Це запитання «Детектор медіа» винесла в анонс публікації «Профспілковий кайдашизм» (12.08.2008), що викликала емоційні відгуки в коментарях. «ТК» ретельно «розібралася у витоках ситуації і дала читачам поживу для роздумів», але… не надала своєї відповіді на запитання з анонсу. Висновки читачі мають зробити самі. Проте, серед очевидно достовірної і змістовної інформації «ТК» не вистачає деяких обставин, які надали би публікації контекст. А так важко зрозуміти логіку подій і уявити можливі наслідки. Чи не тому сама автор Світлана Остапа ніби демонструє деяку розгубленість перед навалою конфлікту: «Ну чого сваритися, – думала я, – адже одна сім’я. Чи й правда потрібно, щоб груша всохла, і тоді настане мир і тиша?».

 

З точки зору суто професійної, журналіст обмежує розслідування запитаннями першого ряду: ХТО І ЩО. Припустимо, наприклад: ми достовірно встановимо «хто винен», назвемо конкретні імена і їх засудимо. Що отримаємо у підсумку? У кращому випадку цапів-відбувайлів. Та хіба це потрібно спілці? Висновки ж і прогноз можуть підказати лише відповіді на запитання другого шару: ЧОМУ? Отже,

 

Автор статті «Профспілковий кайдашизм» не звертає увагу на той важливий факт, що проблема має не локальний, а загальний характер. Конфлікт КНМП – НМПУ – це конкретний вияв загальних, об’єктивних за своєю природою, суперечностей «центр – регіон» («Сліпець казав: побачимо!», «ТК», 31.07.2008). Пригадаймо тривалу боротьбу міських громад і регіонів України за автономію. Майже всі політики і партії погодилися, що потрібне місцеве самоврядування, розподіл податків знизу догори, місцеві бюджети – аж до федералізації в майбутній перспективі. Адже, із столиці місцеві проблеми вирішувати неможливо, і тому так не може бути в жодній демократичній країні.

 

Але в цій аналогії існує важлива відмінність. Якщо українські органи управління регіонами створювали царат, потім Генсек ВКП(б) у напрямку згори донизу, то НМПУ формувалася у зворотному напрямі: знизу догори. Її заснували автономні регіональні спілки для координації своєї роботи, для солідаризації журналістів у масштабах всієї країни.

 

І все було би добре, якби демократична форма відповідала фактичному змісту. А фактично більшість регіональних організацій були створені за ініціативою і за допомогою Києва. Це – як сталінська конституція: оголосила самостійність союзних республік аж до права виходу із СРСР: тоді як голодомори, терор ГПУ і НКВС, репресії КДБ виключали навіть думку про незалежність. Але, коли Москва заслабла, саме на це (ніби суто формальне) право послалася Україна, денонсуючи угоду про СРСР.

За таким же, у принципі, сценарієм пішли події і в НМПУ. Її керівники від самого початку будували стосунки з регіональними організаціями за демократичним по формі, але автократичним за змістом вертикальним принципом. Мабуть, інших стосунків активісти медіаспілки просто не знали: адже і КНМП створена на цих же, клубних  засадах («Соціальний характер медіапрофспілки – нордичний?», «ТК», 24.04.2008). Цей шлях приніс тимчасовий успіх, допоміг спілкам оперна́тіти. Їм потрібно було допомагати, контролювати і тому подібне. А їх керівники, у свою чергу, також не уявляли інших принципів стосунків, ладні терпіти командні методи заради самого існування своїх осередків. Бо без підтримки київського «даху» вони одразу підуть у небуття.

 

Інша справа – спілки, які стали самодостатніми. Вони виявляють невдоволення вказівками з центру, якщо ті суперечать їхнім інтересам. А центр (комітет НМПУ), як і у випадку із СРСР, не знає іншої моделі поза вертикаллю і наполягає підкоритися. Керівники комітету НМПУ не можуть уявити, що регіональні організації мають право на помилки і навіть відверті дурниці – бо це їхніпомилки, за які вони мають відповідати перед тими, хто їх обрав. А зовсім не перед київським керівництвом.

 

Тепер згадаємо, що українським регіонам автономію тільки обіцяють, але не дають: бо кожний наступний уряд (незалежно від партійних кольорів) і кожний президент блокують реформу. Всім давно відома головна причина багаторічного тупцювання: боротьба за ресурси. Поставимо питання: чи не цим же пояснюється «профспілковий кайдашизм»? Активісти цього не визнають: дехто навіть не усвідомлює.

 

Але давайте придивимося до дій опонентів. Чому загострення стосунків співпало із припиненням грантування? Може, тому що ресурс спілок суттєво зменшився, а дефіцит завжди підсилює конкуренцію? Чому зміна лідера співпала із загостренням взаємопоборювання? Хіба не природно, що головною проблемою є найстарша, а ще й має козир у вигляді повної юридичної незалежності.

 

Ще і ще раз повторюю: активісти спілки мені особисто глибоко симпатичні, я впевнений, що всі вони щиро прагнуть побудувати життєздатну спілку. І докладають до цього великих зусиль. Не хочу нікого з них образити, тому знову знімаю всі власні імена: у тексті фігурують лише соціальні ролі. Спробуємо не винних шукати, а саме шляхи лікування.

Новообраний голова комітету НМПУ отримав господарство не у кращому стані і проблему ресурсів намагається вирішити по-простому: дайте нам гроші – і ми зробимо («Профспілка: to be or not to be?», «ТК», 24.04.08). Мабуть, треба дійсно зробити щось. А що саме і яким чином – хто знає?

 

У той же день у пості до виступу голова отримав досить жорстке заперечення: «Оминаючи обґрунтування принципів роботи, обговорення програми і її схвалення громадою, голова береться одразу здійснити «заходи з реалізації» …Не викликає жодних заперечень, що спілці потрібна «дієва виконавча структура». Припустимо, що гроші на неї знайшлися. Але хто ж вам їх дасть, якщо ви: не погодили ваші плани із спілчанами; не оприлюднили навіть ті загадкові плани; не довели вашу компетентність».

 

З того часу минуло чотири місяці, і голова міг би переконатися, що прогноз опонента виправдовується. Чому? Тому що не може спрацювати принцип, де «в основу лягає усталена бізнес-схема.» Бо будь-яка бізнес-схема передбачає надання проекту, який має переконати акціонерів чи позичальників, що вкладені кошти принесуть певні дивіденди. Наші ж «менеджери» гроші (внески) від спілчан (акціонерів) вимагають, а проекту не показують. Про який бізнес і менеджмент тут можна говорити?

 

Запитання, на жаль, і сьогодні залишається без відповіді: спілчани досі толком не знають, ЩО, ЯК і ЧОМУ збирається робити голова. Можливо, серед його намірів є й корисні, ефективні проекти. Можливо, він навіть надав цю інформацію членам комітету, але всім іншим вона залишається невідомою. В наявності фатальна суперечність: плани утаємничуються від «рядових», тоді як саме вони мають сплачувати внески, на які розраховує голова. Можливо, він досі сподівається, що внески «забезпечать» керівники регіональних організацій? Так у них же аналогічні проблеми, не можуть відповісти «рядовим»: «За що вам платити?».

 

Відсутність механізму зворотного зв’язку дозволяє не відповідати на запитання знизу: можна гнути свою лінію до повної перемоги (над ким?). Тож, у травні комітет НМПУ ухвалив рішення про централізацію сплати членських внесків. Із точки зору чисто технологічної, концентрація ресурсів (внесків) – цілком логічний шлях, якби це відбувалося у суто бізнесовій структурі. Але ж це профспілка – виключно добровільна громадська організація. Вона спочатку має надати карт-бланш комітету на такі надзвичайні заходи, а вже потім – будь ласка. Навряд регіональні організації підуть на це: бо централізація внесків тягне за собою повну ліквідацію залишків автономії регіональних спілок і перетворення національної організації на суто вертикальну структуру.

 

Чи дивно, що заперечила одна з небагатьох самодостатніх організацій – Запорізька. 2 червня розсилкою прийшло повідомлення: «28 мая состоялось заседание комитета ЗНМП, где мы обсудили предлагаемые Комитетом НМПУ нововведения и решили, что считаем их для себя несколько преждевременными».

 

Не погоджується і голова комітету Київської спілки, яку комітет НМПУ «обклав» підвищеними внесками.

 

Комітет будь-якої працездатної спілки буде змушений обрати аналогічну позицію: інакше члени спілки, які цей комітет обирали, не зрозуміють. Хіба це не логічно? Хіба цього не можна було передбачити? Шановні керівники комітету, станьте на хвилинку на місце лідера регіональної організації і подивіться на свої рішення. Побачите цікаву мізансцену: дитина (НМПУ), що отримала паспорт (членство в міжнародній організації), намагається «построїти» батьків-засновників.

 

За які пряники? «Члени КНМП користуються всіма правами і привілеями членів НМПУ, зокрема можливістю отримати міжнародну журналістську прес-карту FG. КНМП не є членом Міжнародної федерації журналістів, а НМПУ є. У цій частині ми бачимо, що КНМП є складовою НМПУ», –зазначивголова («Профспілковий кайдашизм», «ТК», 11.08.2008).

 

Щодо «прав і привілеїв» – може, хто з киян знає? А прес-карту можна отримати у НСЖУ, як уже і зробили кілька київських журналістів, не дочекавшись від НМПУ заявлених і оплачених карток. Що з мотивації залишається?

«Єдиним, як на мене, доводом на користь підтримки НМПУ з боку КНМП могло бути сподівання, що новообраний комітет Національної спілки відновить внутрішню взаємодовіру і налагодить солідарність усередині організації. Це могло би помножити об’єднаний потенціал регіонів. Зробити це не можливо, якщо не продемонструвати свою відкритість до діалогу, запропонувати демократичні методи координації роботи, врахування специфіки конкретних організацій», – угадайте з трьох разів, звідкіля цитата. Відповідь правильна: «Сліпець казав: побачимо!» («ТК», 31.07.08).

 

Тому мене й зацікавило: чому в тій же «Телекритиці» за пару тижнів після пояснення сутірозбіжностей Світлана Остапа все ж дивується, що КНМП вливатись у НМПУ не поспішає. Соціологи це називають натуралізацією концепту: якась ідея подається так, нібито це природно і не потребує жодного обґрунтування. Таким міфом, що не потребує обґрунтування, в нашому випадку стала потреба позбавити КНМП автономії.

 

У результаті дехто, перескакуючи через суть, запитує: ЧОМУ КНМП не вливається? А ви зробіть крок назад і спробуйте відповісти: НАВІЩО КНМП вливатися і відмовлятися від автономії? Хто і що від цього виграє? Чим автономія КНМП заважає спілчанам? Чи дійсним джерелом конфліктів є сама по собі автономія? На жаль, ці запитання залишилися за межами «Профспілкового кайдашизму».

 

«ТК» також не помітила, що пояснення першого заступника голови комітету НМПУ ставить форму в суперечність із змістом: «Після проведення установчого з’їзду НМПУ виникла ситуація, коли формально у деяких профспілкових організацій виник подвійний статус. З одного боку, вони є засновниками НМПУ, а з іншого, вони мають реєстраційні документи, видані ще до виникнення НМПУ, як самостійна місцева організація. Їм потрібно було пройти перереєстрацію. Майже всі так і зробили, а ось для КНМП це виявилося проблемою».

 

Подвійність статусу засновників полягає в тому, що вони мають юридичну автономію? А кому і чим сама по собі автономія заважає, якщо їх статути не суперечать статуту НМПУ?

 

Бачу тільки одну логічну відповідь: автономія заважає керівникам комітету НМПУ створити виконавчу вертикаль «демократичного централізму» і керувати регіональними спілками як єдиною структурою. Інших методів координації роботи регіональних організацій вони, здається, не уявляють, а поліпшити ситуацію дуже сильно прагнуть (ну зовсім як комуністи, що щиро прагнули збудувати світле майбутнє для всього людства).

Роль «золота Партії регіонів» у конфлікті спілок, як і інші гучні скандали, «журналістика фактів», як відомо, схильна перебільшувати. Ці кошти відіграли лише роль каталізатора. Очевидно, що скандал мав вибухнути (раніше чи пізніше) в будь-якому випадку, бо напруження зростало, стосунки загострювалися, а принципово іншого сценарію сторони не шукали.

 

Із публікації у «ТК» стало ясно, що у фінансовій кризі опинилися і НМПУ, і КНМП. Якщо «центр» мав один напрям – тиск на регіональні організації, – то «кияни» шукали й інші варіанти. Вони вважали, що внески (яких все меншає) не вирішать усіх фінансових проблем. А тут минулого літа трапилася цікава нагода: недолугі видавці припинили газету «Без цензури», а журналістів залишили без зарплати за останні місяці. Керівники комітету КНМП скористалися суперечностями між політичними конкурентами і звернулися по допомогу до депутатів Партії регіонів.

 

Як завжди, «хотіли, як краще» і щиро раділи, коли кошти надійшли на рахунок. Таким чином, «виявили ініціативу і винахідливість» і чекали на аплодисменти. Уявляю, якою ж образою для них пролунала жорстка критика «зверху»: замість похвали отримали копняка. Їм популярно пояснили: це не ви використали політиків, а вони використали вас у виборчій боротьбі. Тодішній голова комітету НМПУ висловився категорично проти отримання коштів, «які погано пахнуть». Але його наступник, навпаки, приєднався до тих, хто оголосив, що «гроші не пахнуть»: головне – правильно їх витрачати. Більшість делегатів з’їзду НМПУ з ними погодилися, і таким чином легітимізували «гроші Герман» на рахунку 53.

 

Проте скандал навколо отримання коштів зараз уже видається легким бризом у порівнянні з цунамі від спроби ці гроші використати. Як на мене, тут комітет КНМП припустився одразу трьох помилок. По-перше, кошти почали розподіляти без загального попереднього повідомлення всіх спілчан і без оголошення умов отримання. Формально це не порушує ні закон, ні статут, але боляче вдарило у вразливе місце – довіру до комітету. По-друге, положення про отримання і використання благодійних коштів ще не було затверджено, а перші рішення комітет уже приймав.

 

І насамкінець, благодійники-«регіонали» можуть висунути претензії за нецільове використання їх пожертв, оскільки допомога на оздоровлення дітей не називалася серед напрямів використання, які були перелічені у листах до благодійників. Щоправда, публічну згоду на такий варіант тепер надали дві головні особи. Але ж це погодження отримала не КНМП, а «Детектор медіа», і не до рішення комітету, а постфактум. Це справляє враження юридичної легковажності, неприпустимої для керівників регіональної спілки.

 

Тут знову втрутився комітет НМПУ: голова зажадав припинити виплати до з’ясування ситуації. Проте збори комітету не підготували належним чином, і замість з’ясування виникла перепалка, яка ні до чого, крім обопільних звинувачень, не привела («Сліпець казав: побачимо!», «ТК», 31.07.2008). А ретельно досліджувати ситуацію та отримувати консультації фахівців уже після провалених зборів довелося Світлані Остапі – замість(!) комітету.

Останнє зіткнення контрастувало суть конфлікту «центр – регіони». Цілком логічною виглядає позиція голови комітету КНМП, яка з посиланнями на статути обох комітетів заявляє, що вищий комітет безпідставно втрутився у фінансові справи киян, і це «зірвало кампанію з оздоровлення дітей».

 

І непереконливо, на мій погляд, говорить перший заступник голови комітету НМПУ: «Ми керуємося статутом НМПУ. Найвищим керівним органом є з’їзд, далі йде Рада профспілки, яка збирається між з’їздами. Далі – комітет. Тобто це один із центральних статутних органів управління профспілки. Якщо ми вважаємо, що КНМП – це частина НМПУ, то логічно, що вищий керівний орган НМПУ, який розпоряджається всіма поточними справами, має право приймати такі рішення» («Профспілковий кайдашизм»).

 

Отже, «вищий керівний орган НМПУ розпоряджається всіма поточними справами». Як бачимо, вони йшли до складу комітету, щоби «розпоряджатися». Тобто, забирати і ділити? Зрозуміло, що це означає «громадянську» війну у спілці. Зупинити її може тільки нагальна зміна парадигми роботи комітету – з вертикальної (автократичної) на горизонтальну (демократичну). Але зміна парадигми потребує зміни мислення, світоглядних принципів, а це внутрішня робота, яка миттєво не відбувається. Та вибору немає: інша модель в умовах демократії працювати просто не здатна, що і доводить багаторічна боротьба НМПУ із самою собою (незалежно від осіб, які обіймали посади голів).

 «Комітет НМПУ має відігравати роль інтелектуального центру. Заслужити право на координацію і представницькі функції члени комітету і його голова мають моральними, професійними і діловими якостями. Центр репрезентує інтереси регіонів у стосунках із національними та закордонними організаціями й установами, а також забезпечує регіональні організації послугами: інформаційними, інтелектуальними, організаційними, координаційними. У відповідь регіональні організації делегують частину своїх повноважень і утримують апарат та офіс. Надавайте послуги – отримаєте гроші». («Сліпець казав: побачимо!», «ТК», 31.07.08).

 

Вранці – послуги, ввечері – гроші. Від вертикалі – до горизонталі. Від патерналізму – до взаємовигідної угоди.

 

Інакше майбутнього НМПУ не бачу.

P.S. Це перша половина відповіді на запитання «Детектор медіа»: що буде з ними далі?

 

Друга половина відповіді (про КНМП) – наступним разом.