Все, що ми можемо зробити, — це фотографія

Все, що ми можемо зробити, — це фотографія

8 Квітня 2022
1464
8 Квітня 2022
12:30

Все, що ми можемо зробити, — це фотографія

1464
Як працюють фотокореспонденти, чиїми очима війну в Україні бачить світова спільнота. Розповідають Єфрем Лукацький, Андрій Дубчак та Павло Дорогий.
Все, що ми можемо зробити, — це фотографія
Все, що ми можемо зробити, — це фотографія

Світлини з українських міст, у яких побували російські окупанти, майже щодня з’являються на шпальтах іноземних видань та новинних агенцій. Щоби кадри з Бучі, Гостомеля чи Тростянця побачив світ, чимало людей взяли в руки камери й пішли документувати війну, вважаючи, що боротися проти ворога з фотоапаратом не менш важливо, ніж зі зброєю.

«Детектор медіа» поспілкувався з трьома людьми, які документують російсько-українську війну, а їхні світлини публікують міжнародні інформаційні агенції. Про комунікацію з військовими в умовах війни та доступ до поля бою; про те, чи можна знімати цивільних, які страждають від окупантів, та чому це потрібно робити; про фотографування як єдину можливість бути корисними в цій війні розповідають Єфрем Лукацький, Андрій Дубчак та Павло Дорогий.

 

«Навіть на війні фотографія повинна бути фотографією, а не просто ілюстрацією для патологоанатомічного альбому»

Для фотокореспондента агенції Associated Press Єфрема Лукацького, який знімав події в Чечні, Афганістані, Іраку, Придністров’ї, російсько-українська війна — не перша, однак, як він каже, найскладніша. «Це найважча для мене війна. Я бачив жахливі руйнування, але вони були не тут, не у наших містах, а ця війна йде в мене вдома. Це дуже важко сприймати, — каже фотокореспондент. — Якщо ти перебуваєш на іншій війні, десь за кордоном, ти знаєш, що ти повернешся додому, там усе буде спокійно. На вулиці цвістиме магнолія. А тут ти весь час у стані стресу, тому що помічаєш своїх друзів зі зброєю в руках, боїшся, що вони загинуть. Коли йдеш і бачиш, як ворог б’є по житлових масивах, бачиш людей, у яких не стало житла, розумієш, що їхнє життя обнулилося. Все зламано».

Фото Єфрема Лукацького

Єфрем Лукацький розповідає, що основна проблема фотокореспондента в умовах війни — це те, що він нічим не може допомогти постраждалим. «Все, що ми можемо, — робити фотографію, — розповідає він. — Вони благають якоїсь допомоги, але ми нічого не можемо. Це жахливо, тому що ці люди — громадяни твоєї країни. Закордонні журналісти, які приїхали сюди, сприймають ситуацію інакше. Для них це якесь сафарі. А для нас, місцевих журналістів, це не сафарі, це біда».

За словами Єфрема Лукацького, перш ніж їхати на війну, фотокореспондент має розуміти, для чого він це робить. «Має бути розуміння, чи є у вас медіа, яке публікуватиме фотографії. Якщо ви їдете просто на вдачу, щоб заробити собі ім’я, все ж зважте, що потрібно мати підготовку й бути максимально обережними. На цій війні багато наших колег загинуло, — пояснює Єфрем Лукацький. — Потрібно вміти надавати невідкладну допомогу, якщо буде поранення у вас чи колег. Але найважливіше — треба вміти фотографувати. У нас часто думають, що якщо купив собі фотоапарат, то все — фотограф. Насправді цьому потрібно довго вчитися. Особливо, коли працюєш в умовах війни. В екстремальних ситуаціях повинен бути повний автоматизм, щоб камера працювала як потрібно, треба мати розуміння кадру. Навіть на війні фотографія повинна бути фотографією, а не просто ілюстрацією для патологоанатомічного альбому».

Фото Єфрема Лукацького

Фотограф каже: документувати те, що відбувається зараз в українських містах, дуже важливо. Насамперед тому, що Україні потрібна допомога. «Якщо ми не будемо розповідати правду, що тут коїться, світ буде думати: ну що там у вас, ну, десь там постріляли. Але світ повинен бачити цю трагедію, цей жах, який тут твориться, — каже Єфрем Лукацький. — Я не розумію людей, які йдуть на війну і кажуть, що знімають у стіл. Я не бачу в цьому сенсу. Це смішно. Звичайно, коли знімаєш загиблих, не тільки цивільних, а й військових, є дуже багато нюансів. Наприклад, коли ти знімаєш підрозділ, який знаходиться у бойовій позиції, дуже важливо, щоби не було прив’язки до місцевості, тому що ворог працює, фотографії теж дивиться й може по них визначити розташування позицій. А потім — вдарити по них».

Фотокор додає, що більшість військових дозволяє їх фотографувати, але є такі, що соромляться. «Я був недавно в Тростянці, де розбили ворога. Там багато наших військових, всі вони задоволено позували, тому що в них була перемога. Вони махали руками, коли я піднімав камеру, показували знаки вікторія. А якщо справи кепські, то навпаки, — будуть відмовлятися від фото, навіть можуть погрожувати. Все залежить від настрою, треба ловити цей момент, ситуацію», — додає Єфрем Лукацький.

Фото Єфрема Лукацького

Натомість цивільні, за словами Єфрема Лукацького, часто просять їх не фотографувати. «Коли ти приїжджаєш, наприклад, у Харків, де в житловий будинок влітає снаряд, ти біжиш, щоби це зняти, й розумієш, що в людей — велика біда, й знімати їх — некоректно, — розповідає він. — Один снаряд влучив у дев’ятий поверх, інший — в одинадцятий, а люди як жили на десятому поверсі, так і живуть. І вони намагаються погасити пожежу, щоби їхня квартира не згоріла. Води й електрики вже немає, а тут я. Люди, які там живуть, — чоловік, якому 82 роки і його син. Вони обладнували свою квартиру з великою любов’ю: вона вся у гобеленах, трояндочках, картини величезні. Валить дим, чоловік намагається гасити вогонь, він кричить, просить дати йому спокій, каже, що хоче померти в цій квартирі».

Єфрем Лукацький додає, що попри небезпеку і біль, переставати документувати війну не можна. «Якщо я зупинюся, то все, — смерть. Тут лише два варіанти: або ти повинен далі працювати, або бери зброю до рук. Зупинятися не можна. Нас може зупинити лише перемога», — каже він.

 

«Через обмеження, недопуск фотокорів до зйомок, Україна набагато більше втрачає, ніж виграє»

Андрій Дубчак — засновник проєкту Donbas Frontliner, який розповідає про війну на Донбасі через історії військових і цивільних, тепер документує й події в інших містах України, де ведуться бої. Каже, що його шлях як воєнного фотографа розпочався на Майдані. «Я був айтішником, працював на Радіо Свобода”, займався сайтом. Коли почався Майдан, я розпочав стримити все, що там відбувалося. Пізніше випадково взяв у руки камеру, зробив знімок і зрозумів, що це дуже потужна і набагато сильніша в певних моментах штука, ніж пряма трансляція, — розповідає Андрій Дубчак. — Вже у 2015 році я зрозумів, що того, що роблять сучасні медіа в контексті війни в Україні, що вони пишуть і знімають про неї, недостатньо. Тому я запропонував “Радіо Свобода” зробити проєкт, який і переріс в Donbas Frontliner».

Фото Андрія Дубчака

Андрій Дубчак пояснює, що йдеться про проєкт, у якому журналісти, які розуміють, що таке війна, мають досвід роботи, обладнання, намагаються показати її справжньою. «Donbas Frontliner — це відео, фото, свідчення, документування. Головна мета — розповідати Україні та світу про ситуацію тут. Друга мета проєкту — допомагати показувати те саме іноземним кореспондентам. Глобальна мета проєкту — убезпечити Україну й дати їй підтримку на інформаційному фронті, який є не менш важливим, ніж кінетичний, — каже Андрій Дубчак. — Чому я це говорю? Тому що сучасна гібридна війна відбувається у двох вимірах — кінетичному та інформаційному. І інформаційний переважає. Інформація — це перша зброя. Людина, яка бере в руки автомат, вже має щось мати в голові. Спершу йде інформація, потім — кінетична зброя».

За словами Андрія Дубчака, під час роботи за останній місяць він мав кілька конфліктів із українськими військовими, які не допускали його та команду до зйомок. «Коли я працюю з кадровими військовими, із підрозділами, які вже давно в армії, які розуміють важливість інформації, питань взагалі не виникає. А коли я працюю з новосформованими підрозділами, проблеми з допуском до роботи є. Я, маючи досвід роботи з підрозділами української армії, абсолютно чітко знаю, що є безпечно, що ні. Якщо я сумніваюся, я запитую офіцера, — розповідає Дубчак. — Але, на жаль, маючи ці обмеження, Україна набагато більше втрачає, ніж виграє».

Фото Андрія Дубчака

За словами Андрія Дубчака, на війні він дозволяє собі знімати все, адже відео чи світлини інколи діють сильніше за бомбу. «Якщо відео або фотографія дозволяють запобігти злочину, повідомити про нього, тоді вони мають право бути, — каже він. — Я не маю табу. Під час Майдану був випадок, коли я зняв смерть на відео. Мене просили видалити відео, я зробив це, і тепер шкодую Тому що це відео могло стати свідченням злочину. Я за те, щоби знімати все, але публікувати не все одразу. Нехай публікація відео в цей момент часу є небезпечною, але як архівне відео воно може жити. Тому я знімав усе: загиблих, поранених, понівечених. Це важливо. Ці відео і фото можуть бути свідченням про воєнні злочини».

Андрій Дубчак каже, що документує російсько-українську війну, бо Україна — його дім. «Мені пропонували їхати на інші війни, я відмовився. Це не мої війни. Мене спонукало створити проєкт і займатися ним те, що я бачив небезпеку вторгнення тоді, коли більшість людей казали, що цього не буде, — розповідає він. — Тому ми з командою були максимально готові до того, що почалося. Проте психологічно важко. Дуже багато страждань, смертей. Але я розумію, для чого це роблю».

 

«Камера — це і зброя, і щит. Це спосіб прийняття і рефлексії»

Павло Дорогий із Харкова до війни знімав весілля та міську архітектуру, а воєнним кореспондентом став тільки тому, що війна почалася в його місті.

«Я не міг просто сидіти і боятися, — каже він. — Єдине, що я можу робити, — розповідати історії людей за допомогою зображень. Тому я взяв камеру і просто пішов знімати все, що відбувалося». У перші дні війни Павло працював фіксером для іноземних журналістів, їздив із ними на локації й фотографував. Однак після того, як вони поїхали, вирішив продовжити документувати війну в Харкові на фото.

Фото Павла Дорогого

«Я вважаю, що якщо людина хоче їхати і знімати війну, їй мають дати таку можливість. Ми не маємо бути як Росія, ми не маємо закривати все. Ми маємо давати людям можливість розповідати і показувати все, що тут відбувається, — каже Павло Дорогий. — У Харкові фотокореспондентів і журналістів зараз небагато, проте навіть фотокори-іноземці мають долати купу перепон, щоби потрапити на місце боїв. Перепони шкодять нам, адже люди не можуть працювати, не можуть показувати світу наші теперішні реалії. Кореспонденти мають мати доступ до військових. Я досі не розумію, чому не можна знімати їх, чому я не можу з ними поспілкуватися. Звісно, що їх ніхто не буде знімати без їхнього дозволу».

За словами Павла Дорогого, у Харкові є райони, куди зараз фотокореспондентам їхати небезпечно. «Проте війна — така штука, що ти не вгадаєш і ніколи не знаєш, де тебе що настигне. Прямо на передову, без супроводу і розуміння, куди я їду, я не лізу. Мені моє життя дороге, у мене є сім’я, і я хотів би по можливості дожити до кінця цієї війни. Тут кожен вирішує сам, — каже Павло. — У багатьох іноземних журналістів є служби безпеки, які й вирішують, куди медійник може їхати, а куди — ні. Мені ж доводиться приймати рішення самому».

Фото Павла Дорогого

Фотокореспондент додає, що навряд поїде фотографувати бої в інших містах. «Для мене цей досвід перш за все про мій дім, у якому я виріс. Я ніколи не хотів стати воєнним фотографом. Зараз у мене дивне відчуття. Багато публікацій у закордонних ЗМІ, всі хочуть взяти в мене інтерв’ю. З одного боку, це приємно: мою роботу визнають, вона цінна. Але краще я б був не відомий, а в Україні не було війни. Занадто велика ціна цієї популярності», — розповідає Павло Дорогий. Він додає, що все залежить від ситуації, й каже, що якщо матиме розуміння, що зможе допомогти в цій війні чимось іншим, ніж зйомкою, то зробить вибір у бік допомоги. «Але зараз, на жаль, така ситуація, що я нічим іншим допомогти не можу. Моя допомога і підтримка нічого не вирішить, а фотографія, зроблена в цей час, можливо, допоможе здвинути це все з мертвої точки, закінчити», — каже фотокореспондент.

Павло Дорогий розповідає, що люди у Харкові, коли бачать фотокамеру, реагують по-різному: часто бояться, просять їх не знімати. «Коли я знімав у метро, яке люди використовували як бомбосховище, мене просили не знімати. Мовляв, уже приходили якісь журналісти, виходили сюжети, а після цього — росіяни спеціально цілилися у сховки, — каже він. — Тому доводиться пояснювати, для чого я фотографую. Часто реагують агресивно, але після пояснень, вони готові розповісти свою історію. Деякі люди просять не фотографувати їх, бо вони погано виглядають. Люди навіть зараз думають про те, що про них скажуть інші».

Фото Павла Дорогого

За його словами, бачачи війну, тримати себе в рівновазі допомагають гумор та щоденні ритуали. «Щоранку п’ю китайський чай. Довго заварюю його, це мене налаштовує на роботу. Йога виручає періодично, — каже Павло Дорогий. — А ще допомагає ділитися побаченим. Коли ти ділишся фотографіями і текстом, стає легше. Камера — це і зброя, і щит. Це спосіб прийняття і рефлексії».

Головна ілюстрація — фото Андрія Дубчака

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1464
Читайте також
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду