Тетяна Редько, «33-й канал»: «Лікарями і педагогами можуть бути лише фахівці, а в нашу професію всі без розбору лізуть, часто у брудних черевиках»

Тетяна Редько, «33-й канал»: «Лікарями і педагогами можуть бути лише фахівці, а в нашу професію всі без розбору лізуть, часто у брудних черевиках»

24 Червня 2022
1625
24 Червня 2022
10:00

Тетяна Редько, «33-й канал»: «Лікарями і педагогами можуть бути лише фахівці, а в нашу професію всі без розбору лізуть, часто у брудних черевиках»

1625
Співвласниця та перша заступниця головреда вінницького тижневика із тридцятирічною історією розповідає, як газета народилась, жила і як вижила під час великої війни.
Тетяна Редько, «33-й канал»: «Лікарями і педагогами можуть бути лише фахівці, а в нашу професію всі без розбору лізуть, часто у брудних черевиках»
Тетяна Редько, «33-й канал»: «Лікарями і педагогами можуть бути лише фахівці, а в нашу професію всі без розбору лізуть, часто у брудних черевиках»

Тетяна Редько — співзасновниця і співвласниця одного з найстарших комерційних друкованих видань України — вінницької газети «33-й канал». Назва трохи дивна, але, як пояснює Тетяна, має для колективу символічне значення.

Заснований у жовтні 1991 року тижневик розрісся до трьох газет: «33-й канал», «Подільська радниця» і «Молодіжна газета Вінниччини». Росли наклади газети, яка вийшла далеко за межі Вінниччини. Крім того, засновники почали розширяти свій бізнес, придбали друкарню «Регіна», в якій друкували понад 100 газет із різних областей. Тетяна Редько каже, що «33-й канал» ніколи не отримував дотацій ані з обласного, ні з будь-якого іншого бюджету.

При медіакорпорації «33-й канал» діяла Школа молодого журналіста — спільний проєкт із департаментом США. Серед її вихованців — Володимир Завадюк, Тетяна Козир, Олексій Бланар, Олексій Керман та інші відомі в Україні медійники.

Від початку повномасштабної війни колектив газети трохи зменшився, але не припинив видавати газету і поширювати її в різний спосіб передплатникам і не тільки. Тільки перший місяць видання зазнало збитків на 60 тисяч гривень — їх відшкодували співзасновники.

Про свою дещо специфічну освіту, депутатство в облраді, суд із «регіоналом», профільну та волонтерську роботу редакції газети «33-й канал» Тетяна розповіла «Детектору медіа».

— Тетяно, чому ваша газета називається «33 канал»?

— В останні роки СРСР я закінчила факультет журналістики Львівського університету імені Франка і філію Московського військового інституту іноземних мов — виш Головного управління розвідки. Це тепер я можу про це розповідати, а тоді ми давали довічну підписку про нерозголошення здобутої там військової спеціальності спецпереклад-спецпропаганда. Так готували тоді журналістів, на яких робили найбільші ставки. Тому як журналістка та офіцерка я знаю їхню «пекельну кухню». Думаю, в Росії так досі роблять. Там дійсно готували яничарів із журналістів, дипломатів, культурних діячів і навіть священників. Вчили, як брехню змішувати з правдою. Викладачі — полковники ГРУ в засекречених аудиторіях вчили, як «бандеровцев поєднати з нацистами» і творити «горючу суміш» для «взрива мозга насєлєнія». Але в мене, загартованої у львівському виші «бандерівки», це викликало лише відразу.

Так сталося, що ці два виші закінчила з червоним дипломом. Тому здобуті знання дали мені можливість зрозуміти, що ці спецслужби так просто Україну не відпустять. Врятувати принесену нам на тарілочці незалежність у 1991 році може лише міцна єдина нація. І незалежні ЗМІ мали допомогти зміцнити націю. Тому, щойно проголосили незалежність, ми, молоді і сповнені мрій журналісти, разом із місцевим меценатом В’ячеславом Кудряшовим створили першу у Вінницькій області телестудію «Селбанго». Її продукт транслювався на 33-му телеканалі, й ми заснували газету, яка викупила ексклюзивне право друкувати телепрограму. Тому й газету назвали «33-й канал». Це був жовтень 91 року! Ми стали першою незалежною газетою, яка збереглась і працює вже тридцять перший рік на медіаринку України.

— Чи важко було створювати незалежну приватну газету в часи, коли засоби масової інформації називалися ЗМІП — засобами масової інформації і пропаганди?

— Радянські медіа, які належали владі, у 1991 році стали нічиїми — готові редакції з тиражами, бери і працюй! Але головні редактори пішли в нове ярмо — державних чи комунальних ЗМІ. Спокусились на те, що їм кидали мільйони дотацій, а вони взамін не робили журналістські розслідування, не критикували владу, а писали їй хвалебні оди. На жаль, більшість журналістів і видань України обрали роль ситої обслуги замість борців за правду. Нас, незалежні ЗМІ, вони вважали ворогами. Але придворні поети ніколи народними не ставали. І такі редакції за сите життя «на дотаціях», але беззубу журналістику перетворились на сімейні альбоми місцевого керівництва. Вони стали нецікаві передплатникам, їх не продавали, тиражі впали до 2-3 тисяч.

А наша незалежна газета ще у 90-х стала багатотиражною. Рекорд був до 200 тисяч примірників. Мільйонні аудиторії! Тому ми, отримуючи прибутки, відразу почали думати про власну друкарню. Це був непростий шлях. Бо друкарня — це вже виробництво, приміщення, склади. А телестудія стала нерентабельною. Ми розділились: В’ячеслав Кудряшов телестудію продав чи її віджали… Він передчасно пішов із життя, тому правди ми вже не дізнаємось. А для чого було вже звичну назву змінювати? Та і «33» — це мить істини! Вік Христа.

— Кому зараз належить газета? Хто головний редактор? Ви маєте якусь посаду у виданні чи в Товаристві з обмеженою відповідальністю «Редакція газети 33-й канал»?

— Газета переросла в медіакорпорацію, і тепер до неї входить видавництво «Регіна», де ми друкували до війни власну та ще понад сто газет, рекламне агентство тощо. З колишніх засновників залишилась я й Анатолій Жучинський. Ми з перших днів працювали в газеті, заснованій редакторами і журналістами. Писали, організовували рекламу, коригували, вели юридичний супровід. У нас за статутом усі рішення мають бути колегіальними. Враховуючи, що ми — засновники і власники медіакорпорації, я й Анатолій Жучинський — працюємо в газеті, в нас існує редколегія. Вона є найвищим органом газети. До неї входить п’ятеро журналістів — вирішальний голос за колективом. У мене та Жучинського часто розходяться погляди. Але в дискусії народжуються рішення. Так, часом з емоціями, криками… ну, все як у творчих людей.

Я працюю віцепрезиденткою ТОВ «Регіна» і як акціонерка є головою зборів засновників. У газеті «33-й канал» працюю першою заступницею головного редактора та головною редакторкою «Молодіжки». Головредом «33-го» є Анатолій Жучинський. Одним словом, посад вистачає.

— Багато друкованих видань останні роки перейшли в онлайн. А після повномасштабного наступу Росії цей процес пришвидшився. Чи виходить зараз друком «33-й канал»? Якщо так, то який у неї наклад? Обсяг? За рахунок чого наразі існує газета, адже рекламний ринок із початком агресії теж обвалився? Чи маєте фінансування з обласного чи міського бюджету?

— Газета «33-й канал» ніколи не отримувала дотацій ані з обласного, ні з будь-якого іншого бюджету. Ми завжди жили, як кажуть, «на свої». Наша газета 31 рік, у тому числі і з початку війни, виходила вчасно і регулярно. Знаю, що лише 20 % друкованих ЗМІ не припинили виходити в Україні після повномасштабного вторгнення росіян.

24 лютого вийшов перший воєнний номер нашої газети. Ми почали роботу о пів на п’яту ранку на сайті «33-го». У той час, коли більшість людей збирали тривожні валізи, ми строчили матеріали, бо ж треба випустити номер! Вирішили, що це наш фронт і ми його не покинемо… Це був наш вибір. Робили новини, а за вікном вибухи, гул літаків, і не розуміли: це вже оточення, окупація, чи ми ще в незалежній Україні. Щоправда, коли прийшли на роботу, декого в редакції не застали. Хтось поїхав на захід України, хтось за кордон. А ми під завивання сирен і бомбардування працювали і працюємо. В нас у приміщенні редакції є бомбосховище. Планували туди перебиратись із родинами… Щодня йшли з роботи і прощались, обнімаючись, не знали, чи зустрінемось на другий день, бо фронт уже був за сто кілометрів. Але був такий настрій, що ми маємо не покидати цей інформаційний фронт, як воїни — свої позиції. І про всяк випадок ми з чоловіком почистили зброю і чекали. Нас окупант легко б вирахував по прапорах України і Євросоюзу на приміщенні редакції. На моєму будинку теж уже з десяток років — прапор України.

Бог милував і ми не виїхали з Вінниці. Тепер у нас тил. Завивання сирен — як у всіх. Іноді бомбардування. Але зараз так у всій Україні. Тому ми постійно випускали й випускаємо газету.

 — Чи є реклама в газеті? Скільки відсотків обсягу займала реклама до 24 лютого і зараз?

— Щодо реклами — зараз це суцільна катастрофа! В перший місяць її не було взагалі. До війни це була третина газети — 30 %, а був час, коли було й 50 на 50. І ще й черга була на розміщення, особливо на першій та останній сторінках. Зараз немає реклами, тому й збитковими стали чи не всі видання. Ми зараз навіть не думаємо у ближній перспективі, що будуть прибутки: нам би зарплату людям виплачувати, за комунальні послуги платити.

— Як розповсюджується газета? Чи залишилася передплата?

— Фінансовий стан першого місяця війни — збитки 60 тисяч гривень. Ми покрили це власними грішми засновників. Хтось би з бізнесменів сказав, треба негайно припиняти випуск газети. Так вчинив багато хто: мовляв, війна, зобов’язань перед передплатниками виконувати не треба. Ми так не змогли. Люди тридцять років підтримували нас. Вони зізнаються, що чекають кожного номера, як побачення! Ну, як кинути все і поїхати за кордон відсиджуватися? До того ж, ми у Вінниці, де зараз нема бойових дій. Що ж до друку інших видань у нашому видавництві, то кількість їх різко впала в перші місяці війни. Ми друкували більшу частину газет Житомирщини і Київщини, які тепер не виходять. Половина навіть не забрали свої наклади, не розрахувались —бойові дії, окупація. Декого з партнерів і колег уже в живих немає… Отримавши виручку від передплати, ми заплатили за рік постачальнику паперу ще за старою ціною — вдвічі дешевше, ніж зараз. А тепер ні грошей, ні паперу… Наче жахливий сон.

Передплата на цей рік закінчилась на початку січня, і триває зараз на півріччя, як і в усіх газет, які виходять. Це централізовано робить «Укрпошта». Вона і доставляє газети до читача. В час повномасштабної війни зрозуміло, що передплатна кампанія йде важко.

Наша газета виходить двома накладами — один іде за передплатою на всю Україну, інший — у межах області. Ми маємо читачів по всій Україні і світі. Наприклад, дізналася від незнайомої вахтерки в будинку сина в Києві, що вона роками читає нашу газету і що кілька мешканців цього будинку її передплачують. Ми дивились географію аудиторії на нашому сайті. Його читають у 68 країнах. Така цікавість за кордоном викликана тим, що багато земляків емігрували якраз у 90-х, а тоді ми були єдиним популярним незалежним виданням в області й центрі України.

Знаєте, я ледь не плакала, коли мені розповіли, що наші перевізники на замовлення разом із посилками в Італію везуть три — п’ять тисяч наших газет щотижня! І зацікавлені українські заробітчани, знаючи, де і коли її туди привозять, їдуть із сіл і міст, щоби взяти цю газету з України. Наші читачі пишуть нам звідти, телефонують, просять передавати більше, бо це ж газета з війни! У нас, до речі, є постійна рубрика про проблеми і життя заробітчан.

Наш тижневик складається із трьох газет: «33-й канал», «Подільська радниця» і «Молодіжна газета Вінниччини». Ми розуміємо, що світ невпинно змінюється, тому потрібно працювати і з «ґаджетною» молоддю. Це зовсім інший формат. Але ми пробуємо.

— Чи велика редакція «33 каналу»? Є такі працівники, які працюють дистанційно чи виїхали за кордон? Скільки ваших пішли на фронт чи в тероборону?

— У нашій медіакорпорації було 56 людей. Тепер довелось 30 % скоротити. Це, як правило, пенсіонери з допоміжних служб. Але якщо брати реалізаторів, бо в нас є ще власна мережа продавців, які приймають оголошення, позаштатних кореспондентів, то вийде більше сотні людей. По суті, цим людям до війни ми давали шматок хліба.

Заступник головного редактора Роман Ковальський пішов добровольцем на фронт. В армії служать восьмеро рідних наших співробітників — доньок, синів і чоловіків. Зараз в армії особливо важливі доручення держави виконують троє колишніх наших співробітників.

У перші дні війни наша редакція стала волонтерським осередком. Ми писали матеріали, люди телефонували, бо у Вінниці, якщо вже ніякі двері не відкриваються, то йдуть по допомогу до «33-го». Тонни білизни для госпіталів, ліки, ліжка й матраци, подушки, мішки з піском, — чого лише не просили нас організувати, і ми все робили.

У нас є журналістка Люда Поліщук, у якої четверо малих синів. Вона не виїхала з Вінниці, і не лише робила актуальні публікації, але й узяла під опіку важкопоранених бійців із реабілітаційного центру, хлопців без рук, без ніг. Вони разом у неї вдома Великдень зустрічали. Ми допомогли, хто як міг, і тепер ці хлопці під нашою редакційною опікою.

— Багато редакторів друкованої преси скаржилися на керівника «Укрпошти» за непомірно високі ціни за послуги розповсюдження. Ви підтримували колег по цеху?

— Щодо «Укрпошти» і нашого майбутнього в мене особлива думка, бо влаштовувати війни з монополістом, яким є «Укрпошта», малоефективно. Треба на рівні держави виробити політику, яка існує в Італії, Франції, Німеччині та інших країнах, де держава дотує близько 40 % кожного передплаченого примірника друкованих ЗМІ. І тоді не буде драконівських розцінок, бо держава регулюватиме й цей ринок. І не буде зіштовхувати нас лобами із поштарями. Може, це унікальний випадок, але в ці найстрашніші місяці ми вижили саме завдяки консолідації з місцевою поштою. Бо ми саме через поштові відділення в кожному селі чи місті області продаємо щомісяця 60 тисяч примірників газети. А це означає, що людям була хоч і урізана, але зарплата. Так, нас не задовольняють 42 % від кожного примірника, який вони беруть від продажу, але це стало рятівною соломинкою.

—Де ви зараз купуєте папір для газети?

— В Україні був єдиний Жидачівський паперовий комбінат, який забезпечував папером нашу поліграфію. Але чомусь його продали бізнесмену з Росії. Що це була одна із продуманих далекосяжних диверсій, побачили згодом. Його порізали на метал із дозволу держчиновників і всіх газетярів підсадили на російський папір. Ми від нього відмовились, але єдиною альтернативою була Білорусь. Тепер і від неї відмовились. Залишилась Європа. А це відразу стрибок цін удвічі. Отже, вартість передплати має зрости вдвічі. Але ми пережили за час 90-х інфляцію в 10000 разів! То сподіваємось і це здолати.

— Тетяно, ви є головою громадських організацій «Центр захисту журналістів» та «Антикорупційна спілка Вінниччини». Чим вони займаються? Які у вас відносини з Національною спілкою журналістів?

— Громадські організації працюють і об’єднують наших журналістів. Ми самоорганізувались, бо від місцевих профільних організацій бачили мало підтримки. Це наче якесь об’єднання динозаврів. Десь далеко і щось дуже архаїчне. Тут також треба давати й молоді дорогу… Національна спілка журналістів визнала нас колись найкращою регіональною газетою України. Вдячні за визнання. Хоча, якщо чесно, в мене є й нарікання, бо я розумію, що там більше культивується тактика дипломатії й «любимчиків». Я зі своїм світоглядом, напевно, не входжу в їх число… Але об’єднання журналістів, безумовно, потрібні.

— Ви кілька скликань були депутаткою Вінницької обласної ради, головою депутатської комісії зі свободи слова. Чому склали повноваження за кілька місяців до чергових виборів?

— У мене довго було повне неприйняття українських партій і партійців, бо як журналістка я надто добре знала цю кухню. Але коли Янукович прийшов до влади, всі мислячі люди розуміли, до чого все йде. Тоді прийшли колишній і майбутній голови ОДА Олександр Домбровський та Валерій Коровій і запропонували мені й Анатолію йти разом з ними в обласну раду у проєвропейському, опозиційному до Партії регіонів блоці. Ми погодилися. І ось, окрилена після перемоги, приходжу на перше засідання новообраної ради, до якої входило 140 депутатів, і мені віднімає мову. За винятком пари десятків, усі депутати — фігуранти чи кримінальних справ, чи корупційних схем, які розслідувала я чи мої колеги. Тоді був тріумф регіоналів. Як могли люди їх вибрати?!

Чому за два місяці склала повноваження? Щоби привернути увагу людей до того, кого вони обирають. Політтусовка, яка існувала всі ці 30 років до війни, більше ніколи не повинна повернутись в Україну! Бо це дно, там переважна більшість моральних збоченців. Це не самостійні патріотичні особистості. Це безликі лобісти і клептомани в державі. Тоді один місцевий кримінальний авторитет, поєднавшись з олігархом, видумали схему підкупу виборців курячими стегенцями і піцами. А через тих, хто купувався на це, робили так звану підпільну виборчу мережу. Це було дуже брудно і зухвало. Я заявила про це і на знак протесту покинула фракцію. Щоб люди зрозуміли… Але вони не зрозуміли, і «стегенця» перемогли, а з ними і цей кандидат. Політика, принаймні до війни, була такою брудною, що нормальна людина там не могла довго залишатись. Я ж ішла рятувати країну, давати, а не брати. І щодо політичної кар’єри навіть думок не було. Можу бути не менш корисною державі як журналістка, видавчиня.

— Чим закінчився конфлікт із депутатом від «Опозиційного блоку» Юрієм Яремчуком? Справа, наскільки я пам’ятаю, була в суді.

— Опоблоківця, який вискочив мені на голову, називали «гаманцем», бо, підозрюю, він оплачував необхідні рішення коштом замовника. Я і про таку винагороду в конвертах робила заяви правоохоронцям. У відповідь, як завжди: факти не підтвердились. Яремчуку відводилась роль лайномета. І він так помстився, отримавши завдання одного клану, який я критикувала.

Суди тривали три роки. Уявіть, три роки журналістка та ще і депутатка доводить очевидне, що тобі вискочили на голову і завдали травм. Це записали камери з приміщення облради.

Знаєте, в мене чоловік майстер спорту з боротьби і син — кандидат у майстри спорту з боксу. Могли б його поставити на місце дуже швидко. Але я вибрала цивілізований шлях. Але, як виявилось, і у наших, корумпованих наскрізь судах до цивілізації дуже далеко. Тому суд наче визнав його вину. Але щодо покарання, то вже вийшов термін…

— Ще вам закидали, що ви були помічницею нардепа Григорія Калетніка; він заперечував. Так були чи ні? Якщо це неправда, то кому було вигідно вас у цьому звинувачувати?

— Калетник же сам це спростував. Просто ми довгий час судились і всі це знали. Тому чи йому на зло, чи мені нас поєднали. Одна із брудних технологій. Ніколи не працювала і не працюватиму помічницею депутата.

— Які питання розглядала депутатська комісія по свободі слова? Які були розв’язані проблеми медіа чи свободи слова на Вінниччині за вашого головування в ній?

— Я робила все можливе і неможливе, щоб підтримувати ЗМІ. Але було й таке. Захистила один сайт, у якого відбирали приміщення. А власники його хитренько продали під вибори і «журналісти», яких я захистила, мене почали паплюжити. Бо новий власник вбачав у мені конкурентку на виборах до Верховної Ради. Запитую: навіщо ти пишеш відверту брехню? У відповідь: власник наказав. Є й серед нашого брата політична проституція.

Саме за депутатства я побачила інший бік популярності. Коли в політиці ти входиш у трійку найрейтинговіших депутатів, а попереду вибори до ВР, ти стаєш живою мішенню. Бо всі грошові мішки, для яких депутатство — це бізнес, починають тебе «мочити». Зрозуміло, не самі, а за допомогою всякої найманої швалі. Ось тоді я побачила, скільки таких ходить із журналістськими посвідченнями. Бо лікарями можуть бути лише фахівці, як і педагогами. Лише в нашу професію всі без розбору лізуть, і часто у брудних черевиках. Напевно, ще на жодному депутатові не заробили так наші продажні колеги, як на замовних публікаціях проти мене.

— Як у газеті «33 канал» ставляться до джинси?

– До джинси, зрозуміло, ставимось негативно. До чого приводить брехня, ми побачили вже на прикладі російської пропагандистської преси. Тому ми «фільтруємо» це все. На виборах із кожною політсилою домовлялись: даєте рекламу — показуйте свої переваги, а не мочіть конкурентів. Якщо є аргументовані претензії і викриття, обов’язково даємо другу точку зору того, про кого йдеться. Так має бути.

— Як ви вважаєте, чи повинні журналісти / медіа дотримуватися професійних стандартів під час повномасштабної війни?

— Наша журналістика переживає такі ж важкі часи, як і Україна. Війна. Й інформаційна війна —одна зі складових у цій війні. Бачили, як Путін своїм пропагандосам Скабеєвій, Кисельову та іншим відвалив по два мільйони премії на день Росії? Зарплати в них зараз лише офіційні — півтора мільйона. А в нас у медіа залишились лише патріоти. Бо де тепер ті високооплачувані телезірки? Заробітчани? Вважаю, що кожен журналіст, який залишився в Україні, веде репортажі з передової, пише правду під власним іменем, критикує рашистів і викриває їхні злочини, — це герой. Бо ж ми всі отримуємо погрози, є у списках ворога як «нацики».

Щодо норм журналістики під час війни. Ми ж, погодьтесь, ніколи не жили в час, коли ти пишеш, а сирени в повітрі і бомби над головою. Навіть у тилу. А що вже казати на передовій?! Думаю, що професійних стандартів треба дотримуватись із усіма вимогами воєнного часу. Бо ж не будемо ми давати точку зору, наприклад, тієї сторони, що нас убиває.

Знаємо ж і про те, як один «гонець за сенсацію» зняв військові машини біля відомого торгового центру, а потім його вночі знесли ворожі ракети. Комусь кортить сфотографувати чи зафільмувати наслідки руйнувань? Це вражає цинізмом. Зокрема, я дотримуюсь вимог, бо розумію, що мій інтерес може нашкодити. Журналіст під час війни, як ніколи, має себе запитувати: чи його сенсація не нашкодить державі та армії.

А ось журналістських розслідувань — чому так швидко здали Херсон, чому не підірвали міст у Чонгарі, чому Маріуполь узяли в кільце, чому майже без бою здались Бердянськ і Мелітополь, — хотілося б більше. Про агентурну мережу із прізвищами і деталями, щоб люди знали, хто поряд із ними ходив і готував їм смерть.

Фото з архіву Тетяни Редько

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1625
Читайте також
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду