Щоб зрозуміти вагомість цього каналу, варто хоча б побіжно згадати історію його створення. Коли у травні 1973 року в столиці України на Сирці було введено нову 380-метрову телевежу, невдовзі почалися роботи по запровадженню четвертої телепрограми. Так як Київ, поряд з Москвою і Ленінградом, надбав статусу виокремлено адміністративної одиниці, то він одержав право створення власної міської телевізійної програми. Але на відміну від інших областей, де були місцеві телерадіокомітети, телевізійне обслуговування Києва і столичного регіону було покладено на спеціалізовану головну редакцію у Держтелерадіо України. Це до відома тих, хто прагне свій муніципальний телеродовід започатковувати ледь не чверть віку тому. Тодішня Головна редакція телемовлення на Київ і область навіть у структурі Республіканської студії телебачення існувала за „залишковим” принципом і була спроможна щоденно продуціювати хіба що по 2-2,5 години передач. Тож, аби дотягти до необхідних 10-12-ти, вирішили ретранслювати з Москви науково-популярну і освітню програму ЦТ СРСР.

Проте, завести на 30-й ТВК програму – того виявилося замало. Треба було забезпечити її прийом киянами, адже більшість тодішніх телевізорів була розрахована на прийом сигналів лише від каналів метрового діапазону. Столична влада ретельно взялася вирішувати цю проблему. 30 серпня 1982 року було видано постанову №1424 виконкому Київської міської Ради народних депутатів „Про заходи по забезпеченню якісного прийому телебачення у місті Києві”. Згідно цього рішення, у наступні роки було витрачено 19 млн. 600 тис. Рублів (зазначимо: величезна на той час сума!). Але йшлося виключно про вирішення питання прийому киянами програми 30-го ТВК, яка транслювалася у дециметровому діапазоні. Для цього у Чехословаччині закуповувалися конвертори, які встановлювалися на колективних антенах у кожному під’їзді багатоповерхових будинків, перетворюючи сигнал ДЦМХ-діапазону у метровий, який по кабелю надходив до телеприймачів у квартири. Що ж до самого передавача 30-го телеканалу, то він був придбаний Міністерством зв’язку за кошти державного бюджету. Як за держбюджетне фінансування функціонувала й Головна редакція програм на Київ і область. Ось у такому стані 30-й київський телеканал увійшов на початок 90-х років. Однією з перших у період становлення незалежної України утворилася комерційна телекомпанія ТЕТ. В ефірі вона одразу націлилася на використання для мовлення 30-го ТВК, швидко витіснивши звідти московську освітню програму. У середині 90-х років у столиці, як і повсюдно у Україні, мов гриби після дощу, почали з’являтися все нові й нове телекомпанії. Зокрема, у 1995 році було започатковано комунальну ТРК „Київ” та Київську державну регіональну телерадіокомпанію. Якщо остання разом з іншими телерадіоорганізаціями системи Держтелерадіо боролося з „Інтером” за місце на третій загальнонаціональній мережі (УТ-3), то ТРК „Київ” почала відразу претендувати на уже „розкручений” 30-й ТВК. Не від хорошого життя Нацраді (яка теж саме у той час народилася на світ) довелося йти шляхом „ущільнення” ефіру, видаючи на один канал ліцензії двом, чи то й трьом мовникам. Так тодішня Нарада прийняла „соломонове рішення”: розділити 30-й київський телеканал між ТЕТом і ТРК „Київ”. Довелося двом конкурентам шукати способи співжиття в ефірній „комуналці”. Тривало й небезболісно узгоджувалася сітка мовлення. Але врешті-решт все якось утряслося...

Та не надовго. До телекомпанії ТЕТ, яка швидко здобувала авторитет у київському регіоні, почали пильно придивлятися політичні сили. І невдовзі на неї „поклали око” об’єднані есдеки. А ТРК „Київ”, природно, всією душею прикипіла до свого засновника – столичної мерії. Які іскри висікалися в ефірі у ході виборів міського голови весною 1999 року, де основними фігурантами були Григорій Суркіс та Олександр Омельченко, кияни пам’ятають дотепер. Відтоді відлуння цього політичного протистояння постійно присутнє на 30-му каналі. Новий склад Національної ради, який з 2001-го року розпочав переліцензування ТРК, одним із своїх визначальних постулатів проголосив девіз: „Один телеканал – одна телекомпанія”. Правда, дотриматися подібного принципу непросто: адже в Україні майже на третині усіх радіочастот працюють по два, а то й по три мовника. Але з кожним днем все зрозумілішим ставало, що таких співжильців, як ТЕТ і ТРК „Київ”, треба розводити. Для цього в зоні Києва прорахували два нові телеканали – 42-й та 48-й. Спаринг-партнером 30-му визначили 42-й. Правда, вони виявилися не зовсім в однакових вагових категоріях: передавач 30-го ТВК має потужність 20 квт, а 42-го – наполовину менше. У зоні міста така різниця несуттєва як при ефірному поширенні програми, так і, особливо, при входженні у кабельні мережі. Проте, обидва претенденти – і ТЕТ, і ТРК „Київ” – проявили завидку впертість у відстоюванні свого права й надалі вести мовлення саме на 30-му каналі. Аргументація у кожного була своя. Нині ТЕТ (як, до речі, і СТБ, „Новий канал” чи ICTV) прагне стати загальнонаціональним мовником, мережевим каналом. Він уже одержав від Нацради ряд частот у різних містах України, розпочавши туди пересилання своєї програми через супутник. Перейшовши ж із 30-го на 42-й канал, ТЕТ має додатково збудувати кілька ретрансляторів у Київській області, щоб покрити цей регіон своїм сигналом. Телекомпанії ж „Київ” для того, аби виконувати роль мовника на столицю, цілком достатньо й потужностей 42-го каналу. Та у неї з’явилися й свої апетити на телепростір Київщини: мовляв, багато жителів області працюють у столиці, то ж вони саме з каналу „Київ” мають вдома одержувати відомості про діяльність столичної влади. А останнім часом у ТРК „Київ” з’явилися і взагалі „глобалістські” замашки: а чому б цій телекомпанії не мовити на всю Україну? Адже он хвилі лужковського ТВЦ з Москви сягають багатьох російських регіонів та ще й до ближнього зарубіжжя добираються. А ми що – гірші?! Та чи не є такі амбіції керівництва ТРК „Київ” лише віддзеркаленням істинних задумів її хазяїна – київського мера Олександра Омельченка, який нещодавно очолив політичну партію „Єдність”, котра йде на майбутні парламентські вибори?

І ось тут ми підійшли до справжнього підЄрунтя конфлікту навколо майбутнього одноосібного владарювання 30-им київським телеканалом, який перебуває у царині політики. І досить високої. Як уже відзначалося, 30-й ТВК покриває своїм сигналом не лише Київ, а й усю столичну та частину сусідніх областей. Це зона, де розігруватиметься 15-17 депутатських мандатів до Верховної Ради у мажоритарних округах. Окрім того, як показав досвід виборчої кампанії 1998 року, лазаренківська „Громада” за рахунок „мобілізації” електорату головним чином на Дніпропетровщині подолала тоді прохідний 4-відсотковий бар’єр за партійними списками (а це, як мінімум, півтора десятка депутатів). Можливості ж того, хто за допомогою 30-го каналу „осідлає” київський регіон, не менші, ніж політиків з краю сталеварів. Ситуація посилюється ще й тією обставиною, що паралельно проходитимуть вибори й „хазяїна столиці”. Ось яка вона, справжня ціна „кнопки” 30-го ТВК! Є й суто технічна обставина. Якщо 30-й канал вже „розкручений”, то для освоєння 42-го треба ще купувати передавач, запускати його в дію, на що знадобиться до півроку. Кілька разів виносилося на засідання Нацради питання про ліцензування 30-го каналу. Вирішальним мало стати засідання 16 липня. Тоді з семи присутніх на ньому членів Нацради четверо проголосувало за видачу ліцензії на цю частоту ТРК „Київ”, двоє віддали перевагу „ТЕТу” і один утримався. Резюме: рішення не прийнято на користь жодного з претендентів, тому канал виставляється на повторний конкурс. Але представники київської міськради (а на засідання тоді персонально прибув мер Олександр Омельченко) не погодилися з таким висновком Національної ради. Вони вважали, що ТРК „Київ” перемогла за більшістю поданих за неї голосів від числа присутніх на засіданні членів Нацради. Тут необхідно зупинитися на деяких процедурних питаннях. Традиційно завжди (у т.ч. складом Національної ради 1994-1999 років, членом якої був автор цих рядків) вважалося прийнятим лише таке рішення, за яке проголосувало не менше п’яти членів цього органу. Бо в Тимчасовому Положенні про Нацраду, прийнятому Верховною Радою при формуванні її першого складу у 1994 році, так було і записано: рішення вважається прийнятим, якщо за нього проголосувала більшість від загальної кількості складу Нацради (тобто не менше 5-ти від 8-ми членів). До речі, була й така мотивація саме на користь подібної норми. Як відомо, Нарада утворюється з двох „половинок” – по 4 представника від Верховної Ради і від Президента. Тож, аби представники жодної гілки влади не могли за певних обставин монополізовано вирішувати питання, потрібен ще один голос, так би мовити, - від іншого „табору”. Окрім того, при рівності в голосуванні голова Нацради не має вирішальної „золотої акції”. Повторюю, так було за попередньої Нацради. І видані нею 931 міцензія жодного разу не була опротестована у суді з мотивів голосування. Подібним чином прагнула діяти і Нацрада цього скликання. І раптом юристи Київради висловили сумнів у правомочності результатів голосування 16 липня. Вони проштудіювали законодавство про ТБ та РМ, і з’ясувати таке: у статті 36 Закону „Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення”, прийнятого у 1997 році, зазначається, що „засідання Національної ради є правомірним, якщо на ньому присутні не менше шести членів Національної ради”. Що ж до результативності голосування, то Закон трактує це досить таки нечітко: „Рішення Національної ради вважається прийнятим, якщо протокол з цим рішення було підписано в ході засідання всіма членами Національної ради, які брали участь у голосуванні”. Фактично, тут визначення результату підмінено процедурою.

На жаль, на той час законодавча нечіткість не була виправлена хоча б у такому документі, як Регламент Національної ради, прийнятий на початку 2001-гороку. Певне, можна було б послатися на практику роботи Верховної Ради, коли рішення вважається прийнятим лише тоді, якщо „за” нього проголосувало не менше 226 народних депутатів. Тобто більшість від загальної чисельності парламенту, а не в залежності від присутніх на засіданні. І цю норму Верховна Рада закріпила у своєму регламенті, чого не було у нормативних документах Нацради в момент розгляду „питання 30го ТВК”.

І пішла-поїхала судова карусель! Спочатку ініціативу захопила ТРК „Київ”. Їхнім головним доводом у судах на користь видачі ліцензії на 30-й канал саме цій компанії було те, що 4 голоси „за” від 7 присутніх членів Нацради на засіданні 16 липня – саме і є ота необхідна для перемоги більшість. Додаткові аргументи: у Законі „Про столицю України – місто-герой Київ” записано, що столиця має право на одержання власного загальноміського телевізійного каналу. Більше того, вважало керівництво меріївської ТРК, „Нацрада мала б віддати телекомпанії „Київ” 30-й канал навіть без конкурсу”(?!). Так, рядок про забезпечення київській територіальній громаді власного телеканалу у Законі дійсно виписаний. Але хто сказав, що ним має бути саме 30-й ТВК? А, тим більше, що всупереч законодавству про ТБ і РМ, він має надаватися ТРК „Київ” поза конкурсом? (адже навіть державна Національна телекомпанія України зараз проходить процес ліцензування на конкурсних засадах). До речі, є ще один цілком реальний шлях київській громаді отримати свій міський телеканал – і зовсім не ефірний: днями Київрада прийняла рішення про нові принципи функціонування кабельного телебачення у столиці, націлене саме на посилення контролю міського керівництва над цією сферою телемовлення. То чому б мерії не розбудовувати свій власний програмний канал у кабелі? Правда, тоді не буде можливості впливати на аудиторію за окружною дорогою... Але то вже інша проблема. Звичайно, не слід сприймати вищесказане як заперечення права ТРК „Київ” на ефірний канал. А що ж суди? Вже 13 серпня 2001 року Господарський суд м. Києва (суддя ПРокопенко Л.В.) прийняв рішення: „зобов’язати Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення видати Державному комунальному підприємству „Телекомпанія „Київ” ліцензію на право користування 30 ТВК у м. Києві”. З таким судовим рішення рішуче не погодився ТЕТ, який подав скаргу до Київського апеляційного господарського суду...

Не будемо описувати усі судові перегони, бо їх було чимало. Нарешті, 2 жовтня ц.р. Вищий господарський суд України виніс остаточний вердикт: припинити судочинство у справі та відмінити рішення київського господарського та апеляційного судів (на користь ТРК „Київ” – І.М.) з тим, щоб долю 30-го каналу вирішувала все-таки Нацрада шляхом проведення повторного конкурсу на право мовлення на цій частоті. Чи буде ще кудись апелювати керівництво ТРК „Київ”, чи доводитиме свої творчо-виробничі переваги перед конкурентами у співзмаганні на Десятинній, 14? Покаже час. Але, судячи з усього, нове конкурсне ристалище суттєво різнитиметься від попереднього. По-перше, Нацрада врахувала промах щодо регламентної нечіткості визначення результатів голосування. Своїм рішення №359 від 19 вересня 2001 р. вона внесла доповнення до параграфу 15 розділу III Регламенту, виклавши його у такій редакції: „п.5. З питань, які згідно зі ст.. 39 Закону України „Про Національну раду України з питань про телебачення і радіомовлення”, розглядаються виключно на засіданнях, рішення вважаються прийнятими, якщо за них проголосувала більшість членів Національної ради від постійно працюючого складу, за умови наявності кворуму і підписаного протоколу членами Національної ради, що брали участь у розгляді цих питань та голосуванні”. Не можна, звичайно, вважати таке нове формулювання у Регламенті Нацради вершиною юридичної досконалості. Що значить „від постійно працюючого складу”? А якщо один з членів Нацради подав у відставку, а іншого відкликав парламент? Тоді що – знову проблема кількості голосів, необхідних для легітимності прийнятого рішення? Та і взагалі, після судової епопеї навколо 30-го ТВК чи не краще було б внести необхідні зміни до Закону про Нацраду? Так було б надійніше. А то вже одна київська телекомпанія подавала позов до суду про видачу їй ліцензії, бо, мовляв, „за” неї проголосували три члени Нацради, а за суперника – жодного. Так може дійти й до „одноголосності”, тобто доля телеканалів і радіочастот може гіпотетично вирішуватися однією рукою, піднятою на засіданні Нацради...

На жаль, шанс зробити таке важливе нормативне уточнення було упущено, коли розроблявся Закон „Про внесення змін до деяких Законів України за результатами парламентських слухань „Проблеми інформаційної діяльності, свободи слва, дотримання законності та стану інформаційної безпеки України”. Як відомо, з першого разу цей нормативний акт не пройшов горнило президентського схвалення. І лише прийнятий повторно Верховною Радою 13 вересня з урахування зауважень Глави держави, він тепер має реальний шанс бути ним підписаний. Є там кілька новацій. Так, якщо раніше згідно ст. 14 Закону „Про телебачення і радіомовлення” для отримання (продовження) ліцензії на право користування каналами мовлення заяву до Національної ради могли подавати телерадіоорганізація, її засновник або уповноважений ним орган, то тепер ця місія покладається лише на ТРК. Отже, суттєво звужується сфера впливу (чи, навіть, тиску) на Нацраду при ліцензуванні з боку всіляких „опікунів” ТРК.

Детально у новому Законі розписано процедуру продовження ліцензії, чого до цих пір фактично не практикувала у своїй роботі Нарада (а, між тим, подібна процедура торкнеться близько 70% ТРО, різко зменшивши черги бажаючих одержати дозвільних документів у коридорах на Десятинній, 14). І вже зовсім пряме відношення до ситуації з ліцензуванням 30-го ТВК (а також це багатьох подібних „двійників”) матиме таке нововведення у ст.. 14 Закону „Про телебачення і радіомовлення”: „Телерадіоорганізації, які здійснювали ліцензійне мовлення разом з іншими телерадіоорганізаціями на одному каналі мовлення, мають приоритетне право під час конкурсного відбору на інші канали мовлення, аналогічні по території розповсюдження сигналу”. Отож, залишається сподіватися, що Президент України підпише Закон про внесення змін до деяких Законів України у сфері ЗМІ, що суттєвим чином вплине на подальший процес ліцензування телерадіокомпанії України, у т.ч. й тих, які претендують на 30-й столичний телеканал. Проте , яке б рішення не прийняла Національна рада під час нового конкурсу щодо переможця, ясно одне: ще як мінімум півроку і ТЕТ, і ТРК „Київ” з суто технологічних причин, про які йшлося вище, співіснуватимуть на „каналі роздору”. А це співпадає з часом парламентської виборчої кампанії. Враховуючи, які полюсно протилежні сили стоять за обома компаніями, можна лише уявити собі, що вихлюпнеться на голови киян з антени найпотужнішого в Україні дециметрового каналу! Розглянута вище ситуація з 30-м ТВК – не суто столичний феномен. Подібне складається у багатьох регіонах. І не лише стосовно розведення телекомпаній-„двійників” при їх ліцензування. Останнім часом значно активізувалися еліти крупних регіонів у прагненні поширити свій вплив на суміжні території перш за все шляхом оволодіння тамтешніми телевізійними каналами. А це вже досить серйозна передумова переділу ефірного простору. До цього щільно примикає бурхлива діяльність групи провідних київських компаній „другого ешелону” („Новий канал”, СТБ, ICTV, ТЕТ) з їхніми претензіями на статус загальнонаціональних мовників. При цьому вже несуть відчутні втрати деякі місцеві мовники. І, нарешті, битва за 30-й канал – лише прелюдія тих грандіозних баталій, які розгортаються навколо ліцензування загальнонаціональних теле- і радіомереж. Уже майже півтора року, як вичерпався термін ліцензій у Національної радіокомпанії України, на трьох каналах якої співіснують всі обласні державні ТРК, близько чотирьохсот міських, районних проводових комунальних радіоредакцій і чимало комерційних радіостанцій. Щойно завершився термін ліцензії Національної телекомпанії України на 18.7 год. щодобового обсягу мовлення на УТ-1. А буквально перед цим у досить напруженій обстановці Нацрада прийняла рішення про визнання переможцем конкурсу на „вільні” 5,3 год. на першому каналі телекомпанії „Ера”, яка раніше працювала тут за угодою з НТКУ. Отже, „перша кнопка” перестала бути виключно в руках держави. Телекорпорація „Інтер” зміцнила свої позиції на УТ-3, одержавши на новий термін ліцензію з 20-годинним щодобовим обсягом. А як же обласні державні телерадіоорганізації, які теж тут працювали? Їм дозволено перебувати на мережі УТ-3 ще протягом року, коли має остаточно вирішитися їхня ефірна доля. Можливо, то буде відрізок на УТ-1. Хоча найперспективнішим для обласних ТБ вбачається шлях розбудови власних виокремлених телемереж зі щоденним обсягом мовлення 14-16 годин. Але для цього потрібні значні кошти, серйозна матеріально-технічна база, і, врешті-решт, - час. А всього цього явно бракує. Безперечно, дотримання усіх законодавчих норм і цивілізованих „правил гри” в розподілі „сфер впливу” як на головній „кнопці” країни, так і на регіональних та місцевих каналах і стане визначальним моментом щодо спроможності оптимального (незважаючи навіть на суттєві недоліки правових актів, що регламентують діяльність вітчизняних електронних мас-медіа) співвідношення інтересів політичних та економічних еліт з інтересами громадянського суспільства. А переддень парламентських виборів уже надзвичайно гостро проявляє себе у боротьбі за володіння ефіром. Читайте також:

Вчора на засіданні Національної Ради з питань ТБ та РМ було таки розглянуто питання про визначення переможця конкурсу на 30-ий та 42-ий канали, 09.11.2001

На 30-му телеканалі – скоро фінал?, 25.10.2001