На початку березня ютуб видав посилання не просто на прем’єру в українському сегменті, які намагаюся не пропускати через обмеженість контенту «Єдиного марафону». Це виявилося триєдине відео. Офіційний канал Головного управління розвідки Міністерства оборони України, перше оприлюднення подробиць справді унікальної операції за участі української воєнної розвідки та перша частина документальної трилогії авторства відомого журналіста Артема Шевченка.

Вийшов такий собі документальний мінісеріал із вертикальним програмуванням: канал спершу анонсував, а потім розміщував по черзі фільми «Небо», «Море» і «Земля». Думаю, вже зрозуміло: йдеться про успішні піднебесні, морські й сухопутні операції за участю ГУР. З усіх пропонованих історій найбільш сюжетно цілісною виглядає перша. Найбільш батальною — друга. Найбільш розхристаною — третя. Проте в жодному разі це не закид, лише глядацька констатація реальності, яка стала для українців новою від кінця лютого минулого року.

Показане й розказане на сприйняття реальності накладається, часом може з нею конфліктувати й, напевно, на якихось етапах таки конфліктує. Зокрема, якусь частину активістів соцмереж неабияк бентежить зростання медійної активності ГУР. Регулярні публічні появи, заяви та коментарі його перших осіб у свідомості звиклих і звичних до того, що розвідка — цілком таємна, далека від медійності служба, сприймаються з певною недовірою.

Олександр Сирський

• Читайте також: ГУР: Розвідка свідомо дає так багато інтерв'ю та прогнозів через потребу стратегічних комунікацій

Тому є пояснення: мовляв, якщо розвідник щось говорить на публіку, реальність влаштована з точністю до навпаки. Неможливо збити з пантелику ворога, не заморочивши при цьому вуха й голови власним громадянам. Серед яких напевне є ворожа агентура. Тож хай краще купляться на дезінформацію. Після перемоги нашим усе пояснимо.

Почасти хід подібних думок є логічним. Згадайте, як минулої осені ворога морочили підготовкою контрнаступу на Харківському напрямку, аж раптом ударили на Херсонському. Проте не лише в подібній ситуації обдурити можна один раз, максимум два. Тим більше росіяни, як підкреслюється в кожному з трьох фільмів трилогії, не аж такі дурники. Вони вчаться на власних помилках і навіть — це вже моя думка — в чомусь навіть швидше й оперативніше за нас.

Додайте сюди вироблену в українців десятиліттями, поколіннями звичку не повністю довіряти офіційній інформації. Тут ідеться не лише про вдумливих, а про найширший загал. Перші не дивляться того-таки «Єдиного марафону», бо там усе одно все брешуть. Другі дивляться його саме з цих міркувань: брешуть — але ж нас не намахати.

З огляду на сказане ютуб здобув кращу репутацію й отримав більший кредит довіри. Проте якщо йдеться про офіційний канал ГУР, єдине джерело інформації, сумніви в тому, що громадянам кажуть не все, виникнути цілком можуть. Але й тут є пояснення: оте сакральне все можуть говорити й говорять так звані незалежні блогери на кшталт Арестовича, Поворознюка, Гордона чи хто там ще в нас претендує на лаври лідера думок. Або взагалі астрологи. Їх оскаржують — проте все одно вірять більше.

Тож перша серія трилогії — «Небо» — мимоволі може конфліктувати з усталеною думкою блогерів і загалом соцмереж про свідому здачу Маріуполя, «Азовсталі» та її захисників. «Азовців» та інших воїнів зі сталі «кинули напризволяще, дозволили росіянам послідовно нищити героїв, потім умовили вцілілих здатися в полон, чим фактично прирекли на повільну смерть».

Ось яка думка загалом є. Що ж бачимо в фільмі? Ніхто нікого не кидав. Навпаки, була організована операція, що дозволила вертольотам прориватися з бази через Азовське море до «Азовсталі», доставляти блокованим оборонцям медикаменти й зброю, які можливо доставити гелікоптерами. Був наказ триматися, всіх деталей широкому загалу тут і тепер точно не скажуть.

• Читайте також: 8 березня в ефірі телемарафону «Єдині новини» відбулася прем’єра фільму Артема Шевченка «Авіапрорив на Азовсталь. Небо»

Цілісним «Небо» робить персоніфікація учасників цієї операції: і льотчиків, котрі вперше виконували подібне завдання, і оперативників, чиї лиця сховані за балаклавами, і чітка, режисована самим життям драма. Зі зрозумілою експозицією, стрімким розвитком дії, кульмінацією та фіналом. На жаль, це не вигадана драма. Її учасники не хотіли для себе такого подвигу й не шукали екстремальних пригод. А проте вона відбулася. Історія «Азовсталі» вже стоїть поруч з історією «кіборгів» із ДАПу.

«Море» — друга частина, до якої питань у мережевих активістів виникне найменше. Навпаки, значно повнішою стане історія першого мему від часу масштабного вторгнення — відправлення російського воєнного корабля в далеку еротичну мандрівку. Виявляється, нам тоді, 24 лютого, показали фінал переговорів, там усе значно цікавіше. Проте загалом «Море» більше фокусується спершу на захопленні острова Зміїний, потім — на знищенні крейсера «Москва», того самого, посланого прикордонником, та на поверненні території під український контроль. Любителям військових екшенів — сюди, хоча вкотре наголошую: це не постановче кіно, а оперативна зйомка в режимі тодішнього реального часу.

«Земля» — про подвійне звільнення Харкова й Харківщини. Спершу росіян вигнали за межі міста, яке ворог устиг частково захопити. Потім гнали з регіону, і тут уже на сцену виходять бійці «Кракена», новоствореного спецпідрозділу ГУР. Визначив фільм як розхристаний, бо в його сценарії нема однієї наскрізної, стрижневої історії.

Стрічка зіткана з кількох невеличких, глядач не має можливості стежити за кимось одним чи однією основною групою. Але ж у реальній війні саме так усе й відбувається. Беззаперечним плюсом вважаю чергове наголошення на тому, що в противника величезні ресурси, тож не завжди треба шукати зради під час тимчасового відступу. Невеличким мінусом — чергове наголошення на російськомовності регіону та його оборонців. Можна подумати, мовне питання працювало на користь росіян, коли вони увірвалися до Харкова й вигребли по зубах.

Зміст усієї трилогії погоджено з ГУР, і Артем Шевченко користувався й надалі користується лише такою інформацією. Чи довіряти їй? Нехай кожен глядач вирішує для себе сам. Щодо мене, то мені б не завадило мати інформацію, якій можна довіряти. Я належу до тих, хто хоче довіряти своїй армії, своїй поліції, своїй розвідці, своїй службі безпеки. Навіть владі хочеться вірити. Поки що фільмів з іншою, не переможною, у форматі «ой, все пропало» інтонацією мені на очі не потрапляло. Чи потрібні вони саме зараз? Мабуть, не на часі. Поки що говорить і показує воєнна розвідка.