Спроба перерахувати, скільки я оглянув різноформатних проєктів різної якості на тему Чорнобиля за двадцять останніх років, виявилася невдячним витрачанням часу. Хоча б тому, що ледь не кожного квітня, незалежно від стану нашої країни, практично всі канали створювали щось «під дату». Здебільшого ілюстрували закадровий текст, синхрони героїв і думки спікерів одним і тим самим відео, до якого з плином часу почала додаватися графіка. Як оглядач брав і окремі проєкти, і кілька тематичних у одному тексті. Розуміючи, що нічого нового ніхто не скаже та не покаже, все одно вперто дивися — раптом чогось та й не знаю.

А бажання знати більше є. Бо аварія на ЧАЕС та все, що вона спричинила в Україні потому, збіглася з моїм входженням у доросле життя. Коли це сталося, мав неповні шістнадцять. Того року про Чорнобиль спершу шепотілися, потім — почали говорити вголос. Для випускного класу скасували триденні польові збори з військової підготовки. Передплачуваний мамою російський журнал «Юність» публікував «Саркофаг» Юрія Щербака. По телевізору — концерти для ліквідаторів за участю як Назарія Яремчука, так і Олександра Розенбаума. Наступного, 1987-го року, вступні екзамени на факультет журналістики Київського університету передбачили обов’язкову відповідь на питання: «Назвіть героїв-чорнобильців». У нашій родині були ліквідатори з-поміж військових льотчиків, наслідок — хвороби й передчасні смерті. Тобто, здавалося — всі про Чорнобиль знають усе. Ніхто ніде нічого не замовчував.

Фільм Акіма Галімова «Чорнобиль» із багатосерійного проєкту «Реальна історія», прем’єру якого показав 26 квітня «Київстар ТБ», на перший погляд підтверджує наведені вище висновки. Проте диявол — у деталях, і до масиву відомої на загал інформації автор додає трошки дотепер цілком таємного. Саме ці деталі дозволяють побачити проблему в значно більшому обсязі. Усвідомити глибинні причини однієї з найбільших — до початку російського вторгнення в 2014 році та повномасштабного в 2022-му, — трагедій нашої країни і нашого народу. А також спроєктувати на час теперішній та знайти аналогії.

Контекст буде неповним, якщо не згадати документальну стрічку, створену до 30-х роковин аварії: «Лазуровий пил» Ілларіона Павлюка. Тоді відомий режисер Анатолій Матешко оцінив її як роботу рівня ВВС. І хоча творці пішли звичним шляхом, тобто поїхали в Зону та розпитали кількох очевидців, гріха тут нема. Адже фільм про щось, пов’язане з Чорнобилем, неможливо уявити без бодай однієї експедиції в Зону. Принаймні, на той момент.

Акіму Галімову, до речі, це вдалося, проте він побував на території Зони іншим шляхом — став першим відвідувачем оновленого Національного музею «Чорнобиль», який днями відчинить свої двері після реконструкції. Там за допомоги заступниці генерального директора Яніни Швачко відтворено, як насправді розгорталися події до, під час і в перші місяці після аварії. Хоча загалом і у фільмі Павлюка, й у фільмі Галімова не так разючі відкриття, як постійні системні нагадування про квітень-травень 1986-го, в обох стрічках спливають дуже показові моменти, про котрі говорити було не заведено.

У цьому місці варто процитувати політолога Вадима Денисенка: «Імперії валяться не з однієї причини, а за сукупністю факторів. І один із вагомих факторів — брехня влади через безсилля. Для Союзу таким фактором став Чорнобиль. Влада відносно легко впоралася з переселенням, будівництвом та іншими речами. Але сталося так, що мільйони людей одночасно побачили, що влада бреше не з точки зору сили, а з позиції безсилля. І це — один із вагомих факторів підриву довіри до влади й віри у владу». Обидва згадані фільми з інтервалом у десять років ілюструють саме ці слова.

У «Лазуровому пилу» спливає історія про вуличний ярмарок, влаштований у Прип’яті 27 квітня. Очевидиця, жителька міста, говорить: там продавали задешево, аби розпродати, навіть не ковбасу, а ковбаску. Так лагідно радянська людина назвала одну з головних ланок харчового ланцюга в СРСР, мірило якості життя. Не розуміючи рівня цинізму радянських чиновників. Вони викинули в продаж продукти, котрі вже неможливо було їсти, аби в такий спосіб викачати з уже вражених лазуровим пилом людей зайві грошові одиниці.

«Чорнобиль. Реальна історія» — також про ставлення до евакуйованих як до заразних, перенощиків епідемії, подібної чи до бубонної чуми, чи до іспанського грипу. Люди знали або про «мирний атом», або — про «всепроникну радіацію». Їм ніхто ніколи не пояснював, із чим вони мають справу. Хіба на заняттях із цивільної оборони вчили надягати протигаз або шити ватно-марлеві пов’язки. Мовляв, вони захистять, коли прокляті імперіалісти вдарять по СРСР ядерною бомбою.

Не знаю, як кому, але мені ці історії нагадали події часів ковідного карантину. Замість проводити притомну інформаційно-просвітницьку кампанію, влада стигматизувала всіх, хто ходить вулицями не туди, не тоді й без маски. Чим ще більше розігнала паніку й сприяла появі так званих «ковід-дисидентів».

Але найцікавіші та найбільш показові матеріали — з Міністерства внутрішніх справ. Багато з цих томів було розсекречено відносно нещодавно й показано й озвучено вперше. У них — оперативні зведення та рапорти десятків агентів КДБ, а також працівників та інформаторів міліції. Вони майже відразу після аварії почали бувати там, де збиралося багато людей. Слухати, про що говорять. Фіксувати чутки й далі встановлювати особи й проводити профілактичні бесіди. Мета — боротьба з антирадянською агітацією та пропагандою. Адже люди, ділячись один з одним цілком виправданими страхами й не знаходячи відповідей у офіційних джерелах, починають ділитися власним досвідом. Що породжує недовіру до чинної влади. А усвідомлена недовіра до влади означає антирадянську діяльність, мета якої — підрив владних основ. Особливо цікавим є фрагмент про секретних працівників, котрі їздили в таксі державним коштом і слухали таксистів — навіть дотепер одне з найбільш «верифікованих» джерел інформації. Саме так і деградувала радянська влада: осідлавши хвилю тотальної брехні.

З точки зору дня сьогоднішнього «Чорнобиль. Реальна історія» показує потребу в чіткому розмежуванні між державною, а в наш час також воєнною таємницею, та потребою людей в отриманні правдивої інформації про важливі для життя й безпеки події передусім з офіційних джерел. Відсутність реакції, запізніла реакція, розмова з суспільством не як із дорослими людьми, ховання голови в пісок — усе це через страх відповідальності. На попередження про порушення в експлуатації 4-го енергоблоку ЧАЕС тогочасна влада не реагувала. Знаючи тогочасні звичаї, припускаю: серед причин могла бути публікація тексту з попередженням не в «Правді» (могло бути, адже рік тому центральна влада оголосила курс на «перестройку та гласність»), а на сторінках багатотиражки. Так називали локальні видання, котрі виходили на різних підприємствах і за його межами мало кого цікавили й жодного впливу не мали, висвітлюючи внутрішні проблеми. Тобто питання до керівництва ЧАЕС — не більше. ЦК КПУ та ЦК КПРС це не стосується, дрібно.

Але історія сорокарічної давнини суголосна часу теперішньому. Зокрема, про пандемію і тим більше — про повномасштабне вторгнення нинішню владу — вже не верховну московську, а легітимну українську — попереджали не локальні друковані газети. Неслося навіть не з верифікованих загальнонаціональних медіа чи інтернету — попередження звучали відкрито, від імені впливових західних інституцій і спікерів. Але до таких застережень згадана влада поставилася так само, як радянська — до сигналу тривоги за місяць до трагедії на ЧАЕС. Та й зараз, коли в інфопросторі несеться скандал за скандалом, від «деміївського стрільця» до «плівок Міндіча», діалог із суспільством не дуже складається. Це ж було вже 40 років тому…