Андрій Лисецький, нащадок кінематографічної династії (дід — режисер Сергій Лисецький, мати — художниця кіно Євгенія Лисецька), був відомий як оператор із доробком понад 30 фільмів і серіалів. Серед останніх, зокрема, знаменитий «Нюхач».

У режисурі Андрій дебютував із повнометражним документальним байопіком «Земля Івана» (2020) про художника-самоука Івана Приходька (1939—2025). Після міжнародної прем’єри на кінофестивалі Hot Docs у Торонто ця картина здобула головну нагороду в конкурсі DOCU/Україна фестивалю Docudays UA, в національному конкурсі кінофестивалю Kharkiv Meet Docs і перемогла на IV Національній премії кінокритиків «Кіноколо» у номінації «Найкращий документальний фільм».

«Блаженні», зі свого боку, були єдиним українським фільмом у міжнародному конкурсі Docudays UA. В обох своїх стрічках Андрій Лисецький є і режисером, і оператором.

Читайте також: Docudays UA-2026: антикатолицькі скандали, окопні щоденники та право на смерть

Зйомки «Блаженних» почалися вже в березні 2022-го, і призвідцем мимоволі став відомий польський режисер, президент Польської кіноакадемії Даріуш Яблонський. Як згадує Андрій Лисецький: «У перші дні вторгнення Даріуш сконтактував із питанням — чим європейська кіноспільнота може допомогти українським колегам. Тоді першим питанням були броніки. І вже за тиждень на кордоні я відібрав першу партію, здається 60 штук, і привіз їх до Києва. Коли розвозив “подарунки” по колегах, заїхав до майстерні свого доброго знайомого. Так і почався фільм».

До виробництва фільму, окрім вітчизняних Держкіно й Українського інституту, долучилися Латвійський кіноцентр, німецькі MDR/ARTE, Film- und Medienstiftung NRW. Картина є частиною колекції Generation Ukraine, створеної за підтримки впливового франко-німецького культурного телеканалу ARTE.

У «Блаженних» четверо героїв: художник-постмодерніст Нікіта Кадан, скульптор Михайло Алексеєнко, реставратор і військовослужбовець у складі Національної гвардії Антон Гурін, графік і військовий Данило Немировський, який пережив кілька тижнів у обложеному Маріуполі. У кадрі зʼявляється і сам Андрій Лисецький; він і режисер, і оператор.

Як і в «Землі Івана», Лисецький втручається у матеріал мінімально, більше схиляючись до спостереження. Він фільмує героїв за роботою, за пошуками матеріалів для творчості, вслухається в їхні міркування про війну і про мистецтво.

Данило малює маріупольський щоденник, згадуючи смертельну рутину облоги; ця графіка багата на подробиці і водночас болісно експресивна.

Михайло Алексеєнко блукає по розтрощених ворожими ударами будинках і збирає уламки розбитого кришталю — колись символу радянського достатку (констатує з гіркою іронією: «Бабуся збирала кришталь для особливої події, і ця подія так і не настала»). Потім із цих шматочків Михайло склеює келих, укритий шрамами-тріщинами — яскрава уречевлена метафора руйнації та спроб відновлення того, що зруйноване.

Антон Гурін, із його рудою бородою схожий на Ван Гога, любовно реставрує старовинну скриню, лишаючи всі тріщини й подряпини — «щоб була видна історія».

Нікіта Кадан швидко малює вугіллям усе нові й нові аркуші, називає війну «катастрофою, яка робить рівними» та зауважує, що «висловлювання радикально відрізняється залежно від того, на якій відстані той, хто говорить, від епіцентру вибуху».

Звісно, слово «блаженні» має двоїсте значення: з одного боку — це про тих, хто геть, аж до межі непритомності, відірваний від реальності, з другого — обдаровані певним благом, може, непомітним на перший погляд. Мистецтво і є такою амбівалентною професією. Це й політ у просторі власної уяви з намаганням виловити звідти найцікавіші образи, і невидимі котурни, що бодай трохи підносять митця. Герої фільму Лисецького занурені у свої інколи химерні світи — та все ж таки щедро діляться благом, яке вони звідти видобувають. І відірваними від реальності їх не назвеш. Сам режисер про це каже так:

«Будь-яка форма діяльності під час війни, крім колаборації з зовнішнім або внутрішнім ворогом, є спротивом».

Антон Гурін зник безвісти у квітні 2025 року під час виконання бойового завдання.

Вічна пам’ять герою.

Цей матеріал був підготовлений за підтримки Норвезького Гельсінського комітету та профінансований Норвезьким агентством з розвитку співробітництва (NORAD).