У Національному короткометражному конкурсі перемогли «Природний баланс» (головний приз), «Недоступні» (Спеціальна відзнака журі), «Коротка інструкція з розставання» (Приз журі), «Розкажи мені казочку» (Особлива відзнака від AMO Pictures).

«Розкажи мені казочку», реж. Діана Анікєєва, компанії-виробники — Phalanstery Films і Takflix.

«У моїх думках він помирає по сто разів на день». Це — зізнання 21-річного Павла про його найбільший страх. Павло — відкритий гей, військовослужбовець, стрілець-зенітник. Він боїться за свого партнера Влада. Останній мобілізується, аби перевестися до Павла і служити разом. Вони не приховують своїх стосунків. Часто зʼявляються перед камерами, виходять на Марші рівності.

ЛГБТ-військові все ще лишаються в нашому суспільстві фактично невидимими. Вони не мають права на офіційне партнерство, піддаються дискримінації. Але Діана Анікєєва йде далі за цей очевидний конфлікт. Вона розглядає стосунки Павла і Влада саме як подружжя. З усіма складнощами характерів. Сварками. Невірністю. Зіткненням амбіцій. Моментами ніжності. Сценами ревнощів. Павло до того ж страждає від наслідків травм, завданих йому як ґвалтівниками, так і власною матірʼю. Цей біль підштовхує його завдавати болю іншим — прокляте коло.

Саме тому, що режисерка розгортає перед нами життя цієї пари у всій його складності, «Розкажи мені казочку» є гідним зразком квір-кіно: нам показують ґеїв не як екзотику, а як звичайних людей.

Фільм так само здобув Спеціальну відзнаку на цьогорічному кінофестивалі Sunny Bunny в Києві.

Читайте також: Docudays UA-2026: антикатолицькі скандали, окопні щоденники та право на смерть

«Недоступні», реж. Кирило Земляний, фільм знятий за підтримки Українського культурного фонду, компанії Les Steppes Productions (Франція), європейських копродукційних фондів.

Діється в перші місяці повномасштабного вторгнення. Юний герой на імʼя Сергій (вдалий акторський дебют Владислава Макарюка) мешкає на заході України, працює волонтером на гуманітарному складі. Його мати лишилася на окупованій території, бо не може покинути впертого старшого родича.

Зрештою, вона все ж наважується виїхати, коли ситуація стає геть кепською. І саме в цей день зникає телефонний зв’язок з окупованими територіями. Через лічені години Сергій дізнається, що гуманітарний конвой із його рідного міста знищений обстрілом.

Це тема, про яку у нас усе ще мало говорять. А тим часом, довкола — десятки тисяч українців і українок з розірваними навпіл серцями, бо їхні близькі люди опинилися в окупації. Земляний, власне, сам пережив подібне — «Недоступні» є автобіографічною картиною. Вочевидь, той досвід дозволив йому досягти такого рівня емоційної точності в короткій драмі.

«Недоступні» стали єдиним українським фільмом, показаним торік на Венеційському кінофестивалі, в конкурсі Orizzonti Short Films («Обрії»). В Україні фільм має Спеціальну відзнаку фестивалю «Молодість».

«Коротка інструкція з розставання», реж. Варвара Зарицька, фільм знятий за підтримки Українського культурного фонду  і Лодзінської кіношколи.

Насправді англійська назва цієї роботи How to fall out of love — буквально, «Як розлюбити» — передає сюжет точніше.

Дві дівчини — українка Варвара (режисерка в ролі самої себе) і полька Агата (Вікторія Крущинська) живуть в одній квартирі. В Агати роман із красенем Кшиштофом (Даніель Наміотко), який працює в кінотеатрі. Їхній звʼязок руйнується. Варвара хоче зробити стрічку про кохання, але «не знає, що воно таке». Ставить Кшиштофу й Агаті питання «Що таке любов?», чим викликає саркастичні посмішки в обох: ну от що то за кліше?

А й справді: як зробити небанальний фільм про завершений романтичний звʼязок?

Зарицька руйнує часову лінійність, витворюючи такі собі фрагменти мови (колись) закоханих. Вона перебиває оповідь численними флешбеками і флешфорвардами (вставка сцен із майбутнього). Ба більше: в оповідь включені чорнові зйомки, невдалі кадри в розфокусі, напіваматорські проби й навіть перемотка. Тож у певну мить починаєш питати себе: це кіно про любов чи кіно про кіно про любов? Що є правдою? Що є ілюзією? А якщо ілюзією є твій колишній партнер? І якщо кіно — так само ілюзія, але нічим не замаскована, то, може, в ньому правди більше?

Варвара спостерігає за Агатою, зазирає в її почуття, але в певну мить передає камеру Агаті й сама стає обʼєктом, тим самим досягаючи тої правди, котра потрібна обом героїням.

Безумовно, цей режисерський дебют є формально наймайстерніший серед усіх лавреатів.

Читайте також: Від енергетиків до дрег-квін: які фільми цьогоріч змагаються за здобуття «Золотої дзиґи»

«Природний баланс», реж. Олександр Миронюк, фільм знятий за підтримки Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого.

Молодий документаліст Артем (Григорій Наумов) бігає з увімкненою камерою за літніми чоловіками в маніакальному прагненні зняти «реальну людину», дослідити «її маленький світ» і її самотність.

Врешті-решт Артемові вдається вполювати пенсіонера на імʼя Віктор (Сергій Воронюк) — дійсно звичайного, нічим не примітного чоловʼягу з сивиною і в окулярах. Правда, дід Віктор не сказати б що самотній: має родину, доволі-таки нарваного онука Андрюху (Нікіта Вербицький) і, головне, хом’яка — самця на ім’я Крістіна.

Артем чим далі, тим більше заглиблюється у Вікторів «маленький світ», аж раптом на спільній рибалці вони замість жаданого карася витягають міну, від вибуху якої з сюжету вибуває Крістіна. І тут гра, що захопила обох настільки різних людей, повертає в цілковито інакше русло. Виявляється, що сумно насправді не Вікторові, а енергійному фільммейкеру, який у розпачливому фінальному монолозі виголошує, що в 6 років був творчою дитиною, у 15 — «дивним», а у 20 виявився режисером. І в себе дома він, сердега, мовчить.

Отак і встановлюється природний баланс відчуження. Точніше, саме завдяки камері цього відчуження стає трохи менше. На виході — кумедне, зворушливе і трохи гірке кіно.

Цей матеріал був підготовлений за підтримки Норвезького Гельсінського комітету та профінансований Норвезьким агентством з розвитку співробітництва (NORAD).