Документальний фільм «Культурний код України: Схід»: з Донбасом завжди непросто

Документальний фільм «Культурний код України: Схід»: з Донбасом завжди непросто

15 Лютого 2023
2645
15 Лютого 2023
13:20

Документальний фільм «Культурний код України: Схід»: з Донбасом завжди непросто

2645
Стрічка Олександра Козаченка 2021 року — про пошук себе в Україні і право мати регіональну ідентичність, за яку не соромно.
Документальний фільм «Культурний код України: Схід»: з Донбасом завжди непросто
Документальний фільм «Культурний код України: Схід»: з Донбасом завжди непросто

Переглянути стрічку Олександра Козаченка «Культурний код України: Схід» можна у вільному доступі на Megogo. Цей медіасервіс не вперше стає майданчиком для  документального кіно на актуальні для України теми. У серпні там відбулася прем`єра польської репортажної стрічки Міхала Пшедлацького «Залишаючи Ірпінь». За тиждень до масштабного вторгнення у благодійний прокат вийшла стрічка Олексія Смоляра «Дача»,  яка розповідає про проблеми онкохворих дітей. 

Проте «Культурний код України: Схід» створювався 2021 року. Неправильно називати цей час довоєнним, адже війна вже йшла на той час сім років. Вона вплинула майже на всіх героїв, бо саме російське вторгнення 2014-го вигнало їх із рідного краю. Але якщо не зважати на зазначений у титрах час зйомок, складеться враження, що це знімали зовсім нещодавно. Бо йдеться про нерозв’язану, хай й не раз від 2014 року проговорену проблему: слабку інтеграцію Донбасу в загальний, звичний для решти регіонів контекст. Передусім культурний і соціальний. 

Найважливіше про проблеми сприйняття / несприйняття мешканців Донбасу в новому документальному фільмі «Культурний код України: Схід» сказали поетеса Любов Якимчук та художниця Алевтина Кахідзе. Перша, до речі, — єдина україномовна серед задіяних у стрічці донбаських уродженців, досі щиро здивована саме мовним питанням. Її дотепер дивує, чому українська мова з її рідним Донбасом не асоціюється. Й непозбувно бентежить тих, хто чує українську, зокрема, від неї. Друга, посланка з питань толерантності за програмою розвитку ООН, ілюструє ставлення вихідців із Донбасу до самих себе досить радикальною авторською казкою. Її герой, Поросятко, вийшов зі свого звичного середовища в ширший світ. Побачив там негативне ставлення до поросят. Наприклад, не ходи по калюжах, будеш брудним, мов порося, і таке інше. Спершу Поросятко ображалося: воно ж отак, як показують і кажуть, не поводиться. А потім заявило мамі, що більше не хоче бути поросятком. 

Загалом Алевтина Кахідзе у стрічці рефлексує про прірву між Донбасом та іншими частинами України найбільше. Чим контрастує й навіть полемізує, хай непрямо, з колегами — Любов`ю Якимчук, фотохудожником Олександром Чекменьовим, саундпродюсером Євгеном Філатовим та художником Романом Мініним. Знаючи особисто двох із названих, Любов  Якимчук менше, Олександра Чекменьова більше, підтверджую декларативність самоідентифікації. Простіше кажучи, вони не лише констатують те, що називається регіональною ідентичністю, а й роблять її для себе визначальною. 

Донбас для обох — місце сили. Найвідоміша поетична збірка Любові Якимчук має назву «Абрикоси Донбасу». Вона перекладена кількома мовами світу, а отже, цими мовами звучить і слово «Донбас». Свої знімки Олександр Чекменьов підписував «Луганський». В інтерв'ю для фільму «Культурний код України: Схід» він укотре наголошує: на Донбасі все інакше. Там непросто, жорстко, там не терплять і не визнають напівтонів, а отже — все максимально чесно й відкрито. До речі, більшість знімків Чекменьова з Донбасу принципово чорно-білі. Без півтонів, колір не відволікає від сприйняття сюжету, роздумів та рефлексій.

Але Алевтина Кахідзе дає зрозуміти: край сильних — фізично, духовно чи морально — від народження людей насправді виявився найвразливішим, найменш захищеним від чужих впливів регіоном України. Це демонструє Роман Мінін, який або постає у фільмі великою дитиною, вразливою, як більшість творчих людей, або насправді таким є. Його татові не подобалося бути шахтарем, що вже саме по собі кидає виклик питомо пролетарському краю міцних трударів. 

На одній хвилі з ним Євген Філатов — він гадки не мав, що в Донецьку є місце творчості, творчим людям, культурі й мистецтву. Виглядає, замолоду обоє не вірили в себе, своє призначення, свою — за Григорієм Сковородою, — сродну працю. А зневіра була прямим породженням не надто сприятливої для розвитку творчих людей загальної атмосфери регіону. Звісно, це ілюзія. Фільм показує реалізованих у своїх справах особистостей. Але бентега від Любові Якимчук все одно лишається лейтмотивом: «Чому Донбас і нас, тих, хто з Донбасу, сприймають не так?».

Як і чому Донбас штучно відділили й протиставили решті України, пояснює Ігор Кобрин у документальному серіалі «Плавильний котел». Навряд 2021 року Алевтина Кахідзе могла його бачити. Проте, як мисткиня, творча особистість, мислить асоціативно й озвучує те, на чому акцентував Кобрин. Тільки іншими словами: наша країна велика, і  для багатьох часу для знайомства з Донбасом було мало. Тридцять років — дуже мало, це буквальна цитата. 

Справді, від 1991 року й до початку Революції гідності всі в нашій країні могли сваритися, миритися та зрештою домовлятися. Могли — й чинили так. Штучно, зусиллями як українських деяких політиків та олігархів, так і, безумовно, Росії, яка вкладала в це великі кошти, від решти України виокремлювався Донбас, «донецькі», «жителі Донбасу». Врешті-решт це ставало й світоглядним розколом, на побутовому рівні — певним протиставленням «донецьких», «жителів Донбасу» мешканцям інших частин України. Що, — знов цитуючи Любов Якимчук, — викликáло нерозуміння, обурення, спротив, бентегу. Як результат, герої стрічки підсвідомо захищаються, а десь навіть виправдовуються за своє походження, десь — займають оборону й навіть переходять у контрнаступ. 

Тому «Культурний код України: Схід» лише у другу чергу про культуру, її яскравих представників, реалізацію та самобутність. Як і все, що стосується теми Донбасу, ця стрічка — про пошук себе в Україні. Водночас — про право бути собою. Ще — про право мати ту регіональну ідентичність, за яку не соромно. Так, три в одному, і це лише на поверхні, те, що зчитується. Але ж із Донбасом ніколи за всю його історію не було все просто.

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2645
Читайте також
02.10.2023 11:00
Андрій Кокотюха
для «Детектора медіа»
900
06.04.2023 12:00
Андрій Кокотюха
для «Детектора медіа»
3 633
24.03.2023 11:00
Андрій Кокотюха
для «Детектора медіа»
3 614
18.03.2023 14:00
Андрій Кокотюха
для «Детектора медіа»
2 705
03.03.2023 09:05
Андрій Кокотюха
для «Детектора медіа»
5 844
27.02.2023 15:00
Андрій Кокотюха
для «Детектора медіа»
4 090
21.01.2023 12:00
Андрій Кокотюха
для «Детектора медіа»
4 368
19.01.2023 11:00
Андрій Кокотюха
для «Детектора медіа»
0
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду