«Золота дзиґа», названа так на честь видатного українського кіноекспериментатора, автора класичної «Людини з кіноапаратом» Дзиґи Вертова — наш аналог «Оскара»: українська кінопремія за професійні досягнення у розвитку національного кінематографа. Заснована й присуджується Українською кіноакадемією.

Загалом у 21 номінації змагалися 65 робіт. У список повнометражних ігрових номінантів увійшли «Киснева станція» (прод. Світлана Соловйова, реж. Іван Тимченко), «Малевич» (прод. Анна Паленчук, Марія Каель, Дар’я Онищенко, реж. Дар’я Онищенко), «Сірі бджоли» (прод. Іванна Дядюра, реж. Дмитро Мойсеєв), «Ти — космос» (прод. Анна Яценко, Володимир Яценко, реж. Павло Остріков), «Троє» (прод. Ігор Савиченко, Дмитро Кожема, реж. Іван Кравчишин) — усі вони свого часу отримали державне фінансування.

За кількістю номінацій лідирував «Ти — космос» (12). «Сірі бджоли» мали 11, «Малевич» — 7, а документальні «2000 метрів до Андріївки» єдиного українського володаря «Оскара» Мстислава Чернова — 4 номінації.

Власне, надто великої інтриги в тому, хто переможе в найголовніших категоріях, не було. «Ти — космос» явив сенсацію рівним чином мистецьку й економічну — при 31 млн бюджету зібрав понад 60 млн гривень, ставши торік другим найкасовішим українським фільмом. Кіноакадеміки віддали картині перемогу в 9 номінаціях: найкращий фільм, режисура, сценарій, чоловіча роль, музика, звук, монтаж, робота художника-постановника, спеціальні ефекти; окремо слід згадати приз глядацьких симпатій Megogo Audience Award.

Павло Остріков поєднав у своєму повнометражному дебюті кілька жанрових елементів. Головний герой — міжпланетний сміттяр Андрій (Володимир Кравчук), який везе на космічному кораблі «Обрій-2» ядерні відходи, аби скинути їх на супутнику Юпітера. Все триває рутинно. Та раптом Земля вибухає через ті ж таки відходи, тож Андрій лишається останнім чоловіком у Всесвіті. А остання жінка, як виявляється, — француженка Катрін (Дарія Плахтій) на своєму кораблі в районі Сатурна. Тепер їм треба зустрітися.

Перше, що тут підкуповує — влучний гумор. Діалоги Андрія з далеким злобним начальником, із балакучим бортовим компʼютером Максом і з самим собою — салют дотепності, приперчений міцними слівцями і надзвичайно вагомими паузами. А саунд-трек — це наш класичний «вусатий фанк»: тут тобі і «Незрівнянний світ краси» Назарія Яремчука, і «Поділля» Миколи Гнатюка — все на тлі галактик і туманностей.

До створення потрібного антуражу Остріков і художники Владлен Одуденко й Марія Денисенко підійшли так само з гумором, стилізувавши інтерʼєри під наукову фантастику 60-річної давнини, напхавши в кадр масивні тумблери, великі кнопки, миготливі лампочки, сяйливі написи «старт»; квадратовий балакун Макс із двопалим маніпулятором тут цілком органічний. Варто згадати й кілька іронічних алюзій на «Космічну Одиссею 2001» Стенлі Кубрика (1968).

Звісно, мелодрами під фінал Остріков таки не уникнув, але на тлі того, як фільм зроблений у цілому, то гріх невеликий.

Прикро, що «Сірі бджоли» Дмитра Мойсеєва на цьому тлі лідирували тільки в категорії «Найкращий грим» (Тетяна Татаренко). Ця екранізація однойменного роману Андрія Куркова заслуговувала на більше.

Герої фільму — двоє пенсіонерів у «сірій зоні», які називають один одного Сергійович (Віктор Жданов) і Пашка (Володимир Ямненко). Перший, похмурий відлюдько, тримає пасіку. Другий — аморальний веселун. Власне, Жданов за цю роль мав би отримати свою третю «Дзиґу». На його стриману й точну гру цікаво дивитися, що б він не робив; Сергійович у нього виходить як глибоко трагічний герой. Ямненко працює на контрасті, втілюючи такого собі блазнюватого філософа. Їхні розмови з Сергійовичем — це окремі фільми у фільмі. Спираючись на блискучих акторів і добре виписаний сюжет, Мойсеєв нарощує неабияку напругу і насамкінець різко змінює тональність — із трагікомедії на екзистенційну драму. «Сірі бджоли», на мою думку, лишаються відчутно недооціненим фільмом.

«2000 метрів до Андріївки» (виробники — Frontline і Associated Press, США) здобули «Дзиґи» як найкращий документальний повний метр і за операторську роботу (Мстислав Чернов, Алекс Бабенко). Це не перший приз фільму: цьогоріч Чернов отримав нагороду за найкращу режисуру в програмі World Cinema Documentary на кінофестивалі «Санденс», Еммі та премію F:ACT Копенгагенського міжнародного фестивалю документалістики CPH:DOX.

Фільм починається цитатою з «Прощавай, зброє!» Гемінґвея: «Було багато слів, які було нестерпно чути, і врешті-решт тільки назви місць мали гідність». Сюжет «2000 метрів…» і привʼязаний до цілком конкретного місця: розтрощена лісопосадка, що впирається у випалене село. Час замкнений у колі пострілів, вибухів, коротких перебіжок, поранень, смертей. Чернов прагне максимально зануритись у події — саме тому додає сцени, зняті камерами оборонців: лихоманка бою, поранення та смерті в прямому ефірі, репліка «не думай тільки підірвати себе», присмертний погляд бійця у небо.

Коли Мстислав і Алекс Бабенко перебирають оповідь на себе, зупиняють сюжет у передишках, то виходять глибокі й ніжні портрети наших воїнів. Інколи Чернов підіймає дрон над полем борні, показуючи масштаб загрози й спустошення. Бо хлопці прийдуть у пустку, яка колись була тихим селом, і замість будівель там знайдуть лише тіла й уламки стін, в одну з яких нарешті встромлять синьо-жовтий прапор.

Цей фільм повен болю, втрат, тяжкої окопної рутини. Кожним кадром «2000 метрів…» стверджують шляхетність того, що роблять герої — не приховуючи при цьому страшну ціну, яку вони платять.

«Дзиґа» за найкращу жіночу роль другого плану — в Ірми Вітовської, («Малевич»), найкраща чоловіча роль другого плану — у Василя Кухарського (посмертно; «Киснева станція»). «Малевич» і «Киснева станція» — байопіки про значущих історичних персон — Казиміра Малевича і Мустафу Джемілева відповідно. На жаль, ці роботи несуть на собі родові недоліки української історичної кінодрами: є старанне відтворення атмосфери епохи, необхідний пафос і навіть певна постановна видумка (в «Малевичі») — але таке враження, що тягар відповідальності за тему заважає «злетіти» режисурі. Виняток якраз складають деякі акторські роботи: Вітовська (Одарка, мати Соломії) та Кухарський (мисливець Коля) витягли свої ролі завдяки власній акторській харизмі.

Отже, на пʼятий рік повномасштабної біди в нашій кіноіндустрії є експерименти, осяяння і навіть певна конкуренція. Режисери при цьому не зосереджуються винятково на війні, намагаючись фільмувати про минуле, теперішнє і навіть майбутнє. Хай би як ворог не нищив нас, але наше кіно живе і приростає якістю. Десята «Дзиґа» це підтвердила цілком переконливо.

Цей матеріал був підготовлений за підтримки Норвезького Гельсінського комітету та профінансований Норвезьким агентством з розвитку співробітництва (NORAD).