З 18 березня ми практично не бачимо в ефірі ведучої політичного ток-шоу Анни Безулик. З квітня вона відпочиває від телебачення і вважає це найщасливішими днями свого життя, бо ніколи не була без роботи. Тим часом вона продовжує вести переговори про майбутнє ток-шоу, хоча ще не готова зробити вибір. «Переговори йдуть, але їх суттєво гальмує непередбачувана ситуація в інформаційному просторі, - каже Анна. - Треба зачекати». За її словами, вибір є, і він достатньо різноманітний і пов'язаний не тільки з телебаченням. 

ТК  повідомляла, що програма «Я так думаю з  Анною Безулик» перестала  виходити, тому що сплив термін дії контракту між продакшном «Українська медійна група», який її виробляє, та 5-м каналом, який транслював проект в ефірі. За неофіційною інформацією, причиною, що завадила партнерам подовжити контракт, є сума та розподіл витрат на трансляцію і виробництво програми. Анна зізналася, що не бачить політичного підтексту у припиненні виходу своєї програми, радше фінансовий. 

Жорстка в ефірі, Анна в звичайному житті намагається максимально уникати конфліктних ситуацій. Вона вміє дуже довго, нескінченно терпіти, але завжди відстоює свій особистий простір, який їй життєво необхідний.

- Анно, нещодавно Борис Фуксман сказав ТК, що вашим проектом цікавилися великі телеканали, ви не знаєте, які саме?

- Ні. Вважайте, що це для мене приємна новина, і ви знаєте більше. Востаннє ми з Борисом Леонідовичем особисто бачилися 31 березня, це був останній день нашої роботи в Українській медійній групі. Ясна річ, що ми приязно один до одного ставимось. І з усім колективом Української медійної групи нам дуже приємно і комфортно було працювати, спасибі їм велике. Але більше ніяких зустрічей не було. Принаймні, мені не відомо, з ким, про що і які саме переговори веде Українська медійна група.

- Чи не набрид вам формат «Я так думаю»? Чи вважаєте ви його й досі актуальним? Ви казали ТК, що хотіли б, щоби ваша програма розвивалася. Що саме ви хотіли б у ній змінити?

- Є дві принципові речі, які мене не задовольняють у цьому форматі. Ми намагалися від них відходити впродовж останнього сезону настільки, наскільки це було можливо в межах заявленої концепції. По-перше, мені не подобається, що ми були від початку зорієнтовані виключно на актуальні і саме політичні питання. Інколи ми обговорювали абсолютно другорядні речі, якісь парламентські, навіть кулуарні подробиці, замість того, щоб говорити про щось більше, що має безпосереднє відношення до життя людей, і між іншим потребує зовсім іншої технології виробництва та інших умов підготовки. Відхід від цього дозволив би обговорювати речі, які, на мій погляд, є більш важливими, урізноманітнити тематику програми, зробити її більш змістовною, показати набагато більше цікавих облич людей, які є в Україні. Цю річ абсолютно точно треба змінювати, я для себе вже давно прийняла внутрішнє рішення, що ми обов'язково будемо вносити такого роду корективи. І саме їх я вже вписала у видозмінений формат.

Другий нюанс. Сама по собі структура формату є занадто жорсткою. Цей поєдинок - людина напроти людини - не дозволяє нам достатньо вільно модифікувати формат залежно від теми обговорення. А тема інколи цього потребує. Мені хотілося його зробити більш гнучким. Це якщо говорити про формат «Я так думаю».

Якщо чесно, назву я також би обов'язково змінювала, хоча вона вже і стала брендом. Мені її хотілося змінити ще торік. Я була прихильницею іншого варіанту назви.

Є ще деякі технологічні речі, які ми не змогли реалізувати. Вони пов'язані з міжнародною тематикою, з інтерактивом, з багатьма речами, які планувалися мною як невід'ємна частина проекту. Не вийшло їх здійснити з очевидних, зрозумілих причин - фінансових. Але спасибі й за те, що формат у принципі відбувся і в такій якості. Я сподіваюся, що якщо буде можливість надалі виробляти такого роду формати, то одночасно з'явиться можливість використовувати більш різноманітну палітру виробничих засобів.

- Чи були у вас улюблені спікери? Що взагалі ви вважаєте необхідним для «ідеального спікера»? Чим саме має володіти спікер, щоб його запрошували до програми Безулик і не тільки?

- Я думаю, що в кожної з редакторських груп своє визначення ідеального спікера. Якщо ви в першу чергу зорієнтовані на шоу, то очевидно будете запрошувати людину-оркестр, якщо ви хочете, щоб ваше шоу було більше схоже на циркову розвагу, то запрошуватимете клоуна. Для мене ідеальний спікер - це людина, по-перше, безумовно компетентна, по-друге, блискучий оратор та імпровізатор, здатний не транслювати заготовлені меседжі, а мислити вживу, існувати в розмові, реагувати безпосередньо на все, що відбувається. В ідеалі - це людина з харизмою, вона повинна приковувати до себе погляд, це також важливо. Ще для мене особисто було принциповим, щоб людина, яка приходить розмовляти з тієї чи іншої проблеми, мала б якийсь відповідний життєвий бекґраунд. Щоби вона не просто теотеризувала з приводу, а бажано не один рік займалася справою, про яку буде розмовляти. Тобто, якщо це правозахисник, то це не просто людина, яка щойно відкрила для себе поняття захисту прав людини, а спеціаліст, який має певні життєві напрацювання. Це мої особисті вимоги до ідеального спікера. Але треба розуміти, що вимоги в першу чергу ставить формат. Якщо потрібно - запрошують учених або відомих суспільних діячів. Якщо будуть необхідні фріки - запрошують і їх.

- Назвіть, будь ласка, ваших улюблених спікерів...

- У жодному разі не назву. Всі, кого я люблю, про це знають, тому що я ніколи не соромлюся в цьому сенсі освічуватися людям у коханні :).

- Чому в наших ток-шоу беруть участь одні й ті ж самі журналісти? Хоча якраз журналістів - цікавих, досвідчених - в Україні значно більше, ніж, наприклад, політологів?

- Справді, значно більше. Я думаю, що ми в процесі з усіма роззнайомимося. Завжди так виходило, що журналістів ми запрошували останніми, оскільки для них важливою є не тільки тема, але й учасники. Є люди, які реагують швидко, є такі, що дуже заклопотані, є надзвичайно цікаві для нас персонажі, які традиційно відмовляють, і не тільки нам - вони просто нікуди не ходять. І ще важливий нюанс: ми просто не всіх знаємо, ми для себе постійно відкриваємо нових. І кожна нова яскрава людина - це завжди знахідка. Наприклад, уже буквально перед завершенням контракту ми зробили для себе чергове відкриття - це Валерій Калниш, заступник головного редактора «Комерсанта». Блискучий журналіст, який уміє яскраво спілкуватися в кадрі. Я шкодую, що він встиг у нас відвідати тільки два ефіри.

- Де тепер команда «Я так думаю»? Чи вдалося комусь уже працевлаштуватися?

- Вдалося. Не всі без винятку, але більшість потроху почала працювати. Ми намагаємося одне одному в цьому допомогти. Ясна річ, ми зберігаємо команду і сподіваємося, що коли-небудь знову будемо працювати разом. Але очевидно, що рахунків у швейцарських банках у нас немає, діти є, і нам якось треба виживати.

- Які тенденції на сьогодні в розвитку політичних ток-шоу?

- Якщо говорити про розвиток, то я його не бачу взагалі. Я не перший рік спостерігаю стагнацію. Наразі ж якщо збережеться добра українська післявиборна традиція, ми з вами станемо свідками повного переформатування інформаційного простору. Починаючи від зміни власників, завершуючи зміною менеджменту та зміною програм. Очевидно, є шанс побачити нову інформаційну політику. Насправді, на мій погляд, ці процеси в повному обсязі ще не почалися, все ще попереду.

- Зараз увага глядачів до політичних ток-шоу падає, є також очевидне бажання нової влади позбутися гострих глибоких дискусій. Внаслідок чого може бути закрито більшість ток-шоу. З вашої точки зору, що втратить суспільство, якщо це станеться?

- Давайте по черзі. Щодо того, що падають рейтинги. Тут просто співпали дві речі. Будь-які суспільно-політичні програми, політичні ток-шоу, в першу чергу, мають сезонну рейтинговість, тобто ближче до літа рейтинги падають. А цього року на звичайний телевізійний календар накладається по завершенню виборів ще очевидний нормальний емоційний відкат після передвиборного напруження, хоча будь-яка резонансна яскрава подія може змінити ситуацію.

Щодо гострих дискусій. Дозвольте зауважити, що гострі і глибокі - це все ж такі різні історії. Щасливі ті, кому інколи вдається це поєднати.

А тепер про суспільні втрати. Є дві дуже важливі речі, які треба розуміти. По-перше, Україна - плюралістична держава. У нас із кожного питання чи проблеми існує декілька думок. У нашій країні дискусії - це єдиний можливий варіант збереження толерантних настроїв у суспільстві. І в цьому повинна бути зацікавлена в першу чергу влада. Я особисто вважаю, що толерантність повинна бути в Україні національною ідеєю. І тоді все, що ми маємо (мультикультурність, різну геополітичну орієнтацію), буде нашою природною перевагою. Ми можемо абсолютно вільно вести переговори із Заходом, і зі Сходом, ми всюди маємо свою діаспору. Ця різноманітність українського суспільства є унікальним подарунком долі. Але для того, щоби сучасна українська спільнота мирно співіснувала, вона повинна дискутувати, обговорювати питання. Це настільки ж об'єктивна річ, як оцей дощ зараз за вікном, він іде і все.

Подивіться, що нині відбувається навколо влади. Тільки останні події: ситуація з ураном, домовленості в Харкові. Запитань виникає більше, ніж висновків. Що насправді було підписано в Харкові? Газовий бартер - перемога чи пастка? В яких умовах і як відбувалися переговори? Чому обрані народом керманичі поводяться як бійці підпілля «в умовах абсолютної втаємниченості»? Чи є насправді інші домовленості, які обговорюються? Я розумію, що найбільш знакова річ - подовження перебування ЧФ в Севастополі ще на 25 років. Але чи не є ЧФ таким собі Дмитром Володимировичем Табачником у Кабміні, на якому зосереджено всю увагу, і ми не помічаємо, що відбувається крім цього? А в яких ще сферах зацікавлені російський бізнес та російська економіка? Чи відповідає дійсності, що нібито в списку підприємств, до яких існує інтерес, є не тільки державні, а й приватні підприємства? Це окремо цікавий момент для деяких вітчизняних олігархів, які намагаються нашвидкоруч здружитися з владою. Політичний «момент істини» - чи самовизначиться опозиція? І найголовніше - то чи є насправді в Україні громадянське суспільство, і якого роду повинна бути сьогодні його діяльність? Продовжувати можна нескінченно. Як на мене, прості, очевидні запитання. І перший, хто зацікавлений, щоб вони обговорювалися, а не зашумлювалися супроводом банальностей із папірців, - це влада. Тільки тоді вона буде контактною, а її дії - зрозумілими. Інакше ми будемо спостерігати ескалацію невдоволення, яке не обов'язково буде публічним і виллється  на вулиці. Після 2004 року навряд чи масштабне емоційне піднесення зможе швидко повторитися, це протиприродно, на мій погляд. Але це означає, що всі «суспільні дискусії» будуть, як і в радянські часи, зосереджені на кухні. Повірте, це тільки мінус. Влада, від якої на кухнях ховатиметься народ, дуже швидко переплутає, інтереси якої країни вона захищає, і втратить майбутнє. І треба бути надзвичайно недалекоглядною людиною, щоби такого роду речі не прораховувати.

Тому - які ток-шоу будуть, які будуть відкриватися чи розвиватися, - це питання часу. Я можу говорити тільки про ті об'єктивні фактори, які бачу. А далі все буде залежати від елементарної наявності здорового глузду тих, хто визначатиме в цій країні інформаційну політику. Якщо він буде, ми побачимо конструктивний розвиток, якщо ні, то - ні.

- А що вас особисто не влаштовує в наших ток-шоу? І завдяки чому ваше ток-шоу на 5-му каналі було значно глибшим, ніж на «Плюсах»?

- По-перше, спасибі за комплімент. Це означає, що ми розвиваємося. Глибшим, тому що ми відійшли врешті-решт від запрошення людей за політично-партійною ознакою. Ми змогли собі це дозволити, хоча насправді це був певний ризик.

Є один фокус. Ми завжди були прибутковою програмою. Нам завжди доводилося шукати компроміс між змістом і часткою в ефірі. На комерційних каналах усі намагаються підтримувати напрацьований прибутковий механізм, оскільки всі ми бізнес-залежні люди, повинні давати ще й показники в ефірі, а не просто творити у своє власне задоволення. Це надто велика розкіш. І тому на каналах із більшим покриттям та більшою часткою, з більш масовою аудиторією набагато важче ризикувати і змінювати розстановку пріоритетів при підготовці проектів.

На 5-му ризикнути нам було легше, оскільки ми боролися за іншу частку, але не одразу. На цьому каналі ми стали відомими завдяки сарафанному радіо, бо не було ніякого особливого промо. Ще, на мій погляд, була недоречно задовга літня пауза. Тільки в жовтні ми відчули, що почали виходити на середню стабільну четвірочку, а в межах 5-го каналу це був якісний показник. І тоді в мене з'явилося відчуття, що нижче ми не впадемо.

Саме тоді ми ризикнули й почали вибудовувати розмову не за політознаками, припинили ганятися за спікерами, які вважаються в нас найбільш привабливими. Причому для себе з'ясували: якщо аудиторію цікавить саме зміст програми, то так звані рейтингові політики рейтингу не гарантують. Це унікальна річ. Приходить людина, яка з точки зору політичної розкрутки є другорядним, якщо не десятирядним членом якоїсь політичної сили, але є безумовним, беззастережним фахівцем з якогось питання, - і рейтинги зростають. Приходить заступник голови якоїсь політичної сили - і цифри падають.  

По-друге, саме таких змін у діалозі потребувала аудиторія 5-го каналу, яка є певним чином налаштованою, активною, переважно освіченою, готовою до такого роду розмов. Крім того, приходила незадоволена відсутністю змістовних коментарів аудиторія з інших каналів. Мені здається, що саме змістовний дисонанс зіграв на нашу користь. У глядача сьогодні з'явилася певна втома від нескінченного жонглювання і маніпулювання фразами, які нічого не пояснюють. Коли почалися живі ефіри в 2004 - 2005 роках, суспільство, здається, не могло ними надихатися. Це був свіжий ковток повітря. А потім розмова перетворилася на заяложене шоу, своєрідний телевізійний перфоменс.

- Чого вам не дозволяли робити на «Плюсах»? І чому не дозволяли?

- Такого не було, щоб не дозволяли. Очевидно, я скажу зараз крамольну річ, але на «Плюсах» працювала категорія людей, яким ніхто ніколи не дозволяв собі приносити будь-якого роду темники, або давати згідно з ними якісь вказівки. Мені пощастило - я належала якраз до цієї категорії. У мене в сенсі «заборон та дозволів» було єдине в житті непорозуміння, причому, етичного характеру. Пам'ятаю, що єдине категоричне невдоволення виникло у Володимира Давидовича Оселедчика, коли він побачив в ефірі анонс проекту зі згадкою Сергія Бодрова, який якраз нещодавно загинув. Так вийшло, що один із наших гостей припустив порівняння, в якому згадав і Сергія Бодрова. Програма тоді виходила в запису, під час запису проекту Сергій був ще живий, анонс же вийшов в ефір уже після трагедії і, тут я погодилася з керівництвом, промо дійсно треба було змінити.

А на загал ми просто всі, не домовляючись, розуміли: вульгарність, поганий смак, хамство, халтура на каналі є неприйнятними. Ми всі знали, що бачимо Україну незалежною, європейською, демократичною країною, і створюємо відповідне телебачення.

В останні місяці програми «Я так думаю» на «Плюсах» нас, зрозуміло, намагалися переорієнтувати. Це все робилося під приводом переформатування програм, необхідності змін з урахуванням нових тенденцій мовлення на каналі. І під гаслом: «Давайте нарешті будемо робити, Аню, те, що насправді цікаво людям». Я попросила роз'яснити, що саме мається на увазі, бо очевидно, що з радістю погодилася б, оскільки все життя мріяла робити те, що насправді цікаво людям :). Мені було сказано: «Вчора на Окружній машина збила двох проституток. Скільки їх там ще нещасних стоїть! Запросіть їх у студію і поговоріть». Зі свого боку, як людина професійно цинічна, я сказала, що не проти висвітлення життя проституток в українському телевізійному просторі, але очевидно йдеться не про переформатування, а про зміну жанру. Якщо ми інформуємо про надзвичайну дорожню подію всеукраїнського масштабу, то для цього існують новини, якщо це кримінальна хроніка, то, напевно, треба говорити про підготовку якогось кримінального проекту, якщо йдеться про якусь непересічну життєву історію проститутки з Окружної, то потрібен жанр докудрами. Ні, сказали мені, ми робимо суспільно-політичне ток-шоу :). Про зміну жанру не йдеться :).

- Чого б ви не робили в журналістиці ні за які гроші?

- Можу сказати вам так, що «ні за які гроші» - це прекрасна і благородна причина чогось не робити, але скільки насправді існує стільки обставин, що ламають людей. Просто чудово розумію, що в житті ніколи не треба говорити «ніколи». Від суми та від тюрми, як знаєте... Очевидно, я все життя намагалася уникнути сорому. Якщо пощастить, так буде й надалі.

- Кажуть, що Порошенку наполегливо пропонують продати канал Колеснікову. Уявимо, що це сталося - ви б пішли працювати на канал із новими власниками?

- Ви знаєте, мене набагато більше цікавить навіть не прізвище власника. Між іншим, з огляду на об'єктивні телевізійні реалії в мене щодо якості роботи ТРК «Україна» чи не найменше застережень, скажу вам чесно. Для мене принциповим є інше: який власне канал власник збирається створювати, хто буде ідеологом цього каналу, хто буде топ-менеджером.

- Які умови для вас є принциповими, коли ви домовляєтеся про співпрацю?

- Принциповими є, по-перше, правила гри: свобода у виборі теми, запрошенні гостей, невтручання безпосередньо в зміст програми. Я насправді не розумію ручного керування чи втручання в такого роду роботу, якою є моя. Просто тому, що це неефективно, це означає знищити проект від початку. Або ти робиш ефективний дискусійний проект, або він буде нецікавим, його не будуть дивитися.

По-друге, важливі певні умови роботи, тобто яким спектром виробничих засобів ми можемо оперувати (чи будуть включення, якого роду відеоматеріал ми зможемо отримувати тощо). По-друге, бізнес-показники, те, за що повинна відповідати я, а також моя команда. Для мене про певні взаємні зобов'язання завжди було принципово домовитися заздалегідь. Просто тому, що те, що я обіцяю, завжди виконую.

- Чи пропонували вам іти в політику? До Верховної Ради? Ви уявляєте себе в ролі політика?

- Пропонували. Вибачте, я для себе поки що не бачу місця в українській політиці. Просто я чудово усвідомлюю, що політика, в усі часи і в усіх країнах - це мистецтво можливого, і що для політика вміння досягати компромісу - це інколи компроміс із власною совістю. Але ж має існувати межа.

- Чи дивитеся ви Савіка Шустера, Євгена Кисельова, Андрія Куликова? Що б ви точно не робили, як вони? Хто вам цікавіший? Колись Савік казав, що він хотів би вести з вами проект...

- Савіку спасибі, приємно. Колег принципово не обговорюю. Завжди намагалася дивитися, але суто з технологічної точки зору. Просто для того, щоб ми не повторювали і не дублювали тем і запрошених. Уважніше завжди дивилася Андрія Куликова. По-перше, з тих міркувань, що в нього більше експертних думок, а мені це більш цікаво, а по-друге, щоб не влаштувати тавтологію в ефірі, тому що ми виходили одразу після нього.

- Чи не хотіли б ви себе спробувати в іншому жанрі?

- По-перше, я вже працювала в іншому жанрі і практично можу це робити. Це цікава для мене історія. Я зараз ношуся з однією ідеєю, поки що не хочу розповідати деталі. Вона не праймова, але, на мій погляд, вона дуже важлива, тому що можна отримати абсолютно унікальний контент, свідчення, які насправді давно вже необхідно було зібрати. Так ось, цей проект не має ніякого відношення до того жанру, яким я зараз займаюся.

Я насправді не обираю той чи інший жанр. Просто намагаюсь у якийсь спосіб реалізувати себе в професійні сфері. Ми, телевізійники, насправді дуже щасливі люди, бо напряму чи опосередковано завдяки своїй роботі постійно обмінюємося враженнями із навколишнім світом.

- Чи кликав/кличе вас Роднянський у Росію?

- Ніколи не кликав. Мені здається, це такий собі стереотип, бо мені часто ставлять це питання. Очевидно, цей стереотип сформувався, оскільки Олександр Юхимович поїхав працювати до Росії на хвилі успіху «Плюсів». Чомусь у багатьох виникло уявлення, що він мав забрати із собою всю команду і вирушити з нею на завоювання Москви. З точки зору побудови телевізійного бізнесу - це повна нісенітниця. На мій погляд, це був би нонсенс, якби він почав забирати із ефективно працюючого українського каналу людей до Росії.

Треба враховувати ще одну річ: я людина, яка професійно, особистісно зорієнтована на цю країну, в силу багатьох обставин, не тільки професійних, а й особистих. У мене був достатньо широкий вибір місця роботи в інших країнах ще по завершенню навчання в університеті, але я тоді від цього відмовилася. Очевидно, що це питання для мене далі не виникало.

Хоча інколи життя змушує зробити вибір. Наприклад, мені особисто дуже прикро, що Оля Захарова - найкращий, безумовно, телевізійний дизайнер України - зараз більше працює в Росії. Мені просто шкода, бо в той час, поки вона працює там, ми тут втрачаємо.

- Як ви оцінюєте зараз формат «Плюсів»?

- Ніяк. Про «Плюси» - або добре, або ніяк. Про контент цього каналу «Детектор медіа» вже так багато писала, що я навряд чи щось додам. А з точки зору економічної ефективності рестайлінгу, який відбувся, інформація також відома: він невдалий.

- Під час вашого останнього сезону на «1+1» ви вели проект «Сто відсотків Україна», закритий каналом через незадовільні показники. Вам сподобався цей формат? Як ви гадаєте, чому не вдалося зацікавити ним глядачів?

- Я насправді надзвичайно щаслива, що формат закрили. Поясню чому. Замислювався він за рік до старту. Ще до того, як про існування цього формату дізналися наші брати в Росії. Очевидно, що компанії, які виробляють формати такого роду, як «Перший мільйон» чи «Найрозумніший», які успішно йшли на «Плюсах», були зацікавлені запропонувати свій продукт людям, котрі вдало реалізували придбаний у них раніше формат. Тобто вони прийшли з Pover of Ten до «Плюсів». Тоді рішення про придбання цього формату приймав Юрій Зінов'євич Морозов, Володимир Карташков брав участь у обговоренні.

У рідній версії формату його веде політичний оглядач. Від початку була ідея, по-перше, ставити програму в неділю перед підсумковим випуском новин, по-друге, прив'язувати його до актуальних подій тижня, і по-третє - запрошувати суспільно відомих діячів і персонажів, для того щоб вибудувати внутрішню драматургію на співставленні думок авторів новацій, які відбуваються в суспільстві, і сприйняттям цих новацій громадянами. Погодьтеся, не завжди в людей наявне адекватне уявлення щодо реального ставлення суспільства до їхніх дій. От на цьому контрасті й повинна була вибудовуватися програма. Власне, тому й запропонували її вести мені, а не ведучому суто розважального жанру.

Але на «Плюсах» бюджети затверджувалися в той час нескінченно довго. Якщо в датах, то рішення про те, що проект буде, було прийнято в серпні 2007 року. До реалізації проекту ми підійшли влітку 2008 року. Тобто минув рік, за який встигли реалізувати свій проект наші російські колеги (ясно, що вони його робили в абсолютно розважальному напрямку), СМЕ та «1+1» отримали нове керівництво, формат каналу почав зазнавати змін, виявилося, що й завдання абсолютно інші стоять, і проект буде абсолютно інший, і участь у ньому братимуть інші гості...

І відмовитися я не могла, бо на каналі вже почалися розмови про майбутні скорочення, а на проекті зав'язана величезна кількість людей. Якби я в останню хвилину влаштувала демарш, то уявіть, що б це означало для всіх нас. До того ж, і час виходу в ефір було змінено. Проект до останнього планувався на передпрайм вихідного дня, і вже після того, як відзнялися перші програми, мені стало відомо, що програму вирішено поставити у п'ятницю в прайм. Я особисто вважаю, що це була не просто помилка, це була катастрофа. Цей проект апріорі не міг витягнути прайм. Подивіться, з якими цифрами зараз ідуть ігрові розважальні ток-шоу в українському ефірі. Як можна було в цьому жанрі і з таким змістом конкурувати в п'ятничному праймі? Потім, як наслідок, зрозумілі менеджерські судоми - проект почали ганяти по сітці. Вже коли почалися швидкі спорадичні пересування по сітці мовлення, я зрозуміла, що на часі закриття, і просто чекала, коли це відбудеться.

Для мене це був, з одного боку, надзвичайно цікавий професійний досвід, спасибі всім, із ким пощастило попрацювати над проектом, з іншого - для мене це була така ноша, яку й кинути не можна, і нести не дуже приємно.

- Як ви оцінюєте те, що фактично остання людина зі старої команди «Плюсів», Ольга Герасим'юк, теж не знайшла собі місця на каналі? Чому Ткаченко не зміг (чи не захотів) працювати зі старою командою?

- Для мене такий розвиток подій був тільки питанням часу. На мій погляд, особистість такого масштабу, як Ольга Герасим'юк, апріорі не могла вписатися в сьогоднішній здрібнілий формат «Плюсів». А про менеджерські рішення Ткаченка краще запитувати в самого Олександра Владиславовича.

- Чому ви з Людмилою Добровольською й Олесем Терещенком погодилися на мирову з «Плюсами»? Хто її пропонував? Чому ви відмовилися від позову?

- Я не можу коментувати моменти, пов'язані з підписанням мирової угоди. Можу тільки пояснити деякі речі щодо себе особисто. По-перше, для нас уся ця історія була важливою з однієї простої причини - ми хотіли зрозуміти, спрацює редакційний статут чи ні. Його взагалі свого часу писали Лесь Терещенко, Андрій Тичина, я допомагала корегувати. Все це, як ви пам'ятаєте, робилося, щоби після 2004 року запобігти втручанню власників у редакційну політику. Приймалося відповідне законодавство, Нацрада розсилала каналам попередження... Так ось, хочу вам сказати, що статут не спрацював. Ми маємо офіційного листа від Нацради, в якому вказано, що відносини між журналістами та власниками і менеджментом регулюються виключно трудовим законодавством. Відтоді вся наша історія відразу перетворилася на трудовий спір. І мирова, в наших вітчизняних реаліях, стала формою найвищого вияву справедливості. До того ж, я взагалі дуже важко сприймаю будь-яке з'ясування стосунків, тим паче публічно. Саме тому мені подобається, що все завершилося з формулюванням «задоволені обидві сторони». Особливо приємно було святкувати Новий рік, знаючи, що в цій історії поставлено крапку.

- Як ви оцінюєте останні зміни в гуманітарній політиці нової влади?

- Мені не дуже подобається відхід від спрямування на європейську модель освіти. Це фактично ледь не єдина реформа, яку хоч якось було реалізовано попередньою владою. З помилками, на мій погляд, оскільки я ніколи не була прихильником різких рухів. Я чудово розумію, що ідеальна система переходу на незалежне оцінювання мала би відбуватися поступово і більш продумано. Випускникам обов'язково потрібно було давати можливість вибору, тому що інколи це перетворювалося на родинні чи особисті трагедії. Але зараз також незрозуміло, чому і з яких причин починається відхід від незалежного оцінювання. Адже підготовка до цієї системи почалася, між іншим, ще за прем'єрства Віктора Януковича і з благословення Дмитра Табачника. Вони також батьки незалежного оцінювання. Ясна річ, трошки непокоїть питання: а чому ініціативи міносвіти зараз так масово й активно підтримує ректорат? Одним словом, шукайте тих, кому вигідно. Думаю, тут проблема не в ідеології.

- На вашу думку, за яких умов у нас може створитися сильна опозиція?

- У нас буде відповідальна і мудра влада і сильна потужна конструктивна опозиція, коли в цій країні критична маса політиків буде державними діячами з державним мисленням. У нас більшість політиків кон'юнктурники. Мені здається, що ми ще далекі від цієї ідеальної моделі, хоча побачимо, як вплинуть на політичний процес останні події. Це прекрасний каталізатор, він дає опозиції можливість оперативно працювати не тільки в напрямку заходу чи центру країни, а розширювати свій вплив на сході та півдні, як не дивно.

- Що у вашому житті є крім роботи? Чим ви захоплюєтеся?

- Робота, ясна річ, - частина мого життя, але тільки частина. А все решта, як і у нормальних людей: родина, дитина. Захоплююсь подорожами, читанням, театром, кіно. І ще сподіваюся, що буду захоплюватися садівництвом, у мене з'явилась така можливість.

Хоча вдома в мене виживають тільки квіти стійки :).

 - Чому, закінчивши фізико-математичний факультет, ви вирішили працювати на телебаченні?

- Я почала працювати на телебаченні, оскільки сприймала це швидше як чергове хобі. Тим більше, що я все життя займалася написанням різних сценаріїв. А врешті-решт обрала як професію, бо сподівалася, що телебачення зробить моє життя більш захопливим і різноманітним. Це те, чого б мені бракувало, якби я займалася тільки математикою. Мені здається, я тоді зробила правильний вибір.

- Ким хоче бути ваша дочка? Ви б хотіли, щоб вона займалася журналістикою?

- По-перше, в неї настрої змінюються щодня, бо їй лише 14. Сьогодні вона хоче бути дизайнером, завтра - йти в журналістику, післязавтра в неї вже нове захоплення. Ким вона буде, не знаю, це треба запитувати в неї.

Щодо журналістського майбутнього, то я скажу так. Поки що я проти того, щоби вона отримувала журналістську освіту. Вона вчиться в гуманітарному ліцеї, певну кількість філологічних знань уже має. Вона прекрасно пише, і вже отримала свій перший гонорар. У неї немає ніяких застережень щодо білого паперу, в хорошому активі українська, російська й англійська. На мою думку, щоб бути професійним та успішним журналістом, сьогодні варто мати спеціальні галузеві знання. Наприклад, якщо ти хочеш писати про економіку й мати можливість предметно, критично підходити до тих процесів, які там відбуваються, бажано отримати знання економічні. Тобто, я за розширення багажу знань.

- Чи ведете ви зараз із кимось переговори про співпрацю?

- Переговори йдуть, але їх суттєво гальмує непередбачувана ситуація в інформаційному просторі. Складна політична ситуація накладається на дуже складну фінансову. Це викликає параліч ринку, інформаційного зокрема. Єдине, що можу вам сказати, - що вибір є, достатньо різноманітний, і пов'язаний він не тільки з телебаченням. Будемо дивитися, я поки що не поспішаю. Це найщасливіші три тижні в моєму житті, я раніше жодного дня не була без роботи. Наша робота, звісно, не мішки тягати і не в шахту спускатися, але нервове навантаження було настільки страшенним, що ми інколи почувалися навіть фізично виснаженими. У будь-якому випадку, я ще не готова зробити вибір, треба почекати.

- Якось під час прямого ефіру ви заявили, що відмовляєтесь продовжувати вести програму, поки ваш гість депутат-бютівець Сергій Соболєв не вибачиться перед вами за безпідставні, на вашу думку, підозри у замовності вашого проекту. Вам часто вдається відстояти себе поза межами телестудії?

- В тому випадку не було нічого особистого, тільки професійне. На телебаченні, мені здається, це вже стало нормою: огульні, безпідставні звинувачення на адресу журналістів, які ми самі, між іншим, частково підживлюємо. Це все не просто є зневагою до людей, а ще є й знеціненням власної професії. Будемо вважати, що на якомусь етапі я прийняла рішення з цим не миритися. Ви помітили, що в ефірі я завжди працюю з цілим стосом паперів, хоча майже не зазираю в них? Все, що в них записано, існує для того, щоаби мати в своїх руках безпосередньо під час дискусії в ефірі аргументи: точні посилання, цитати, фактаж, із чіткими вказівками де, коли, ким, за яких обставин це було оприлюднено. Власне, це і називається «журналістська робота», бо я не розумію таких посилань, як «люди кажуть». Якщо я витрачаю сили, час і здоров'я, щоб бути аргументованою, то думаю, що маю повне моральне право вимагати від політиків аргументувати їхні слова. Треба навчитися це робити, інакше ми просто приречені на професійне самознищення.

А в житті все навпаки. Наскільки я жорстка в ефірі, настільки в житті намагаюся максимально уникати конфліктних ситуацій. Якщо я на них виходжу, то, будьте певними, в мене просто не було іншого виходу. Я вмію дуже довго, нескінченно терпіти, хоча можу інколи раптово зірватися, і за хвилину мені вже стає соромно, що я собі це дозволила. Але я завжди намагаюся відстоювати свій особистий простір, який мені життєво необхідний.

Фото Павла Старостенка