Дмитро Сухолиткий-Собчук народився в Умані. Вивчився на архітектора, потім на викладача філософії. Змінив кілька професій, поки не прийшов у кіно. Задум нового, вже другого повнометражного документального фільму виник ще у 2021-му; роботу над проєктом сповільнювало не тільки повномасштабне вторгнення, а й певна закритість релігійних протестантських спільнот, що мешкають понад Дністром.

У «Тихій повені» Собчук змальовує життя цих сільських громад. Їх прозивають «картузниками» або «штундами» (натомість вони воліють називати себе «вірянами»). Способом життя вони нагадують американських амішів: не користуються електрикою і сучасною медициною, не беруть шлюбів поза спільнотою, не беруть у руки зброю, і, відповідно, не проходять військову службу. Інституту священництва не мають, молитовні зібрання проводять чоловіки і жінки разом, без служб і ритуалів. Життя в «штунд» непросте: адже місцина потерпає від сезонних повеней.

Фільм вибудуваний на кшталт великої прозаїчної форми: пролог, глави «На Едемських берегах», «Хліб», «Відлуння війни», епілог. Однак, як для структури, що передбачає лінійну драматургію в постійному розвиткові, «Тиха повінь» напрочуд сповільнена. Можна сказати, що у 2/3 фільму сюжет просто стоїть. Ми лише спостерігаємо за життям громади. За побутом, працею, навчанням дітей, відпочинком. Як грають у футбол, співають пісень, випасають худобу, орють і засівають поле, збирають урожай, печуть хліб. При цьому за кадром односельці обговорюють дивакуватих «картузників»; розказують про себе і самі віряни. Але більша частина сцен — мовчазне милування краєвидами і ознаками руху у цих краєвидах.

Наскрізні риси режисури Сухолиткого-Собчука, незалежно від жанру й метражу — пильна увага до візуального наповнення кадру, надзвичайне відчуття кольору. «Тиха повінь» заворожливо красиво знята, тож на думку навіть спадає поетичне кіно: маю на увазі не обридлу догму, а певний тип авторського погляду, в якому краєвид стає дієвою, подекуди навіть метафізичною сутністю. Те, що показує Собчук — справді Едем.

З другого боку, у пролозі (цілком присвяченому переправі поромом через ріку) старі люди за кадром згадують про повені, найпотужніша з яких трапилася в 1941-му, і про війни так само — Першу світову, Другу світову. Як совєти підірвали міст, досі так і не відбудований, як відступали москалі, як «щось гепнуло, і всі побігли», як діти калічилися на мінах і снарядах, що лишилися після боїв.

Драматургічний поворот настає в третій частині, коли караван із волонтерською допомогою, зібраною вірянами, вирушає на фронт. І в епізодах, знятих уже на позиції, оптика міняється: режисер дає крупні плани бійців, їхні розмови, хай при цьому продовжуючи лишатися невидимою «мухою на стіні», неначе підглядаючи за ними через шибки і дзеркала. А в епілозі вертається до статичних загальних планів. І знову ріка з підірваним мостом. Тільки це вже схід України, нинішня війна. Сапери шукають сучасні міни. Ці міни раптово «гепають», щоразу змушуючи здригнутися. І вже не старечий, а дитячий голос розповідає поза камерою, як і хто підірвався.

Оповідь єднається великою водою, вічною війною. Однак Дмитро розмикає траєкторію метафор: адже рай не втрачено, бо рай — це насправді мир, мирне життя — наше вистраждане, але прекрасне майбутнє на Едемських берегах, явлене на початку; розтерзаний краєвид у прикінцевих сценах — сьогодення. Сухолиткий рухається із завтрашнього дня в теперішній візуально, з минулого в теперішнє — сюжетно, через спогади героїв. Саме тому «Тиха повінь» не є проклятим колом, а парадоксально прокресленою прямою з цілком чітким вектором.

На форумі документалістики в Амстердамі (IDFA) картина знята за підтримки Української кіноакадемії та іноземних фондів, здобула приз за найкращу операторську роботу в міжнародному конкурсі, а на Краківському кінофестивалі цими вихідними — «Срібний ріг» за найкращу режисуру.

У недавній лекції на «Книжковому арсеналі» Славой Жижек сказав, що Україна сьогодні бореться не лише за свою свободу, але й щоб викупити своє минуле. Тиха повінь наших нескінченних ран і втрат нарешті стане тихою повістю. Тихою, але не німою.