Фотокор Ян Доброносов: На початку війни всі люди розділилися на два табори — «знімай» і «не знімай»

Фотокор Ян Доброносов: На початку війни всі люди розділилися на два табори — «знімай» і «не знімай»

10 Травня 2024
942

Фотокор Ян Доброносов: На початку війни всі люди розділилися на два табори — «знімай» і «не знімай»

942
«Детектор медіа» поговорив із фотографом Яном Доброносовим про його досвід співпраці з пресофіцерами, найбільш небезпечні поїздки, стандарти роботи в умовах повномасштабної війни; про те, що можна, а що не можна викладати у соцмережах і про роботу в парламенті.
Фотокор Ян Доброносов: На початку війни всі люди розділилися на два табори — «знімай» і «не знімай»
Фотокор Ян Доброносов: На початку війни всі люди розділилися на два табори — «знімай» і «не знімай»

Ян Доброносов працював як парламентський фотокор, знімав, окрім виступів і брифінгів народних депутатів, листування, яке вони хотіли б приховати, або «люксові» речі, які вони вирішили «вигуляти» в законодавчому органі. З початку повномасштабного вторгнення Верховна Рада закрита для журналістів, та і доля країни зараз точно вирішується не у парламенті, а на фронті. Змістилися й акценти роботи фотографа — зараз Доброносов фотографує наслідки ракетних обстрілів ворога, а також бойові дії та прифронтові території.

— Постійно точиться дискусія, чи варто публікувати місця прильотів, як саме, через скільки часу. Водночас вимоги до таких публікацій досі не всім зрозумілі. Як визначаєте, що саме та коли можна викладати в мережу? Чи стикаєтеся з критикою за свої дії?

На початку війни як від людей на вулицях із криками «навіщо ви це знімаєте?!», так і в соцмережах «прилітало» фактично всім фотографам. Саме в перші тижні й місяці війни влада дуже наголошувала, що фотографувати нічого не можна, що так «здають» наші позиції, що це погано. Люди це сприйняли й уже не розбиралися в тонкощах. Це не дуже приємно і забирає багато часу — когось переконувати в тому, що ти знаєш, що робиш, що ти професіонал і знаєш правила. Були ситуації, коли люди, не розбираючись ні в чому, лізли битися. В Харкові, наприклад, чоловік підійшов і просто вдарив у плече. До речі, це була черга на «Нову пошту», і я ті фото так ніде і не викладав. Але потім згадував, що за певний час якраз стався жахливий приліт по «Новій пошті» на Харківщині, коли загинули люди. Тож я не пред’являю до людей претензій — вони живуть під обстрілами, у них здає нервова система.

 Дніпро. Будинок в який влучила ворожа ракета. На жаль, є загиблі. 15 січня 2023 року  (тут і далі фото Яна Доброносова)

Дніпро. Так виглядає будинок після удару ворожої ракети, 15 січня 2023 року

  Дніпро. Жовта кухня, з фруктами на столі, в якій жила сім'я: чоловік-спортсмен, дружина та маленька дитина. 15 січня 2023 року

Зараз на вулицях з цим ситуація вже дещо інша, але ще кілька слів про соцмережі. Інколи продовжують писати якісь коментарі у фейсбуці з цього приводу. Я їх не надто сприймаю, адже знімаю за правилами, все — в крупних планах. Міноборони нам взагалі спускає у внутрішніх чатах дуже чіткі нормативи, вони зафіксовані в офіційних документах і періодично оновлюються. Люди про це не знають, але є, наприклад, правила: не можна цивільний об’єкт викладати в мережу раніше, ніж через три години. Я цього правила дотримуюся. Військові об’єкти я взяв собі за правило взагалі не фотографувати й не викладати. Завжди є якийсь мінімальний ризик «промахнутися» у цій справі, не врахувати якісь деталі, тож краще не ризикувати. Не через те, що хтось розумний, а хтось не дуже, а через те, що у мене просто може не вистачати якоїсь інформації. Війна ж і побудована за принципом, що якась інформація може бути широко розпіарена, щоб дезорієнтувати ворога.

Краматорськ. Собака під час тривоги стоїть на балконі, серпень 2023 року

І от коли я отримую коментарі на кшталт «нащо ви це викладаєте», а потім заходжу на закритий профіль, де на аватарці якась собачка, ялинка, прапор України чи міський краєвид, то я це просто не сприймаю. Адже я чесно ставлюся до свого читача — у мене відкритий профіль, люди чітко розуміють, хто я і чим займаюся. Ці коментатори з закритим профілем цілком можуть бути російською «ботнею», яка спеціально підриває довіру. Таким не відповідаю.

Якщо ж бачу, що це реальна людина, то можу їй все аргументовано розказати. Але стараюся поменше влазити в дискусії, кожна з яких може зараз спричинити якусь нездорову історію.

Бородянка. Розстріляний пам'ятник Шевченкові на головній площі міста, за ним зруйнований ворогом будинок, квітень 2022 року

Друга група незадоволених коментаторів у соцмережах завжди скаржиться на те, що журналісти знімають лише «свій Київ», але аж ніяк не якесь умовне невелике місто на периферії. Тисячі таких коментарів написали люди у мене на сторінці. Їду в Білопілля на Сумщині, це майже на російсько-українському кордоні. Якщо для балістики — то там узагалі 10 кілометрів. Приїжджаю — і отримую «фідбек» від місцевих: чого ти тут знімаєш? Іди геть звідси!

Охтирка. Дівчинка поряд з розбитою міською радою, квітень 2022 року

— Ви доволі швидко опиняєтеся на місці події. Як знаходите її, адже в телеграм-каналах і повідомленнях офіційних джерел інколи замало інформації для цього.

— Не хотів би вдаватися в подробиці щодо цього, бо це стосується не тільки мене, а й інших людей. Але скажу так: якщо мова про Київ, то тут у нас є спільнота фотографів, яка спілкується на професійну тематику, має певні канали зв’язку між собою. Усі живуть у різних районах столиці. І перша інформація, яка надходить, зазвичай саме від колег — пишуть «біля мене щось гупнуло», «біля мене щось горить». У цій же спільноті перебувають і фотографи державних структур, зокрема силових. У них зазвичай більше даних. Тобто інформація з’являється зазвичай за якісь пів години після прильоту. Чисто за візуальними характеристиками на місцевості знайти місце прильоту складно — бо навіть будинок, на який ти дивишся, може виглядати абсолютно нормально з одного боку й бути пошкодженим з іншого.

— Зараз ви відвідуєте багато точок у зоні бойових дій. Це зазвичай позиції конкретних бригад? Як склалася співпраця з ними? Чи завжди знаходите сприяння пресофіцерів?

— Гарна системна співпраця склалася зі 108-м окремим гірськоштурмовим батальйоном 10-ї ОГШБр «Едельвейс». Почалося все з того, що я брав участь у зборі на дрони для цього батальйону, це було кілька разів. У процесі знайомишся з пресофіцером, відповідальним за цю ділянку. Коли часто приїздиш і тебе знають, то дозвіл уже отримати доволі легко, а офіційний лист — це більше формальність, а не бюрократична тяганина. Адже пресофіцери вже бачили твою роботу раніше та знають, що тобі можна довіряти зйомку позицій.

 Донеччина. Ротація на позиціях

До речі, саме з бійцями цього батальйону я зустрів 2024 рік — це був бліндаж у лісі та репортаж про новорічну ніч на фронті.

А взагалі — потрапляю багато до кого. Останній раз у Куп’янську був на позиціях 113-ї бригади ТрО. До цього був з іншою бригадою, куди я заїжджав із благодійним фондом. Мали сфотографувати роботу танка, до якого я йшов кілька кілометрів полями. Його було дуже нелегко знайти, але нам це вдалося. Люблю такі пригоди, бо так легше працювати. Концентруюся на наповненості сюжету, на якихось супутніх моментах — наприклад, коли машина застрягла в багні та буксує, а ти це теж знімаєш. Тоді не думаєш про власні емоції.

Якщо їдеш на репортаж із благодійним фондом, то взагалі виходить все в одному: передали допомогу, зробили корисну справу, а я ще й зняв репортаж, який мав величезне охоплення на сторінці у фейсбуці. ККД у таких комбінованих поїздках, як на мене, справді високий.

— Робота з пресофіцерами — це одна справа. А як зараз реагують на фотографа бійці в окопах?

— Мабуть, у всіх фотографів по-різному. На початку війни всі люди розділилися на два табори — «знімай» і «не знімай». І військові — не виняток. Але у них свої причини. Наприклад, не всі встигли сказати своїм рідним, що вони вже «на нулі», хтось продовжував запевняти найближчих родичів, що він десь «на навчаннях під Житомиром». Тому я дуже адекватно сприймаю прохання не знімати та не викладати в соцмережі. Трапляється і таке, що у когось родичі воюють на тому боці, і їм ця публічність недоречна. Тож прохання не знімати завжди чую з першого разу.

Лиман, Донеччина. Танк повертається після завдання

Це я казав про початок повномасштабної війни, але нині ситуація, як на мене, трошки змінилася. Багато хто на фронті відчуває, що робить історію. Наші захисники це відчули, тому вони хочуть зафіксувати ці моменти. Тож відсоток людей, які категорично відмовляються потрапляти на фото, конкретно впав. А коли пресофіцер ще й каже своїм бійцям, що це класний фотограф, то вони розслабляються дуже швидко. Якщо військові розуміють, що людина перевірена, їй можна довіряти, то розслабляються — і працюємо з задоволенням з обох боків.

— Чи бачили ви протягом війни різне ставлення до знімальних груп: провідних світових медіа на кшталт The New York Times — і українських медіа? Не було враження, що саме перші отримували режим максимального сприяння та потрапляли туди, куди не могло потрапити пересічне українське видання?

— Однозначно була велика різниця, особливо на початку повномасштабного вторгнення, коли американська військова допомога була на першому місці. Але я не вважаю, що це було неправильно. Таким чином Україна відразу показувала через американські медіа в умовний кабінет Байдена: дивіться, ви дали нам свій танк чи гармату, і от вона вже працює! Це справді дуже важливо.

Але, за моїми спостереженнями, таке відношення нашої влади до західних медіа змінилося пропорційно з американською допомогою. Тобто зараз може й добре, що я Ян Доброносов, а не фотограф The New York Times (сміється).

Та різниця між нашими фотокорами й знімальною групою якогось BBC полягає ще й в іншому: на цю знімальну групу працює ціла команда. Їхній редактор каже: зробімо таку тему, і вже інші редактори та менеджери всіх обдзвонюють, домовляються, у них є свій водій, є фіксери. Я не скаржуся на свої реалії, мене вони влаштовують, я цілком автономний, сам відповідаю за результат. Просто пояснюю різницю.

Трохи філософське, але актуальне питання. Ви, напевно, знаєте історію про лауреата Пулітцерівської премії, фотографа Кевіна Картера та дискусію про те, що має робити фотограф в зоні бойових дій чи екстремальних ситуаціях: знімати — чи витягати людей з-під завалів, якщо в цьому є потреба?

— Це дисонанс. З точки зору відчуттів серця — однозначно насамперед треба комусь допомагати, когось рятувати. Якщо ж вимкнути емоції та подивитися на цю історію з холодною головою — то саме завдяки фото про неї всі дізналися. Тепер про неї знають мільйони людей, весь світ. Так само за нинішніми фото весь світ може дізнатися про злочинний характер дій ворога. Тобто саме твоє фото може допомогти багатьом, а не комусь одному.

Лиман. Боєць з позивним Святий, липень 2023 року. Наступної ночі, на жаль, він загинув під час авіаудару

Є ще третій варіант — і допомагати, і знімати. Сам згадую розмиті, але кошмарні спогади ще з 2014 року, коли допомагав вантажити якісь чорні мішки з тілами, будучи оператором одного з телеканалів. Адже я їздив знімати війну ще в часи АТО. Досі не можу зрозуміти, чи це реально було?

З точки зору математики й логіки твоєї користі, твоєї професії — ти приїхав туди насамперед знімати, значить, цим і потрібно займатися. Але я не хочу уявляти, які відчуття ти матимеш, коли якась людина загинула після того, як ти їй не допоміг. І які претензії хтось до тебе матиме на якомусь енергетичному рівні, на рівні космосу, справедливості чи ще якихось категорій.

Одеса. Спасо-Преображенський собор після російського ракетного удару, 23 липня 2023 року 

— Зараз в України є свої лауреати Пулітцерівської премії, зокрема, серед фотографів — Євген Малолєтка. Війна — це тема надзвичайно важка і болюча, небезпечна, але водночас дає змогу українським митцям і журналістам заявити про себе на весь світ. Чи є воєнна фотографія середовищем професійної конкуренції?

— Якщо ви з колегою опинилися в один час і в одному місці — то це справді конкуренція, але я не бачу в цьому нічого поганого. У цьому процесі ти сам зростаєш. Не заважаєш комусь, а намагаєшся зняти кращий кадр, ніж той твій колега за метр від тебе.

Краматорськ. Прощання батька і сина. Коли зможуть зустрітись наступного разу, невідомо, серпень 2023 року

Краматорськ.  Захід сонця в прифронтовому місті, липень 2023 року

Євгену Малолєтці та Мстиславу Чернову — величезна повага. У воєнній фоторепортажистиці Євген Малолєтка, на мою думку, на сьогодні — перший. Чи мотивують ці його успіхи всіх інших його українських колег? На 100% — навіть тих, хто його не любить із якихось своїх особистих чи професійних причин.

Конкуренція — це двигун, який дозволив нашому цеху фотографів справді класно себе показати на війні. За тими, хто був першими, з’явилися інші, хто теж зміг себе проявити. На жаль, не всім пощастило — згадаємо Макса Левіна, який загинув у перший місяць повномасштабної війни.

Тож зараз, коли йдеться про інших фотографів чи журналістів, намагаюся насамперед ставити оцінку собі, а не комусь. Адже коли вивіз свою сім’ю, то теж міг поїхати знімати в інший бік, протилежний. Але все ж зразу поїхав у Миколаїв і почав працювати. Виявилося — що я це можу, що не так і страшно, якщо менше слухати, що кажуть по телевізору. Мабуть, це діє так: по телевізору розказують страшну історію, яка одна на мільйон, але ти себе програмуєш, що так усе зазвичай і відбувається.

Київ. Люди сплять у метро під час нічної повітряної тривоги, 17 липня 2023 року

Тому, повертаючись до конкуренції, моє завдання — дивитися на свою картинку й аналізувати, де я не «дотягнув» і як зробити її кращою, а не бігти й комусь пробити колесо, щоб він доїхав на місце зйомки пізніше за мене.

Війна — страшна річ, гинуть люди. Але коли ти робиш кадр і чітко знаєш, що він історичний, це надає сенсу тому, що ти робиш і навіть окриляє. Ти на рівні з іншими робиш історію, ти на своєму рівні теж береш свою невелику участь у перемозі. Коли я працював у парламенті, не було відчуття дотичності до історії. Так, туди приїздили поважні міжнародні гості, президенти інших країн, але все ж — ні…

Протягом багатьох років ви працювали як парламентський фотограф. За більш ніж два роки повномасштабної війни ви майже повністю перейшли на воєнну тематику. Наскільки зміна теми вплинула на вас самого на фізичному, психічному, емоційному рівні?

— Останнім часом мені багато людей кажуть дві речі: одні, що я втомлений, а інші — що я подорослішав. Хоча, може, це одне й те саме — просто люди по-різному інтерпретують причини цих змін.

Ніколи не «накручував» себе перед поїздками в зону бойових дій — там я повністю покладаюся на військових, які знають, що роблять. Чітке виконання інструкцій, довіра до людей, які там уже не перший день, не вистрибувати й не лізти нікуди без дозволу. Такі правила.

А проте скажу про фізичні моменти — точно додалося сивини. Точно додалося тривоги. Інколи кричу по ночах, особливо після того, як познімаю, сидячи на танку, чи роботу наших САУ. І хоч ти й у навушниках чи берушах — все одно з тобою щось відбувається, і твоє сердечко якось реагує. Коли їдеш потягом назад, то просинаєшся часом гарячий, а сусіди кажуть, що хтось уночі кричав. Таке було точно після поїздки в Бахмут.

 Бахмут, грудень 2022 року

Бахмут. Два військових грають в шахи під час перерви в роботі, грудень 2022 року

Я вже чітко проаналізував, як реагує і моє тіло, і моя психіка. Коли я на зйомці, то в мене холодна голова, я нічого не відчуваю, думаю тільки про кадр і просто мислю «крупностями». Але коли приїжджаю додому і лягаю спати, то просинаюся, наче з «бодуна», хоча зовсім не вживаю алкоголь. У мене дуже напухле обличчя, я не можу скласти думки докупи. Я зачиняюся вдома на 1–2 дні, виходжу тільки в магазин, ні з ким не спілкуюся, бо всі мене трошки дратують. І я розумію, що проблема не в навколишніх людях, а в мені. Намагаюся дивитися і читати щось позитивне, мене відпускає, перелаштовуюся.

— Зрозуміло, що робота з темою війни загрожує цілком конкретними фізичними небезпеками. Коли ці небезпеки були максимально близько?

— Нещодавно помер мій друг Антон, не витримало серце. А на початку війни саме його дії врятували нас обох. У мене машини не було, а він запропонував тоді бути моїм водієм. Ми перебували в Миколаївській області, знімали репортаж, ночували там. А вранці я прочитав, що звільнили Баштанку, і ми вирішили відразу їхати туди. Їдемо через якесь селище, дивлюся — попереду блокпост, і на всіх там червоні стрічки. Дуже швидко розвернулися ще до нього — і назад. Потім думаємо: може, це просто паніка, ми щось неправильно зрозуміли? Зупинилися в одному з сіл, запитали людей, чи там наші. Кажуть — ні, не наші… Зараз я так уже не роблю і прораховую все значно ретельніше.

Таких випадків було багато, але розкажу за Київ. Як це часто буває, одна група ракет вже зайшла сюди, а через кілька годин випустили іншу. Я висунувся з дому на місце події, шукав місця перших прильотів, аж тут знову почала працювати ППО. І дуже близько біля мене, буквально 50 метрів — знову «приліт». Мене врятувало те, що це було місце будівництва, і влучило в глибокий котлован, тобто це вже було нижче рівня землі. Всі небезпечні частини розлетілися в землю, а на мене прилетіло лише сміття і пил, та й те — лише до колін. Бо я навіть не встиг упасти, просто застиг. Я себе почав хлопати й обмацувати, чи не тече з мене кров, але все було нормально.

Але в той день зрозумів: життя надто коротке, і мені треба нову, набагато кращу камеру. Моя тодішня, звичайно, нормальна і сучасна, але взагалі не рівня тим, на які знімають уже згадані нами сьогодні колеги. І буквально відразу вона в мене з’явилася. Має ж бути й позитив у цій історії.

— Згадуючи ваш парламентський етап, не можу не запитати: чи є логіка в тому, що Рада досі закрита для журналістів?

— Як на мене, то питання безпеки у цьому випадку вже давно стало фейковим. Якщо з самого початку це ще можна було якось логічно обґрунтувати, то зараз таке пояснення мене просто ображає на особистому рівні. Якщо в парламент пускають ексрегіоналів на кшталт Бойка, але не пускають Доброносова чи когось іншого з журналістів, то цілком зрозуміло, що причина не в безпеці. До речі, я в Росії взагалі в офіційних документах значуся як ворог.

Зараз парламент, як на мене, не дуже сам собі належить. Хоча, якщо по справедливості, то всі президенти намагалися встановити контроль над парламентом. І відсутність журналістів — це просто один з елементів цього контролю.

Наразі парламент як інституція потрібен швидше для того, аби створити певну правову «ширину» для міжнародних організацій і швидко перезапустити повномасштабну демократичну державу відразу після закінчення війни. Але зараз ключові рішення в країні приймають кілька осіб, але аж ніяк не 400 депутатів. І особливого вибору — голосувати за щось чи ні — у них зараз немає.

Київ. Момент встановлення тризубу на монумент Батьківщини-матері, 6 серпня 2023 року

— А чи медійно політика досі цікава українцям? Чи є лише тема номер один — це війна, а інші теми — глибоко другорядні?

— Парадоксально, але може бути цікава. По-перше, на жаль, до теми війни всі звикли. Звикли навіть до жорстоких обстрілів, до того, що гинуть люди. Фото нашого захисника з автоматом набирає вже 100 лайків, а не 1000, як на початку війни.

Парламенту давно по-справжньому немає в медійному полі, тому, думаю, це могло би сприйматися як нове чи гарно забуте старе. Не певен, що якби Рада вела прямі трансляції та працювала, як раніше, то це мало б якийсь позитивний образ в медіа. Але це точно б дало людям розвантаження з точки зору активності, переглядів, критики, дискусій. У людей зараз дуже багато чого накопичилося, це треба кудись «злити».

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
942
Читайте також
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду