З початком повномасштабної війни Росії проти України в українському медіапросторі відбулися декілька важливих змін. По-перше, тепер всередині країни набагато складніше знайти помітне проросійське медіа: ті, хто донедавна системно розповсюджували меседжі російської дезінформації, нині цитують спікерів від влади, висловлюють підтримку Збройним силам України, називають Владіміра Путіна агресором. По-друге, в країні зник плюралізм олігархічних медіа: тепер найбільші телеканали медіагруп транслюють спільний інформаційний марафон, який виробляють під пильним наглядом центральної влади.

Не хочу зараз нікого звинувачувати огульно, тому щодо першого тренду скажу, що з-поміж колишніх проросійських журналістів і медіаменеджерів цілком можуть бути як ті, хто змінили свої погляди щиро і тепер можуть приносити користь, апелюючи до своєї лояльної аудиторії з проукраїнських позицій, так і ті, хто повернуться до своїх вихідних установок, щойно припиняться бойові дії. А от інформаційна співпраця медіагруп з державою може виявитися стійкішою тенденцією: їхні власники й раніше були не проти забезпечувати комунікаційні інтереси влади. До того ж, цей напрямок розширюється: до національного марафону додався марафон на телеканалі іномовлення і чутки про плани запустити ще одне мовлення в державно-приватному тандемі з Варшави.

Хтось може сказати, що в тяжкий історичний момент, коли саме існування незалежної української держави та української нації опинилося під загрозою, не час звертати увагу на те, як працює телебачення. І що воєнний стан дозволяє державі втручатися в роботу медіа набагато більше, ніж вона втручається зараз.

Але я думаю, що ми повинні думати також і про те, що ми робитимемо, коли закінчиться війна, і які наші здобутки – в тому числі в сфері захисту свободи слова – ми хочемо втримати. І це та складова фахової дискусії, яка має право на життя вже зараз.

На жаль, може так статися, що зазвичай багатий і строкатий український медіаландшафт після закінчення військових дій не матиме особливо чого протиставити умовному телемарафону. Рекламний ринок завмер і вже зрозуміло, що принаймні до кінця року він не відновиться. Представники рекламних агентств на внутрішньоцехових зустрічах обговорюють скорочення зарплат ледве не вдвічі і переосмислюють свою можливу користь і місце на мапі рекламних сервісів за межами України. Найбільше потерпають невеликі редакції, загрозу для яких становить не лише безгрошів’я, але й втрата кадрів: уявіть, що на ваш сайт здійснюється DDoS-атака, а єдиного у вашій невеличкій команді системного адміністратора мобілізували до війська.

Об’єктивні складнощі, з якими в своїй роботі нині стикаються всі медіа, вже спричиняють нестачу інформації, що негативно позначається на спроможності громадян ухвалювати важливі для їхнього життя рішення. Наприклад, думаю, багато про що могла б сказати зведена картина внутрішньоукраїнської релокації підприємств: це і робочі місця, й податки, і загалом розуміння перспектив для особистого переїзду в той чи інший регіон. Або плани вступної кампанії зі, знову ж таки, даними про переїзд вишів. Не втрачають свого значення й журналістські розслідування з кейсами як національного, так і місцевого рівня. Важливими є локальні медіа з їхнім розумінням специфіки життя громад, контактами на місцях тощо. А ще згодом усім нам знадобиться осмислення цієї війни у більш опуклих, ніж новини, форматах – спочатку в формі документальних, а згодом і художніх фільмів.

Безперечно, українські медіа зараз потребують підтримки. Але її формати можуть бути різними для різних типів медіа. Без сумніву, потрібно розрізняти потреби медіа та журналістів у залежності від того, де вони працюють: в умовному тилу на заході України, в містах біля лінії фронту, в обложених містах чи в тимчасово окупованих населених пунктах – як мінімум, безпековий компонент для всіх них буде різний. Розрізняються й потреби великих та менших медіа: якщо останні тільки зараз намагаються відкривати банківські рахунки за кордоном для зменшення ризиків нестабільності вітчизняної банківської системи, то юристи наших найбільших гравців давно опанували ефективні офшорні схеми. Всіх без винятку держава може підтримувати податковими пільгами чи скасуванням перевірок, а телеканали додатково – через знижки на розповсюдження сигналу.

Найскладнішим є питання прямої фінансової підтримки. По-перше, якщо говорити про державні гроші і наявні механізми в Держкіно та Українському культурному фонді, то уряд уже провів секвестр бюджету на 107 мільярдів гривень і в перспективі продовжить скорочення видатків держбюджету, переорієнтовуючи гроші на потреби оборони та захищені статті. По-друге, якщо мати на увазі не тільки державні фінанси, але й гроші міжнародних донорських організацій, приватних інвесторів чи благодійників, то постають питання, як підтримати і різноманітність медійного ландшафту, і задоволення інформаційних потреб громадян на противагу державній пропаганді, існування якої цілком зрозуміле і виправдане під час війни, але яка має бути обмежена в часі війною.

Одним із запобіжників у цьому може стати підтримка суспільного мовника включно з різноманітними формами його співпраці з іншими учасниками медійного ринку, оскільки Національна суспільна телерадіокомпанія зарекомендувала себе як гравець з незалежною інформаційною політикою і спроможністю виконувати покладені на неї суспільством функції навіть у нових складних обставинах. Корисним підходом може також бути цільове фінансування створення певного контенту – наприклад, який зачіпає певні теми, відповідає на певні запитання. Крім того, важливою є підтримка медіа тими їхніми власниками, які мають великі бізнеси в інших сегментах економіки. Дивно чути, що деякі з них з початку повномасштабної агресії відмовилися дофінансовувати втрати рекламних доходів, які не можна компенсувати скороченням видатків редакцій. В Україні зараз усі втрачають в кращому випадку гроші та майно, а дехто просто в ці хвилини втрачає й життя. В таких умовах підтримати власні медіа – це те саме, що пакувати на своїх складах гуманітарні харчові набори чи виготовляти в своїх заводських цехах протитанкові їжаки. Насправді це найменше, що можна зробити, щоб Україна не просто перемогла в цій війні, а й вийшла з неї саме з тими демократичними цінностями, які наші громадяни в ній і обстоюють.