Стосунки Довженко-центру із владою ніколи не були безхмарними. Ще за минулого керівника Івана Козленка центр пережив кілька криз — доходило до відкритих листів і публічних протестів. Але про тотальний демонтаж інституції ніколи не йшлося. Аж до минулого року, коли виконувачка обов’язків гендиректорки центру Олена Гончарук вперше публічно заявила про намір держави розтягти інституцію на шмаття під виглядом реорганізації. Але за кілька місяців розпочалася велика війна, і на перший план для центру вийшло інституційне збереження. Як виявилося, держава між тим мала геть інший план.

У жовтні 2021 року Олена Гончарук дала інтерв’ю, в якому висловила побоювання за майбутнє Довженко-центру. Міністерство культури та інформаційної політики, у підпорядкуванні якого тоді був центр, мав намір розділити інституцію, оскільки міністр Олександр Ткаченко «не розумів, як функціонує центр». Спроби пояснити міністру структуру й логіку існування Довженко-центру успіху не мали.

Логіка ця насправді не є аж такою складною, аби її зрозуміли навіть у МКІП. Ключовою складовою Довженко-центру є кіноархів, що робить його головною державною інституцією у сфері збереження кіноспадщини. Все решта — музей кіно, культурні та освітні проєкти, медіатека — є похідними від цієї основної складової. Тому відчуження кінофонду знищує сенс існування центру.

Важливу роль у цій історії грає «фактор забудовника». Ще у 2008 році деякі будівлі на території Довженко-центру були продані у приватну власність. Земля під ними лишалася у власності центру, який довго намагався позбутися її, адже за неї треба було платити податок. Згодом межі ділянок між центром і власником будівель погодили, й на цьому місці звели житловий комплекс White Lines. Була також домовленість про співпрацю та низку інвестицій із боку забудовника в капітальний ремонт фасаду, утеплення будівлі центру та будівництво сучасного фондосховища. До якогось моменту ці домовленості діяли. Але, як визнав в інтерв’ю колишній директор центру Іван Козленко, «ще від 2011 року було очевидно, що вся земельна ділянка є предметом інтересу забудовника».

Інвестиційний договір із забудовником за всі ці роки так ніколи й не був підписаний. Вже після призначення Олени Гончарук в.о. директорки центру Міністерство культури наполягало на тому, аби дати забудовнику можливість будувати приміщення просто над сховищем Довженко-центру. При цьому центр є лише розпорядником майна, а не власником, тож узяти відповідальність за подібне рішення мало би МКІП. Втім, не зумівши натиснути на Олену Гончарук, міністерство вирішило за краще передати «недоговороздатний» центр у підпорядкування Держкіно. Вочевидь, аби не розправлятися з ним власноруч.

Голова Держкіно Марина Кудерчук перейшла від розмов про реорганізацію до справи швидко і без прелюдій. Також їй ішлося про виокремлення зі структури Довженко-центру студії «Укранімафільм». Мультфільми там давно не знімають, але є права на мультфільми радянського періоду. Попри домовленість, що змін не буде до моменту розробки стратегії, дорожньої карти та розподільчого балансу між частинами Довженко-центру, що мали бути розділені, 17 серпня центр отримав наказ про реорганізацію.

Попри протести команди Довженко-центру та кіноспільноти, діалог не відбувся. Кілька тижнів Марина Кудерчук та Олена Гончарук обмінювалися позиціями та заявами в ефірах та інтерв’ю. Директорка центру наполягала, що такий розподіл інституції фактично означає її демонтаж і втрату сенсу її існування. Що в результаті тієї «реорганізації» рештки центру просто розтягнуть, а будівлі віддадуть на приватизацію. Зі свого боку Марина Кудерчук звинуватила команду та директорку в неефективності та продемонструвала байдужість до думки культурної спільноти. Насправді це й був поворотний момент у цій історії. Сигнал був чіткий: «З вами ніхто не розмовлятиме, рішення прийнято, не сіпайтесь».

Українська культурна спільнота, попри роз’єднаність і токсичність, завжди гуртувалася для захисту інституцій від державного «катка». Так було і з Держкіно, і з Українським культурним фондом, і з низкою конкурсів, як-от у тому ж Довженко-центрі, «Мистецькому арсеналі» та Національному художньому музеї. Багато що вдалося відстояти, когось влада, на жаль, зжерла. Ці поразки завжди були болісними й викликали фрустрацію, бо давали усвідомлення міри відкату від досягнень постмайданних років, та обіцяли й наступні подібні проблеми.

Подальші хроніки боротьби команди Довженко-центру — колективні листи від інституцій, петиції до Кабміну, заяви з вимогою скасування наказу про реорганізацію, врешті судовий позов — лише зайвий раз оприявнили реальну причину цієї кризи. Це бажання влади керувати галуззю культури в ручному режимі та відсутність бодай наміру рахуватися з культурною спільнотою. Попри наївні сподівання цієї спільноти на нові правила гри, влада просто продовжила робити те, що робила від початку 2020 року: «хакати» культурні інституції, на які не може тиснути по-іншому або які її не влаштовують.

2 листопада Держкіно офіційно звільнило Олену Гончарук із посади в.о. директорки центру. 7 листопада — призначило на цю посаду Юлію Каждан, що досі була керівницею кінологічного центру «Ерсте Хаунд» та двох юридичних компаній. Попри всі жарти про те, чи відома Держкіно різниця між кіно і кінологією, ситуація геть не смішна.

Команда Довженко-центру зробила заяву, охарактеризувавши ситуацію як спробу рейдерського захоплення інституції. «Дії Держкіно нагадують дії держави-агресора — маніпулювання інформацією, захоплення території та призначення маріонеткових керівників, — ідеться в тексті. — Немотивовані, непрогнозовані, авторитарні дії Держкіно спричинять руйнацію інституції та втрату української кіноспадщини. Колектив Довженко-центру не згоден з діями Держкіно, не визнає процедуру призначення нового керівника та чинитиме спротив наказам і діям, що несуть загрозу цілісності інституції, колекції і команди».

У вівторок, 8 листопада, відбулася перша зустріч команди центру з новопризначеною в.о. директорки. Юлія Каждан приїхала у супроводі заступника голови Держкіно Максима Александрова. До приміщення її не пустили.

Вже очевидно, що команда центру налаштована на спротив до останнього. І хоч як безнадійно  виглядає нині ситуація, це правильна стратегія. У новітній історії української культури є приклади, коли команда та громада чинили опір і рятували інституції та їхніх керівників. Достатньо згадати досвід трирічної боротьби культурної спільноти за Одеський художній музей і Олександра Ройтбурда як його директора.

Проте такі моменти завжди є тестом на те, наскільки культурній спільноті і громаді залежить зберегти конкретну інституцію. Зберегти Довженко-центр надзвичайно важливо, і тому варто налаштуватися на серйозну боротьбу. Адже виглядає, що владу ані протести на підтримку Довженко-центру, ані занепокоєні листи міжнародних асоціацій із кіноспадщини не цікавлять. По-перше, все це вже було, і не завадило їм «хакнути» низку конкурсів та інституцій. По-друге, вони певні, що ширшій аудиторії напередодні найважчої в новітній українській історії зими не до цього.

Настанова не шукати внутрішнього ворога під час війни — це добре і мудро. Немудро натомість думати, що громадяни держави, які втримали її від знищення агресивним ворогом, не усвідомлюють власної суб’єктності й не здатні захистити те, що вважають цінним.

Що буде далі з Довженко-центром? Поки що питань більше, ніж відповідей. У своїй колонці на «Цензор.нет» Марина Кудерчук повідомила, що державне підприємство «Національний центр Олександра Довженка» (те, що має залишитися від центру після відокремлення) переїде на одну з трьох кіностудій: кіностудію Довженка, Одеську кіностудію чи Національну Кінематеку. Колекція Довженко-центру, як і будівля на вулиці Васильківській, 1, має відійти державній установі «Науковий центр кінематографії України».

Що буде з командою центру та якими будуть функції інституції? Хто нею керуватиме? Чи можна розраховувати бодай на якусь прозорість нового конкурсу, що невдовзі має бути оголошений у порушення закону?

Примітно, що при цьому Держкіно вже кілька років обіцяє опублікувати нову стратегію розвитку кіногалузі. Без презентації та обговорення подібних стратегічних документів будь-які «реорганізації» виглядають дуже дивно.

Хто винен у цій історії і мав би нести відповідальність? Безумовно, офіційні та «неофіційні» керівники в галузі держуправління культурою на всіх рівнях.

Міністр культури Олександр Ткаченко, який спершу пропонував «пєрєрєшать» результати конкурсу, а потім півтора року не призначив Олену Гончарук директоркою центру, чим зробив можливим її зняття з посади в одну хвилину.

Марина Кудерчук, яка колись обійняла посаду голови Держкіно в результаті сфальсифікованого конкурсу. Всі ті, хто допомагав фальсифікувати конкурси, тиснути на голів інституцій, вигадував сценарії «реорганізацій».

«Смотрящі» за культурою з Офісу президента. Врешті, особисто голова Офісу президента Андрій Єрмак.

Час поговорити відверто. Друзі, культурна спільнота чудово розуміє, що ви робите. Ви можете спробувати «покласти» ще одну інституцію, і, на жаль, цього разу у вас може вийти. Або ні. Ми вчимося опиратися, тож у якийсь момент це в нас має почати виходити. Ми захищаємо й будемо захищати культурні інституції, бо саме вони є драйверами якісних змін, яких сфера культури зуміла досягти за вісім постмайданних років. Бо саме там творяться реальні культурні політики, які абсолютно не спроможне розбудовувати Міністерство культури та інформаційної політики.

Очевидно, що однією з небезпек нової реальності є потенціал розриву між владою і громадянським суспільством. Останні вісім місяців незворотно змінили країну і суспільство. Держава ж і досі не позбулася своїх застарілих патернів у поводженні зі сферою культури.

Кейс Довженко-центру – це ляпас культурній спільноті й чіткий меседж із боку держави: «Нічого не змінилося, прозорих правил гри не буде». І це погано, бо це сигнал заразом і міжнародним партнерам, і світу в цілому.

Єдиний суспільний консенсус, що є нині в країні, — це зробити все, аби вціліти й побудувати нову Україну. Але зробити це на старих засадах не вийде.

Фото: надане hromadske «Довженко-Центром»