Фото повномасштабної війни в Україні третій рік поспіль вражають читачів і водночас приносять визнання їхнім авторам. Проєкт Юлії Кочетової War is personal («Війна — це особисте») не є винятком. 18 квітня міжнародна фотопремія World Press Photo повідомила про перемогу Юлії в категорії «Відкритий формат». За час війни фотографка співпрацювала з Der Spiegel, Vice News, Bloomberg, The Guardian, Reuters та іншими міжнародними медіа, висвітлюючи події в Україні. У 2022 році Юлія отримала орден «За заслуги» ІІІ ступеня. В інтерв’ю «Детектору медіа» Юлія Кочетова розповіла, як створювався проєкт і які світлини далися найважче.

— Юліє, ваш проєкт починається зі слів: «Я би хотіла, щоб ці фотографії ніколи не існували». Розкажіть, як відбулося нагородження та які думки з’явилися в той момент?

— Ми втратили вже так багато наших людей, що будь-яка перемога є гіркою. Я думала про те, що коли ми переможемо, єдине, чого мені захочеться, — помовчати. Мені не буде хотітися якогось куражу чи святкувань, бо ціна та обставини всіх цих перемог надзвичайно гіркі та болючі. Я говорю не тільки про відзнаку свого проєкту, а й про відзнаку інших надзвичайно талановитих репортерів і репортерок.

World Press Photo спочатку оголошує регіональних переможців, тож мій проєкт спершу здобув перемогу в Європі. Я отримала лист про це 20 лютого, якраз на десяту річницю розстрілів на Майдані та відповідно на десяту річницю моєї роботи. Я багато думала про те, що змінилося за цей час у країні, з моїми людьми, зі мною особисто. Звісно, нам не довелося обирати, але я б хотіла, щоб жодна з цих фотографій ніколи не існувала.

А звістку, що я стала лауреаткою глобального етапу, я отримала у Краматорську, коли ми були у відрядженні з колегами. Ми сиділи в кафе і я побачила, що дзвонить номер із написом «Нідерланди». Це була дуже чутлива історія. За декілька днів після того, як оголошення регіональних переможців з’явилося в новинах, мені подзвонив Євген Малолєтка й запитав, чи знаю я, хто переміг у глобальному етапі. Я сказала, що ще не знаю, а він пожартував «добре-добре», — натякаючи, що його команді торік про перемогу теж сказали не одразу.

Я зрозуміла, що ця перемога присуджується не просто проєкту з України, не просто висвітленню російсько-української війни, що теж надзвичайно важливо. Я дуже вдячна всім іноземним репортерам, які продовжують тут віддавати частину свого серця, ризикувати своїм життям і віддавати своє життя. Але для нас як для спільноти українських журналістів важливо, що наш голос є суб’єктним. Це українські голоси, попри те, що мій проєкт адаптований для міжнародної аудиторії. Він англомовний, але це була одна з умов подачі проєкту.

— Ви плануєте його перекласти українською?

— Зазвичай мої рилси в інстаграмі або титровані, або звучать українською. Я поки що намагаюся знайти потрібну форму, бо з часів Майдану розумію, наскільки важлива увага світу. Тому вибір англійської — це не якесь моє тяжіння звучати на дистанції від своєї країни. Це винятково канал, який може охоплювати більшу аудиторію. Але очевидно, що тексти я пишу насамперед українською.

Юлія Кочетова з колегами. Фото Тайлера Хікса

— У своєму проєкті ви поєднали багато різних форматів: фото, малюнки, текстові й голосові повідомлення, наче з якогось листування в соцмережах. Як виникла ідея так оформити проєкт?

— Я знімаю більшу частину свого життя, і класична новинна фотографія перестала мене цікавити ще в році 2015-2016-му. Тоді я зрозуміла, що новини, по суті, — це дуже швидка фабрика, яка перемелює людей, сенси й обставини. Мене більше цікавлять довготривалі проєкти, коли ти проживаєш події та стежиш за людьми й обставинами трошечки довше за допис у фейсбуці, який швидко перекриє наступний допис.

Але соціальні мережі дають можливість для експериментів, це фактично формат «я-медіа». Дуже багато репортерів завжди пишуть на своїх сторінках, що тут лише особисті думки, які не відображають позицію редакції. Так, вони репутаційно залишаються обличчям медіа, але це дає більше свободи. Те, як ти будуєш цю секвенцію зі сториз в інстаграмі, теж може бути документальним фільмом, у цього теж може бути кульмінація, драма, певні драматургічні підходи. Завдяки цьому вже під час великої війни я отримала дуже сильний відгук від аудиторії.

Коли думала щодо заявки для премії, я розуміла, що у форматі класичної новинної фотографії, в цій «ваговій категорії» я навіть не буду виходити «на ринг», тому що мені це не цікаво, я не люблю таку фотографію. World Press Photo — це фотожурналістська премія, яка якраз про репортажний сильний погляд. Про те, що є візуальними символами, які облетіли світ.

Я використала чат із сигналу. Це месенджер, яким зараз користується дуже багато українців, у яких є рідні, близькі, що долучилися до Сил оборони. Це один із найбезпечніших месенджерів. Мені дуже захотілося, щоб у людини, яка відкриває цей проєкт, з’явилося відчуття, що це її власний телефон. Що ці повідомлення про смерть, про життя, боротьбу, трагедію, спротив приходять на її телефон. В Х я натрапила на один відгук, що «ти наче відкриваєш чат із війною». Я була задоволена, що мені вдалося це донести.

Скриншот із проєкту War is personal

Мені хотілося, щоб нашу війну не просто показували, щоб вона звучала. Досвід, який ти проживаєш усіма органами чуття, довше не полишає. І будьмо чесними — мій проєкт за втіленням і за форматами досить простий. Це лінійний, односторінковий сайт, який треба просто скролити. Хтось навіть назвав це handcrafted journalism, тобто власноруч створеною журналістикою.

В інших категоріях були переможці, за якими стоять великі медійні машини, які вміють писати код, робити інтерактивні всілякі прикольчики, щоби щось вилітало та виглядало конкурентно. В моєму ж випадку — це чистий панк, бо все це робилося руками і в останній момент. Але на стику різних форм це якраз і працює. І не потрібно навішувати якихось декорацій чи бутафорій.

— До створення проєкту долучилися Дар’я Коломієць та Олександр Ком’яхов. Розкажіть про вашу співпрацю.

— Дар’я Коломієць — надзвичайна культурна активістка, продюсерка, в минулому диджейка, яка поділилася зі мною своїм сетом. Вона створила його декілька років тому. Я не впевнена, чи грала вона його десь раніше, але це її авторський проєкт Tantsura. Вона скинула його мені й попросила ніде, крім цього проєкту, не використовувати.

Так само надзвичайний художник Олександр Ком’яхов, із яким нас познайомив спільний друг. Він малює так звану енциклопедію війни, бо робить скетчі зі всього, що бачить навколо себе. І це надзвичайний талант. Олександр долучився до лав Збройних сил, і коли я до нього звернулася з пропозицією і з дедлайном, він відповів: «Ти ж знаєш, чим я займаюся, тому я не впевнений щодо дедлайну». Ось так наші люди створюють щось в умовах війни. Але ми приймаємо такі обставини.

Він створював скетчі з моїх фотографій. Там є один малюнок, який він зробив із мого спогаду, бо фото не було. Я підбирала якийсь референс, описувала Саші, що я хотіла би бачити. І точно хотіла, щоб ці малюнки створював він, тому що він проживав те саме, що проживала я. І він точно знає, як це має виглядати.

Крім його малюнків, у проєкті є скани шевронів, які мені дарують військові. Це їхні талісмани й водночас це вже частина культури, прояв поваги до них.

— А той анімований малюнок із вашим зображенням — його теж робив Олександр?

— Так, він записував процес створення скетчу. І це відео я поєднала з музикою і зі своїм текстом. Саме ними завершується проєкт — ти розумієш, що в цієї війни є обличчя. В моїй роботі дуже часто це обличчя моє, бо я переповідаю і маю честь доносити світу дуже багато різних досвідів.

Автопортрет Юлії Кочетової та малюнок Олександра Ком’яхова

— Там був ще один цікавий малюнок — восьмирічної Соні Огнєвої. Що це за дівчинка, вам відомо, де вона зараз?

— Це дівчинка з Бахмута. Це було дуже щемко, бо ми познайомилися, а потім поїхали на один день. І коли ми повернулися, вона зробила цей малюнок. Ми були вже не перші журналісти в неї, але ці написи «Press» на бронежилетах на мені й на моїх колегах — Адамі й Бенові — і те, що вона домалювала ще себе там із сердечком — це було щось дуже справжнє. Якийсь час ми були на зв’язку з її мамою. Я знаю, що вони виїхали, але якихось деталей у мене немає.

Малюнок Соні Огнєвої

— Це фотопроєкт, але ми ще взагалі не говорили про фотографії. Розкажіть, де вони були зроблені та за яких період. Хто ваші герої?

— Це знімки за 2022-2023 років, це мій погляд на нашу війну. Війна за своєю натурою знищує все особисте. Навіть армія — це колективна історія. Що роблять росіяни з нами? Вони намагаються знищити нас масово — звідси всі ці масові поховання, рештки загиблих, які ніколи не будуть ідентифіковані. Це спроба знищити щось персональне та дегуманізувати, бо коли в тебе немає конкретного імені та обличчя, дуже легко від цього дистанціюватися.

Тому надзвичайно важливою була робота Євгена Спіріна і команди, яка працювала в Бучі, — вони займалися упізнанням, списками загиблих і спілкувалися з їхніми рідними. Саме для цього працює проєкт «Меморіал», саме для цього Євген Малолєтка, Мстислав Чернов і Василіса Степаненко намагалися відшукувати людей, яких вони знімали в Маріуполі, та дізнатися, що конкретно з ними сталося. І саме це повертало «особистість» у війну.

І для мене було важливо, щоб фотографії мали щось особисте, але так само символічне, де кожен міг віднайти себе. Наприклад, у мене є фотографії, по яких не можна ідентифікувати людину. На першому знімку проєкту військовий заходить в окоп, що квітне жовто-блакитними квітами. Є відчуття, що він іде в якусь незрозумілу темряву, але водночас відбувається життя, весна все одно приходить. Там не видно, як він виглядає, але є стан, який багатьом може бути співзвучним.

Фото новобранця 68-ї єгерської бригади під час навчань у Донецькій області біля лінії фронту

Інший знімок нагадує про класичну дилему, що мають робити журналісти, коли люди страждають. На ньому старенька жінка прикривається ковдрою. Це 8 березня 2022 року, евакуація з Ірпеня. Це блокпост, де був розгорнутий намет Червоного Хреста, куди приїжджали й пішки приходили люди. Там стояв автобус для літніх людей і тих, хто не міг пересуватися самостійно. І ось ця жінка намагалася прикритися ковдрою, але та постійно спадала. І я стою навпроти з камерою, але в моїй голові думка: «Юлю, що ти в біса робиш? Візьми просто і накрий її». І через секунду після цієї думки до неї підійшов волонтер і допоміг їй це зробити. Але для мене це був дуже важливий момент такого співналаштування зі своїм серцем. Хто переважає: людина чи журналіст? Звісно, якщо я єдина людина, яка може надати допомогу, — я завжди буду допомагати. І звісно, оцінюючи ситуацію, чи я справді єдина, наскільки це несе загрозу життю і здоров’ю, чи я можу бути найшвидшою.

— А в таких обставинах виходить проаналізувати ситуацію?

— Так, тому що під час війни ти дуже швидко приймаєш рішення. Це питання секунд. Коли ти несеш носилки з людьми, ти розумієш, що це важливіше. Сфотографувати — це не так важливо, коли твої руки — єдині, що можуть нести ноші.

Фото літньої жінки, що ховається під ковдрою під час евакуації з Ірпеня

Колись давно ми в Інституті журналістики мали прекрасний фотоклуб, заснований Олексієм Фурманом і Сергієм Полежакою. Ми обговорювали відомий знімок Кевіна Картера, на якому дівчинка помирає з голоду в Судані. Тоді він отримав усі можливі нагороди, але фото викликало публічні дискусії через те, що він нічого не зробив, щоби врятувати цю дівчинку. І Кевін Картер покінчив життя самогубством.

Дуже класно про це дискутувати, коли ти безпосередньо не в зоні бойових дій. Мені це нагадує нещодавній пост Лесі Ганжі «Пили просеко, говорили про Донбас» про те, що всі ці публічні дискусії в дуже теплих і дорогих готелях дуже далекі від правди. Думаю, нам варто більше робити інтерв’ю з медійниками, які висвітлюють травми. Коли ми записували відео для ютубу World Press Photo, я пояснювала, що для світу російсько-українська війна — це дуже гучний звук. Там є гул авіації, постійна робота гармат, там є звук того, як руйнуються міста, як падають будинки, кричать поранені. Я точно знаю, що кричать люди під завалами. Я точно знаю, що кричать, коли спішуються та йдуть штурмувати, коли тампонують рану. Вони звучать моїм голосом, моєю мовою. А всі ці камери та нагороди — все це опісля.

Тому не треба панельних дискусій і всієї подібної віддаленої від реальної війни форми. Потрібно говорити з журналістами, які безпосередньо працюють у зоні бойових дій, і просити їх розповідати конкретні приклади. Треба говорити про ситуації, в яких від дій журналіста може залежати чиєсь життя.

— У цьому чаті з вашого проєкту є питання: «Як близько можна сфотографувати відрізану кінцівку? Як близько можна сфотографувати друга в труні?». Ви для себе знайшли відповіді на ці питання?

— У мене немає відповіді. Мене часто питають, що було найстрашнішим, яка фотографія найболючіша тощо. І чекають відповіді про ексгумацію, про класичний біль. Але я завжди говорю, що для мене найстрашніша фотографія — коли попереду труни несуть портрет, який робила теж я. А в труні лежить мій друг.

У ці моменти тобі хочеться, щоб узагалі ніколи не було цієї дилеми, щоб я не була фотографкою, не могла це бачити та запам’ятовувати. Але я все одно знімаю.

Я категорично не згодна зі словами Роберта Капи, що якщо ваші фотографії недостатньо гарні, значить ви були недостатньо близько. Якщо моя камера і її наближення зробить ще болючіше людині, я цього не зроблю. Дуже важливо тренувати своє серце, бо коли ти постійно стикаєшся з болем і зі смертю, дуже легко втратити чутність до людей.

Головне фото: Юлія Кочетова, автопортрет