Кінофестиваль у Карлових Варах є одним із найпрестижніших у Центральній і Східній Європі. To die to live (що можна перекласти як «Вмерти, аби жити» чи «Вмираючи — жити») — єдина українська стрічка у цьогорічній програмі фестивалю.

Його режисерка Юлія Гонтарук починала з відзначеним кількома призами ігровим коротким метром «Алкоголічка» (2013); під час Євромайдану стала співзасновницею об’єднання документалістів «Вавилон’13» і фільмувала події Революції гідності. У 2014 році подалася на схід для роботи над стрічкою «Залізна сотня», яка зрештою стала To die to live. 2016-го вийшов повнометражний дебют Гонтарук «Десять секунд», що документує наслідки варварського обстрілу Східного району Маріуполя 24 січня 2015 року. Від початку повномасштабного вторгнення Юлія створила «Фортецю Маріуполь» — цикл короткометражних фільмів про захисників Маріуполя, нагороджений «Золотою дзиґою». To die to live режисерка завершила цьогоріч — через 12 років від початку зйомок.

Читайте також: І Гамлет пішов добровольцем

Свого часу, в 2022-му, Юлія сказала мені про причини настільки тривалої роботи:

«У мене була міжнародна версія мого повнометражного дебюту “Залізна сотня”, але я відчувала, що ця історія має закінчуватися не так. Я за головними героями стежу з 2015-го. Вони воювали на Донбасі, потім повернулися у мирне життя, я за ними стежила — і ось усі три мої герої знову пішли воювати. Оце той самий, потрібний фінал. Життя знову робить сюжет за мене».

Вихідна точка всієї історії — наступальна операція «Азова» під Широкиним в 2015-му, після обстрілу «Східного». Гонтарук відстежує життя трьох добровольців: Шахти (Сергій Кутраков), Танцора (Олексій Олексюк) і Поттера (Андрій Паторжинський). Показує їх на АТО, в умовно мирному житті, після Мінських домовленостей, і насамкінець у реаліях повномасштабного вторгнення.

До речі, схожим чином побудовані «Десять секунд» — там так само не було протагоніста. Оповідь розгорталася як низка епізодів-розмов із маріупольцями, чиє життя змінив обстріл 24 січня. Перед камерами постали містяни різної статі, віку, соціальних  прошарків і політичних переконань.

Відмінності між Шахтою, Танцором і Поттером — радше характеристичні. Перший бачить себе як воїна за призначенням. Його настільна книга — «Приховане в листі» самурая Ямамото Цунетомо, ключова книга кодексу Бусідо; Юлія навіть дає звідти цитати в титрах: «Не треба чекати весь час смерті. Вважай, що ти вже мертвий», «Наші тіла отримують життя з глибин небуття». Власне, саме сюжетна лінія Шахти найбільш опрацьована, Сергій міняється упродовж фільму і зовнішньо, і в судженнях.

Танцор і Поттер промальовані радше фрагментарно, окремими сценами, уривками монологів. Танцор працює з дітьми в таборі скаутів і справді-таки танцює. Йому випадає (тут те, що називають удачею документаліста) затримати правопорушника прямо посеред Хрещатика чи поставити на місце знахабнілого водія маршрутки, який відмовляється везти учасника бойових дій.

Поттер — катається на скейтборді, вічно майструє щось цікаве. Для кожного з усіх трьох цивільне життя після АТО стає чи не більшим випробуванням, аніж фронт: «Я помер там, на війні». Поновлення бойових дій, парадоксально, допомагає їм досягти бодай якоїсь внутрішньої рівноваги. Навіть суворий Сергій переглядає свою філософію: «Жити війною — це мінусовий шлях. Жити треба життям».

To die to live має свої вади — подекуди затягнутий, подекуди не надто цілісний. Але це чи не перша, щира й емоційна спроба дати голос тому поколінню наших воїнів, що, фактично, виросли, боронячи Україну від хижої пітьми.

Цей матеріал був підготовлений за підтримки Норвезького Гельсінського комітету та профінансований Норвезьким агентством з розвитку співробітництва (NORAD).