З 7 травня в національному прокаті — створена за підтримки Держкіно драма «Втомлені», режисерський дебют у повному метрі оператора Юрія Дуная, лауреата Гран-прі «Молодості-2025». Формально стрічку можна назвати своєрідним тематичним продовженням «Бачення метелика» Максима Наконечного. Адже в ній так само йдеться про спробу, зазвичай не дуже вдалу, адаптації ветеранів, фізично й морально травмованих війною переважно молодих чоловіків і жінок, до, на перший погляд, мирного життя.

Принаймні, спрощений погляд із тилу вже намагається закріпити в уяві поняття «війна і мир» та розділити їх. Грубо кажучи, війна — там, де стріляють. А де не стріляють — там мир. Сирени повітряних тривог уже просто нова реальність, до якої на п’ятому році повномасштабного вторгнення вимушено адаптуєшся й на які дедалі менше зважаєш. Проте правильніше й точніше визначити його цивільним. Бо наш тил, навіть такий глибокий, як Закарпаття — лише умовність, ілюзія миру й мирного.

Команда «Втомлених» своїм фільмом робить той внесок, який можуть зробити митці в процес максимальної видимості військових, чинних і ветеранів. Їхній закритий світ, показаний у стрічці, мусить максимально відкритися — і не для прихованої чи явної агресії так званих «уставших от войны». Бо саме учасники бойових дій, а також їхні близькі та ті, хто поруч у важкі періоди, мають право говорити про втому. Решта цивільного населення повинна дякувати, допомагати в адаптації, а найменше, що можна зробити — встати під час хвилини мовчання та не відвертати сором’язливо очі, побачивши травмованих.

«Бачення метелика» подібний до «Втомлених» за тематикою й посилом. Проте аеророзвідниця Ліля (Рита Бурковська) в першому вже пройшла курс реабілітації, навпомацки шукає своє місце в цивільному житті, не знаходить і повертається до війська. Натомість Люба (Валерія Ходос) із другого в основній частині фільму на початку процесу. Автори пропускають її спробу цивільного життя, повертаючи назад до війська — туди, де можна не соромитися себе, своїх поранень, каліцтв і не зважати на не завжди зрозумілі спроби цивільних, скажемо так, вилікувати.

Пережите на війні не загоюється, і у «Втомлених» це показано на прикладі Андрія (Дмитро Сова). Травма в цьому випадку — не поранення, втрата кінцівок чи зору. Є те, що не лікується або, варіант, лікується довго, системно та за індивідуальними програмами: психологічне розуміння розділеності власного життя на до і після. Та болісне усвідомлення неможливості повернути, як було. Коли Люба допомагає Андрієві відчути себе чоловіком у ліжку, він піднесений, готовий жити далі. Проте коли Люба замість нього рубає дрова, бо однією рукою чоловікові непросто — усвідомлення власної зайвості й непотрібності повертається. Саме цей епізод стверджує неминучість трагедії. І розуміє це не лише підготований, надивлений глядач, а й Люба, вигадана сценаристкою Соломією Томащук героїня художнього фільму.

Насправді головні герої та герої другого плану мають реальних прототипів у житті. Загалом «Втомлені» віддані тенденції правилу залучати до зйомок реальних ветеранів, яка започаткована не тепер. Скажімо, у не раз згаданому тут «Баченні метелика» беруть участь справжні лікарі, військові, колишні полонені й учасниці «Жіночого ветеранського руху» Катерина Приймак і Аліна Гордєєва. Чинні військові знялися в «Кілхаусі» Любомира Левицького. А серед акторського складу «Втомлених» — ветеран Олег Симороз, котрого зовсім недавно можна було побачити в першому гостросюжетному серіалі про ветеранський рух та адаптацію ветеранів — «Повернення». Зрештою, сам Юрій Дунай, Дмитро Сова, його дружина Дар’я Легейда, задіяна в невеличкій ролі, також у різний час долучилися до Сил Оброни, раніше активно займаючись волонтерством. Таким чином, кіно про труднощі адаптації військових роблять ті, хто ці труднощі розуміє.

Як на мене, «Втомлені» мають іншу групу персонажів. Це ті цивільні, котрі в санаторії — а саме він є основним місцем дії стрічки, — займаються реабілітацією військових, переважно психологічною. Мені дуже сподобалося рішення першої сцени, тут сценаристка впоралася на «відмінно». За великим рахунком, її досить, аби зрозуміти до певної міри формальне ставлення персоналу до хворих. На рецепцію, в приймальне відділення, привели «ще одну» чи «одну з багатьох». Ось тут розпишіться, зробимо ксерокопію, ось ваша палата, туди не ходіть, ваш розпорядок наступний.

Важливий нюанс у тому, що Люба, Андрій та інші, хто в стінах санаторію — не хворі в медичному сенсі цього слова. Різного роду терапії, відтворені в фільмі, мало чим відрізняються від методів, якими лікують від різного роду залежостей. За ці свої слова відповідаю, бо сам не раз таке бачив і навіть проходив. Сцена, коли ветеранів намагаються соціалізувати через участь у конкурсі на кшталт «Що? Де? Коли?» та виграш у якості призу навушників, мені виглядає спробою такої собі соціальної сатири. Ні, організатори не лукавлять, не роблять це формально, для «пташки» — вони щиро вважають: саме так правильно і саме це ветеранам потрібно.

Але Валерія Ходос, Дмитро Сова й інші показують учасників бойових дій, котрих втомлюють саме подібні методи. Коли достукатися до них хочеться навпомацки, без розуміння індивідуальної історії кожного. Звісно, їх багато, лікарів мало. Тому ветерани розкриваються лише одне одному. Та й то не відразу.

До речі, в цій частині сценаристка трохи поквапилася: стосунки між Любою та Андрієм виникають раптом, вони спалахують одне на одне без причини, так само незграбно миряться й на рівному місці домовляються бути разом. Хтозна, можливо в середовищі, відтвореному в фільмі, десь так і відбувається. Проте хотілося б побачити розвиток стосунків не через уривки, а через лінійну дію.

Поза тим «Втомлені» — фільм потрібний, дочасний та значною мірою просвітницький. Після перегляду напрошується один висновок: утомлених безкінечною війною втомлює також нерозуміння цивільних, як треба комунікувати з ветеранами. Натомість утомлені хочуть просто відпочити. Їм треба дати стільки часу, скільки вони потребують і заслужили. Лишаючись при цьому поруч. Аби, коли відчується потрібний момент, простягнути руку.

Цей матеріал був підготовлений за підтримки Норвезького Гельсінського комітету та профінансований Норвезьким агентством з розвитку співробітництва (NORAD).