під час війни, ми не можемо розповідати так само як про прорив теплотраси. Є люди, які вважають, що потрібно побігти з мікрофоном до людини і спитати, як її зґвалтували. Проте я думаю інакше», — розповідає вона.

На думку Тетяни Трощинської, записувати історії людей, які пережили травматичну подію, «по гарячих слідах» не варто. «Бажаючи розповісти історію своїй аудиторії, журналісти часто забувають, що травма — це та подія, яка ще не до кінця пережита, — пояснює Тетяна Трощинська. — Коли травма не пропрацьована із фахівцями, те, що ми отримуємо від людини, — чистий зріз свіжого болю. Чи є це саме історією? Не завжди. Ми отримуємо щось неосмислене, не відрефлексоване, те, що болить. Це як розкрита рана, яку ми показуємо на телеекранах. У мене є своє застереження навіть як у редакторки: наскільки ми можемо торкатися до цієї рани; чи потрібно нам її розкривати саме зараз; і чи ця людина, з якою ми говоримо, коли пройдуть відповідні етапи, коли вона пропрацює цей важкий, травматичний досвід, захотіла б розповісти все? Люди можуть погодитися на розмову, але ми маємо враховувати, що в той момент, коли люди щойно пережили ситуацію, вони ще під тиском. І згода на розмову не є свідомим рішенням».

Тетяна Трощинська каже, що перш, ніж розповідати ці історії, журналісти повинні запитати себе, навіщо це їм. «Це дуже важливо. Ваше ім’я буде стояти поруч із величезною людською драмою. І не всі ці жінки, історії яких ви розповісти, на жаль, зможуть отримати адекватну допомогу, не всі матимуть ресурс на це. Ми маємо пам’ятати, що не завжди гучний заголовок і ваше ім’я поруч буде допомогою цій людині, — розповідає вона. — Часто ми кажемо, мовляв, давайте ми розкажемо вашу історію і весь світ почує її  — так ми покараємо винних. Але це не завжди так працює». За словами Тетяни Трощинської, важливо, коли в людини є знання, що стосовно неї вчинили злочин. «Самé повідомлення, що російські війська чинили жахіття, для нас як журналістів із точки зору етики — ніщо. Але для нас із точки зору етики важливо говорити, що вони вчинили злочин. І якщо у цих подробицях, які дуже страшні і які хочеться вивалити публіці, немає повідомлення, що це злочин, немає й сенсу у вражаючому заголовку, — додає Тетяна Трощинська. — Людина має розуміти, що це не вона не така, а винна лише та людина, яка вчинила злочин. Наступне важливе — донесення посилу, що після того, що сталося, можна і треба жити. У цьому і є сенс журналістських історій. Але це можна донести не в перший день та не в перший тиждень після травматичної події».

Крім запитання «навіщо ми про це пишемо», журналісти мають запитувати себе, навіщо це людині, про яку ми пишемо. «Багато хто вважає, що розповівши історію публічно, потерпіла людина отримає захист. Така формула може спрацювати, коли йдеться про домашнє насильство, наприклад. Але людина, яка говорить, що її зґвалтували окупанти, коли війна ще не закінчилася, може відчувати, що завдяки розголосу захисту вона не отримає. Бо ті, хто чинили злочини проти неї, ще з цієї землі не пішли, — розповідає Тетяна Трощинська. — Є різні історії. Наприклад, історія жінки, яка зазнала зґвалтування, а її чоловік служить в армії. Чи буде публічне повідомлення про це захистом у її уявленні? Тобто ця формула — прокричи на весь світ — не універсальна».

Журналістам потрібно розуміти, що подробиці злочину, які згадуватиме потерпіла, можуть ретравматизувати людину. «Більше того, слухання і перегляд подробиць по телевізору, в газетах, в інтернеті ретравматизують інших потерпілих, які пережили зґвалтування в інший час і за інших обставин. Ми маємо розуміти, яка мета всього, що ми розповідаємо, адже історія, яка живе рівно одну добу у вашому медіа, може коштувати людині багато», — розповідає експертка.

Тетяна Трощинська наголошує, що під час розмови потерпіла має почуватись у безпеці. Треба подбати про безпечне місце, де проходитиме розмова, й про довіру потерпілої до інтерв’юера. «Це важливо, коли береш інтерв’ю на чутливі теми. Може бути так, що людині комфортно розмовляти у присутності адвокатів, психотерапевтів чи родичів. Якщо ця людина у такий спосіб формує безпеку — це вже добре, — каже Тетяна Трощинська. — Ключовий момент стосується довіри. Будь-яка людина, яка пережила зґвалтування, відчувала втрату контролю. Тому будь-які слова, які означатимуть те, що людина може робити вибір, уже формують безпеку. Також потрібно проговорити, що людина може зупинитися в будь-який момент. І може говорити стільки, скільки може. Якщо людина робить паузи в розмові, не обов’язково заповнювати їх, адже це може сприйматися як тиск».

На думку експертки, у таких випадках журналістам краще не робити прямих ефірів. «Це має бути запис із можливістю потім переглядати і проговорити з людиною, що можна залишати, а що — ні. І, звісно, треба консультуватися із захистом і психотерапевтами героїні, якщо справа порушена і людина проходить терапію, — каже Тетяна Трощинська. — Не треба порушувати кордони людини. Не варто її торкатися, підходити близько. Пропонувати чай — можна, але думати, що якщо ви візьмете її за руку, їй стане легше, — не варто. Не треба провокувати потерпілу на емоційні реакції, штучно викликати сльози. Наприклад, запитання як ви зараз почуваєтесь — це провокація на емоційну реакцію. Взагалі ми не говоримо із потерпілими про почуття, ми намагаємося показати факти. Тому потрібно ставити співрозмовниці відкриті запитання: з чого вам зручно почати, що ви пригадуєте зараз, що було потім, що ви зробили, а далі як було, а потім.. Ці питання здаються банальними, але з цього складається історія, пов’язана із цим злочином».

Тетяна Трощинська каже: беручи інтерв’ю у потерпілої, потрібно пам’ятати, що це не історія конкретної людини, це — історія конкретного злочину. «Ось, наприклад, є Таня, блондинка, їй 48 років, вона жила у місті у Києві і тут прийшла війна. У Тані дитина, сім’я, вона працювала, і тут її зґвалтували. Але це не історія про Таню, це історія про злочин, який над нею вчинили. Як тільки ми зрозуміємо, що Таня, якій 48, Люда, якій 35, Маруся, якій 20, хлопчик Артем, можуть отримати досвід зґвалтування, стати жертвою за роллю, ми зрозуміємо, що не мають значення вік, статура, колір волосся. Тому на таких речах не потрібно акцентувати. Тому не варто просити людину показати її випускний альбом чи згадати щось про ранок того дня, коли сталося зґвалтування, що вона робила, як була вбрана тощо», — пояснює вона.

За словами Тетяни, важливо, щоби ці історії злочинів лягли в основу покарання винних. Проте, спілкуючись з потерпілою, на думку Тетяни, важливо не запитувати, чому вона у момент зґвалтування зробила щось так, а не інакше. «Не варто питати чому, адже це питання викликає відчуття провини. Журналісти — не судді і не прокурори, — розповідає Тетяна Трощинська. — Не варто давати оцінку діям людини, і позитивну в тому числі. Не варто жаліти, адже вислови на кшталт ой як страшно інвалідизують героїню. Варто сказати: Я готова вас слухати, чи ви готові?».

За словами експертки, у мирний час речі, які стосуються зґвалтувань, пов’язані із втіленням фантазії, а у воєнний час — із ствердженням влади і контролю. «У нашому випадку йдеться про суміш психологічного та фізичного насильства. Це все базується на владі, садизмі. У цьому випадку ґвалтівники представляють машину великої російської армії. Тут нема ніякого попереднього контакту із потерпілою, просто заходить машина і утверджує владу у такий спосіб. Тому ми не маємо права перекладати провину на потерпілу й казати, що вона чогось не зробила, щоби цьому запобігти. Зґвалтування на війні — елемент утвердження влади іншої держави», — каже Тетяна Трощинська.

Вона додає, що людей, які постраждали від насильства, не варто в медіа називати жертвами. «Навіть законодавство нам каже, що треба називати людина, яка постраждала від… Це нормальна нейтральна форма. Або людина, яка вижила. У цьому словосполученні є ресурс майбутнього», — каже експертка.

За її словами, у медіа не варто вживати формулювання на кшталт «потерпіла пережила зґвалтування» або ж описувати як саме це сталося. «Наприклад, не потрібно описувати, в які саме “місця” злочинці здійснили зґвалтування. Зґвалтування — це не секс, не можна його так розглядати. І якщо ми кажемо про можливі і неможливі місця, ми розглядаємо цей злочин як модель сексу. Тому що є прийнятні для сексу місця, є неприйнятні. Але це не той випадок, — розповідає Тетяна Трощинська. — Також інколи медіа стають майданчиком для поширення поганих порад від не надто професійних експертів. На зразок того, що потерпіла може викликати огиду до себе в окупанта і тоді він її не зґвалтує. Це не працює, адже окупант не любить того, кого ґвалтує, йому неважливо, чи це брюнетка із його фантазій, чи старий блондин. Але коли ми говоримо про ці речі, ми знову намагаємося змоделювати секс. Це неправильно. Як і запитувати про подробиці зґвалтування».

Тетяна Трощинська каже, що потерпілі, розповідаючи, що з ними відбулося, можуть плутатись у свідченнях, тому медійники можуть залишати примітку, що історія записана зі слів людини. «Адже ми не верифіковуємо слова потерпілих, не просимо їх надати докази. Ми просто записуємо історію, — розповідає вона. — Людина може плутатися у свідченнях, тому ми й не маємо по свіжих слідах публікувати те, що вона каже. Багато людей на початку скажуть, що з ними нічого не сталося. Хтось навпаки може драматизувати те, що відбулося, вказувати чимало подробиць».

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1292
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду