«Золота дзиґа» — наш аналог «Оскара»: українська кінопремія за професійні досягнення у розвитку національного кінематографа. Заснована й присуджується Українською кіноакадемією. В цьогорічному, вже десятому конкурсі беруть участь 65 робіт у 21 номінації.

Нас у цьому аналізі у першу чергу цікавлять повнометражні фільми, зняті коштом держави.

У довгий список «Дзиґи» увійшли 13 ігрових і 17 документальних повнометражних фільмів. Цікаво, що і там, і там частка сценаріїв, реалізованих винятково приватними структурами, перевищує половину; зрозуміло, що це, частково, не від хорошого життя — спочатку через карантинні обмеження під час пандемії ковіду, потім через повномасштабну війну. Проте як результат маємо давно назрілу фінансову диверсифікацію кіноіндустрії.

Що ж до державних проєктів, то джерелами їхньої підтримки виступали Держкіно, Український культурний фонд, Український інститут, Суспільне і Українська кіноакадемія.

Серед ігрових номінантів маємо наступні фільми: «Киснева станція» (прод. Світлана Соловйова, реж. Іван Тимченко, половина бюджету — від Держкіно), «Малевич» (прод. Анна Паленчук, Марія Каель, Дар’я Онищенко, реж. Дар’я Онищенко, фінансування — приватні інвестори і Держкіно), «Сірі бджоли» (прод. Іванна Дядюра, реж. Дмитро Мойсеєв, приватні інвестори і Держкіно), «Ти — космос» (прод. Анна Яценко, Володимир Яценко, реж. Павло Остріков, близько 20 млн грн з 31-мільйонного кошторису надано Держкіно України), «Троє» (прод. Ігор Савиченко, Дмитро Кожема, реж. Іван Кравчишин, часткове фінансування Держкіно).

Тематичне і жанрове розмаїття цілком дотримане. «Киснева станція» та «Малевич» — байопіки про значущих історичних персон — Мустафу Джемілева і Казиміра Малевича відповідно. «Сірі бджоли» — психологічна драма у прифронтовій зоні. «Ти — космос» — сплав комедії і наукової фантастики. «Троє» — костюмований вестерн.

Найбільш радісно серед цієї підмножини бачити лідера національного прокату «Ти — космос». При 31 млн бюджету він зібрав понад 60 млн гривень, ставши торік другим найкасовішим українським фільмом.

Як уже сказано вище, Павло Остріков поєднав у своєму повнометражному дебютові кілька жанрових елементів. Головний герой тут — міжпланетний сміттяр Андрій Мельник (Володимир Кравчук), який везе на космічному кораблі «Обрій 2» ядерні відходи, аби скинути їх на Каллісто — супутнику Юпітера. Все як завжди, аж раптом Земля вибухає, тож Мельник лишається останнім чоловіком у Всесвіті. А остання жінка — француженка Катрін на своєму кораблі в районі Сатурна. Тепер їм треба зустрітися.

Цілком імовірної в таких випадках мелодрами Остріков уникає за допомогою влучного гумору. Діалоги Андрія з далеким начальником, з надміру балакучим бортовим компʼютером Максом і, логічно, з самим собою — салют дотепності, приперчений міцними слівцями і гомерично вагомими паузами. А саунд-трек — це наш класичний «вусатий фанк»: тут тобі і «Незрівнянний світ краси» Назарія Яремчука, і «Поділля» Миколи Гнатюка — і все на тлі зір, галактик і туманностей. Еней був астронавт моторний.

Читайте також: Ядерка і кохання. Чому всі у захваті від стрічки Павла Острікова «Ти — космос»

До створення потрібного антуражу Остріков підійшов так само з гумором, стилізувавши інтерʼєри й обладнання під наукову фантастику 60-річної давнини, під епоху ще до гламуру «Зоряних воєн», напхавши в кадр масивні тумблери, великі кнопки, миготливі лампочки, світлосяйні написи «старт»; квадратовий балакун Макс зі своїм двопалим маніпулятором тут цілком органічний. І в оповідь ще вшито кілька іронічних алюзій на «Космічну Одисею 2001» Стенлі Кубрика (1968).

Звісно, мелодрами під фінал Остріков таки не уникнув, але на тлі того, як цей фільм зроблений, то невеликий гріх. Ми нарешті побачили на великому екрані перший гідно зроблений український фантастичний фільм; мало того, він, як зазначено вище, не тільки повністю повернув надані державою кошти, а ще й приніс відчутний прибуток — що в Україні поки трапляється нечасто.

«Сірі бджоли» за настроєм і матеріалом являють у певному сенсі антитезу «Космосу»: це теж фільм із самотнім протагоністом посеред глобальної катастрофи, але цього разу мова радше про поганий вибір.

«Сірі бджоли» — екранізація однойменного роману Андрія Куркова. Герої — двоє пенсіонерів у «сірій зоні» АТО — Сергій Хмеленко (Віктор Жданов), або просто Сергійович, і Пашка Яцюк (Володимир Ямненко). Перший, буркотливий відлюдько, тримає пасіку. Другий — веселун, що не надто переймається моральними питаннями. Оператором фільму є майстерний Вадим Ільков, що працює камерою з мальовничою точністю. На Жданова з його скупою та точною грою цікаво дивитися, що б він не робив; Ямненко, на контрасті, грає такого собі блазня-філософа. Їхні розмови з Сергійовичем — безперервна дуель взаємних шпильок, також і зіткнення світоглядів. Спираючись на блискучих акторів і добре виписаний сюжет, Мойсеєв створює під кінець неабияку напругу і разюче різко змінює суть історії — з прифронтового кіно на екзистенційну драму. Так у нас раніше не робили. «Сірі бджоли», на мою думку, наразі лишаються достоту недооціненим фільмом. У прокаті він зібрав усього 430 601 гривню. Такий скромний результат зокрема можна пояснити недостатньо наполегливим просуванням, адже Курков і Жданов — це все ж таки відомі імена і мали б привабити публіку.

Що ж до «Кисневої станції»  та «Малевича», то ці роботи несуть на собі родові недоліки української історичної драми. Маємо старанне відтворення атмосфери епохи, необхідний пафос стосовно матеріалу і, інколи, непогані акторські роботи — але, таке враження, що тягар  відповідальності за тему заважає «злетіти» режисурі. Герої виходять надто схематичними, драматургія — дещо вимученою.

Схожа проблема і в «Трьох». Задум блискучий: зробити авантюрне кіно в краєвиді визвольних змагань 1917—21 років про пригоди змішаної компанії колишніх червоноармійців і махновців, які хочуть пограбувати більшовицький караван і втекти у Францію. Нам вкрай бракує такої чисто кіношної розваги, оцього «весело й криваво», коли негідники гинуть пачками, а позитивні шукачі удачі зрештою розчиняються в заході сонця з грубими грошима. Але авторам «Трьох» оцієї легкості і авантюризму дещо забракло. Хоча спроба хороша. Звісно, що інстанції, що дають гроші, не можуть бути такими собі пророками, які наперед бачитимуть мистецьку якість фільму; та все ж ситуація, коли кінопроєкт виявляється невдалим і художньо, і фінансово, повторюється в нас надто часто.

Серед документалістики, зробленої державним коштом, є роботи «Гра на перехоплення» (прод. та реж. Володимир Мула, підтримка Держкіно), «Грім серед ясного неба» (прод. Олександр Дріз, реж. Володимир Клюєв, створений продюсерським центром «Фор-пост» за підтримки Українського культурного фонду), «Дівія» (прод. Поліна Герман, Гліб Лук’янець, реж. Дмитро Грешко, фінансували іноземні інвестори й Українська кіноакадемія), «Квіти України» (прод. Гліб Лук’янець, реж. Аделіна Борець, кошти від іноземного інвестора, Українського культурного фонду й Українського інституту), «Королеви радості» (прод. Іванна Хіцінська, реж. Ольга Гібелінда, підтриманий іноземними фондами,  Українським культурним фондом, Українським інститутом, «Куба і Аляска» (прод. Ольга Брегман, реж. Єгор Трояновський, підтримка — іноземні інвестори, Суспільне Мовлення, Українська кіноакадемія), «Останній Прометей Донбасу» (прод. Антон Штука, Валерія Сочивець, реж. Антон Штука, за підтримки Державного агентства України з питань кіно, Українського культурного фонду і приватних донорів), «Точка зцілення» (прод. та реж. Катерина Стрельченко, грант Українського культурного фонду).

Серед них тільки сюжет «Королев радості» (Україна, Франція, Чехія) не має прямого стосунку до війни. Ольга Гібелінда розповідає історії трьох представниць дреґ-культури в Україні. Слово «дреґ» (англ. drag) означає жіночу сукню, а, ширше, перевдягання — інакшими словами, це про чоловіків, що одягаються в жіночі вбрання і гримуються відповідно. Головні персонажі фільму — три дреґ-артистки: Діва Монро, Марлен Шкандаль (справжнє ім’я Олександр Данілін) і Аура (справжнє ім’я Артур Озеров).

Читайте також: «Це кіно про свободу і всіх нас». У Києві презентували документальний фільм «Королеви радості»

Монро повністю змінила свою ідентичність. Артур працює лісівником, ходить на роботу в однострої, а ввечері виступає як Аура в клубах України. Олександр (помер у вересні 2025 від хвороби) поміж виступами в образі Марлен працював кур’єром і готувався одружитися зі своєю дівчиною. Спільне в них усіх — сцена, де вони разом влаштовують правдивий карнавал розмаїття й прийняття інакшості. У Гібелінди вийшов не просто публіцистичний нарис, а повноцінне кіновисловлювання на все ще маргіналізовану в нас тему.

Безпосередньо людям на фронті присвячені три картини.

«Грім серед ясного неба» — про героя України, льотчика штурмової авіації Ростислава Лазаренка з позивним «Грім». На його рахунку тисячі знищених окупантів. Лазаренко на початку повномасштабного вторгнення створив ескадрилью, яка атакувала російські колони, що насувалися з Криму. Це оповідь про Ростислава і про його побратимів. Фільм структурований традиційно, довкола інтервʼю з героями і фрагментів фронтової хроніки.

«Куба і Аляска» Єгора Трояновського — кіно більш ліричне; можна сказати, що це, фактично, неігрова драма. Аляска/Олександра Лисицька і Куба/Юлія Сідорова — подруги-парамедикині. Режисер наближує до нас життя посестер наскільки це можливо, використовуючи відео з камер GoPro, з мобільників, зйомки професійних операторів. Бачимо Кубу й Аляску в моменти смертельної небезпеки (є навіть епізод поранення Олександри), на дозвіллі, в пересипаних ризикованим гумором діалогах — все в темпі репортажу, в атмосфері максимальної кіноправди. Гендерна рівність і роль жінок на війні для нас усе ще малодосліджені, не надто очевидні питання, і Трояновський у цьому сенсі зробив важливий внесок.

Читайте також: «Вони поводяться так, ніби війна — це просто невдалий день на роботі». У Києві презентували фільм «Куба & Аляска»

«Гра на перехоплення» побудована як паралельні історії братів Михайленків: Сергій командує мобільною групою ППО на півдні України, Микола грає за олімпійську збірну України з футболу; варто зазначити, що дія розгортається у 2024 році, коли наш футбол був уперше представлений на Олімпіаді (в Парижі). Володимир Мула з рівною видовищністю показує будні спортивні і воєнні; інша річ, що фільмові дещо бракує драматургічної енергії, аби обидві лінії отримали достатньо ефектне завершення.

Ще один фільм, «Точка зцілення», зачіпає не менш наболіле питання реабілітації ветеранів війни у мирному житті. Головний герой — актор і режисер Ігор Кирильчатенко з бойовим псевдо «Артист» — пішов добровольцем захищати Україну ще у 2014 році. Демобілізувався через поранення, переживав тяжку депресію. Однак зміг знайти свою «точку зцілення» в місці, добре йому знайомому — на сцені. Спочатку зробив кілька вистав про війну, а потім заснував театр «Арт-фронт», який насамперед працює з ветеранами. Основний сюжет фільму, власне — постановка Ігоря і режисера Олександра Глумова спектаклю «Гучна тиша війни».

Решта фільмів — це вже про вплив війни на умовно мирне життя.

Так, «Дівія» — копродукція України та Польщі, присвячена екологічній катастрофі, яку спричинило повномасштабне російське вторгнення. Зйомки велися на прифронтових територіях. Жодних діалогів, жодних коментарів. Дмитро Грешко спочатку показує мальовничі, яскраві пейзажі. Дерева, квіти, птахи, звірі; ліси, лани, річки. І поступово, сцена за сценою, в цей природний рай вдирається агресор. Побиті вирвами від вибухів рівнини, обгорілі гаї, втеча зляканих тварин, і знову вогонь і вибухи. В Грешка вийшла візуально заворожлива і трагічна кінопоема про наш понівечений краєвид.

«Квіти України» — повнометражний дебют Аделіни Борець про власницю обійстя між житловими висотками на київських Позняках. Наскрізного сюжету тут нема: просто життя ґаздині, яка любить свою землю і не здається перед будь-якими бідами. Наталія Юрченко, яка верховодить на хуторі посеред хмарочосів, мешкає в сільській хатині, тримає кіз, курей, кролів і овечку, доглядає за городом і масою квітів. Окрім Наталії, в цьому селищі живуть її колишні чоловіки, син із дружиною і дочкою, біженці з Луганської області. Забудовники роками намагаються вигнати спільноту, але нічого не виходить: язиката, впевнена Наталія стоїть як скеля. Аделіна Борець починала зйомки за відносно мирного часу, але життя внесло свої корективи; в прикінцевих кадрах бачимо, як Наталія приймає виклик життя в умовах повномасштабної війни. «Квіти України» — дуже гідний зразок ліричної документалістики: дотепне, колоритне і по-своєму ніжне кіно.

Читайте також: Подарунок у кінопрокаті. Рецензія на документальний фільм «Квіти України»

«Останній Прометей Донбасу» — про людей, які майже ніколи не потрапляють на екрани, але від них залежить виживання країни: енергетиків. Антон Штука фільмував на Курахівській ТЕС — за 14 км від лінії фронту. Режисерові вдалося вжитися в матеріал — робота на електростанції показана майже як священнодійство, як магічний ритуал, що дає світло тисячам людей в далеких містах. При цьому робітники реально ризикують життям, бо російські нелюди щодня розстрілюють підприємство всім чим можуть. Штука дуже доречно вставляє радянську чорно-білу хроніку, зняту в тих самих місцях після відступу нацистів. Паралелі більш ніж очевидні: рашисти знищують ТЕС точно так само, як це робили гітлерівці 80 років тому. Закадровий радянський текст звучить так, наче його написали сьогодні: «Запамʼятайте ці документи обдуманого і страшного злочину». І наші енергетики — правдиві Прометеї. Тільки несуть світло людям, не крадучи його в богів, а оберігаючи його від російських чортів.

Наразі можна сказати, що держава лишається важливим гравцем на кіноринку. Проєкти, підтримувані державою, не зосереджуються винятково на війні, їхні автори та продюсери намагаються зачіпати всю шкалу сюжетного часу, фільмуючи про минуле, теперішнє і навіть майбутнє. Великі особистості національної історії, сучасні звитяжники й звитяжниці, колоритні субкультури, кумедні космонавти — наші кінематографісти витворюють обʼємний, багатошаровий портрет України, і роблять це здебільшого цікаво. Тож на пʼятому (а, точніше, вже 13-му) році війни маємо кіно, підтримуване українською державою, як процес, як мистецтво, і, звісно, як силу опору.

Цей матеріал був підготовлений за підтримки Норвезького Гельсінського комітету та профінансований Норвезьким агентством з розвитку співробітництва (NORAD).