Василь Голод, ARD: «Найжахливіше, що може робити журналіст, висвітлюючи події в Україні, — зберігати фальшивий баланс»

Василь Голод, ARD: «Найжахливіше, що може робити журналіст, висвітлюючи події в Україні, — зберігати фальшивий баланс»

30 Травня 2024
1792

Василь Голод, ARD: «Найжахливіше, що може робити журналіст, висвітлюючи події в Україні, — зберігати фальшивий баланс»

1792
Керівник київської студії ARD — про те, як утримувати Україну в фокусі уваги іноземної аудиторії, журналістські стандарти воєнного часу та своє українсько-російське коріння.
Василь Голод, ARD: «Найжахливіше, що може робити журналіст, висвітлюючи події в Україні, — зберігати фальшивий баланс»
Василь Голод, ARD: «Найжахливіше, що може робити журналіст, висвітлюючи події в Україні, — зберігати фальшивий баланс»

У вересні 2023 року ARD — найбільший у Німеччині телерадіоконсорціум суспільних мовників — відкрив в Україні київську студію ARD, яку очолив 31-річний Василь Голод. Займатися журналістикою він почав у 12 років, записавшись до радіогуртка гімназії в німецькому містечку Бад-Пірмонт, куди переїхав із батьками з Харкова у 1995 році. У 16 років почав співпрацювати з міським радіо та дописувати до місцевої газети. Після закінчення школи вступив до університету в Геттінгені, де вивчав політологію та історію, паралельно працюючи радіожурналістом на NDR (північнонімецькому мовнику, який входить до складу ARD).

У 2016 році, під час Брекзиту, Василь працював продюсером у лондонському бюро ARD, а у 2018-му, під час попередніх виборів Путіна, — у Москві. Тодішня робота в Росії, за словами Голода, дала йому розуміння того, що насправді відбувається у цій країні та наскільки це небезпечно для Європи й усього світу.

Потім була робота кореспондентом Суспільного німецького мовника у Великій Британії, редактором програми новин у Кельні. Улітку 2022 року Голод приїхав до України кореспондентом ARD, а за рік очолив новостворений офіс ARD в Україні.

Сьогодні у ньому працюють близько 20 людей — крім чотирьох німецьких журналістів це українські продюсери, оператори, монтажери, технічні співробітники. Команда виробляє не лише новинні сюжети, а й навіть документальні фільми.

Василю, які завдання ставило перед вами керівництво ARD, відкриваючи офіс каналу в Україні?

— Наше головне завдання з самого початку — бути тут. Дивитися своїми очима на те, що російська агресія робить з Україною та її людьми, як широкомасштабна війна впливає на життя суспільства та окремих людей — не лише у Києві, а у всій країні. Тому ми багато їздимо Україною, часто буваємо у Харкові, днями повернулися з Кривого Рогу. Знімали, як, попри ракетні обстріли та повітряні тривоги, що відбуваються по три-чотири рази на день, там продовжують навчатися діти, та як, попри нестачу кадрів, дефіцит яких зростає через мобілізацію, продовжує працювати металургійний комбінат «Арселор Міттал Кривий Ріг».

 

Журналістська команда ARD studio Kyiv: Ребекка Барт, Андреа Бер, Біргіт Фірніх, Василь Голод(Emiliano Urbano / ARD Kyiv)

З одного боку, ми намагаємося показати повсякденне життя людей в Україні, а з іншого — дати ширше розуміння суспільно-політичного контексту подій, які відбуваються в країні. Щоб донести до німецької аудиторії знання про історичне минуле, культуру, складові ідентичності українського народу, політичну ситуацію в Україні. Ці всі аспекти ми намагаємося висвітлювати якомога ширше.

— Який обсяг контенту ви виробляєте, скільки матеріалів, скажімо, на тиждень?

— Практично не буває дня, щоб на телеканалах і радіостанціях ARD чи на сайтах мовника не виходили б матеріали про Україну. Крім новин для радіо і телевізійних сюжетів, ми робимо прямі ввімкнення, під час яких розповідаємо про важливі події, пов’язані з Україною, беремо участь у подкастах, у яких представлений аналіз того, що тут відбувається, готуємо тексти для публікацій на сайтах компанії та в її соцмережах, робимо документальні фільми. Це величезний потік матеріалів, кількість яких важко підрахувати.

— Наскільки великою є ваша аудиторія?

— Програму Tagesschau («Щоденні новини» — «ДМ»), наприклад, щовечора дивляться понад 10 млн глядачів. Ще більше людей слухають радіо — у складі концерну ARD понад 60 радіостанцій, щоденну аудиторію яких складають близько 32 млн жителів Німеччини. У нашого інстаграм-каналу з тією ж назвою Tagesschau 5 млн підписників. Велике охоплення також має наш сайт tagesschau.de, куди ми викладаємо тексти з аналізом, репортажами й тими ж новинами.

Матеріал про Кривий Ріг, скажімо, ми робили для Weltspiegel («Дзеркало світу» — «ДМ») — програми, яка виходить раз на тиждень і складається з кількахвилинних сюжетів.

Також у нас є можливість знімати документальні фільми. Торік наша команда зробила 45-хвилинний фільм «Війна в житті». А цього року вийшла стрічка «10 років війни: як Україна бореться за свою свободу». У ній проаналізовані події, що відбувалися в Україні, починаючи з Революції гідності, коли українці виходили на Майдан за свою свободу й були готові заплатити за неї своїм життям у боротьбі зі своєю владою, а потім продовжили цю боротьбу вже з зовнішнім ворогом. Нам важливо було показати німецькому суспільству витоки тієї величезної сили, яка дозволяє українцям сьогодні витримувати жахливий терор Росії й чинити йому неймовірно мужній опір.

 

У студії ARD (Ben Knabe / Bildundtonfabrik)

— Останнім часом нерідко доводиться чути те, що іноземна аудиторія все менше відчуває щоденну потребу в інформації про Україну. Яким чином цю проблему вдається долати вам? Які теми обираєте для того, щоб утримати фокус уваг вашої аудиторії на Україні?

— Хай як не звучало це жахливо, але люди поступово втомлюються від страшних новин. Від цієї особливості людської психіки нікуди не подітися. За великим рахунком, українці теж звикають жити в умовах постійної небезпеки. Втім, ми живемо в Україні — спілкуємося з її жителями, разом з усіма сидимо в укриттях, займаємося спортом, ходимо вулицями міст. І тому добре відчуваємо, що бентежить українців, чим ще, крім війни, вони живуть. Це нам і допомагає знаходити теми.

У наших сюжетах присутні й фінал Євробачення, у якому так чудово виступили представниці України, й участь української команди у кваліфікаційних матчах чемпіонату Європи 2024 року, і перемога Олександра Усика у супербою за звання абсолютного чемпіона світу з боксу. Це все дуже позитивні для українського суспільства події. Висвітлюючи їх, ми показуємо нашій аудиторії переможний характер українців, який вони виявляють не лише на полі бою.

До речі, перед фінальним матчем плей-офф кваліфікації Євро-2024, у якому українська збірна грала з командою Ісландії, ми знімали тренування молодіжної команди ФК «Динамо». Ми запитали у цих хлопчиків, які через повітряні тривоги були змушені час від часу переривати тренування і спускатися в укриття, але все одно його потім продовжували, про їхній прогноз на гру. І один із них, пам’ятаю, тоді чітко передбачив рахунок 2:1, із яким Україна зрештою й перемогла суперника.

 

Виступ в ландтагу (місцевому парламенті) федеральної землі Бремен про війну в Україні, 2023 рік

Таким чином, використовуючи контекст світових подій, за якими стежать у Німеччині, ми намагаємося розповідати своїй аудиторії про те, що відбувається в Україні та чим живуть українці — висвітлюючи абсолютно різні сфери їхнього життя. І нам, думаю, вдається це не в останню чергу тому, що на каналі цінується якісна журналістика, тож теми для сюжетів визначають не за рейтинговістю, а за важливістю і глибиною.

— Як часто ваша команда працює у зоні бойових дій?

— Для нас не є пріоритетом front line reporting. Ми віддаємо перевагу суспільно-політичним темам. Але оскільки найголовніші події в Україні відбуваються саме на лінії фронту, нам також важливо показати, чим живуть українські військові, передати їхні думки, зокрема про те, з якою затримкою останнім часом надходить до них таке необхідне для стримування російської армії озброєння. Тому не так часто, але репортажі з фронту ми теж робимо.

 

У Харківській області, січень 2023 року (Robin Drescher / ARD Kyiv)

— Чи є у вас проблеми з доступом до зони бойових дій?

— Скажу так — не завжди все виходить. У деяких місцях були труднощі з дозволом на зйомки в зоні бойових дій, у деяких отримати його було легше. Ми намагаємося пояснювати тим, від кого це залежить, що рівень міжнародної підтримки України напряму пов’язаний із суспільною думкою в країнах-партнерах. А на неї своєю чергою безпосередньо впливають медіа. Адже іноземні громадяни дивляться на війну в Україні переважно очима своїх журналістів, зокрема нашими. Тому нам важливо побачити те, що відбувається поблизу лінії зіткнення, щоб показати це своїй аудиторії. 

Зрозуміло, що військові командири, які ухвалюють рішення про те, чи пускати нас у зону бойових дій, дбають про нашу безпеку. Але це наш ризик, який ми усі — й українські, й іноземні журналісти — беремо на себе, тому що маємо виконувати свій професійний обов’язок. І я сподіваюся, що розуміння цього, рано чи пізно, прийде до всіх.

— Яким чином у вас налагоджена робота з убезпечення співробітників бюро під час відряджень до районів бойових дій?

— Ми співпрацюємо з німецькою компанією, яка має офіс в Україні та спеціалізується на безпекових питаннях. У ній працюють досвідчені професіонали, які допомагають нам планувати поїздки, зокрема в район бойових дій чи на деокуповані території. Приміром, я нещодавно їздив до Куп’янська, щоб зняти сюжет про наслідки окупації міста, своїми очима побачивши, що вона несе з собою для українських шкіл, музеїв і взагалі для жителів захоплених територій України. Готуючись до поїздки, я як журналіст фокусувався на тому, як краще зібрати інформацію, з ким зустрітися, про що запитати своїх співрозмовників. У той час, як фахівець із питань безпеки розробляв маршрут, визначав місце, де ми будемо зупинятися, аналізував інформацію, пов’язану з імовірністю обстрілів та іншими небезпечними моментами. Зрештою ми це все узгодили та під час відрядження керувалися спільними напрацюваннями. 

Наша компанія дуже зацікавлена у тому, щоб ARD studio Kyiv працювала в Україні, але не менш важлива для неї безпека всіх її співробітників.

— Однією з найбільш очевидних переваг українських журналістів є їхнє знання мови та знання місцевого контексту. Водночас українські журналісти не мають того рівня безпеки та захисту, які мають іноземні медіа. Які ще відмінності, за вашими спостереженнями, існують в умовах роботи іноземних і вітчизняних медійників в Україні?

— Нас усіх об’єднує те, що ми насамперед журналісти. Незалежно від походження. Ми всі намагаємось якісно та правдиво показувати те, що є. Особисто я не проводжу водорозділ між українськими та західними журналістами. В нашій команді працюють українські продюсери, які роблять великий внесок у спільну справу. У них є знання регіональної специфіки, якого в нас, у німецьких кореспондентів, буває недостатньо. В нас, своєю чергою, є уявлення про сприйняття інформації німецькими глядачами. І об’єднання зусиль, як на мене, призводить до хороших результатів.

 

Пряме ввімкнення під час програми ARD Tagesthemen («Тема дня»)

Якщо ж порівнювати умови роботи українських і західних журналістів, то, мені здається, що зарплати журналістів, які працюють в українських медіа, могли б бути вищими. Або навіть так — мали б бути вищими. Для того, щоб у країні існувала якісна незалежна журналістика, суспільство має у неї вкладатися. Вона повинна високо цінуватися. Що більш забезпечений журналіст, то більш незалежна журналістика.

— У вас є досвід спілкування з президентом України, в якого ви брали інтерв’ю для ARD у січні 2023 року. Звісно, цього замало, щоб написати про нього книгу, як це зробив Саймон Шустер, але, напевне, достатньо, щоб скласти враження про Володимира Зеленського. Може, поділитеся ним?

— Каналу ARD Володимир Зеленський давав інтерв’ю двічі — одне з них у січні 2023 року брав я, а друге — у січні 2024 року — Карен Міозґa, ведуча нашого найбільш популярного політичного токшоу, яке виходить на Першому німецькому каналі щонеділі. Наша київська студія допомагала організувати Карен це інтерв’ю з українським президентом, я разом із нею готував його та був присутнім на запису. Між цими двома зустрічами з Зеленським я ще кілька разів був в Офісі президента на зустрічах у форматі офрек.

 

Під час запису інтерв’ю з Володимиром Зеленським, січень 2023 року

Моє враження про президента України? Дуже втомлена людина, яка попри втому намагається переконувати партнерів у необхідності продовжувати підтримувати Україну у війні з Росією, а своїм громадянам кожного вечора розповідає про результати роботи. І людина, яка бачить себе головним менеджером України, але яка — це я можу сказати як політолог — не до кінця розуміє відповідальність президента як демократичної інституції.

— Що ви маєте на увазі?

— У нинішніх умовах глава держави має більше пояснювати українському суспільству, що відбувається та чим продиктовані ті чи ті його дії. Для цього він повинен частіше давати інтерв’ю українським медіа, більше спілкуватися з опозицією, навіть якщо йому це неприємно. Мені здається, що це дуже важливо саме у воєнний час.

Думаю, президент здатний сприймати критику, і я це помітив, коли брав у нього інтерв’ю, як і моя колега, до речі. А якщо так, і йому нема чого приховувати від людей, він повинен бути більш відкритим для спілкування з ними.

— Ви сказали, що Володимиру Зеленському треба більше спілкуватися з українськими журналістами. У вас є пояснення, чому він віддає перевагу іноземним медіа?

— Мабуть, таке ставлення відповідає його розумінню ролі медіа та коріниться ще в його передвиборчій кампанії, яку він виграв, застосовуючи свої канали комунікації з суспільством — майже без залучення журналістів. У принципі, це нормально, у політика можуть бути свої канали комунікації, крім класичних медіа. Але необхідне й розуміння того, що є незалежна журналістика, і демократично обраний президент повинен показувати суспільству, наскільки вона важлива. Це він може показати тим, що дає незалежним медіа інтерв’ю. А також реагує на прояви тиску на  журналістів чи випадки переслідування їх.

У демократичних країнах не мають траплятися випадки, коли спецслужби замість виконувати свої прямі обов’язки, стежать за журналістами. Президент та інші представники влади мають робити все, щоб медіа могли вільно працювати.

 

Зйомки матеріалу про наслідки російського ракетного удару по Одесі, липень 2023 року

— Ви згодні з тим, що медіа, які працюють на іноземну аудиторію, не мають бути піар-агентствами України та повинні розповідати правду без купюр і прикрас? Чи висвітлювали ви у своїх новинах, скажімо, історію зі стеженням за командою Bihus.Info чи інцидент із журналістом «Слідства.Інфо» Євгеном Шульгатом, якому намагалися вручити повістку після викривального матеріалу про керівника департаменту кібербезпеки СБУ?

— Так, ми не уникаємо гострих проблем, із якими стикається українське суспільство, і не прикрашаємо дійсність. Наша задача як незалежних журналістів — розповідати правду. Тому, власне, нашу роботу цінує німецьке суспільство. Воно впевнене у тому, що отримує від нас достовірну, перевірену та критично осмислену інформацію. На цьому ґрунтується довіра до нашого медіа і до нас як журналістів із боку нашої аудиторії. Ми розповідали у своїх сюжетах і про стеження за співробітниками Bihus.Info, і про тиск на «Слідство.Інфо». Оскільки вважаємо, що у демократичній країні не має бути навіть спроб натиснути на журналіста. І якщо таке відбувається, дуже важливо надати цьому розголос та засудити, щоб запобігти повторенню. Такі мої уявлення про демократію, вільне суспільство і незалежну журналістику. Думаю, вони збігаються з уявленням про це українського громадянського суспільства.

— «Мене ще ніколи так часто не перебивали та не ставили так багато зустрічних питань, як під час інтерв’ю з Кирилом Будановим», — написали ви у фейсбуку, презентуючи свою недавню розмову з начальником ГУР Міноборони України. Важко було спілкуватися?

— Я вважаю, що люди, від яких залежать успіхи або неуспіхи України у війні з Росією, повинні відповідати на питання журналістів. Це головне. А що стосується стилю спілкування пана Буданова, то я ставлюся до цього спокійно. Якщо мене перебивають, я повторюю питання. Якщо ставлять зустрічне питання, я нагадую, що журналіст тут я і тому саме я ставлю питання, а не мені. В принципі, мені здається, що інтерв’ю вийшло цікавим, і зрештою я отримав відповіді на свої питання — нехай не на всі, але на багато з них.

 

З керівником ГУР Міноборони України Кирилом Будановим, квітень 2024 року

Утім, при всій важливості великих інтерв’ю з представниками військово-політичного керівництва країни, набагато цінніші для мене розмови з простими українцями. Наприклад, із людиною, яка вже у третьому поколінні працює на металургійному комбінаті та ділиться зі мною своїми переживаннями з приводу ймовірного влучання у нього російської ракети. Або з маленькою дівчинкою, яка говорить, що якби вона стала президенткою, то встановила б мир і полагодила б усе, що зруйнували вибухи й обстріли. Або з лікарем у госпіталі у Дніпрі, який розповідає, як під час загострень на фронті до них кожні п’ять хвилин привозять поранених. Чи з військовим, який залишився без ноги, але не втратив упевненості у здатності українців воювати до перемоги, якщо буде чим.

Саме такі інтерв’ю допомагають мені краще зрозуміти, що відбувається в Україні. А через мене — мої вуха, очі, мікрофон і камеру — дають уявлення про дійсний стан справ у країні у війні німецькому суспільству. І служать джерелом інформації для німецьких політиків, які ухвалюють рішення.

— Які з ваших матеріалів про велику війну в Україні далися вам найважче?

— За цей час було багато складних моментів. Для документалки «Війна в житті» ми знімали історію військового Руслана — банківського робітника, який у перші дні широкомасштабного вторгнення пішов на фронт. Його дружина Уляна з дітьми виїхала в одну з європейських країн. Для нього це було важливо, хотів, щоб родина була у безпеці. Взимку 2023 року ми зняли їхню зустріч у Києві, після якої Руслан повернувся на фронт, а Уляна — до дітей, і весь цей час були з ним на зв’язку. А у січні цього року наша команда зустрічалася з Уляною вже без Руслана. У листопаді 2023-го він загинув під Авдіївкою. Це було надзвичайно важко.

 

Зйомки в Умані після влучання у 9-поверховий житловий будинок двох російських ракет, квітень 2023 року

А взагалі незабутніх моментів багато. Наприклад, коли ти стоїш біля будинку, в який влучила російська ракета, а в цей час батькам, які стоять поруч, повідомляють, що їхню дитину знайшли мертвою. Ти бачиш ці обличчя, ці очі. Такі моменти ти не забудеш уже ніколи у житті. Але це частина нашої роботи — бути там, де відбуваються найжахливіші події, щоб передати всю глибину трагедії та страждань, які переживають українці. Втім, у таких ситуаціях, як із батьками, яким повідомляють про загибель дитини, я категорично проти, щоб знімати це на камеру. Це настільки інтимний момент, що ми намагаємося знайти слова, щоб його описати, але не показувати наживо.

— Як думаєте, війна вносить корективи у стандарти журналістики? І які саме?

— У західних журналістів глибоко вкорінено прагнення дотримуватись балансу думок — представляти позиції всіх сторін конфлікту, аби читач чи глядач міг самостійно ухвалювати рішення щодо свого ставлення до проблеми. Бо їх так навчали. Однак false balance — це найжахливіше, що ти можеш зробити, висвітлюючи події в умовах такої війни, як в Україні. Я вважаю, моя задача — не механічно передати те, що говорять одні й інші, а перевірити цю інформацію та знайти правду. Якщо хтось починає розповідати про якихось нацистів там, де їх немає, на цю брехню треба відкрито вказувати. Якщо хтось стверджує, що він не завдає ударів по цивільній інфраструктурі, а ти стоїш поруч із житловим будинком, у який щойно влучила ракета, вбивши мирних людей, — у тебе немає іншого вибору, як назвати це твердження брехнею. Адже не називати брехню брехнею — це неправильна журналістика.

У керівництва кожної з країн світу є якась своя адженда — свій інтерес, який воно просуває у політиці та державних комунікаціях. І журналіст має ставитися критично до урядів усіх країн. Але є велика різниця між урядом, який хоче донести світу якийсь свій меседж, та урядом, який постійно бреше, який зробив брехню основою своєї комунікації зі світом.

— Ви народились у Харкові. І хоча у дитячому віці разом із батьками поїхали з України, зв’язку з нею, судячи з усього, не втратили. Це допомагає вам у нинішній роботі?

— Частина моєї родини — мати, батько, його батьки — прожила життя у Харкові, знає Україну. Через те і я знаю Україну краще, ніж багато інших німців. Однак друга частина моєї родини — батьки моєї матері — з Росії. І на їхньому прикладі я з дитинства міг спостерігати за тим, як російська пропаганда впливає на людей і наскільки вона небезпечна.

Тобто я маю уявлення і про те, що таке Україна та українці, і про те, що таке Росія і росіяни. А оскільки я виріс у демократичній країні — Німеччині, то добре розумію, що цінності українського суспільства дуже близькі до європейських цінностей. У той час як правила життя в Росії надзвичайно далекі від правил цивілізованого світу. Ці знання і допомагають мені в роботі.

Головне фото: Василь Голод, Annika Fusswinkel / WDR

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1792
Читайте також
15.06.2024 10:00
Оксана Хмельовська
для «Детектора медіа»
1 157
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду