«Пояснити людину людині». Як і для чого працює команда проєкту «War. Stories from Ukraine»

«Пояснити людину людині». Як і для чого працює команда проєкту «War. Stories from Ukraine»

27 Квітня 2022
1680
27 Квітня 2022
11:19

«Пояснити людину людині». Як і для чого працює команда проєкту «War. Stories from Ukraine»

1680
Та чому важливо «давати голос людям, які готові та хочуть розповісти свої історії», документувати все, що відбувається, людські переживання й спогади та фіксувати трансформації українського суспільства.
«Пояснити людину людині». Як і для чого працює команда проєкту «War. Stories from Ukraine»
«Пояснити людину людині». Як і для чого працює команда проєкту «War. Stories from Ukraine»

«War. Stories from Ukraine» — проєкт, у якому зібрані десятки історій людей з України, які переживають війну. Йдеться про історії не лише тих людей, які опинилися під російськими бомбами та змогли вціліти, а й про тих, хто покинув свої міста через обстріли й виїхав за кордон. Чи про тих, хто в умовах війни зайнявся волонтерством та допомагає українській армії з усіх сил. Мета проєкту — розповісти іноземній аудиторії, що Росія вже накоїла і далі робить в Україні, не мовою сухих цифр, а за допомогою людських історій. Саме їх команда проєкту щодня збирає й перекладає чотирнадцятьма мовами, аби досвід українців ставав видимим. «Детектор медіа» поспілкувався з керівницею проєкту, журналісткою Альоною Вишницькою про його глобальну мету, психологічну підтримку для команди та візію того, для чого потрібно розповідати світу історії українців, які переживають війну

— Альоно, розкажіть, будь ласка, що було поштовхом до створення проєкту. Коли зрозуміли, що варто не зволікати, а братися за документування історій людей, які переживають війну?

— Мені важко зараз згадати все в деталях, бо багато чого, що відбулося з початку повномасштабного вторгнення Росії, лишилось як у тумані. Але пригадую, що перші п’ять днів я була у стані шоку і взагалі нічого не могла, навіть на рівні базового побуту чи сну. До аналізування, думання чи рефлексування, відповідно, теж не доходило. Як і багатьом, хотілося бути корисною — але на перших етапах мене вистачало виключно на механічну, просту та зрозумілу роботу. Наприклад, сортувати за об’ємом шприци у волонтерському центрі.

Вже тоді мені почали писати десятки знайомих із-за кордону. Вони були розгубленими, хвилювались та розпитували, що переживаю та відчуваю я. Де мої рідні, чи збираюся я виїжджати, що відбувається навколо мене і так далі. Більшість людей, які писали, були моїми далекими знайомими. З деким ми бачилися один раз років п’ять тому, з деким — не спілкувалися роками. За новинами вони й так стежили, але їм було важливо почути голос людини, яку вони знають. Тоді я вперше за час повномасштабної війни подумала, що насправді дуже важко її пояснити. Але можна пояснити людину людині — що вона відчуває, як приймає рішення, чим займається, чого боїться, про що думає під час війни.

Ця думка прийшла десь на п’ятий день, а на шостий я почала шукати людей, які могли б долучитися до проєкту. З моєї перспективи тоді було зрозуміло, що українцям не треба пояснювати війну, бо вся Україна в різній мірі зараз її переживає. Водночас треба пояснювати ці речі іноземній аудиторії.

— Як довго формувався формат проєкту й чи складно знаходити героїв, готових ділитися історіями? Чи часто буває так, що люди відмовляються ділитися пережитим?

— Формат сформувався інтуїтивно і природно. Була потреба в історіях звичайних людей — і ми почали їх записувати. Оскільки у травматичній ситуації монологи в людей не завжди виходять інформативними, то зупинилися на форматі історій від третьої особи, які поєднуються з прямими цитатами героїв і героїнь. Ми відразу розуміли, що робитимемо проєкт для іноземної аудиторії, бо українці й так розуміють, що відбувається. Ми почали перекладати історії спершу на вісім мов, а зараз на чотирнадцять.

Часто людям самим важливо розповісти про пережите, висловити емоції й бачити, що їхня історія цінна для інших. Багато кому справді потрібно, аби їхні історії звучали. І вони можуть звучати завдяки нашому проєкту. Також люди можуть вірити, що розповідь про пережите може наблизити перемогу або що їхня історія вплине на хід подій, змінить погляди когось конкретного абощо. Це радше відповідь на питання, чому люди взагалі розповідають нам про пережите і чому в принципі говорять із журналістами — яка їхня мотивація. Для всіх вона різна. Водночас так само багато людей відмовляються, бо не знаходять для себе цієї мотивації. І це нормально та природно.

Також люди традиційно відмовляються, коли їм не до того. Наприклад, вони не почуваються в безпеці, перебувають у дорозі, евакуюються, евакуюють рідних, зайняті виживанням, волонтерством. І це теж нормально і правильно. Ми маємо справу з тим, із чим ніколи не мали раніше. Ніхто з тих, із ким ми говоримо, не стикався раніше з таким рівнем жорстокості, невизначеності, болю й так далі. І мозок у всіх реагує по-різному. Дехто не може говорити загалом, бо поки що не готовий — і знає, що якщо розповідати, буде гірше.

— Чи не стикалися з критикою проєкту, мовляв, записувати історії людей іще зарано, бо це може ретравматизувати їх?

— Я знаю, що ця дискусія вічна й навряд чи можна знайти правильну відповідь, бо вона може зайти у «чи варто взагалі журналістам говорити з людьми, бо вони не психотерапевти і людину може щось ретравматизувати в будь-яку мить». Ми стикалися не стільки з критикою, скільки самі обговорювали, як зробити так, аби не нашкодити. Зійшлися на тому, що зараз записуємо історії людей, які готові та хочуть говорити. Часто ми зупиняємо розпитування та не ліземо, якщо є речі, про які людина ще не готова чи не хоче говорити зовсім.

— Хто увійшов до команди проєкту і як довго вона формувалася?

— Ми залучили до проєкту близько 150 людей. Є ті, хто працює постійно: редакторки, координаторка перекладачів, координаторка ілюстраторів, SMM-менеджерка, комунікаційниця, піарниця. Історії для нас пишуть близько двадцяти авторок із різних українських медіа, ілюструють — близько сорока художників і художниць, і ще 120 людей перекладають тексти на чотирнадцять мов. Оскільки це волонтерський проєкт, цифра залучених змінюється. Люди втомлюються, знаходять собі оплачувані варіанти роботи, переїжджають із місця на місце. Більшість працює з України, і, відповідно, вони мусять дбати про базову безпеку себе і своїх рідних. Ще є люди, які записують для нас історії з окупованих територій, перебуваючи там. Люди працюють у міру своїх можливостей, найчастіше — за межею своїх можливостей.

— Як ви всі даєте собі раду з цією роботою? Адже про досвід війни важко не лише розповідати, а й слухати. Чи не передбачено у вас якоїсь можливості психологічної допомоги для членів команди — людей, які безпосередньо записують інтерв’ю?

— У перші кілька тижнів люди працювали на адреналіні, й коли стало зрозуміло, що війна не закінчиться «вже завтра», прийшли втома, спустошення, виснаження. Дехто з журналісток, редакторок та інших членів команди призупинили роботу, відійшли від текстів на якийсь час. Вони зрозуміли, що не витримують. І це дуже правильно, бо потрібно передусім подбати про себе і власну психіку. У випадку з журналістами це форма соціальної відповідальності, — можна нашкодити іншим.

За кілька тижнів після старту проєкту я почала шукати варіанти тренінгів для журналістів від фахових психотерапевтів, які працювали з травмою та могли би дати практичні рекомендації, як дбати про себе в таких умовах. Нам потрібні були поради, як писати і слухати про травму, як не нашкодити і водночас зберегти собі психіку. Нам запропонували безкоштовну групу психологічної підтримки на три місяці. Її модерують фахові психотерапевтки. Туди ходить частина нашої команди, хто відчуває таку потребу. Також хтось із команди проходить тренінги, курси. Ми багато читаємо про журналістську роботу в умовах війни.

— Зараз є й інші проєкти, покликані документувати війну: збирати свідчення людей, їхні щоденники тощо. Чи не кооперуєтеся з ними?

— Зараз ми кооперуємося точково й тільки починаємо системно розвивати цей напрям. Зокрема, співпрацювали з мистецькою ініціативою Ukraine Ablaze, яка збирає та поширює роботи українських художників та висвітлює їхній досвід проживання війни, співпрацювали з Euromaidan Press. Також зараз працюємо над запуском подкасту спільно з партнерами, де будемо розповідати історії в аудіоформаті англійською. До нас зверталися іноземні журналісти з локальних медіа Ізраїлю, Індії, Швеції, Канади й Німеччини та просили дозволу опублікувати історії на своїх ресурсах. Ми дозволяємо, бо це одна з наших цілей — максимально доносити ці історії закордонній аудиторії.

— У чому, на вашу думку, особливість та унікальність вашого проєкту? Адже як ми вже говорили, є й інші. Зокрема, проєкт із документування свідчень про війну від львівського Центру міської історії.

— Якщо чесно, я не думаю, що розповідати історії людей — це щось особливе чи унікальне. Тут радше питання, чи обов’язково бути унікальними, чи має це бути метою. На цьому етапі мені видається, що ні. Це не щось унікальне, а просто доречний та нормальний формат. Як сформулювала моя колега Поліна Ліміна, мета — робити те, в чому ми бачимо сенс. Знаю, що є інші проєкти, які теж розповідають історії для закордонних аудиторій, і дещо в інших форматах, з іншим фокусом чи оптикою. Але це теж історії людей із війни. Не думаю, що на цьому етапі це щось погане. Зрештою, ми всі працюємо заради однієї мети й робимо те, що вміємо.

Альона Вишницька

— Яким бачите продовження проєкту? Чи є сенс у тому, щоби проєкт тривав і після завершення війни? Якщо так, то як довго і як, на вашу думку, мав би змінитися формат?

— Це залежить від купи факторів, які я не можу передбачити і запланувати. Також я не до кінця сама розумію, що таке завершення війни. Завершення гострої фази? Офіційно оголошена перемога? Відбудова міст і вшанування пам’яті всіх загиблих? Я не знаю, яку точку можна буде назвати завершенням, і тому не думаю, що йдеться саме про якусь одну. На жаль, усе не зміниться в одну мить, — і будуть іще наслідки війни, які нам треба буде довго розгрібати.

Зараз проєкт існує на волонтерських засадах, і частина команди, яка включена в нього, живе на свої заощадження. Ще дехто суміщає з іншими роботами. Тому це також питання, чи вдасться знайти для проєкту стабільне фінансування. Зараз ми подаємося на гранти та запустили патреон.

На цьому етапі ми розповідаємо історії про те, що переживають конкретні люди в Україні під час війни, і через людей — як трансформується суспільство та країна. Формат та оптика вже змінюється, адже змінюється все навколо. Наприклад, якщо в перший тиждень ми багато писали про втечу від війни, то зараз більше пишемо про те, як трансформується суспільство і, зокрема, де воно знаходить сили та надію. Також ми почали писати про пам’ятки, культурну спадщину та людей, які намагаються її вберегти. Оскільки війна Росії проти України спрямована значною мірою знищити українську культуру, маємо це висвітлювати.

— Чи задоволені ви результатами проєкту зараз? Зокрема, тими охопленнями, які мають історії, розказані вами?

   За місяць існування проєкту загальне охоплення у фейсбуку та інстаграмі в нас — понад мільйон людей, переважна більшість із них — з-за кордону. У фейсбуку нас читають лише 28% українців, а решта — іноземці з Польщі, Литви, США, Німеччини, Японії, Британії та Франції. В інстаграмі цифри схожі: 29% — з України, а решта — зі США, Польщі, Німеччини, Британії та інших країн. Буквально недавно ми запустили сайт, де публікуємо історії чотирнадцятьма мовами. Ми розробляємо стратегію поширення історій по локальних аудиторіях у країнах, чиїми мовами ми перекладаємо.

Багато чого в проєкті ми робили інтуїтивно й досі намацуємо правильні слова, формати та способи розповіді про війну. Проєкт рухається — і раціонально я розумію, що це добре. Мені немає з чим порівнювати охоплення, і я мало що відчуваю, коли бачу сухі статистичні дані. Але коли нам пишуть іноземці, що після наших історій почали краще розуміти біженців, які в них зупинились, або що вони вийшли на протест вимагати зброю для України, або що вони перестали купувати російське, — я рада.

Зараз ми ставимо такі цілі: давати голос людям, які готові та хочуть розповісти свої історії, документувати переживання та пережите. За потреби  фіксація деяких історій може бути корисною для звернення до міжнародних організацій, ми вже таким чином передавали інформацію для Amnesty Internartional. Ми спостерігаємо, як трансформується суспільство під час війни. Також серед цілей — опосередковано провокувати читачів із-за кордону до дій. У підводках до історій реальних людей ми часом пишемо, що саме людина, яка прочитала історію, може зробити для України: кому пожертвувати гроші, як допомогти без грошей тощо. Через авторів люди також часом виходять на героїв і допомагають адресно. Зараз інтерес до новин із війни в Україні очікувано згасає. І тому одна з цілей — втримати цікавість аудиторії до теми війни в Україні. Ми хочемо й розвивати емпатію до переселенців в Україні та за кордоном, власне, пояснюючи людину людині.

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1680
Читайте також
07.05.2022 11:33
Ольга Беца-Білоусенко
«Детектор медіа»
1 433
08.04.2022 12:30
Ольга Беца-Білоусенко
«Детектор медіа»
1 134
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Підтримай нас! Стань частиною проєкту!
Щодня наша команда готує для вас найсвіжі та незалежні матеріали. Ми будемо надзвичайно вдячні за будь-яку вашу підтримку. Ваша підтримка – це можливість зробити ще більше!
Підтримати нас
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду