В один із днів цього тижня я їхала в таксі. Таксист виявився фахівцем із міжнародної політики (інакше й не буває) і попросив розказати про мої враження від президентського форуму в Маріуполі.

— Люди за реінтеграцію чи проти? — запитав він.

— Немає якоїсь однієї думки, яка би переважала, — відповіла я. — Президент Зеленський навів нам цифри: 21 % мешканців неокупованих територій виступають за те, щоби продовжувати бойові дії до перемоги, 22 % — за те, щоби почати перемовини про особливий статус ОРДЛО в межах України, 20 % — за те, щоби здійснювати економічну та територіальну блокаду до перемоги, 10 % — за те, щоби відокремити ОРДЛО від України, відмовитися від цих територій, решта — не визначилися.

— Отже, президент може вчинити, як захоче, — зробив висновок мій водій.

Здається, саме так він і робить. Представники «Слуги народу» у приватних розмовах не приховують, що мають на руках результати досліджень, згідно з якими якби Україна отримала зараз контроль над ОРДЛО та провела там вибори, то їхня політична сила могла би розраховувати на непогані результати. А Сергій Сивохо навіть дав на цю тему інтерв’ю Lb.ua.

У ситуації, коли яке би рішення не ухвалив президент щодо реінтегарції, більшість суспільства його все одно не підтримає, на перший план виходить здатність це суспільство переконувати. Іншими словами, мова про інформаційну стратегію, спрямовану на громадян власної країни.

Під час форуму нам презентували цілком конкретні та дієві складові цієї стратегії: ідеї законодавчих ініціатив щодо обмеження російського впливу на інформаційний простір України (заборона володіти та фінансувати медіа), наведення ладу в сегменті інтернет-ЗМІ, визначення та покарання за інформаційні маніпуляції, російськомовний телеканал на базі іномовлення. Розповсюджувати контент представники влади теж уміють: ютуб та соцмережі працюють у їхніх руках безвідмовно, цифрові передавачі закуплені та встановлюються, і в уряді запевняють, що зможуть забезпечити розповсюдження українського контенту серед 80 % мешканців тимчасово окупованих територій. І тепер на перший план виходить питання, що це буде за контент та хто його замовлятиме й вироблятиме.

Існує хороша концепція про те, що замовником корисного україноцентричного контенту — інформаційного та розважального — може бути Суспільний мовник. Наступного року він нарешті матиме у своєму розпорядженні кошти, співмірні із бюджетами найбільших українських медіагруп, і зможе це собі дозволити. Існує безліч розгалужень цієї концепції — зокрема, про те, що ці кошти можуть бути драйвером для комерційних продакшен-компаній, а вироблений таким чином контент паралельно із Суспільним мовником можуть розповсюджувати мовники приватні — хтось добровільно, а хтось і примусово. Повторюся: все це тільки ідеї для обговорення, частина з яких втілиться в життя, частина — ні.

Ідея залучити НСТУ для виконання такого суспільно важливого завдання є справді хорошою, бо позбавляє нас альтернативи, якої всі подумки бояться: масового виробництва та розповсюдження контенту на замовлення та під змістовним контролем держави. Однак навіть натяк на шанс для розвитку в особі НСТУ фактично ще однієї медіагрупи викликає супротив у медіагруп комерційних. Вони, звісно, це заперечуватимуть, але ми бачимо підтвердження на прикладі радіо: варто було «Українському радіо» показати динаміку зростання аудиторії, як «Тавр Медіа» включив важелі конкурентної боротьби.

Збалансувати інтереси всіх стейкхолдерів цього процесу — завдання непросте. Але тільки виконавши його, можна створити більш-менш стійкий робочий процес та уникнути саботажу. Адже переконати недовірливе та строкате українське суспільство можна, тільки доклавши по-справжньому злагоджених зусиль.

Фото: Офіс президента України